3.4. Організація нотаріальної справи в Радянській Україні

У попередніх параграфах ми з'ясували, що впродовж кількох століть нотаріат в Україні відігравав важливу роль у сфері охорони існуючих суспільних відносин, захисту майнових прав та інтересів власників. Але у результаті встановлення влади більшовиків з 1917 року цей інститут неминуче повинен був зазнати докорінної перебудови. Адже становлення радянської правової системи передбачало безроздільне панування державної “соціалістичної” власності. Більшовицька ідеологія, яка розглядала приватну власність як абсолютне зло, зумовила основну відмінність радянського соціалістичного права від інших правових систем нового і новітнього часу: воно грунтувалось на усуспільненні засобів виробництва, а в деякі періоди і всієї економіки в цілому [79, с. 24]. На думку відомого російського юриста С. Алексєєва, впродовж 70 років у нас створювалась держава, в якій існувало лише публічне державне право. Життя людей визначалося розпорядженнями і наказами чиновників. Не було сфери, де б юридичним господарем була рядова людина. Саме поняття приватного права було знищене, а використовувалося лише при вивченні законів “експлуататорських” держав. Ми жили не лише в умовах диктатури партії, але й диктатури права влади [58].

Майже відразу після жовтневого перевороту Декретом № 1 про суд від 24 листопада 1917 року в Росії було ліквідовано всі діючі до того часу судові установи. І хоч не було нічого сказано про скасування Положення про нотаріальну частину, інститут нотаріату в Радянській Росії припинив своє існування [79, с. 25].

У перші роки після перевороту, в період громадянської війни цивільний оборот в країні був незначним, тому нотаріальна діяльність не набула суттєвого розвитку.

Спочатку замість закритих нотаріальних контор у містах створювались нотаріальні відділи при місцевих Радах, які очолювали народні нотаріуси. Однак 9 грудня 1918 р. циркуляром Наркомюсту Росії було запропоновано ліквідувати ці відділи, а їхні функції децентралізувати, тобто розподілити між іншими органами відповідно до їхньої компетенції (відділами комунального і соціального забезпечення, запису актів громадянського стану, юридичними відділами, місцевими народними суддями). Проте, в лютому 1919 р. згаданий циркуляр був наркомюстом призупинений і було запропоновано, за потребою, створити нотаріальні столи – в містах при судово-слідчих підвідділах губюстів, а в повітах – при місцевих народних судах [229, с. 6]. Отже, питання про необхідність нотаріату було вирішено на його користь.

В Україні ж у зв'язку із специфікою ситуації, що склалася у 1917-1919 рр., процес розвитку нотаріату відбувався з деякими відмінностями.

У перші місяці після лютневої революції і утворення Центральної Ради судові органи, а отже, і нотаріат нічим не відрізнялись від дореволюційних. 13-14 червня 1917 р. в Києві відбувся з’їзд українських юристів. Делегати визнали конче потрібним запровадження в судах і нотаріаті України української мови з забезпеченням прав меншостей, обрання і призначення на відповідні судові та нотаріальні посади українців або осіб, які знають українську мову та місцеве життя, повернення до рідної землі юристів-українців, негайну роботу щодо встановлення української правничої термінології [154, с. 71].

У зв’язку із жовтневим більшовицьким переворотом в Росії Центральна Рада 7(20) листопада 1917 р. видала Третій універсал, яким проголошувала утворення Української Народної Республіки. 17 грудня 1917 р. було прийнято закон ” Про Апеляційні суди”. Відповідно до нього, нотаріати перебували у підпорядкуванні апеляційних судів [154, с. 71]. Також у грудні генеральне секретарство судових справ заборонило нотаріусам засвідчувати акти про установлення або перехід власності на землю [154, с. 74]. Ця вказівка виходила з Третього Універсалу, яким скасовувалось право власності на поміщицькі та інші землі нетрудових господарств [111, с. 98-100]. А в цілому в українській державі, згідно із Законом „Про правонаступництво” від 25 листопада 1917 р., залишались у силі попередні російські закони, в тому числі і нотаріальне Положення 1866 р. Подібна ситуація спостерігається і на подальших етапах існування української держави (період Гетьманату П. Скоропадського та Директорії). Частково змінились лише правила щодо призначення нотаріусів на посаду. Так, відповідно до закону Української держави „Про Судові палати і Апеляційні суди”, яким скасовувався уже згаданий закон Центральної Ради „Про Апеляційні суди”, встановлювалося, що нотаріуси Києва, Одеси й Харкова мали призначатися на посади та звільнятися з них за поданням представників відповідних Окружних Судів через Старших Голів Судових Палат Міністром юстиції [129, с. 105]. Нагадаємо, що в Російській імперії нотаріуси призначалися Старшим головою судової палати за поданням Голови окружного суду. Але, зрештою, як зазначає сучасний дослідник історії охоронного апарату Української держави Олександр Тимощук, урядовці Мінюсту, сенатори, судді, нотаріуси, прокурори і слідчі справно виконували свої обов’язки згідно з надбаними знаннями і набутим за царату практичним досвідом [199, с. 359].

Поряд з вищеописаними подіями відбувався і процес становлення нотаріального законодавства української радянської держави, яка була проголошена 11-12 (24-25) грудня 1917 р. у Харкові. У Постанові Народного Секретаріату України (так називався перший Радянський уряд України) від 4 січня 1918 р. “Про введення народного суду” [31] містилась вказівка про ліквідацію, поряд з іншими, й інституту нотаріату. Це положення було повторене декретом РНК УРСР від 14 лютого 1919 р. “Про суд” [13]. Але незважаючи на ліквідацію нотаріату, в законодавчих актах цього періоду і далі знаходимо вказівки про нотаріальне оформлення окремих угод або ж про контрольні функції нотаріату. Вже 25 лютого 1919 р. РНК УРСР видає Постанову “Про утворення народних нотаріальних камер” [33], відповідно до якої вони створювались у губернських та повітових містах і перебували у підпорядкуванні нотаріальних підвідділів при юридичних відділах відповідних виконкомів.

Очолювали нотаріальні камери народні нотаріуси, що обиралися терміном на один рік виконкомами із числа кандидатів, запропонованих нотаріальним підвідділом. Кандидати повинні були відповідати вимогам пасивних виборців для виборів у Ради. Отже, теоретично народним нотаріусом у цей період могла стати і недосвідчена особа. Незважаючи на цей недолік, запровадження нотаріальних камер, що виконували хоч і не дуже широке, проте чітко визначене коло нотаріальних дій, треба вважати позитивним моментом. Так, до порівняння, професором К. Юдельсоном, встановлено, що в 1918-1920 рр. на території Російської федерації самостійні, з чітко визначеними функціями, нотаріальні державні установи фактично створені не були, а отже, і не функціонували [229, с. 5-7].

З переходом до нової економічної політики увага до нотаріату з боку органів радянської влади посилилась. Це пояснюється тим, що нова економічна політика, розрахована на відновлення народного господарства, базувалась на використанні ринку і грошових відносин. Проводячи в життя рішення Х з'їзду РКП(б), Українська РСР слідом за Російською федерацією замінює продрозкладку продподатком, дозволивши селянам вільно розпоряджатися надлишками своєї сільськогосподарської продукції шляхом продажу на ринку. Отже, зосередження в руках держави головних економічних важелів у промисловості та торгівлі поєднувалось із допуском приватної торгівлі і дрібних приватних промислових підприємств. Була дозволена оренда приватними особами дрібних промислових підприємств, купівля-продаж немуніципалізованих житлових будинків [221, с. 30].

У цих умовах досить важливого значення набуває необхідність збереження в руках держави контролю над організацією і напрямами господарського обороту, зростає потреба в нагляді над приватнокапіталістичними елементами. На думку сучасного російського дослідника І. Черемних, питання про законність цивільно-правових угод тоді просто не стояло: єдиним і головним було всебічне забезпечення майнових інтересів держави [221, с. 30].

В час непу, коли вели підготовку законів перехідного періоду, панівною ідеологією, згодом покладеною в основу законодавства, зокрема і про нотаріат, була вказівка В. Леніна про необхідність іти в цивільному законодавстві “новими” шляхами, але при цьому “не випускати із своїх рук щонайменшої можливості розширити втручання держави в цивільні відносини” [221, с. 30]. Це й стало одним із керівних принципів радянського законодавства в сфері нотаріату.

Отже, саме нотаріат був більшою мірою, ніж інші державні органи, покликаний, в силу своєї компетенції, здійснювати нагляд за законністю в цивільному обороті, правомірністю діяльності приватнокапіталістичних елементів, дотриманням державних інтересів. Існуюча в той час структура нотаріальних органів, а також зміст їхньої діяльності не могли забезпечити виконання поставлених перед нотаріатом завдань. Постанова РНК УРСР від 12 вересня 1921 р. “Про нотаріальні функції” [32] не стала вдалим рішенням цієї проблеми, оскільки, незважаючи на свою назву, навіть не дала чіткого визначення функцій нотаріальних столів, що створювались (замість попередніх нотаріальних камер) при губернських відділах і повітових бюро юстиції.

Подальше розширення сфери цивільного і, насамперед, зобовязального права, прийняття 16 грудня 1922 р. першого Цивільного кодексу УРСР [51], що поклали на нотаріат велике коло контрольних функцій, вимагали нагальної реорганізації нотаріату, чіткого визначення його структури, обєму повноважень, процесуального порядку діяльності. Стало очевидним, що в звязку з відсутністю спеціального законодавчого акту, яким би регулювалася нотаріальна діяльність, підготовлених кадрів, недосконалою структурою, нотаріальні столи не могли належно виконувати своїх завдань.

Крім того, із створенням державної прокуратури були ліквідовані губернські відділи і повітові бюро юстиції, при яких, згідно із Постановою РНК УРСР від 12 вересня 1921 р., перебували нотаріальні столи, які продовжували діяти як самостійні органи під загальним керівництвом і наглядом президій народних судів.

Як свідчать сучасники, у цей період нотаріат “був полишений на самого себе і перебував спершу при юрвідділах та бюро юстиції, а згодом при нарсудах і особливих сесіях нарсуду, причому в деяких губерніях існували – періодично й з перервами, - і народний нотаріус, і нотаріальні підвідділи, а в інших – лише народні нотаріуси” [167, с. 355].

Крім того, нотаріальні функції здійснювались не лише народними суддями, але й волосними виконкомами, сільськими радами, міліцією, причому всі вони, майже винятково засвідчували підписи навіть на тих актах, які, згідно з законом, могли здійснюватись і посвідчуватись лише у нотаріуса.

Організаційна перебудова нотаріальних органів в Україні була проведена на підставі прийнятого першого “Положення про державний нотаріат”, затвердженого постановою РНК УРСР від 20 квітня 1923 р. [27]. Воно вперше надало нотаріальним органам України найменування “державних” і заклало принципові підвалини радянського нотаріату.

Згідно із Положенням, державні нотаріальні контори створювались у всіх містах УРСР, причому губвиконкомам надавалось право, за погодженням із Наркомюстом, створювати контори також і в більш значних сільських місцевостях, на вузлових станціях, пристанях, тимчасово на ярмарках та ін.

У місцевостях, де не було нотаріальних контор, здійснення окремих, нескладних нотаріальних дій покладалось на райвиконкоми і народних суддів, а якщо їх не було – на сільські ради.

Нотаріуси призначалися на посаду головою губернського суду із числа осіб, які були наділені виборчими правами і витримали відповідний іспит в комісії, що складалася із голови губернського суду чи його заступника та трьох членів – помічника губернського прокурора, одного із місцевих народних суддів і одного із місцевих нотаріусів. Програма іспиту затверджувалась Наркомюстом. Нотаріусам заборонялося сумісництво по службі не лише в приватних, але й на державних підприємствах, в установах, організаціях. Винагороду за працю нотаріуси могли отримувати лише від держави.

Загальне керівництво і контроль за діяльністю нотаріальних контор в Україні здійснювались Наркомюстом через губернські суди, при яких створювались нотаріальні відділи і нотаріальні архіви. Скарги на нотаріальні дії або на відмову у їхньому здійсненні подавали зацікавлені особи в народний суд, постанови якого могли бути оскаржені в цивільний відділ губернського суду, рішення ж останнього були остаточними.

У Положенні детально описувався процесуальний порядок виконання нотаріальних дій, аж до суто інструктивних подробиць, і в цьому відношенні, враховуючи низьку кваліфікацію нотаріальних працівників, воно цілком відповідало вимогам часу.

Оскільки фінансування нотаріальних контор відбувалось за рахунок надходжень від учинення нотаріальних дій, створення нових, а також вирішення питання про доцільність функціонування вже існуючих нотаріальних контор ставилось у пряму залежність від їхньої рентабельності. Це відображено у таких статистичних даних: з прийняттям Положення 1923 р. в Україні було створено 106 нотаріальних контор, станом на 1 січня 1924 р. їх було вже 125, однак до початку 1925 р. їхня кількість у наслідок викладених вище причин скоротилася до 94 [194, с. 205-206].

Зміни в адміністративно-територіальному поділі (перехід на триступеневу систему управління), а також прийняття 15 липня 1924 р. “Основ судоустрою Союзу РСР і союзних республік” зумовили необхідність прийняття нового Положення про судоустрій Української РСР від 23 жовтня 1925 р. [29]. Особливістю Положення було те, що воно регламентувало не лише організацію і діяльність судових органів, але й державної прокуратури УРСР, слідчих, колегій захисників, державного нотаріату і установ науково-судової експертизи. Цим Положенням були внесені деякі зміни в організаційну структуру нотаріальних органів. Зокрема, у відділі судоустрою Норкомюсту по нотаріальних органах був організований підвідділ; нотаріальні підвідділи окружних судів (як це було в складі губернських судів) організовані не були, управління нотаріальними органами в межах округу (було створено 41 округ, замість попередніх губерній) покладалося безпосередньо на голову окружного суду, а розгляд скарг на дії нотаріусів покладався на цивільно-касаційні колегії окружних судів. Призначення, звільнення чи переміщення нотаріусів здійснювали виконкоми окружних Рад за поданням голів окружних судів, а до кандидатів на посаду нотаріуса пред'являли такі ж вимоги, як і до кандидатів на посаду народного судді. Крім того, треба було пройти випробування в спеціальній іспитовій комісії при окружному суді.

Прийняте слідом за вказаними змінами нове Нотаріальне положення 16 грудня 1925 р. [24], на нашу думку, було невдалим актом кодифікації нотаріального законодавства. Воно часто з інструктивною деталізацією викладало порядок виконання нотаріальних дій і в той же час не містило положень, що визначали б порядок призначення і звільнення нотаріусів, а також вимог, що ставились до кандидатів на посаду нотаріуса. Жодного слова не було сказано про визначення структури, мережі нотаріальних органів, про їхній організаційний устрій, підпорядкованість, обійдено питання про компетенцію місцевих Рад щодо вивчення нотаріальних дій. Отже, у прийнятті такого недосконалого акта не було потреби. Тим більше, що вже з кінця 1925 року активно обговорювалось питання про необхідність видання загальносоюзного закону про нотаріат.

Існування різноманітних форм і положень, зіткнення їх норм у процесі практичного застосування в різних союзних республіках вимагали вироблення і прийняття загальносоюзних норм. Постанова ЦВК і РНК СРСР від 14 травня 1926 р. “Про основні принципи організації державного нотаріату” [34], по суті, була своєрідними основами законодавства про нотаріат, що внесли деяку системність в діяльність нотаріальних установ союзних республік. Зауважимо, що окремі із нововведень Постанови вже були раніше реалізовані в українському законодавстві (наприклад, ліквідація двох порядків укладення нотаріальних угод і заміна їх єдиною спрощеною формою нотаріального посвідчення угод на Україні була здійснена ще у 1925 р., а принцип підпорядкованості нотаріальних контор губернським чи відповідним судам, був закріплений в українському “Положенні про судоустрій” 1925 р.). “Основні принципи” розширили компетенцію нотаріату, покладаючи на нього нотаріальне засвідчення відповідносі копій документів і виписок з книг і документів, які можуть мати юридичне значення. Визначено й порядок засвідчення угод. При виконанні будь-яких нотаріальних дій нотаріуси покликані перевіряти відповідність дій, яких від них вимагають, і поданих їм документів законам [217, с. 9].

У зв'язку із появою у 1926 р. загальносоюзного акта РНК УРСР 10 листопада 1926 р. приймає постанову “Про зміни і доповнення нотаріального Положення”, а вже 25 липня 1928 р. — нове Нотаріальне положення [23]. Варто зазначити, що воно значно розширило, порівняно із загальносоюзними “Основними принципами”, компетенцію нотаріату головно за рахунок особливого провадження справ, що раніше були підвідомчі народним судам (виконавчі написи на безспірних зобов'язаннях, прийняття заходів щодо охорони спадкового майна, прийняття в депозит предметів зобов'язань) [126, с. 26].

Починаючи з 1929 року відбувається низка змін у діяльності нотаріату. Разом з усуненням із господарського життя приватнокапіталістичних елементів змінюється і обсяг нотаріальних дій. Значному скороченню об'єму роботи нотаріальних контор сприяли зміни до Цивільного кодексу, згідно з якими соціалістичний сектор звільнявся від обов'язкового засвідчення договорів, що укладалися між його підприємствами. В результаті кредитної реформи 1930 р. самі по собі відпали такі функції, як протест векселя і здійснення виконавчих надписів на опротестованих векселях.

Різке скорочення обсягу роботи нотаріальних контор привело, відповідно, до зменшення стягуваного ними державного мита і до збільшення так званих “нерентабельних” контор. У юридичній літературі розпочалась гостра полеміка з приводу того, бути чи не бути нотаріату. Але процес скорочення нотаріальних контор тривав: в Україні у 1930 р. кількість нотаріальних контор зменшилась із 110 до 35 [132, с. 37].

Постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 20 червня 1933 р. “Про реорганізацію державного апарату” [30] усі діючі на той час нотаріальні контори були ліквідовані, натомість у складі обласних судів організовували нотаріальні відділи. Виконання всіх нотаріальних дій, за винятком реєстрації арештів, покладалось на народних суддів. Виконуючи нотаріальні дії, народні судді керувались правилами нотаріального положення, інструкціями та розпорядженнями, виданими з метою його деталізації. Згідно з Постановою, на нотаріальні відділи обласних судів було покладено функції нагляду за виконанням нотаріальних дій народними суддями і інструктування їх у цій діяльності, а також виконання в межах обласного центру всіх нотаріальних функцій, передбачених нотаріальним положенням.

Такий порядок виконання нотаріальних дій проіснував до 1938 р. і, природно, себе не виправдав. Зайняті своєю безпосередньою функцією — здійсненням правосуддя, — народні суди не могли приділити належної уваги нотаріальній роботі, яка до того ж потребувала спеціальних знань, технічних навиків, практичного досвіду. Як наслідок, погіршилась якість і зменшилась кількість виконуваних нотаріальних дій, населення не забезпечувалось належним і кваліфікованим нотаріальним обслуговуванням, виявлялось недотримання встановленої законом нотаріальної форми угод. Тому 20 жовтня 1937 р. ЦВК і РНК УРСР приймають постанову про створення на Україні нової розширеної мережі нотаріальних контор [133, с. 25-26]. В обласних центрах і містах створюються відповідно обласні і міські нотаріальні контори, а з їх організацією припиняють свою діяльність нотаріальні відділи обласних судів. У тих містах і районних центрах, в яких за об'ємом роботи існування нотаріальних контор було недоцільним, створювались нотаріальні столи.

Обласні нотаріальні контори очолювали старші нотаріуси, які призначались на посаду президією відповідного облвиконкому за поданням голови обласного суду, узгодженим із Наркомюстом; нотаріуси міських нотаріальних контор і нотаріальних столів – президією відповідної міської чи районної Ради за поданням старшого нотаріуса узгодженим із головою обласного суду.

Окремий розділ Інструкції НКЮ УРСР від 9 березня 1938 р. встановлював, що загальне керівництво, нагляд та інструктування усіх установ і осіб, що виконували нотаріальні дії, здійснював Наркомюст УРСР через відділ нотаріату. Головам обласних судів належало персональне право нагляду за діяльністю нотаріальних контор і нотаріальних столів відповідної області, вони мали право давати піднаглядним установам вказівки щодо усунення недоліків у роботі з одночасним доведенням до відома НКЮ УРСР. Також зазначалось, що спірні питання, які виникали між нотаріусами і головами обласних судів, вирішувались Наркомюстом.

У зв'язку з прийняттям у серпні 1938 р. нового Закону про судоустрій СРСР виникла необхідність створення на місцях самостійних органів судового управління і звільнення від цих функцій обласних судів. Постановою РНК УРСР 1939 р. при обласних Радах народних депутатів були створені обласні управління народного комісаріату юстиції в якості місцевих органів судового управління.

З метою приведення організації державного нотаріату відповідно до Закону про судоустрій Постановою РНК УРСР від 27 грудня 1940 р. “Про покращення організації державного нотаріату УРСР” були організовані: в містах – міські державні нотаріальні контори, в селах і селищах міського типу, що були райцентрами, - районні державні нотаріальні контори. Обласні нотаріальні контори реорганізовували у міські, а нотаріальні столи – в районні нотаріальні контори. Нотаріуси призначались, переміщувались і звільнялись з посади начальниками управлінь НКЮ УРСР. Обласним управлінням юстиції були передані всі функції керівництва, нагляду, інструктування, матеріального забезпечення, фінансування, підбору кадрів, складення підсумкових звітів про роботу нотаріальних органів області, що до цього здійснювались старшими нотаріусами безпосередньо і головами обласних судів загалом.

Період Великої Вітчизняної війни характеризувався тим, що в цей час було введено низку спрощених правил при проведенні нотаріальних дій щодо військовослужбовців. Постановою від 9 серпня 1944 р. РНК УРСР затвердила нове Положення про Державний нотаріат УРСР [28], а 1 серпня 1946 р. Наказом Міністра юстиції УРСР були затверджені “Правила вчинення нотаріальних дій”. Ці нормативно-правові акти відображають лише зміни в законодавстві і нотаріальній практиці, що відбулися після 1928 р. Якихось значних змін щодо організації нотаріату, його компетенції і техніки нотаріального оформлення документів вони не внесли. З 1956 р. у зв'язку із ліквідацією управлінь юстиції загальне керівництво нотаріальними конторами знову було покладено на обласні суди, в штат яких були введені посади нотаріальних ревізорів. Зміни в системі управління органами державного нотаріату, а також застарілість норм нотаріального права, прийнятих у період війни, зумовили необхідність перегляду чинного Положення про державний нотаріат. Як наслідок – ухвалено нове Положення про державний нотаріат УРСР від 26 грудня 1956 р.

У 60-х роках проведено нову кодифікацію цивільного і цивільно-процесуального законодавства, а у наступні роки оновлено шлюбно-сімейне, колгоспне, земельне, трудове та інше законодавство. Відтак, окремі положення попередніх законодавчих актів щодо нотаріату втратили силу, виявились прогалини, виникла потреба в законодавчому врегулюванні деяких питань, висунутих нотаріальною практикою і розроблених правовою наукою [142, с. 53].

Постановою Ради Міністрів УРСР від 31 серпня 1964 р. затверджено “Положення про державний нотаріат УРСР”. Відповідно Положення 1956 р. визнавалось таким, що втратило силу. Не позбавлене низки недоліків (не чітко виражені завдання нотаріату, невизначеність змісту його діяльності), Положення 1964 р. все ж було проміжним кроком у процесі вдосконалення нотаріального законодавства. Практика поєднання обласними судами функцій судового нагляду і судового управління себе не виправдала. Більше того, завантажені складною і різноманітною роботою щодо судового управління, обласні суди не могли приділяти належної уваги керівництву діяльністю нотаріальних контор, своєчасному і правильному спрямуванню нотаріальної практики. Не виправдало себе також і наділення Верховного Суду УРСР не властивими йому функціями судового управління, а керівництво нотаріальними органами — і поготів.

Як наслідок, у жовтні 1970 р. були відновлені Міністерство юстиції УРСР і відділи юстиції виконкомів обласних Рад. Функції керівництва діяльністю нотаріальних контор з цього часу були передані Міністерству юстиції УРСР, в апараті якого створювався відділ нотаріату; у межах областей керівництво здійснювали відділи юстиції, в штаті яких перебували консультанти з питань нотаріату.

В 1973 р. був розроблений і прийнятий новий загальносоюзний акт – Закон СРСР “Про державний нотаріат” [15]. Не дивлячись на те, що Закон не був названий Основами, по суті він виконував функції їм притаманні, адже повинен був стати основою і правовою базою для подальшого оновнолення і удосконалення усього нотаріального законодавства як загальносоюзного так і республіканського [142, с. 55]. Закон містив три групи норм:

1) імперативні, які без змін вносились у республіканські закони;

2) такі, що покладали на союзні республіки обов'язок при виданні республіканського акта врегулювати окремі питання;

3) такі, що надавали право союзним республікам на їхній розсуд, врегульовувати ті чи інші питання, не вирішені Законом СРСР [55, с. 10].

Останні дві групи норм були орієнтовані на необхідність урахування місцевих умов. Наприклад, до прикладу, республіки мали право розширити перелік встановлених нотаріальних дій з урахуванням своїх особливостей (ст. 11 Закону).

У законі СРСР 1973 р. знайшли своє закріплення і подальший розвиток такі нововведення щодо організації і діяльності нотаріальних органів: уперше на загальносоюзному рівні були визначені завдання державного нотаріату, що мали важливе значення для належного здійснення нотаріальної функції, удосконалення практики і розвитку юридичної теорії; закріплено принципи законності, дотримання таємниці виконуваних нотаріальних дій, національної мови нотаріального діловодства; розширено сферу судового контролю за нотаріальною діяльністю; вперше врегульовано головні питання застосування радянського нотаріального законодавства до іноземців, а також застосування іноземного права, міжнародних договорів та угод щодо нотаріальної діяльності; іноземним підприємствам та організаціям, а також іноземним громадянам та особам без громадянства, незалежно від того, проживали вони в СРСР, чи ні, була надана можливість звернення в державні нотаріальні контори.

Новий закон дещо змінив систему джерел законодавства про нотаріат, передбачивши прийняття союзними республіками Законів про державний нотаріат, а не Положень, як було раніше. Таке вирішення питання, на думку М. Лісницької, було спрямоване на підвищення значимості і авторитету республіканських законодавчих актів про нотаріат, враховувало характер і сутність норм, які повинні знайти закріплення в цих законах, а також відповідало тій ролі, яку відіграє нотаріат серед інших юрисдикційних органів, покликаних захищати права і законні інтереси громадян і організацій [142, с. 56]. Відповідно до загальносоюзного закону, 25 грудня 1974 р. був прийнятий Закон УРСР “Про державний нотаріат” [39]. Крім того, до нього було внесено перевірені на практиці норми чинного законодавства та деякі нові положення. Він містив 85 статей, які структурно об’єднувались у чотири розділи і п'ятнадцять глав. Перший розділ присвячувався загальним положенням державного нотаріату, його завданням, органам і службовим особам, які виконували нотаріальні дії, питанням керівництва державним нотаріатом, призначення на посаду і звільнення з посади державного нотаріуса тощо. Розширюючи порівняно з існуючою компетенцію державних нотаріальних контор, Розділ другий надає їм право засвідчувати тотожність громадянина з особою, зображеною на фотографічній картці, приймати на зберігання документи. Розширено і компетенцію виконавчих комітетів місцевих органів влади, яким надано право засвідчувати угоди незалежно від їхньої суми. Винятком були лише договори про надання у безстрокове користування земельних ділянок для спорудження індивідуальних житлових будинків та угоди, які стосувалися майна, що перебувало за кордоном, або прав, які мали здійснюватися за кордоном. Такі угоди не мали права укладати виконавчі комітети [216, с. 11].

Розділ третій Закону об'єднував загальні правила, що регламентували порядок виконання всіх нотаріальних дій, а також норми, які стосувалися порядку виконання конкретних видів нотаріальних дій. Зокрема, було визначено місце та строки виконання нотаріальних дій, законодавчо закріплено вимоги, які повинні пред'являти державні нотаріуси та інші службові особи, що виконують нотаріальні дії, до текстів нотаріально посвідчуваних угод, засвідчуваних копій документів і виписок з них.

Незважаючи на вищенаведені зміни в організації і діяльності державного нотаріату, його роль і надалі залишалася незначною. Відсутність інституту приватної власності істотно звужувала можливість громадян користуватися правами розпоряджатись (продажу, дарування) житловою площею, землею, а також займатись підприємницькою діяльністю. Існувала також державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність.

Підсумовуючи викладене, стає зрозумілим, що після 1917 р. вільний нотаріат докорінно змінив свій правовий статус. Ліквідація приватної власності на землю, засоби виробництва, на житло прирекли впливовий колись інститут на животіння. Відбувалися часті і продумані зміни в системі нотаріального законодавства, що мали волюнтаристський характер. Зрозуміло, що такі зміни проводились без об'єктивних, науково обґрунтованих передумов і не могли привести до позитивних результатів. В умовах домінування державної власності, заборони на зайняття підприємницькою діяльністю та комерційним посередництвом, монополії держави на зовнішньоекономічну діяльність нотаріат виступав у ролі непомітного додатку до правової системи держави. На його долю припадало часто формальне засвідчення порівняно невеликої кількості угод і оформлення документів про спадщину. Престижність посади нотаріуса була далеко не такою, як в країнах Західної Європи. Це був низькооплачуваний державний службовець, що посідав у бюрократичній ієрархії найнижчу сходинку. Він був зовсім не зацікавлений в результатах своєї праці, оскільки кошти, отримувані ним за виконання нотаріальних дій, вилучались державою. Фінансування нотаріату відбувалося за залишковим принципом. Поширеними були випадки, коли нотаріусами ставали некваліфіковані спеціалісти, часто навіть без юридичної освіти.