1.3. Народна педагогіка як засіб морального виховання старших дошкільників

Важливим засобом морального виховання є вся народна педагогіка як єдине ціле. Всі елементи народної педагогіки – мова, казки, духовні й літературні традиції – впливають на формування базових якостей особистості дітей дошкільного віку. Розглянемо докладніше.

Рідна мова. Українська мова є однією з найдавніших і розвинутіших мов світу. Вона має багатовікову історію свого розвитку, тому скарбниця її виражальних засобів, пізнавально-навчальних прийомів практично невичерпна.За ступенем поширення на планеті українська мова перебуває в другому десятку мов світу, а за кількістю своїх носіїв займає друге місце серед слов’янських народів. Вона надзвичайно багата лексично, граматично і інтонаційно, тому за своїми можливостями здатна виконувати велику культуротворчу, духовнотворчу, народотворчу історичну роль.

Родовід. Засобами рідної мови діти найбільше усвідомлюють ідейно-моральні цінності родоводу, його основоположну роль у житті людини, нації, її культури і духовності. Від роду до народу, нації – такий природний шлях розвитку кожної дитини, формування її гуманістичної суті, патріотичної спрямованості, національної свідомості і повноцінності, громадської зрілості. В умовах вивчення свого роду, продовження його справ, реалізації мрій і надій, тобто в процесі родовідного виховання виникають психологічний комфорт, упевненість у своїх силах і можливостях. Сім’я, школа, громадськість виробляють потребу в кожній дитині знати свій родовід, вивчати своє генетичне коріння, родовідне дерево.

Національна міфологія. Українські легенди, притчі, міфи є найпоширенішими жанрами народної міфології, що втілює в собі могутній пізнавальний і виховний потенціал. У міфології – витоки українського національного характеру, способу мислення, світогляду, філософського осмислення дійсності. Міфологія – один з найдавніших видів народної творчості. Буланов пише – «Космогонічні погляди українського народу про світотвір вказують на своєрідність сприйняття і світобачення українцем. Це добре видно при аналізі поглядів та вірування представлена українського етносу, з легенд про створення світу про перших людей на землі тощо» (9.с.13 - 14). В давні часи наші предки вірували в те, що природа жива вона може чути та спілкуватися, розуміти їх. Людська віра одухотворю вала все навкруги. А традиційні народні свята стали її складовою частиною. Міфологія – чисте і незамулене пізнішими нашаруваннями, політичними віяннями джерело, що буде вічною скарбницею знань про найбільш ранні етапи історичного розвитку народу. Міфологічні твори втілюють надбання народної мудрості, художньо-образного бачення світу, символічного відображення предметів і явищ життя, фантастичні уявлення предків, їхні пориви в майбутнє, виточені і високі почуття та оригінальні мислительні дії. Звернення до міфологічних джерел стимулює розвиток сучасної думки, надає життєвої сили, допомагає зберігати і зміцнювати «золоту нитку історії», розвивати національну самобутність.

Народний календар. Це система історично обумовлених дат, подій, свят, традицій, звичаїв і обрядів, які в певній послідовності відзначаються народом протягом року. Народний календар – енциклопедія життя, трудової діяльності, культури, побуту і дозвілля народу, могутній і гармонійний комплекс ідейно-моральних, емоційно-естетичних засобів виховання підростаючого покоління.

Щодо молоді, народний календар виконує найголовнішу роль природо відповідальної програми національного виховання. Педагогіку народного календаря можна назвати педагогікою життя і праці, добра і краси. Зміст народного календаря, його ідейно-моральна наснаженість мудро спрямовані на виховання в молоді добропорядності, добродійності, милосердя та багатьох інших чеснот.

Традиції, звичаї і обряди народного календаря комплексно діють на особистість, всебічно розвивають її.

Народні прикмети, вірування. В них відображено зміст і особливості народного світосприймання, знання, які виконують у житті орієнтуючу, регулюючу і прогнозуючу функцію.

Народні прикмети та вірування одухотворяють природу, вчать дітей берегти та пізнавати її особливості, закони розвитку. Вони є складовою частиною багатьох галузей народних знань – народної біології, астрономії, медицини, метеорології, хліборобської справи тощо. Глибоке знання народних прикмет сприяє підготовці молоді до самостійного життя, успішної трудової, господарської діяльності в майбутньому. Особливе місце у вихованні гуманістичного громадянина мають місце релігійно – виховні традиції.

Релігійно-виховні традиції. Не можна закривати очі на той історичний факт, що в процесі зародження та становлення української національної системи виховання і в наш час релігійні виховні традиції мали і мають значний вплив на молодь, в першу чергу у сім’ях віруючих, яких нині в Україні мільйони. Уряд навчальних закладів вивчають Закон Божий – факультативно, на добровільних заходах, розширюються мережа недільних шкіл.

Християнство, зокрема православна релігія, віра наших предків утверджує загальнолюдські ідеї та ідеали добра, правди, краси, справедливості, благородства, милосердя тощо. Релігійне мислення, духовність – це специфічна сфера ідеального життя, яка набуває національних ознак. Під впливом релігії, як правило, формуються гуманні погляди на людину, природу, суспільство. Такі люди не можуть зробити зла, шкоди іншим людям. Національна система виховання використовує кращі здобутки церкви, релігії у вихованні підростаючого покоління. Серед української діаспори і на материковій Україні відроджується РУН віра – рідна українська національна віра, в основі якої – віра наших пращурів – дайбожичів дохристиянської доби. Виховними традиціями дайбожицької культури, духовності, РУН-віри належать дедалі більше місця в національній системі виховання.

Родинно-побутова культура. Одне з найважливіших і невідкладних завдань – відродження багаточисленних традицій української родинно-побутової культури. Її основу складають глибока, всеперемагаюча любов, материнська і батьківська, до дітей, шанобливе ставлення до бабусі і дідуся, інших родичів, прив’язаність до отчого дому, специфічне, у відповідності з традиційним розумінням українцями краси і затишку, оформлення хати (кімнати, квартири), садиби, дбайливе ставлення до природи, людей інших національностей. Родинно-побутова культура –це збереження рідної мови, продовження заповітів батьків і дідів, вивчення свого родоводу, історії народу, розвиток рідного мистецтва, життя за нормами народної моралі, етикету та інше. Національна система виховання відкриває підростаючим поколінням витоки родинно-побутової культури, зміцнює сім’ю – «націю в мініатюрі». Родинно-побутова культура постійно збагачується і поглиблюється в результаті вдосконалення сімейних стосунків, пізнання духовної спадщини батьків, дідів, прадідів, а також здобутків сучасної науки, досвіду інших родин з питань виховання дітей.

Національні традиції, звичаї і обряди. В основі понять «народ», «нація» лежать стійкі віковічні традиції – трудові, моральні, етичні та інші. Традиції і звичаї бувають родинні, регіональні і загальнонаціональні. Традиції, звичаї і обряди об’єднують минуле і майбутнє народу, старшіі молодші покоління, інтегрують етнічну спільність людей у високорозвинену сучасну націю. Традиції і звичай – це своєрідні віковічні духовні устої розвитку народу, нації, які втілюють в собі кращі досягнення в ідейному, моральному, трудовому і естетичному житті. Г.Ващенко писав: - Скільки з уст нашого народу можна почути легенд, переказів, скільки пісень, приказок, співаночок, - трагічних, смутних веселих і безжурних. Який же великий безсмертний скарб культури народу нашого.

Кожна людина є представником якогось конкретного народу. Народ має свою мову, свою національну культуру. Культура кожного народу має свою національну форму.

Традиції (від лат.Traditio – передача) – це досвід, звичаї, вироби, погляди, смаки, норми поведінки, що склалися історично і передаються від покоління до покоління. У традиціях поєднується минуле, сучасне і майбутнє. «Традиція, – писав відомий композитор І.Ф. Стравінський, – поняття родове; вона не просто «передається» з покоління в покоління від батьків до дітей, вона проходить певний життєвий процес, народжується, росте, досягає зрілості, йде на спад і знову відроджується… Істинна традиція живе в суперечності».

У нерозривній єдності з традиціями перебувають народні звичаї. Звичаї – загальноприйнятий порядок, правила, дії, які здавна існують у громадському житті, побуті, діяльності певного народу, суспільної групи, колективу. Це те, що стало звичайним, засвоєним, загальноважливим, насущним.

Педагогічне значення народних традицій полягає утому, що вони є результатом виховних зусиль багатьох поколінь і виступають важливим засобом виховання. Через систему традицій і звичаїв український народ відтворює себе, свою духовну народну культуру, свій характер і національну психологію у своїх дітях.

До народної культури, народного мистецтва, народних традицій належить декоративна творчість українського народу. Це різьба по дереву, вишиванки, вибійки, вироби з шкіри, металу, кераміки, килимарство, лозоплетіння, ткацтво, писанкарство.

Фольклор. У думах, піснях, прислів’ях і приказках, скоромовках, лічилках та інших фольклорних перлинах у високо поетичній і глибоко ліричній формі відображено весь культурно-історичний, мистецький шлях українського народу. Український народ – один з найпісенніших у світі. Поринаючи в естетично принадне народнопісенне багатство, кожна дитина усвідомлює, що пісня–незмінний супутник українця. Фольклорне виховання пробуджує любов до життя, енергію національного творення, теплоту серця і ніжність душі. Фольклорне виховання є найважливішою частиною етнопедагогіки, серцевиною національної системи виховання. Вся українська творчість спонукає до любові, духовності, моральних цінностей. Національний фольклор передається з покоління і підтримує національний дух українських людей.

На думку відомого вітчизняного педагога К. Ушинського, найсильніший духовно-моральний вплив на розвиток дитини має рідна мова: «Успадковуючи слово від предків наших, ми успадковуємо не тільки засіб передавати наші думки й почуття. Від всього життя народу це єдиний живий залишок на землі, і ми – спадкоємці цих живих багатств, у яких склалися всі результати духовного життя народу»[51,38].

Саме такі переконливі приклади і засоби морального вдосконалення особистості, які споконвіків використовував український народ, К. Ушинський знайшов у фольклорі і в результаті тривалих спостережень за народним вихованням упевнився, що ніхто не здатний «змагатися з педагогічним генієм народу»[51,26]. Ідеал людини, представлений у фольклорі, позначений кращими якостями душі народної, як-от: чесність і працьовитість, співчуття і прихильність до слабких і покривджених, глибокий патріотизм і оптимізм у найскрутніші хвилини життя, товариська взаємодопомога, щире прагнення до знань і краси.

Застосування фольклору полягає в тому, щоб збагатити мовлення дошкільників, підготувати їх до кращого сприймання художніх творів, розширити коло їхніх інтересів, залучити молоде покоління до витоків народних традицій, сформувати вміння вчитися, створювати умови для свідомого вибору майбутньої професії та життєвого шляху, збагачувати духовний світ молодої людини. Саме усна народна творчість, зокрема дитячий фольклор, відзначається надзвичайно великим виховним та розвивальним потенціалом. «Традиційний дитячий фольклор як ніяка інша ділянка народної творчості, мав яскраво виявлене ужиткове значення, становлячи невід’ємну частину практичної народної педагогіки. Він сприяв здійсненню основних функцій виховання в цілому: турботі про фізичне й моральне здоров’я підростаючого покоління, розвитку розумових здібностей і підготовці до корисної діяльності юних членів, трудящих груп суспільства»[17,4].

Справді, у життя дитини, у зміст її культури першим входить рідномовний фольклор – усна народна творчість: пісні, потішки, скоромовки, лічилки, прислів’я, приказки, казки, загадки, музично-пісенне мистецтво; народна іграшка, промисли, що об’єднують у собі працю та мистецтво, якій належить особливе місце у формуванні гуманістичних уявлень і моральних понять у старших дошкільників. Як вказував І. Франко, «звідси вони винесуть перші міцні основи замилування до чесноти, правдомовності і справедливості»[52,109].

Фольклор є невичерпним джерелом, з якого людина бере гуманістичні уявлення й поняття, що були вироблені впродовж віків народною мудрістю і не дозволяють народному басейну висохнути, покритися баговинням[43,63]. Сила його в органічному поєднанні впливу на розум, свідомість, почуття особистості. Незважаючи на потужну виховну спрямованість, фольклорні твори позбавлені сухого моралізування, прямолінійності, штучно приплетених повчань. Навпаки, різноманітним жанрам народної творчості (казкам, приказкам і прислів’ям, пісням, думам, переказам, загадкам, скоромовкам тощо) «характерна художня образна форма, яка збільшує силу їх впливу, полегшує розуміння й запам’ятовування думки і змісту, сприяє емоційному сприйманню їх. Художня форма допомагає більш переконливо, наочно і конкретно розкрити ідею. Думка, виражена в художній формі, глибше вражає, стає більш зрозумілою, легше і на довший час запам’ятовується»[43, 6 – 7].

Для сучасного етапу розвитку фольклору характерні такі основні риси, як яскраво виражена регіональна приналежність та історична конкретність; тісний взаємозв’язок із історією; самобутність та актуальність; високий виховний потенціал. Український фольклор різноманітний за жанровою характеристикою. Проаналізувавши наукові джерела, ми весь фольклор умовно поділили на: 1) малі фольклорні жанри (забавлянки, лічилки, дражнили, потішки, мирилки, примовки, загадки, прислів’я, приказки, побажання, чистомовки); 2) народні казки (міфологічні, чарівні, соціально-побутові).

Помітне місце в розвитку мовлення дошкільників займають заклички, походження яких дуже давнє, пов’язане з вірою в магічну силу слова. Звичайно, на сьогодні заклички та примовки втратили початкове значення, стали елементом дитячих ігор: «Іди, іди, дощику, зварю тобі борщику»[7,19].

Дражнилки як фольклорний жанр з погляду народної педагогіки – це, насамперед, природна потреба в критичному ставленні до вчинків та формуванні позитивної поведінки тощо. Наприклад: «Вереда вередувала всім спокою не давала» (вередування) тощо. Народна педагогіка на випадки сварок має мирилки: «Мир – миром, пиріжки з сиром, варенички в маслі, ми дружечки красні» тощо.

Важливе дидактичне значення мають лічилки, які в ігровій формі сприяють засвоєнню числових понять в їх практичному застосуванні: «Еники-беники, їли вареники, раз, два, три – жмуриш ти!»Така незрозуміла мова лічилок може бути зумовлена, по-перше, архаїчним уявленням про магічну силу числа – забороною лічити й називати числа, намаганням обминути лічбу навіть у розмові. По-друге, участю в іграх дітей, які ще не вміють лічити, тому й застосовують замість цифр інші слова.

Навчальний ефект скоромовок будується на навмисному утрудненні вимови певного тексту, викликаному відповідним розташуванням звуків. Вони допомагають формуванню мовного апарату дитини, привчаючи до складних поєднань звуків. Прислів’я, приказки та загадки як народно-педагогічний засіб навчання та виховання формують світоглядну систему дітей та сприяють засвоєнню етнічних стереотипів поведінки через знайомство із провідними видами господарської діяльності людей, їхнього побуту протягом значного історичного періоду, процесом удосконалення засобів виробництва, системою моральних норм та правил тощо.

Наприклад, прислів’я та приказки розкривають знання з народної метеорології («багато снігу – багато хліба», «сухий березень, теплий квітень, мокрий май – буде хліба урожай»), з народної агрономії («як мілко орати – краще випрягати», «кинь ячмінь у болото, вбере тебе в золото»)[42,274], з народної медицини та гігієни («пар кісток не ломить», «держи голову в холоді, а ноги в теплі – будеш жити вік на землі»)[34,79 – 80] тощо.

Прислів’я, приказки та загадки виражають певні точки зору на широке коло моральних проблем, формуючи в дитини позитивні риси характеру: чемність та ввічливість («у чужому домі будь привітним, а не примітним», «знай пожартувати, знай перестати» тощо), працьовитість («хто дбає, той і має», «де руки і охота, там скора робота»), товариськість («одна бджола мало меду носить», «дружній череді і вовк не страшний») тощо, а також засіб у боротьбі проти негативних рис: «ні колода, ні пень – лежить цілий день» (Ледар)[19,31] тощо.

Одним із основних жанрівфольклору є казка, яка відзначається багатством нашарувань. На ній позначився вплив різних історичних епох, починаючи від первісного суспільства і до наших днів.

Історично найдавнішими вважаються казки про тварин. Вони формують у дітей уявлення про тваринний світ та позитивне ставлення до звірів та звірів до людей. Часто головна ідея наголошується вже в самій назві: «Як пес врятував господаря від смерті», «Як лисиця зробила чоловіка багачем» тощо[41,22]. Тварини, персонажі казок, уособлюють певну домінуючу рису характеру чи вдачу людини: вовк – голодний хижак-невдаха; лисиця – хитра, підступна, улеслива; ведмідь – вайлуватий, незграбний, тугодумний; заєць – боягуз; черепаха і рак – неповороткі, повільні і т. п.

Деякі казки про взаємовідносини людини та тварин започаткували своєрідний жанр чарівних казок, головною темою яких є становлення людини як особистості. Втілення народних ідеалів здійснюється на основі протиставлення рис особистості та конкретних вчинків позитивних та негативних героїв. Позитивні образи викликали бажання наслідувати їх поведінку. Такими образами є образи героїв-добротворців (трансформований архетип Воїна): Котигорошко, Чабанець, Кирило Кожум’яка, Іван – могучий син і т. д. Окрему групу українського казкового фонду становлять побутові казки[8]. Вони відбивають принципи народної філософії, уявлення про моральні категорії, розкривають перед дитиною розуміння життєвих законів на побутовому рівні.

У казках народ виховує розуміння того, що є дійсно цінним: коли троє ледачих братів у пошуках скарбу, що його заповів їм мудрий батько, перекопали й обробили поле, воно віддячило справжнім золотом – хлібом («Закопаний скарб») і т. д.

Як бачимо, мета народної педагогіки – створити умови для самостійного осмислення дітьми описаних подій та фактів, сприяти формуванню власних суджень та висновків. Фольклор на Україні був і залишається могутнім фактором патріотичного виховання. Тема святого почуття любові до Батьківщини звучить в усіх жанрах усної народної творчості – від великих епічних творів до коротких і влучних прислів’їв, приказок, загадок. «У світі одна всім потрібна вона», – каже народ про батьківщину в одній із загадок.

Отже, ми дійшли висновку, що моральне виховання стає неповноцінним без фольклору, який є не лише засобом виховання, а й справжнім зразком, увібравши тисячолітній досвід українського народу. Ми зрозуміли, що фольклор як результат духовної праці багатьох віків є надзвичайно цінним культурним надбанням українського народу: пронизаний гуманними і свободолюбними ідеями, він розвиває і підносить все, що є доброго і гарного в людській душі, плекає почуття краси, підтримує національну свідомість та історичну традицію. З огляду на це у формувальному експерименті для підвищення моральної вихованості старших дошкільників як основний засіб ми використали народний фольклор.

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ПЕРЕВІРКА ВПЛИВУ ЗАСОБІВ НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ НА ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ МОРАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ СТАРШОГО ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ