Розділ 4 загальна характеристика сучасного етапу розвитку українського нотаріату

Політичні та економічні процеси, що відбувалися в Україні в кінці 80-х — початку 90-х років, відбилися і на системі нотаріальних органів. З переходом суспільства до ринкових відносин, законодавчим визнанням рівноправності усіх форм власності, розвитком підприємницької діяльності і процесів приватизації стало очевидним, що державний нотаріат втрачає своє значення і не може повністю виконувати покладені на нього функції. Пояснень цьому було декілька: по-перше, досить слабка організація органів нотаріату, і, як наслідок, надзвичайна перевантаженість у роботі державних нотаріальних контор; по-друге, втрата у нотаріусів зацікавленості в результатах своєї діяльності та особистої відповідальності перед клієнтом і, відповідно, низька продуктивність і ефективність їхньої праці [220, с. 18]; по-третє, дефіцит кваліфікованих кадрів у нотаріальному корпусі. Існуючі низькі посадові оклади визначали рівень юридичної підготовки у нотаріусів. Брак у нотаріальному середовищі навиків щодо аналізу законодавства, а також страх відійти від раніше прийнятих інструкцій породжували небажання сприймати та реагувати на правові новели, і, як наслідок, спричиняли відмову засвідчити угоду, якщо вона виходила за межі типових договорів, розроблених ще в 60-70-х роках [218, с. 4].

Нового імпульсу розвиткові правової системи України, в тому числі й інституту нотаріату, надало проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. З прийняттям Закону “Про власність” [37] та деяких інших законів значно розширилася компетенція державних нотаріусів, збільшилась кількість і обсяг нотаріальних дій. Та робота, яку проводило Міністерство юстиції України у справі вдосконалення системи нотаріату, не могла істотно вплинути на стабілізацію нотаріальної діяльності. Працівники нотаріату нерідко порушували питання про те, що стиль і методи керівництва ним не відповідають вимогам часу, а існуючі проблеми не розв’язуються. Недостатня забезпеченість нотаріальними бланками, відсутність у кожного нотаріуса гербової печатки, посвідчення величезної кількості нікому не потрібних копій документів, невдало встановлений режим роботи нотаріальних контор, їх вкрай малі штати породжували черги, не виправдані втрати робочого і особистого часу, нарікання і невдоволення громадян. Керівництво ж державного нотаріату, на думку самих нотаріусів, знаючи всі ці проблеми, не поспішало з їх вирішенням, допускало паперотворчість, адміністрування, видимість пошуку шляхів усунення недоліків [56, с. 64]. На початку 90-х років кризова економічна ситуація в Україні, необхідність виділення значних фінансів на вирішення невідкладних соціально-економічних проблем відсунули державне регулювання проблем нотаріату на далеке майбутнє. Радикальним вирішенням такої ситуації було розроблення нової концепції українського нотаріату, що передбачала, поряд з державним, введення інституту приватного нотаріату і, відповідно, законодавче закріплення положень, що давали б можливість вирішувати важливі питання нотаріальної діяльності без допомоги державних органів і водночас забезпечити нотаріальні контори необхідною оргтехнікою та персоналом.

Значним кроком у розвитку нотаріату і його законодавчого закріплення став прийнятий Верховною Радою України 2 вересня 1993 року і введений в дію з 1 січня 1994 року Закон України “Про нотаріат” [40]. Відтоді в одному економічному просторі, поряд із державним нотаріусом, свої функції виконує і нотаріус, який займається приватною практикою. В результаті суб’єкти цивільних правовідносин дістали можливість вибору нотаріуса. Це положення законодавця було, по суті, революційним, оскільки руйнувало існуючі десятиліттями стереотипи. Колись всесильна держава відмовлялася від монополії на нотаріат, довіряючи свої функції людям, які перебували за межами її безпосереднього імперативного впливу.

Відтак нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, пройшов стажування протягом шести місяців, склав кваліфікаційний іспит та одержав свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю. Така вимога закону була значним кроком уперед, оскільки в попередньому законодавстві обмежень для того, щоб стати нотаріусом, по суті, не було. Ним могла стати будь-яка особа, що мала вищу юридичну освіту, але поряд із цим допускалося, що нотаріусами можуть бути і особи без належної юридичної освіти – за умови, що вони працювали за цією спеціальністю не як 3 роки.

Важливим, на нашу думку, було положення закону, яким чітко і недвозначно визначені обов’язки нотаріуса, що поставили його на захист інтересів клієнтів: “Нотаріус зобов’язаний сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їхніх прав та захисті законних інтересів, роз’яснювати права і обов’язки, попереджати про наслідки виконуваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду.” Отже, по-перше, у наведеній цитаті немає і натяку на примат держави (а зовсім нещодавно ті ж нотаріуси були зобов’язані першою чергою охороняти державні інтереси). По-друге, нотаріус повертається обличчям до клієнта. Адже в радянському законодавстві не йшлося про те, що особа, яка виконує державні функції, зобов’язана попередити сторони про якісь небезпеки, що можуть настати у випадку їхніх необдуманих чи некомпетентних дій.

Організаційні начала, основні принципи діяльності, вимоги, що пред’являються до осіб, бажаючих займатися нотаріальною практикою, для державних і приватних нотаріусів головно однакові. Відмінності лише торкаються фінансування і гарантій відшкодування шкоди, яка може бути заподіяна клієнту недобросовісними діями нотаріуса. Законом розмежовується і компетенція між державними і приватними нотаріусами. Наприклад, приватні нотаріуси не можуть видавати свідоцтва про право на спадщину, вживати заходів до охорони спадкового майна, засвідчувати договори довічного утримання. Позиція законодавця з цього приводу викликає заперечення, оскільки, як ми зазначили, організація, принципи діяльності і статус як приватного, так і державного нотаріуса здебільшого ідентичні. І ті, й інші виконують нотаріальні дії від імені держави. То в чому ж полягає логіка існуючих відмінностей у їх компетенції? Отже, в цьому секторі послуг держава і надалі виступає монополістом, що іноді негативно відбувається на якості цих послуг. Як показує нотаріальна і судова практика, норми спадкового права породжують велику кількість конфліктних ситуацій і зачіпають інтереси багатьох людей. Законодавець, передаючи у компетенцію саме державних нотаріусів виконання нотаріальних дій щодо застосування норм спадкового права, на нашу думку, не врахував інтересів громадян, яким статтею 59 Конституції України гарантується право на отримання кваліфікованої професійної допомоги [19, ст. 59].

Проаналізувавши існуючу правову літературу з проблем нотаріату, ми дійшли висновку, що ознаки, притаманні нотаріальній діяльності загалом і професії нотаріуса зокрема дають підставу віднести його до публічно-правових інститутів. Крім того, проведене нами у попередніх розділах історико-правове дослідження становлення і розвитку нотаріальної діяльності у країнах континентального права, у тому числі і в Україні, наочно доводить, що нотаріат, унаслідок специфіки виконуваних ним функцій розвивався, скоріше, як інститут публічний, а не приватний. Варто зазначити, що протилежна точка зору на правову природу нотаріату була висловлена у дисертаційному дослідженні Президента Української нотаріальної палати Черниша, який вважає, що інститут нотаріату має саме приватноправову природу [225, с. 3-4]. Спробуємо обґрунтувати нашу позицію у таких двох напрямах: визначивши головні ознаки професії нотаріуса і виділивши особливості нотаріальної діяльності, які вказують саме на її публічний характер.

Нотаріус посідає особливе місце серед інших юридичних професій, що зумовлюються специфікою притаманних йому ознак. По-перше, нотаріус працює в сфері доказового права, займаючись забезпеченням кваліфікованих доказів у сфері цивільного (в широкому значенні) обороту [235, с. 14]. Отже, при зверненні особи до нотаріуса за реалізацією своїх суб’єктивних цивільних прав можна з високим ступенем точності встановити належність його до приватного права [213, с. 176]. Але при цьому не слід забувати, що в передбачених законом випадках для дійсності угоди суб’єкт зобов’язаний саме в нотаріальному порядку посвідчити договір. І тут вже мається на увазі передусім велика відповідальність держави за наслідки виконуваних нотаріальних дій, а у кінцевому підсумку – за дотримання прав громадян, яких держава зобов’язала звертатися за виконанням нотаріальних дій [213, с. 176].

По-друге, державою встановлюється особливий доступ до нотаріальної професії, пов'язаний із підвищеними кваліфікаційними вимогами до нотаріуса і рівня його підготовленості до виконання покладених на нього функцій. Як випливає з нашого дослідження, фактично вже з початку XIX ст. модель підготовки до нотаріальної діяльності у розвинутих країнах була досить складною та пов’язувалася з набуттям додаткової освіти і практичних навиків, що не охоплювалися загальними стандартами юридичної освіти. Нагадаємо, що на відміну від тих українських земель, що входили до складу Росії, а потім і до СРСР, на західноукраїнських землях, починаючи із середини XIX ст. до кандидатів у нотаріуси ставились вимоги (як у професійному, так і в моральному аспекті) набагато вищі, ніж передбачені нашим сучасним законодавством. Саме це першою чергою зумовлювало значну повагу до нотаріату з боку громадянського суспільства і високий статус серед інших правоохоронних органів.

По-третє, нотаріус виконує публічно-правові функції від імені держави — України, що зумовлює особливість його правового статусу. В цьому контексті важливо зазначити, що наш законодавець не дає чіткого визначення правової природи приватного нотаріату. З одного боку, Закон покладає виконання нотаріальних дій на нотаріусів, які працюють у державних нотаріальних конторах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси), а з іншого — передбачає, що нотаріальна діяльність не є підприємницькою і не ставить за мету отримання доходів. Отже, виходить, що, займаючись приватною практикою, нотаріус не є підприємцем, і навпаки. Некоректність та протиприродність такого формулювання викликали й викликають критичні і, видається, справедливі зауваження у правовій літературі [200, 220,]. Віднесення нотаріуса до числа осіб, що займаються приватною практикою, негативно позначається не лише на відносинах нотаріуса і громадян, які бачать в ньому лише комерсанта, що прагне заробітку за їхній рахунок, але іноді й на відносинах між державними органами та посадовими особами та нотаріусами [221, с. 40].

Ще одним аргументом проти назви “приватний” є те, що приватно практикуючий спеціаліст у своїй діяльності виступає від власного імені, а нотаріус, як уже зазначалося, виконує покладені на нього функції від імені держави. Крім того, призначення на посаду, тобто наділення нотаріальними повноваженнями, фактично здійснюється державою: Міністерством юстиції України видається свідоцтво про право займатися нотаріальною діяльністю, на підставі якого обласними управліннями юстиції реєструється приватна нотаріальна діяльність. І, насамкінець, діяльність нотаріуса суворо регламентується законом, що також свідчить про неправомірність віднесення його до приватних структур.

Тому доцільнішим та правильнішим, і це підтверджує історичний досвід^*, визначити нотаріуса як функціонера публічного (проте не в розумінні державного чиновника), тобто як особу, уповноважену здійснювати від імені Української держави відповідні нотаріальні дії. Це б усунуло подвійний характер правової природи нотаріату, закладений діючим законом про нотаріат, коли нотаріус є напівчиновником, напівпідприємцем.

Отже, таке формулювання цілком відповідало б принципам діяльності латинського нотаріату, які закріплені в Статуті Міжнародної Спілки Латинського Нотаріату (МСЛН). Один із них проголошує, що професійна діяльність нотаріуса полягає в здійсненні публічної функції під контролем держави або органу, діючого на підставі статуту і наділеного відповідними повноваженнями від імені держави [54, с. 82-85].

Четвертою ознакою недержавного нотаріуса є робота в режимі самофінансування і самостійна організація своєї діяльності. Разом з тим п’ята ознака передбачає, що при виконанні своїх функцій нотаріус підпорядковується винятково закону. Не може і не повинен нотаріус, що правомірно здійснює свою діяльність на підставі закону, перебувати в залежності від думки з цього приводу в будь-яких посадових або службових осіб чи органів [213, с. 74]. Але, з іншого боку, нотаріус, що не дотримується вимог закону, має відповідати за наслідки своєї діяльності і в цьому разі законом передбачено, що органами, які наділені правом тією чи іншою мірою впливати на нотаріусів, є Міністерство юстиції, суди загальної юрисдикції, а також органи прокуратури. Отже, ніхто не вправі, як і в судовий процес (і в цьому, власне, нотаріат наближається до судових органів), втручатися у професійну діяльність нотаріуса і говорити про доцільність застосування тієї чи іншої норми права чи про доцільність виконання тієї чи іншої нотаріальної дії. У разі наявності спору правомірність нотаріальної дії встановлюється лише судом. Що ж до організації провадження, режиму роботи, приміщень та інших питань, контролю за діловодством, способів збереження документів, правил ведення реєстрів, утримання архіву, передачі майна і матеріалів діловодства, то це, природно, та сфера, яка цілком повинна контролюватися винятково державою в особі уповноважених нею органів.

Оскільки останнім часом суттєвого значення набувають моральні засади здійснення нотаріальної діяльності, вважаємо, що предметом контролю має бути також і дотримання моральних принципів, що притаманні статусу нотаріуса, а також його суспільна поведінка. Загалом нотаріусу в силу ввіреної йому діяльності завжди, тобто і поза виконанням професійних обов’язків, необхідно поводитись так, щоб не похитнути поваги і довіри до його посади і до його особистості [218, с. 6]. Підсумовуючи сказане, слід зауважити, обов’язковість чіткого правового регулювання контролюючої діяльності по відношенню до нотаріуса. Це б дало змогу запобігти можливому свавіллю з будь-якого боку.

Отже, приватно практикуючий нотаріус наділений унікальним дуалістичним статусом, який зумовлює необхідність віднесення його до категорії публічних осіб, що не перебувають на державній службі чи в штаті державного апарату. Ця винятковість його правового становища виявляється у тому, що він виконує функції державної влади в порядку здійснення покладених на нього державою спеціальних повноважень.

Щодо організації, функцій, форм їх реалізації, характеру контролю і основних його складових, нотаріальна діяльність має не приватний, а публічно-правовий характер, який головно полягає ось у чому:

1. Конституція України (ст. 59) гарантує кожному громадянину право на отримання кваліфікованої правової допомоги. Нотаріат поряд з іншими правовими інститутами покликаний забезпечувати реалізацію вказаного конституційного права громадян шляхом виконання нотаріусами нотаріальних дій. В цьому передусім виявляється публічно-правове значення інституту нотаріату в сучасній правовій системі України.

2. Нотаріальне посвідчення як процедура полягає у виконанні досить широкого кола юридичних дій, чітко визначених законом: встановлення особи, перевірка дієздатності та правоздатності сторін, з’ясування наявності істотних умов договору, перевірка змісту посвідчуваної угоди щодо його відповідності вимогам закону і дійсним намірам сторін, сприяння у здійсненні прав та захисті законних інтересів громадянам і юридичним особам, попередження про наслідки виконання нотаріальних дій, збереження таємниці нотаріальної дії та ін.

3. Нотаріальна діяльність грунтується на єдиному стандарті, яким керуються всі нотаріуси України. Це забезпечує визнання і захист прав, що базуються на нотаріальних документах як на території України, так і за її межами. Нотаріус, зважаючи на публічний характер cвоїх функцій, не вправі відмовити зацікавленій особі у виконанні нотаріальних дій за наявності усіх законних передумов для їх здійснення, оскільки основа взаємовідносин нотаріуса і зацікавленої особи не договірна, а публічна.

4. Закон забезпечує особливе доказове значення нотаріально засвідчених документів. Отже, нотаріальні акти набувають беззаперечного характеру, оскільки спростувати їхній зміст набагато важче, ніж інших угод чи дій, здійснених у простій письмовій формі.

5. Система нотаріату, на відміну від раніше чинного порядку, не відноситься до органів виконавчої влади. Переважна більшість сучасних учених-правознавців, що вивчають теорію нотаріату, відносять її до числа інститутів, діючих безпосередньо і незалежно в рамках громадянського суспільства [219, 220, 224, 25, 236,]. Слід особливо наголосити, що історичним досвідом розвитку нотаріату в континентальній Європі загалом і в Україні зокрема доведено, що нотаріат для успішного функціонування потребує самоорганізації через саморегулювальні публічно-правові організації, а саме — Нотаріальні палати. Про правомірність такої думки свідчить і сучасна практика країн, що входять до системи латинського нотаріату. Разом з тим нотаріус дістає повноваження на умовах і від держави, а отже, як уже було зазначено, вона має право контролю над ним.

6. Виходячи з публічного характеру функцій нотаріусів, їхня кількість, на наше тверде переконання, спираючись передусім на світовий та вітчизняний досвід у цьому питанні, повинна обмежуватись і визначатись Міністерством юстиції за поданням Нотаріальної палати. Хоча Законом 1993 року “Про нотаріат”, зокрема ст. 24, не допускається відмова у реєстрації приватної нотаріальної діяльності, підзаконним нормативно-правовим актам – Указом Президента України від 23 серпня 1998 року “Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні” [38] встановлено, що кількість приватних нотаріусів у межах нотаріального округу визначається Міністерством юстиції України залежно від кількості населення. Це означає, що зареєструвати приватного нотаріуса можна лише за наявності вакансій у нотаріальному окрузі.

Запровадження інституту нотаріальних округів і відповідно квотування численності нотаріусів слід закріпити у новому Законі про нотаріат. Основні аргументи опонентів квотування — принцип вільного вибору професії і роду занять — можна спростувати твердженням про те, що нотаріальна професія хоч і називається “вільною”, проте є такою не в значенні необмеженого доступу в нотаріат усіх бажаючих, а в значенні вільного, самостійного вирішення представниками цієї професії переважної частини питань щодо її функціонування та подальшого розвитку. Нотаріус – це представник держави, який зобов’язаний передбачити і ліквідувати можливий спір ще до його виникнення або забезпечити суд при вирішенні майбутнього спору максимально повною інформацією зі спірного питання. Для цього держава наділяє його значними повноваженнями. Відповідно, держава і суспільство, яке вона представляє, можуть поряд з правами покласти на нотаріусів і обов’язки, обмежити сферу дії нотаріуса, в тому числі і територіально, та визначати кількість нотаріусів, яка їм потрібна. Проте це повинно здійснюватись не за їхнім бажанням, а на підставі чітко прописаних у законі критеріїв: виходячи із чисельності населення, практичного досвіду нотаріусів, кількості працюючих у них спеціалістів технічного спорядження, характеру нотаріальних дій, наявності черг. Визначення необхідної кількості нотаріальних округів і, відповідно, нотаріусів має відбуватися щорічно.

7. Нотаріус повинен мати своє робоче місце в межах нотаріального округу, яке б забезпечувало безперешкодний доступ до нього громадян і юридичних осіб. Крім того, нотаріус утримує нотаріальний архів [223, с. 59-65], який, наприклад, на відміну від адвоката чи приватного юриста, не є його власністю, а внаслідок характеру діяльності нотаріуса має публічний, а не приватний характер.

8. На підставі порівняльного аналізу нотаріальної діяльності та функцій інших державних органів, віднесених законодавством до правоохоронних, можна зробити висновок, що нотаріат є частиною правоохоронної системи України. Головною ознакою правоохоронної функції є регулювання нотаріусом прав суб’єктів на стадії їх реалізації, що зумовлюється впливом на цивільні правовідносини, які нотаріус зобов’язаний здійснювати відповідно до законодавства [211, с. 100-104].

Із вищевикладеного напрошується підсумковий висновок: незважаючи на переплетення в нотаріальній діяльності публічних і приватних інтересів, вона все ж таки більше тяжіє до публічних начал. Нотаріат – це орган, який від імені держави виконує функції щодо захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб шляхом виконання нотаріальних дій. А оскільки захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і юридичних осіб є однією із функцій держави [187, с. 51-53], то, відповідно, нотаріат є органом публічної влади, що здійснює свою діяльність у сфері цивільних правовідносин.

На підставі із проведеного аналізу виділимо цілий комплекс складних організаційно правових проблем у роботі нотаріату. Найперше — це недостатнє використання позитивного потенціалу нотаріату при здійсненні судової реформи в сфері цивільної юрисдикції. Історично, як це було доведено у попередніх розділах, і функціонально нотаріальне провадження пов’язане із цивільним судочинством, маючи з ним багато спільних рис і ознак. Так, і суддя, і нотаріус здійснюють публічно-правові функції, закон у рівною мірою забезпечує незалежність та неупередженість судді і нотаріуса при вирішенні конкретної юридичної справи.

Разом з тим головна відмінність між цими правовими інститутами в рамках цивільної юрисдикції виявляється (не враховуючи особливого місця судової влади в системі державних органів, що випливає із теорії поділу влад) залежно від критерію спірності чи безспірності права. За наявності спору – цивільна юрисдикція здійснюється судом, а за його браком – нотаріусом. На сьогодні підвідомчість судів чітко визначена в законі, тоді як публічно-правова компетенція нотаріуса недостатньо відображена у найважливіших видах юридичних дій, які потребують незалежної професійної і відповідальної юридичної оцінки.

А проте розвиток нотаріату може відіграти значну роль у судовій реформі, оскільки вирішення однієї із головних проблем судової діяльності – забезпечення розгляду всіх справ, віднесених до підвідомчості судів, неможливе без їхнього розвантаження. Отже, важливим є розвиток несудової цивільної юрисдикції, до якої відносяться, наприклад, третейські суди, а також більш повне використання позитивного потенціалу інституту нотаріату в сфері цивільного обороту.

Розвинута система нотаріату, як показує історія його розвитку, сприяє і допомагає проведенню судової реформи щонайменше у трьох головних напрямах: 1) попередження спорів уже на стадії узгодження умов договору і його укладення, що профілактично зменшує кількість цивільно-правових конфліктів; 2) значно полегшує розгляд цивільно-правових спорів і процес доказування в суді, оскільки нотаріальні акти мають особливу доказову силу, допомагають суду виявити істинну волю сторін і менш спростовні, ніж документи в простій письмовій формі; 3) прийняття до повноваження цивільно-правових справ безспірного характеру, що зменшує навантаження на суди.

До другої істотної організаційно-правової проблеми можна віднести недостатнє затребування потенціалу нотаріату в корпоративній сфері. В розвинутих країнах послуги нотаріуса активно використовують при створенні юридичних осіб, при проведенні загальних зборів з метою запобігання ризику виникнення спорів щодо прийняття найважливіших ухвал. Причому в деяких країнах, за законодавством про господарські товариства, вимагається присутність на загальних зборах і при утворенні товариств спеціального реєстратора, функції якого, як правило, виконує нотаріус. Головна вимога, що ставиться до такого реєстратора – незалежність. А хто може бути більш незалежним в усіх відношеннях від нотаріуса, який керується лише законом і несе при цьому повну матеріальну відповідальність, а тому не зацікавлений в обмеженні прав будь-якої із сторін [82, с. 32]. Нотаріус реєструє учасників зборів, точно фіксує прийняті рішення, підписує протокол, реєстр учасників, проводить правову експертизу установчого договору і Статуту, видає виписки із установчих документів та ін. При цьому нотаріус може перевіряти дотримання законодавства, пояснювати працівникам акціонерного товариства правові наслідки тих чи інших рішень загальних зборів. Невтішний досвід масових порушень прав громадян при створенні і функціонуванні господарських товариств (насамперед, акціонерних) у нашій країні досить значний. Тому необхідність створення ефективного механізму забезпечення законності в цій сфері не викликає сумнівів. Спроби застосування адміністративних методів до приватноправових ринкових відносин наперед приречені на невдачу – тут необхідна взаємна зацікавленість сторін [82, с. 32].

Третьою проблемою є недостатнє використання можливостей нотаріату в правоохоронній сфері. Нотаріат унаслідок публічно-правового статусу, жорсткого процедурного врегулювання, необхідності вивчення досить великої кількості доказів є одним із ефективних засобів зниження кримінальності в сфері власності. Тому, на нашу думку, необхідно розробити повноцінну і функціонуюючу систему взаємодії нотаріату з правоохоронними органами, звичайно, беручи до уваги специфічні засоби і способи нотаріальної діяльності.

Далі, проблема, — обмежене використання потенціалу нотаріату при четверта здійсненні державою фіскальних функцій. Закон 1993 року зобов’язує нотаріуса лише на письмову вимогу державної податкової інспекції видати довідки, документи і копії з них, необхідні для цілей оподаткування. Принагідно відзначимо, що, наприклад, у Франції, левова частка податків стягується з допомогою нотаріусів [82, с. 32].Там усі розрахунки по нотаріально засвідчених угодах сторони проводять через депозитний рахунок нотаріуса. Такий порядок гарантує і майнові інтереси сторін цивільно-правових угод.

І, врешті, щодо п’ятої організаційно-правової проблеми, то необхідно продовжити роботу у справі розмежування функцій і повноважень нотаріату і органів, які мають право здійснювати нотаріальні дії. На сьогодні, кім нотаріусів, нотаріальні функції виконує багато посадових осіб і організацій. На наш погляд, не слід їх повністю позбавляти нотаріальних повноважень, однак потрібно обмежити можливість їх здійснення лише в разі надзвичайних ситуацій.

Слід зазначити, що однією із причин недооцінювання потенціалу нотаріату є низька правосвідомість суспільства. На сьогодні вона перебуває у перехідному стані: від політичної концепції тоталітарного пригнічення людської особистості до ідеї західноєвропейського індивідуалізму та його апогею – лібералізму, який ставить у центр світогляду людську особистість [210, с. 103].

Держава здійснює широку програму для вивільнення правосвідомості від негативізму та абсолютного волюнтаризму. Одним із напрямів такої програми може бути популяризація правомірної та водночас захищеної поведінки. Коли ж у правосвідомості більшості населення відтвориться висновок про переваги правомірної поведінки і водночас доцільність надійної охорони власних прав, принцип диспозитивності нотаріального процесуального порядку зможе замінити вимогу закону щодо обов’язкового посвідчення найвагоміших юридичних обставин у нотаріальному порядку. Крім того, нотаріальна, судова та повсякденна інформація має доводити необхідність та доцільність звернення до нотаріального порядку не тільки в разі посвідчення “обов’язкових” нотаріальних дій, а й в інших юридично вагомих випадках [213, с. 56].

Останнє значною мірою залежить і від переосмислення нотаріусами меж своєї діяльності та їхніх професійних здібностей. Брак негативної інформації про наслідки функціонування того чи іншого органу – це найкраща характеристика його діяльності.

А покищо правова концепція щодо обов’язкового здійснення юридично вагомих дій в нотаріальному порядку є однією із форм забезпечення стабільності прав громадян у цивільних правовідносинах, а тому не може бути миттєво анульована. На думку С. Фурси, це може призвести до утворення прогалини в цивільному праві і нестабільності всієї системи права. Тому пропонується шляхом популяризації нотаріальної діяльності досягти змін у правосвідомості громадян, що дасть можливість значно поліпшити ставлення до нотаріусів та нотаріальної діяльності і сприятиме ширшому зверненню як фізичних, так і юридичних осіб за посвідченням угод у нотаріальному порядку [211, с. 104].

Відтак організаційно-правові основи діяльності нотаріату в сучасній Україні являють собою систему складних, взаємопов’язаних правових принципів і норм, що визначають функціонування нотаріату як інституту регулювання цивільних відносин. Разом з тим спроби реалізувати сучасні правові основи нотаріату стикаються з низкою проблем, що відображають особливості майнових відносин в Україні, а також недостатньо високий рівень правосвідомості і правової культури. Необхідним є постійне удосконалення як основ законодавства про нотаріат, так і форм його організації. Потрібен безперервний пошук нових, досконаліших, оптимальних в українських умовах форм діяльності нотаріату. Саме в цьому аспекті є важливим вивчення історичного досвіду функціонування інституту нотаріату в Європі загалом і в нашій країні зокрема.

Отже, основні правові проблеми нотаріату, що відображають його організацію і діяльність, зводяться до необхідності визначення місця нотаріату в системі цивільної юрисдикції, оцінки потенціалу нотаріату у взаємодії із правоохоронною і податковими системами, раціоналізації нотаріальних процедур. Саме це приводить до появи цілого комплексу питань, вирішення яких характеризує становище нотаріату в сучасній Україні.

За час дії Закону 1993 року “Про нотаріат” значно зросли роль і значення нотаріуса як гаранта майнових прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб в умовах формування ринку і пов’язаних з ним правовідносин власності. На сьогодні в Україні нотаріальною діяльністю займаються понад 3,7 тис. нотаріусів, з яких близько 2,4 тис. – приватнопрактикуючих і майже 1,3 тис. – державних [225, с. 1]. На підставі ст. 16 Закону у червні 1993 року була створена і діє як об’єднання громадян Українська нотаріальна палата.

Одним із ключових моментів у процесі формування правового громадянського суспільства в сучасній Україні має стати, на наше тверде переконання, впровадження системи латинського або вільного, незалежного нотаріату, який, з одного боку, здійснюється у формі вільної професії, а з іншого – виконує публічну соціально-правову функцію від імені держави. Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття Української нотаріальної палати як спостерігача до одного із найавторитетніших міжнародних об’єднань – Міжнародної Спілки Латинського Нотаріату (МСЛН). На жаль, вітчизняне законодавство про нотаріат на сьогодні ще не повністю відповідає фундаментальним принципам латинського нотаріату, прийнятим у березні 1986 р. І лише після прийняття Верховною Радою нової редакції Закону України “Про нотаріат” і за умови, що головні його положення узгоджуватимуться із принципами латинської моделі нотаріату Українська нотаріальна палата зможе розпочати процедуру набуття статусу постійного члена Спілки.

Отже, коли йдеться про нотаріат латинського типу, то мають на увазі системи нотаріату, що сформувалися в країнах, які зазнали впливу римського права і, відповідно до цього, побудовані на подібних юридичних концепціях. Сюди належать, за винятком англосаксонської і скандинавської систем, усі європейські правові системи, держави, в які ці системи були “експортовані” чи в яких вони діяли іншим чином. Тут, при фактично заповнили браком фінансування з боку держави створений надійний механізм із забезпечення доступної і порівняно недорогої правової допомоги. Нотаріус у системі латинського нотаріату внаслідок публічного характеру його функцій просто не вправі відмовити зацікавленій особі у здійсненні нотаріальної дії у разі наявності для цього всіх законних передумов і здійснює її у нотаріальному провадженні в суворій відповідності із встановленою процедурою. Незалежний, неупереджений, діючи від імені держави і особисто відповідальний за належне виконання нотаріальних дій, нотаріус відіграє ключову роль у питаннях захисту прав громадян та організацій і забезпеченні правової безпеки.

Одним із основних завдань латинського нотаріату є запобігання порушень прав суб’єктів цивільного обороту і уникнення можливих правових спорів. Такий попереджувальний характер нотаріальної діяльності своєю чергою значно зменшує навантаження на судову систему. А запобігти юридичному конфліктові, без сумніву, важливіше і надійніше, ніж потім відстоювати свої інтереси в суді.

У зв’язку з цим великий інтерес викликає дослідження американських фахівців, опубліковане в 1989 році, в якому порівнюються витрати багатьох держав світу на здійснення прав у позовному і судовому порядку. Під цими витратами розуміються, зокрема, видатки держави на діяльність суду, у тому числі ведення ним реєстрів, його майно і оснащення, а також його штат. Порівняння цих показників свідчить про те, що такі витрати в англосаксонській правовій системі США перевищують аналогічні в континентально-европейських цивільно-правових системах приблизно в 3-7 разів [186, с. 86].

Принципи латинського нотаріату, на яких ґрунтується його система, поряд з аксіомами римського права, на яких побудоване сучасне приватне право багатьох країн світу, що реципіювали це право і саме в яких поширений нотаріат зазначеного типу, як показало наше історичне дослідження, проведене у 2 розділі, з гідністю пройшли випробування часом. Виходячи з історичних традицій функціонування нотаріату в Україні, а також із нинішніх українських реалій і світових тенденцій, найприйнятнішим способом організації нотаріальної діяльності в Україні є діяльність нотаріату, яка ґрунтується на принципах латинського, тобто вільного, незалежного нотаріату.

Досвід країн — членів Міжнародної Спілки Латинського Нотаріату нас цікавить з таких причин. По-перше, це схожість функцій наших нотаріатів, що є наслідком належності української правової системи до континентальної правової сім’ї. По-друге, це прагнення до інтеграції в європейський правовий простір. По-третє, метою об’єднання в цій спілці була і залишається необхідність розвитку професії нотаріуса.

Необхідність інтеграції давно визнана світовою спільнотою в цілому і Україною зокрема. Немає потреби переконувати, що наявність єдиних підходів до правового регулювання основних інститутів права забезпечує фізичним і юридичним особам можливість безперешкодно реалізувати свої права не лише в країні проживання, але й в інших країнах світу.

Запровадження нотаріату латинського типу в Україні та входження нашої країни в Міжнародну Спілку Латинського Нотаріату є оптимальним і прогресивним шляхом розвитку українського нотаріату. Цей постулат на сьогодні практично ні в кого вже не викликає сумнівів. Але не можна безальтернативно, не враховуючи історичного досвіду розвитку нотаріату в Україні, економічних, політичних і правових особливостей нашого суспільства, в повному обсязі сприймати всі принципи латинського нотаріату. Тим більше, що і в середині системи латинського права існує різна організація нотаріальних органів.

У більшості західноєвропейських країн, а також у Латинській Америці і Японії функціонує нотаріат, де нотаріус виступає як вільний професіонал, який не входить у державний апарат і не є державним службовцем. Однак свої повноваження він дістає від державної влади, держава делегує йому право посвідчувати редаговані і складені ним документи з метою надання їм публічної сили і доказовості, яку можна оспорити лише у судовому порядку. Проте існують країни (наприклад, Португалія), в яких нотаріуси є державними службовцями і це, загалом, не заважає цій країні бути активним членом МСЛН. Тобто МСЛН не нав'язує, а лише пропагує перевагу тих чи інших принципів. Але знову ж таки, у країн — членів Спілки чи в тих, які прагнуть ними стати, завжди є альтернатива: сприйняти повністю те чи інше положення, чи спробувати поєднати його із своїми традиціями. І ще один дуже важливий, на наш погляд, аспект: нотаріуса латинської школи не можна прирівняти до інших осіб “вільних” професій, зокрема художників, лікарів, архітекторів, оскільки, на відміну від них, нотаріус не звільняється від зобов’язань, покладених на нього державою.

Абсолютна свобода приватнопрактикуючого нотаріуса неможлива тому, що він виконує свої повноваження від імені і за дорученням держави. Держава фактично делегує нотаріусу свою функцію у справі захисту прав та інтересів громадян і юридичних осіб у сфері цивільного обороту. Як слушно зауважив російський вчений, професор і водночас практикуючий нотаріус Г. Черемних, терміни “вільний” і “незалежний нотаріат” – це символіка. Ми не можемо бути вільними від держави і державного контролю [220, с. 26]. Термін „приватний”, „вільний”, як ми вже зауважували, з причин, напевно ще радянської ментальності, вводить в оману не лише громадян, а й представників влади.

Насправді нотаріат латинського типу являє собою унікальну систему поєднання інтересів громадян, держави і нотаріусів – професіоналів у найкращому розумінні цього слова. Термін “вільний” в поєднанні з терміном “нотаріат” означає відсутність затрат державної скарбниці на забезпечення законних прав громадян, а також персональну відповідальність і зацікавленість нотаріуса в результатах своєї праці. А незалежність такого нотаріуса поєднується, враховуючи виконання ним державної функції, із контролем. Це видається суперечливим, бо незалежність і контроль – поняття начебто несумісні. Проте суперечливість розсіюється, якщо чітко визначити межі, в рамках яких державний контроль не лише потрібний і допустимий, але й необхідний.

На сьогодні існує 19 принципів латинського нотаріату, які розбиті на три групи:

а) нотаріус і нотаріальна функція;

б) нотаріальні документи;

в) організація нотаріальної професії.

Як зазначено в преамбулі фундаментальних принципів системи латинського нотаріату, прийнятих Бюро Комісії з міжнародної нотаріальної співпраці 18 січня 1986 року і Постійною Радою в Гаазі 13-15 березня 1986 року, вони є “робочим інструментом”, довідником і порадником нотаріусів, які, або є членами Спілки, або не будучи ними (якщо ні, то прагнучи до нього вступити), ставлять собі за мету утвердити, впровадити в життя нотаріальний закон чи поліпшити, вдосконалити законодавство з нотаріального питання [49, с. 7].

Визначення поняття нотаріуса в першому принципі латинського нотаріату — „нотаріус - юрист, що має повноваження надавати вірогідності угодам, укладати тексти документів, які надають діям і угодам сторін правильної і належної форми, та давати поради (особам, які звернулися до нього за допомогою” [49, ст. 7], є ключовим для духу і букви нормативного регулювання латинського нотаріату, оскільки на його основі будується вся його ідеологія. Цей принцип, як бачимо, наголошує на двох функціях нотаріуса: нотаріус – офіційна особа та нотаріус – правовий радник.

Другий принцип — “Нотаріальна функція є державною, але виконує її нотаріус незалежно, не будучи підпорядкованим службовій ієрархії державної адміністрації чи іншим державним органам” [49, с. 7]. Отже, йдеться про відносно, а не абсолютно приватний, вільний нотаріат, тобто нотаріат приватний в організації, але публічний у функціонуванні. Оскільки нотаріус у своїй діяльності виконує державні функції і обіймає довірену йому державою посаду, тому його професійна діяльність обмежена і підлягає контролю з боку держави. Цей контроль, головно, має попереджувальний характер [ст. 7]. Першою чергою метою перевірки є виконання нотаріусом завдань відповідно до покладених на нього обов’язків. У своїх же рішеннях він є незалежним, наближаючись при цьому до статусу судді.

Третій принцип латинського нотаріату — “Не можна стати нотаріусом без освіти, яка вимагається в кожній країні для набуття права на виконання юридичних функцій. Кандидат у нотаріуси складає встановлені теоретичні та практичні іспити” [49, с. 7].

Четвертий принцип — “Нотаріус має виконувати свої обов’язки скрупульозно та неупереджено. З цього приводу визначаються випадки професійної неспроможності” [49, с. 7].

П’ятий принцип проголошує: “Нотаріальними є документи, які складає і яким надає вірогідності (засвідчує) нотаріус, і які він зберігає в себе хронологічно упорядкованими” [49, с. 7]. Відповідно до презумпції, суть якої виражена в п’ятому принципі, оригінал не може бути втрачений, він зберігається у нотаріуса, на руки видається тільки, належно оформлена копія, саме тому цей принцип так суворо визначає роль нотаріального архіву для належної організації діяльності нотаріуса. Брак чіткого поділу нотаріальних актів на ті, оригінали яких зберігаються винятково у нотаріуса, та ті, які видаються сторонам, є головною технічною відмінністю вітчизняного і латинського нотаріату.

Шостий принцип — “Документи можуть стосуватися різноманітних дій і угод, як односторонніх, так і дво- й багатосторонніх, констатацій фактів, які нотаріус перевіряє. Попередження та оповіщення також можуть бути здійсненими у формі нотаріального документа” [49,с. 7]. Під час складання нотаріального акта нотаріус не обмежується лише дотриманням передбаченої для угоди форми, а й зобов’язаний встановити правомочність учасників, їх дієздатність, з’ясувати, що вони мають на меті, і роз’яснити їм правові наслідки угоди, переконатися у серйозності їхніх намірів, у бажанні саме цього нотаріального акта, у дійсному волевиявленні.

Сьомий та восьмий принципи — “Сторони, які укладають юридичний документ, мають право одержати його копії” та відповідно: “Вірогідні копії нотаріального документа мають однакову з оригіналом юридичну силу” [49,ст. 7].

Дев’ятий принцип — “Нотаріальні документи користуються подвійною презумпцією законності та точності. Презумпція законності означає, що дія або юридична угода, яку формалізує документ, відповідає умовам законодавства, необхідним для її юридичної достовірності, зокрема, що сторони дійшли згоди за своєю волею, свідомо і в присутності нотаріуса. Презумпція точності означає, що викладені в документі факти виявлені місце в присутності нотаріуса або ж він знає про них на підставі очевидного і є точними” [49, с. 7].

Десятий принцип проголошує: “Презумпція законності й точності може бути запереченою лише в судовому порядку” [49, с. 7]. Нотаріальні документи мають повну доказову силу, якщо під час складання були дотримані всі формальності, передбачені у Законі. Складений нотаріусом нотаріальний акт у деяких випадках, які визначено законодавством, має виконавчу силу. Слід зазначити, що таке повноваження надається нотаріусам не у всіх країнах, які в організації і діяльності нотаріату грунтуються на латинській моделі — адже наділений виконавчою силою нотаріальний акт прирівнюється до рішення суду, тобто до його примусового виконання можна приступити без зайвих формальностей.

Одинадцятий принцип — “Якщо нотаріус при виконанні нотаріального обов’язку завдає, внаслідок недбалості чи зловмисно, шкоди особі, яка звернулася до нього за допомогою, він зобов’язаний компенсувати збитки особі, яка через нього зазнала втрат" [49, с 7].

Дванадцятий проголошує: “Нотаріуси складають нотаріальні документи згідно з їхнім знанням та розумінням і ясно відображають у них волю сторін, яку вони першочергово мають викласти, пристосовуючи її форму до вимог законодавства” [49, с. 7].

Тринадцятий принцип має на увазі незалежність нотаріуса як юриста-професіонала від юридичної позиції клієнта, в тому числі такого, що має юридичних консультантів (наприклад, адвоката).

Чотирнадцятий принцип передбачає поширення нотаріальної діяльності на завірення підписів приватних осіб на приватних документах, на звірення копій документів з оригіналами та засвідчення відповідності копії оригіналу.

Наступні п’ять принципів, як вже зазначалося, стосуються загальних засад організації нотаріальної професії. Зокрема, п’ятнадцятий принцип закріплює положення, відповідно до якого “закон визначить територіальну зону, яка обмежуватиме компетенцію кожного нотаріуса так само, як і кількість нотаріальних контор. Він, принаймні, забезпечує оптимізацію нотаріальних послуг цією кількістю і запобігає монополізації” [49, c. 7]. Шістнадцятий передбачає, що закон також визначатиме місце, де має бути розташована нотаріальна контора.

Сімнадцятий принцип — “Нотаріуси обов’язково мусять належати до якогось колегіального органу, який їх згуртує і корпоративно зорганізує” [49, c. 7]; вісімнадцятий принцип — “Має існувати центральний орган, утворений винятково з нотаріусів, який забезпечуватиме представництво всього нотаріату країни. Він співробітничає з колегіальними органами нотаріусів” [49, с. 7]. Останній, дев’ятнадцятий, проголошує: “Колегіальні органи нотаріусів, як і центральний нотаріальний орган, наглядають за тим, щоб нотаріальна діяльність проводилась у рамках найвимогливішої професійної деонтології (етики)” [49, с. 7]. Як бачимо, він стосується питань професійного самоврядування нотаріусів.

Якщо проаналізувати чинне українське нотаріальне законодавство, то стане цілком очевидно, що воно за головними своїми положеннями наближається до латинської моделі нотаріату. Проте всі її 19 принципів з погляду їх реалізації у вітчизняному законодавстві можна розділити на три групи:

а) ті, які враховані повністю;

б) ті, що враховані частково;

в) ті, які не враховані.

Отже, серед першої групи принципів, що стосується визначення поняття нотаріуса та нотаріальних функцій повністю в українському законодавстві не реалізований другий принцип, оскільки воно передбачає існування двох форм нотаріату: державного і приватного. Інші принципи враховані, однак потребують конкретизації.

Щодо принципів, які визначають природу нотаріальних документів (5-14), слід констатувати, що більшість з них (за винятком сьомого та восьмого) реалізовані в українському законодавстві про нотаріат. Деякі з них (наприклад п’ятий) потребують концептуального переосмислення. На думку В.Черниша, Президента Української нотаріальної палати, законодавцеві слід визначитися з поділом нотаріальних актів на такі, оригінали яких зберігаються винятково у нотаріуса, та на ті, оригінали яких передаються сторонам. На основі цієї класифікації ґрунтується вирішення законодавчих проблем щодо уточнення поняття нотаріального акта в цілому як складової загального поняття цивільно-правового правочину.

Щодо третьої групи принципів латинського нотаріату, які визначають загальні засади організації нотаріальної професії, то всі вони вже реалізовані в чинному законодавстві України, за винятком найважливішого – про обов’язковість членства нотаріуса в нотаріальній палаті, тобто принципово не вирішене питання про організацію нотаріальної палати. Історико-правове дослідження показало, що лише у тих державах, нотаріальне законодавство яких вибудовувало струнку концепцію професійного самоврядування нотаріусів, нотаріат справді підносився на такий щабель свого розвитку, який ставив його на один рівень з такими правовоохоронними інститутами як суд, прокуратура, адвокатура.

Отже, подальший розвиток нотаріату в Україні, оптимізація його функціонування, удосконалення законодавчої бази повинні спиратися:

по-перше – на історичний досвід, який свідчить про те, що при реформі нотаріату слід виходити із тих правових традицій, які склалися в нотаріаті упродовж багатьох століть його існування і за роки функціонування в Україні в нових ринкових умовах;

по-друге – на сучасні світові тенденції розвитку нотаріату, пов’язані з діяльністю такої авторитетної міжнародної неурядової організації, як Міжнародна Спілка Латинського Нотаріату, яка на сьогодні налічує в своїх рядах близько 70 національних об'єднань незалежних нотаріусів [96, с. 1].

Враховуючи викладене, висловимо такі міркування щодо удосконалення чинного українського законодавства про нотаріат:

• як показує світова та вітчизняна практика, нотаріус повинен бути незалежним і неупередженим під час виконання покладених на нього суспільством та державою функцій, що зумовлює встановлення над ними єдиної влади – влади закону. Саме тому пропонуємо у перспективі ліквідувати існуючий поділ нотаріату на державний та приватний і законодавчо закріпити єдиний правовий статус нотаріуса;

• для усунення негативного, як було доведено вище, дуалістичного (коли нотаріус виступає як напівчиновник і напівпідприємець) статусу приватного нотаріуса, на нашу думку, слід відмовитись від терміна “приватний” і запропонувати таке визначення: „Нотаріат – це недержавна публічно-правова професійна корпорація, діяльність якої спрямована на захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а також держави”. І, відповідно: “Нотаріусом є юрист, уповноважений здійснювати від імені України відповідні нотаріальні дії та надавати юридичні консультації”. Це визначення має бути конкретизоване в подальших статтях закону за рахунок визначення кваліфікаційних, у широкому значенні цього слова, вимог до нотаріуса, а також через детальніше розшифрування його функцій;

• пропонується підвищити як професійні, так і моральні вимоги до особи, яка має намір займатися нотаріальною практикою. У цьому плані не можна погодитись з думкою авторитетного українського спеціаліста з теорії нотаріату С. Фурси., яка вважає, що пропозиція щодо збільшення строку стажування не має достатнього обґрунтування. На її думку, проходження стажування повинно лише надати можливість оволодіти на практиці певними знаннями, що стосуються порядку виконання нотаріальних проваджень та оформлення здійснення нотаріальних дій [213, с. 172-173]. Та чи можна довірити молодому фахівцю, який щойно закінчив вищий навчальний заклад і лише 6 місяців провів на практиці у нотаріальній конторі здійснення такої важливої публічно-правової функції, яку виконує нотаріус, та ще й під загрозою повної і особистої матеріальної відповідальності? На наше глибоке переконання, а це підтверджується як історичним аналізом функціонування нотаріату в Україні, так і сучасними реаліями, що постають під час підбору нотаріальних кадрів [125, с. 84-85], слід збільшити термін проходження нотаріального стажування. Ми пропонуємо серед вимог до кандидатів у нотаріуси передбачити таку, яка б вимагала наявності трирічного стажу практичної роботи за спеціальністю правознавство, з яких не менш як півтора року – у нотаріальній конторі. Крім того, посада нотаріуса повинна заміщатися на конкурсній основі;

• Міністерство юстиції повинно спільно із регіональними нотаріальними палатами та Українською нотаріальною палатою визначати необхідну кількість нотаріальних округів і, відповідно, нотаріусів у кожному з них. Перегляд таких квот має відбуватися щорічно;

• законом слід передбачити обов’язкове членство нотаріусів у регіональних та, відповідно, в Українській нотаріальній палаті. Нотаріальна палата – це орган самоврядування нотаріусів, який водночас із захистом корпоративних інтересів нотаріусів наділяється державою певними контрольними функціями щодо них;

• співвідношення владних повноважень органів професійного самоврядування та органів державної влади повинне бути чітко визначене в законі з метою уникнення можливих непорозумінь чи зловживань;

• призначення на посаду нотаріуса має здійснювати Міністерство юстиції за поданням регіональної нотаріальної палати, узгодженим із позицією Української нотаріальної палати;

• пропонуємо запровадити новий порядок оплати здійснюваних нотаріальних дій за єдиними для всієї території України тарифами. Тариф щорічно повинен переглядатися і затверджуватися Міністерством юстиції за поданням Української нотаріальної палати.

Відтак на підставі нашого дослідження доходимо висновку, що нотаріат за своєю суттю — це та ланка, яка пов’язує громадянське суспільство і державу, оскільки він функціонує на межі приватної і публічної сфер діяльності і наділений унікальною дуалістичною природою. З одного боку, нотаріус виступає як уповноважений представник держави, виконує публічні функції і діє від імені та за дорученням держави, а з іншого – як представник вільної професії, незалежний юридичний консультант сторін, що дає можливість зрівноважувати та узгоджувати права громадян і держави.