3.3.Особливості розвитку нотаріату на західноукраїнських землях

Окремі питання, що розглядаються у цьому підрозділі, частково висвітлені у тій частині дисертації, де йшлося про розвиток нотаріальної діяльності у Литовсько-руській державі та у Речі Посполитій (див. розд. 3, п. 1). Проведено аналіз тих положень Литовських статутів, королівських привілеїв та сеймових і сеймикових постанов, які регулювали ті чи інші аспекти нотаріальної діяльності, як-то:

- номінація і компетенція писарів;

- порядок укладення угод і вимоги щодо їхнього "зізнання" перед відповідними публічними органами;

- правила ведення актових книг і порядок видачі з них виписів;

- вимоги щодо збереження актових книг;

- відповідальність службових осіб за певні зловживання у цій сфері тощо.

Відтак лише побіжно охарактеризуємо розвиток нотаріальної діяльності на західноукраїнських землях після їх завоювання Польщею і детальніше проаналізуємо організацію та діяльність нотаріату як самостійного правового інституту, що був запроваджений тут австрійським патентом від 25 липня 1871 року (в Галичині вступив у дію з 31 листопада 1871 року, а на Буковині цей закон реально почав діяти з 1 жовтня 1888 року). Простежимо також подальшу історію розвитку нотаріату на західноукраїнських землях, ключовими віхами якої є прийняття Розпорядку Державного Секретаріату судівництва Західної Області Української Народної Республіки від 1 березня 1919 року про тимчасову організацію нотарів [45], Розпорядження президента Польщі про введення з 1 липня 1934 року в дію нового Положення про нотаріат від 27 жовтня 1933 року [53] та впровадження на західноукраїнських землях радянської системи нотаріальних органів у 1940 році.

Як уже відзначалося, на українських землях, які з другої половини XIV ст. увійшли до складу Польщі (Галичина та Волинь), було введено польське право зі всіма притаманними йому формами та порядком укладання актів. Своєю чергою це право грунтувалось на тих же принципах, що й в інших країнах середньовічної Європи, і які обумовлювались впливом римського права. Актовою мовою в Польщі виключно визнавалася латинь і лише в XVII ст. поряд з нею допускалась польська мова.

Отже, подібно як і в інших країнах тогочасної Європи, нотаріальні функції на західноукраїнських землях у складі Польщі виконували канцелярії судів. Польський дослідник історії нотаріату Бандкий (Bandkie) вважав, що практика ця була започаткована за часів Казимира Великого (середина XIV ст.) [240, с. 331]. Канцелярії вели так звані актові книги. Вписаний писарем суду (якого часто називали нотаріус [241, с. 10]) в актові книги документ — заповіт, договір, закладна та інше — набували юридичної сили і на випадок виникнення в подальшому спору був основним, неспростовним доказом [257, с. 214]. Найдавніші акти, що датуються 1388 р., містяться у Краківському архіві. Як відзначають відомі польські дослідники Адам Нємеровський [257, с. 73-75], Хельцель [249, с. 229], актові книги в цей час велись і в інших місцевостях, але внаслідок певних причин (стихійні лиха, пожежі, неналежне зберігання, війни) не дійшли до наших днів. Найдавніші гродські і земські книги, що велись на території сучасної Галичини, зберігаються у Львівському державному історичному архіві і датуються 1402, 1428, 1471 рр. (Холмські, Львівські, Галицькі, Жидачівські, Белзькі, Буські та ін. актові книги). Під час записування писар на полях робив певні позначки, які характеризували категорію запису зокрема: знак „nо” означав – nota - і проставлявся там, де мова йшла про набуті права; знак „p'm” (privilegiym) позначав привілеї сторони; знак „lra” ставився у тому випадку, коли по справі було пред'явлено письмові документи (litera) [249, с. 229].

Спочатку повноваження писаря обмежувались лише записами під час судових сесій рішень і вироків та згодом, з економічним розвитком суспільства, з поділом актів на спірні і безспірні, з необхідністю записів останніх для надання їм публічної вірогідності в судові книги, виникла потреба в розширенні компетенцій писарів та у постійному їх урядуванні.

З плином часу через ускладнення цивільного обороту, а відтак і правового його забезпечення, збільшується і персональний склад канцелярій. Очолювали їх реєнти (rejent), що призначалися із шляхти, причому окремими постановами сеймиків вимагалося, щоб кандидати на посаду були шляхтичами спадковими (наприклад, ухвала Белзького сеймику 1683 року з підтвердженням на сеймику 1750 р., ухвала галицького сеймику 1720 р. [243, с. 3]). Однак, на думку відомого польського історика права Освальда Бальцера, щодо реєнтів гродських канцелярій шляхетство не становило безумовної вимоги [241, с. 9]. Обов'язки реєнта канцелярії докладно окреслює текст присяги, яку прийняв реєнт гродський львівський Теофіл Шчука (Szczuka) [243, с. 4]. Хоча номінація ця відбувалась уже у 1773 році, є всі підстави припускати, що і раніше обов'язки ці були такими ж. Отже, реєнт був зобов'язаний приймати всілякі зізнання, вписувати угоди, протести, маніфести і, загалом, будь-які правові акти, які повинен записувати безпомилково, не допускаючи при цьому жодних дописок та змін.

Згідно з ухвалою Белзького сеймику від 23 червня 1750 року, реєнт повинен був приймати угоди для вписування у судові книги особисто [243, с. 4]. Автентичність запису стверджувалась підписами сторін у протоколі. Будь-яка самовільна зміна запису урядником була недопустима і трактувалася як спроба підробити документ. Вважалося, що урядник такими діями порушує не лише складену присягу і право королівства, але й щиру віру і право Боже. Призначення та звільнення з посади реєнта гродського входило здебільшого до компетенцій старости. Однак були випадки, коли його призначав писар гродський. Наприклад, реєнта гродського белзького Теофіла Букара в 1644 році призначив на посаду писар гродський белзький Самуель Курдвановський [243, с. 8]. Реєнтів земських номінував писар земський або ж сеймик пропонував кандидатуру реєнта, яку повинен був затверджувати писар.

Форма запису угод у актовій книзі була двоякою. Найперше треба було подати до канцелярії письмовий документ і зажадати дослівного перепису його в актах ( такий запис називали облатою, а процедуру - облатування). Також практикувалось заанотування короткого змісту акта - зізнання. Воно було усним (коли реєнт чи його помічник вписував акт зі слів сторони) та письмовим (пред'являвся для зізнання письмовий документ). Детальний порядок щодо ведення і зберігання гродських і земських актових книг був установлений привілеєм Яна Ольбрахта від 1496 року.

Після першого поділу Польщі і переходу Галичини під владу Австрії у 1772 році тут ще упродовж певного періоду (до 1784 р.) діяв давній устрій судовий польський, а з ним і земські та гродські канцелярії. Австрійський уряд залишив на своїх посадах і усіх урядників канцелярських. Однак судова реформа 1783 р. реорганізувала земські і гродські суди і запровадила станові шляхетські суди [137, с. 139]. Отже, на місці двох попередніх канцелярій постала єдина канцелярія судова, яка і надалі виконувала окреслені вище нотаріальні функції.

Як інститут попереднього судочинства нотаріат був запроваджений у коронних австрійських землях цісарським патентом від 29 вересня 1850 року і розглядався, за словами тодішнього Міністра юстиції, як необхідний елемент нового судового порядку [160, с. 237], конче необхідний для забезпечення прав населення [253, с. 47]. Введення нотаріату як самостійного правового інституту зумовив загальний розвиток культури, виникла потреба звернути увагу на важливість формальностей при укладенні правових угод, гарантувати правильність висновків, полегшити дотримання як правових вимог, так і інтересів сторін [160, с. 237]. Дослідники відзначають і вплив французької моделі нотаріату з її об’єднанням всього обсягу безспірної юрисдикції. Крім того, на думку Адама Нємеровського, Австрія, яка мала під своєю владою народи із сталими традиціями „славного нотаріату”[256, с. 11] (Далмація, Чехія, Галичина) не могла довго перебувати під впливом відсталої німецької практики у цій сфері, і повинна була, зрештою, приступити до впорядкування нотаріальної діяльності. У жовтні 1854 року вийшла постанова Міністерства юстиції про практику та професійні іспити кандидатів у нотаріуси, а 21 травня 1855 року цісарським патентом було затверджено новий нотаріальний порядок [160, с. 237]. Відповідно до цього патенту, нотаріусів використовували ще й як судових комісарів: вони засвідчували випадки смерті, спадкування, сирітські справи, давали судові оцінки у спірних справах про рухоме і нерухоме майно та ін.

Відповідно до цісарського патенту від 7 лютого 1858 р., нотаріальне Положення 1855 р. з 1 листопада 1859 р. вводилося і на територію Галичини. Саме з цієї дати починається історія галицького нотаріату як відокремленого від судової влади і незалежного правового інституту, який спирався на широке професійне самоврядування. Ще у 1858 р. Міністром юстиції було визначено штатний розпис для нотаріусів Галичини: зокрема в окрузі суду апеляційного у Львові їх мало бути 60, а в Кракові 46.

Нотаріальний порядок 1855 року виявився недосконалим, оскільки чітко не окреслив виняткової компетенції нотаріусів, що на практиці привело до змішування функцій нотаріусів і адвокатів [253, с. 49], тому виникла потреба у подальшому реформуванні інституту нотаріату. В ході реформи пропонувалося вирішити такі важливі і принципові питання: а) чи є потреба в нотаріаті як у самостійному інституті, чи, може, доцільнішим буде його об’єднання із адвокатурою або судом; б) які завдання він повинен виконувати в системі правосуддя; в) яка організація нотаріальної діяльності найповніше забезпечувала б виконання цих завдань.

Дискусії, що розгорнулися навколо означених питань, припинив у 1871 році сам законодавець, прийнявши 25 липня Положення про нотаріат [11]. Новий закон вступав у силу з 1 листопада 1871 року. В Галичині закон 1871року реально почав діяти вже з перших днів листопада, а на Буковині – з 1 жовтня 1888 року. Також 25 липня 1871 року імператором Францом Йосифом був підписаний закон про обов’язковість нотаріального посвідчення деяких угод [11]. Він вступав у дію разом із нотаріальним Положенням, тобто з 1 листопада 1871 року. У параграфі 2 зазначалось, що обов’язкового нотаріального посвідчення потребували: шлюбні договори; укладені між подружжям договори про купівлю, міну, ренту, позику, а також боргові зобов’язання між ними; підтвердження про отримання приданого і віна; договори дарування без дійсної передачі; усі правові угоди, що укладаються неграмотними та особами з певними вадами (сліпі, глухі, німі). Закон не скасовував інші постанови щодо судового чи нотаріального засвідчення правових угод.

Нове нотаріальне Положення 1871 року розпочало важливий етап розвою нотаріату на західноукраїнських землях. За свідченням сучасників, цей закон мав таку цілісність і внутрішню гармонію усіх окремих його положень, що міг би послужити зразком для будь-якої цивілізованої держави [148, с. 11-12].

Згідно із Положенням 1871 р., нотаріуси призначалися на службу державою в особі Міністерства юстиції й уповноважувалися нею на підставі та відповідно до закону укладати і посвідчувати факти чи документи, що мають юридичне значення, видавати копії таких документів сторонам, а оригінали посвідчених ними угод належно зберігати; приймати на збереження цінні папери і гроші як від властей, так і для видачі третім особам. Нотаріальні документи (нотаріальні акти, записки, посвідчення) визнавались публічними актами і мали повну доказову силу, якщо під час їх укладання і видачі були дотримані всі формальності, передбачені Законом. В них повинна була міститись вказівка на місце, рік, місяць і день проведення нотаріальної дії, ім’я та прізвище нотаріуса, імена та прізвища сторін, присутніх свідків, зміст справи, примітка про ознайомлення сторін з актом, підписи сторін, підпис і печатка нотаріуса. Оригінали документів зберігалися у нотаріуса, сторонам же видавалися копії. Крім зазначеної урядової діяльності, нотаріусам дозволялось складати приватні грамоти і надавати на прохання сторін юридичні консультації.

У своїй практичній діяльності нотаріуси зобов’язувалися чітко дотримуватись вимог чинних нормативних актів. Положення 1871 p. визначало критерії, яким повинні були відповідати моральні якості нотаріуса. При виконанні нотаріальних дій він мав бути чесним, увічливим, старанним, точним, повинен стежити, щоб не було завдано шкоди учасникам угоди, особливо недосвідченим, йому було заборонено будь-яке сприяння в справах незаконних, підозрілих чи фіктивних; він не міг займатися адвокатською практикою чи обіймати будь-яку урядову платну посаду, за винятком педагогічної діяльності. Параграф 7-й Положення забороняв нотаріусам вести справи, які суперечили честі і гідності звання чи в результаті яких могла б постраждати чи бути підірваною довіра в його неупередженість чи в достовірність посвідчених ним угод [11, с. 163]. Поряд з цим були встановлені підвищені вимоги до особи, яка прагнула здобути посаду нотаріуса. Зокрема, закон вимагав, щоб претендент на посаду був:

- підданим монархії, який досяг 24 років; характеризувався бездоганною поведінкою і був наділений правом вільно розпоряджатися своїм майном;

- закінчив правничі студії і склав іспити теоретичні чи здобув ступінь доктора права;

- успішно склав іспит нотаріальний, адвокатський чи судово-урядовий;

- мав стаж не менше як чотири роки практичної діяльності, із яких принаймні два роки прослужив у нотаріуса на практиці, а інші два роки провів на практиці у суді, адвоката чи фінансовій прокуратурі;

- знав, крім німецької, крайові мови, що використовувались у місцевості, де він прагнув здобути посаду нотаріуса;

- не був кримінально караним.

Про те, що ці вимоги були не простою формальністю, свідчить особова справа нотаріуса міста Бучача Здіслава Вічковського, у якій виявлено такі документи: свідоцтва про складення трьох державних іспитів, на випускному курсі факультету права Університету у Львові 1905 року: іспит правно-історичний на оцінку добре, іспит судовий – добре, іспит з політичних наук – задовільно; посвідчення львівської нотаріальної палати про те, що Вічковський дійсно проходив практику в нотаріальній канцелярії міста Радехова з 9 грудня 1907 р. до 3 серпня 1908 р. і з 31 грудня 1910 р. до 21 листопада 1919 р.; свідоцтво адвоката крайового в Чорткові др. Людвіга Гжибовського, яким підтверджувався факт праці в його адвокатському бюро як практиканта Здіслава Вічковського з 4 серпня 1908 р. до 1 січня 1910 р.; підтвердження про перебування на посаді кандидата адвокатського в канцелярії чортківського адвоката Северина Кімельмана з 16 січня 1910 р. до 10 червня 1910 р.; підтвердження стану служби офіцерської у війську Польському з 1 листопада 1918 р. до 21 грудня 1921 р.; посвідчення про проходження практики в канцеляріях нотаріальних міст - Лопатина з 2 березня 1922 р. до 12 вересня 1922 р., Дилятина – з 25 серпня 1923 р. до 25 квітня 1924 р., Бродів – з 17 січня 1923 р. до 24 серпня 1923 р.; свідоцтво суду апеляційного у Львові від 1 травня 1925 р. про складання Здіславом Вічковським іспиту нотаріального 20 і 21 квітня – письмово, а 1 травня – усно, а також висновок суду щодо спроможності екзаменованого здобути посаду нотаріуса [2, арк. 1-15].

Міністрові юстиції надавалось право призначати на посаду особу, яка не мала чотирьох років практики, проте лише у тому випадку, коли не було претендента із потрібним стажем роботи. Крім того, закон дозволяв Міністру на час трьох років від початку дії закону, призначати нотаріусами тих осіб, які, маючи стаж практичної роботи чотири роки, не мали можливості відбути два роки нотаріальної практики. Це положення широко застосовувалось у тих краях Австрійської імперії, де нотаріат був введений законом 1871 p., оскільки неможливість проходження нотаріальної практики зумовлювалась браком достатньої кількості нотаріальних контор.

Закон встановлював правило (§ 10), згідно з яким для здобуття посади нотаріуса найдостойнішою особою нотаріальна палата, в окрузі якої відкрилась вакансія, була зобов'язана оголосити конкурс. Порядок проведення такого конкурсу був детально регламентований в циркулярі Міністерства юстиції від 31 жовтня 1887 р. Відповідно до нього, конкурс оголошувався шляхом триразової публікації в декількох періодичних виданнях і на різних, поширених в Австрії, мовах. По спливу двох тижнів від дня останньої публікації кандидати подавали відповідні документи (заяву і докази їхньої відповідності формальним вимогам закону) до нотаріальної палати. Формулюючи з цього питання власну думку, нотаріальна контора передавала їх до суду І інстанції, в окрузі якого була вакантна посада. Суд своєю чергою, висловлюючи власну позицію щодо кандидата, передавав документи у вищестоящу судову інстанцію, яка разом із своїм висновком надсилала їх до міністра юстиції. Після ознайомлення із всіма документами він або призначав нотаріуса, або відмовляв у призначенні.

Наведені вимоги законодавця свідчать про те, яке важливе значення австрійський уряд приділяв проблемі підбору кадрів у нотаріаті. Як свідчать архівні документи початку XX ст., призначали на посаду нотаріуса у Галичині звичайно лише після п'ятнадцятирічної нотаріальної практики, а траплялися випадки, коли стати нотаріусом вдавалося лише після двадцятирічної праці [2, арк. 12].

Для забезпечення своєї діяльності, а також для відшкодування збитків, які могли бути заподіяні нотаріусом унаслідок здійснення ним професійних функцій, він вносив заставу готівкою чи цінними паперами. Сума застави залежала від кількості населення того міста, де знаходилась контора нотаріуса. Наприклад, у Львові вона становила 5000 золотих, в Івано-Франківську, Стрию, Бережанах - 2000 золотих, а у менших містечках, де не було суду І інстанції, - 1000 золотих. Наглядали за поповненням застави нотаріальні палати, які у випадках її зменшення з тих чи інших причин, або несвоєчасного поповнення повідомляли про це суд І інстанції. Крім того, новопризначений нотар виготовляв свою печатку, на якій карбувались австрійський герб, ім’я та прізвище нотаря, його звання, назва краю і місця посади крайовою мовою. Якщо ж у нотаріальному окрузі вживалися декілька мов, то на печатці мав бути напис прізвища нотаріуса і місця його урядування на цих мовах. Майбутній нотаріус складав присягу перед верхнім крайовим судом чи перед делегованим ним судом І інстанції і протягом трьох місяців від дня видачі декрету про призначення на посаду мусив під загрозою її втрати приступити до виконання своїх обов'язків.

Нотаріус не міг діяти поза межами округу під загрозою невизнання дійсності вчинюваних угод (§ 31 Положення). Кількість нотаріусів у кожному окрузі визначалася Міністром юстиції за поданням нотаріальної палати. Якщо у 1871 р. кількість нотаріусів у Галичині становила 95, то у 1888 р. вже 175, а в кінці століття їхня кількість збільшилась до 198 [253, с. 49]. У Східній Галичині (українські території) на початку XX ст. було 11 судових округів, в яких працювало 139 нотаріусів [252, с.27-28]. Всього ж у Галичині в цей час було 211 нотаріусів, а в Буковині – 21. Загалом по Австрії один нотаріус припадав на 26 022 осіб населення ( у Галичині – на 38 036, в Буковині – на 38 100) [160, с. 240].

У кожному судовому окрузі створювали нотаріальний архів, де зберігалися справи, книги, печатки померлих, звільнених чи відставних нотаріусів. Структура і діяльність цих архівів визначалися нотаріальною палатою з подальшим затвердженням Міністра юстиції. При кожному архіві встановлювалась посада директора і секретаря, а за потребою, і канцелярія. Директора і його помічників призначали із авторитетних нотаріусів, які повинні були залишити попередню посаду. При відкритті вакансій на посаду директора нотаріальна палата оголошувала конкурс. Фінансували діяльність архівів і оплачували працю їхніх службовців за рахунок державного бюджету.

Положення визначало (§ 19) підстави звільнення нотаріуса із зайнятої посади. Це відбувалось у випадках: а) рішення Міністра юстиції; б) переходу нотаріуса в адвокатуру чи зайняття ним оплачуваної державної посади; в) унаслідок втрати громадянства; г) втрати права вільно розпоряджатися власним майном; д) некомпенсування застави, яка була використана на покриття стягнень; е) судового вироку, що позбавляв права займати цю посаду; є) у випадках неможливості виконання обов'язків унаслідок фізичного чи психічного захворювання; ж) внаслідок відсторонення від зайнятої посади в порядку дисциплінарного провадження.

Контроль за обставинами, що зумовлювали звільнення нотаріуса з посади з тих чи інших вищеозначених причин, здійснювали суди І інстанції та нотаріальні палати.

На позитивну характеристику заслуговує інститут нотаріальних кандидатів і субститутів (особи, що виконували нотаріальні функції у разі відсутності нотаріуса), відомий австрійському праву.

Кожен нотаріус міг приймати у свою канцелярію в якості помічника осіб, які відповідали всім формальним вимогам закону стосовно права бути нотаріусом і готувати їх під своїм керівництвом до нотаріальної діяльності. Нотаріус був зобов'язаний повідомляти нотаріальну палату про день вступу на роботу кандидата, про перерви чи закінчення його діяльності, а також про успішність (чи неуспішність) його діяльності загалом. Нотаріальна палата вела списки всіх кандидатів свого округу, в які вносила всі обставини, що могли мати значення у разі призначення їх у майбутньому на посаду нотаріуса. Практика у нотаріуса не могла суміщатися з іншою діяльністю. У випадку відсутності нотаріуса внаслідок хвороби чи з інших обставин його посаду заміщав один із кандидатів, який на час виконання ним обов'язків складав присягу. Такий кандидат, як правило, не вносив заставу. Але якщо від нотаріуса, місце якого він тимчасово посідав, надходила заява про те, що він знімає з себе відповідальність за діяльність кандидата, то останній був зобов'язаний внести необхідну суму закладу. Наприклад, 10 березня 1909 року до Львівської нотаріальної палати надійшло прохання від Кароля Ваніка, нотаріуса в Городенці, про призначення на час його відсутності в зв’язку із хворобою нотаріального субститута Еміля Волощакевича. Окремо було зазначено, що відповідальність за урядування субститута нестиме саме відсутній нотаріус Кароль Ванік [2, арк. 5].

Велике значення для розвитку інституту нотаріату в Галичині мав той факт, що в Австрії нотаріат утворював своєрідну корпорацію, яка управлялася нотаріальною палатою (Notariatskammer). Нотаріуси при суді І інстанції утворювали нотаріальну колегію. Якщо в окрузі їх було не менше як п'ятнадцять, то вони утворювали нотаріальну палату. За згодою Міністра юстиції, в тих округах, де не було п'ятнадцяти нотаріусів дозволялось утворювати одну палату на декілька округів суду І інстанції. Наприклад, нотаріальна палата у Львові охоплювала сім судових округів, а в Перемишлі - чотири [252, с.23-24].

Нотаріальна палата складалася із голови і чотирьох, шести чи восьми членів (залежно від кількості нотаріусів округу палати). Вони обирались більшістю голосів усіх нотаріусів округу на три роки з правом повторного обрання. Головним завданням палати була охорона честі і відповідності соціальному стану та захист його інтересів. Для його виконання Положення наділяло нотаріальні палати такими повноваженнями: а) нагляду за діяльністю нотаріусів і кандидатів та ведення їх списків; б) здійснення дисциплінарного суду честі над нотаріусами і кандидатами; в) вирішення всіх спорів, що виникали між нотаріусами з приводу виконання ними їхніх службових обов'язків; спорів і непорозумінь між нотаріусами і сторонами про розмір винагороди чи з інших обставин; г) затвердження свідоцтва про проходження нотаріальної практики; д) прийняття від нотаріусів застав і нагляд за їхнім поповненням; е) виконання і доведення до відома нотаріусів округу всіх розпоряджень міністерства юстиції щодо нотаріату; є) надання висновків з питань законодавства, устрою нотаріату, зменшення чи збільшення нотаріальних посад чи їх переміщення, зміни тарифів оплати за вчинення нотаріальних дій тощо.

Для вирішення повсякденних питань палата нотаріусів повинна була збиратися на засідання не рідше як один раз на місяць, а за потребою - голова палати був вправі скликати позачергове засідання. Здійснюючи нагляд за діяльністю нотаріусів, палата мала право ревізувати їхні канцелярії. Прикладом може служити лист Львівської нотаріальної палати до нотаріуса з Чорткова Станіслава Міхайловського, яким його уповноважено провести люстрацію (ревізію) Бучацької нотаріальної канцелярії. Окремо йому було висловлено подяку за змістовне, скрупульозне і безоплатне проведення ревізії [3,арк. 38-39].

Особливістю нотаріату в Австрії було те, що він, з одного боку, підлягав корпоративному управлінню, а з іншого — не відділявся від загальної судової системи і перебував у суворій залежності як від Міністра юстиції, так і місцевих судових установ. Унаслідок цього в дисциплінарному відношенні нотаріуси підпорядковувалися і нотаріальній палаті, і судовим органам І і ІІ інстанції. Вищий же нагляд за діяльністю нотаріату в імперії належав Міністру юстиції, який призначав і звільняв нотаріусів.

Учинення нотаріусом проступків, які ганьбили честь і гідність його звання, передбачало накладення нотаріальною палатою, а в місцевостях, де вона не була створена, судом І інстанції, відповідних стягнень, а саме: зауваження, попередження чи письмова догана із занесенням їх в особову справу. Лише після трьох років бездоганної праці нотаріус набував права порушити клопотання про погашення цих дисциплінарних стягнень. Якщо ж нотаріус порушив положення законів, що регламентували його діяльність, не виконав обов'язків, покладених на нього цими ж законами чи вчинив проступок, несумісний з честю і гідністю його посади, судом II інстанції проти нього порушувалось дисциплінарне провадження (§ 157 Закону). У випадку визнання нотаріуса винним на нього накладалося покарання у вигляді: а) письмової догани; б) штрафу до 500 золотих; в) відсторонення від посади на строк одного року; г) заборона займатися нотаріальною діяльністю загалом. Штраф і тимчасове відсторонення від посади могли бути накладені одночасно. Розмір штрафу залежав від ступеня вини нотаріуса, але не міг бути меншим як 25 золотих.

Оплата праці нотаріуса здійснювалась винятково на підставі періодично перезатверджуваного Міністром юстиції тарифу. Вимоги про вищу оплату чи визначення оплати шляхом домовленості між нотаріусом і клієнтом заборонялися і вважалися незаконними. Лише коли йшлося про справи, які мали незвичайно великий обсяг і викликали значні труднощі чи підвищену відповідальність, потребували великої витрати часу, дозволялося вимагати вищу плату, яка встановлювалася рішенням суду. За будь-яку справу, залагоджену нотаріусом на бажання сторони від 7 год вечора до 8 год ранку оплата підвищувалася на половину тарифної ставки. Станом на час введення Положення 1871 року в дію були встановлені такі тарифи: а) при сумі договору до 200 золотих – 1 золотий; від 200 до 500 – 2, від 500 до 1000 – 3; від 1000 до 2000 – 4; від 2000 до 5000 – 5 і т.д., проте не більше як 500 золотих. Оплата в сталій квоті виглядала так: засвідчення відповідності копій документів та виписок з них – 30 крон за 2 сторінки, решту — по 10 крон; засвідчення відповідності перекладу документів з однієї мови на іншу – за 2 сторінки 1 золотий, за кожну наступну — по 40 крон; засвідчення справжності підпису – 1 золотий; засвідчення факту, що громадянин є живий – 1 золотий.

Як бачимо, нотаріат на західноукраїнських землях за часів перебування в складі Австро-Угорщини відзначався своїми демократичними принципами організації. Це і принцип законності, який виявлявся передусім у тому, що нотаріуси керувалися у своїй діяльності законом та іншими нормативними актами, перевіряли відповідність дій, які вони виконували, та наданих їм документів закону, були зобов’язані дотримуватися встановленого законом порядку і правил оформлення нотаріальних документів, а також підстав та порядку відмови в його здійсненні. Принцип обґрунтованості нотаріальних актів передбачав всебічну перевірку документів, необхідних для виконання нотаріальної дії; встановлення особи громадянина, який потребував виконання нотаріальних дій, з’ясування його дієздатності. Із аналізу змісту закону 1871 року випливає принцип безспірності нотаріальної діяльності: на нотаріуса покладалося не вирішення спірних правовідносин, що було і є прерогативою суду, а лише посвідчення безспірних прав та обов’язків осіб у правовідносинах. Нотаріус не може і не повинен аналізувати права осіб, оскільки він має отримувати від осіб безспірні докази про існування юридичних обставин, з якими норма права пов’язує виникнення, зміну або припинення прав осіб у визначених законом правовідносинах [213, с. 72]. Позитивним було і виділення в Положенні 1871 року принципу неупередженості нотаріусів. Так, ст. 33 передбачала обмеження нотаріуса у праві виконання нотаріальних дій на своє ім’я і від свого імені, на ім’я чи від імені своєї дружини, її та своїх прямих родичів чи побічних родичів до 4-го ступеня спорідненості. Такі правила, на думку законодавця, мали сприяти об’єктивності нотаріальної діяльності.

Інший принцип полягав в обов’язку нотаріуса сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав та законних інтересів, роз’яснювати їм права і обов’язки, попереджати про наслідки виконуваних нотаріальних дій з тим, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду. Важливим і своєчасним був принцип дотримання таємниці нотаріальних дій, причому, на відміну від сучасного українського законодавства в цій частині, тодішні галицькі нотаріуси зобов’язувалися подбати про нерозголошення таємниці працівниками своєї контори, а також свідками, перекладачем та іншими особами, які залучалися до виконання нотаріальних дій.

Підсумовуючи розгляд питань щодо організації нотаріату на західноукраїнських землях за Положенням 1871 року, важливо відзначити, що високе значення цієї установи зумовлювалось і тим, що, з одного боку, підтримувався корпоративний дух цього органу, а з іншого – нотаріат не відокремлювався від судових органів. Все це високо підносило його в очах громадськості загалом і юридичної спільноти зокрема.

Перша світова війна різко загострила соціально-економічні, політичні і національні суперечності в Австро-Угорщині, що призвело до її розпаду і проголошення наприкінці жовтня у листопаді 1918 р. незалежності Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Сербо-Хорвато-Словенської держави.

Українська національна рада^* 1 листопада видала відозви “До населення міста Львова” та “Український народе”, в яких проголошувалось: “Волею українського народу на український землях Австро-Угорської монархії утворилася українська держава… від нині Ти, український народе, господар своєї землі…”[137, с. 117]. На засіданні Української Національної Ради 9 листопада 1918 року було визначено назву держави – Західна Українська Народна Республіка (ЗУНР), до складу якої, крім Східної Галичини, увійшли Північна Буковина та українські повіти Закарпаття. Щоправда, невдовзі Північну Буковину захопила Румунія, а Закарпаття спочатку відійшло до складу Угорщини, а в січні — квітні 1919 року – до Чехословаччини. Отже, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини.

16 листопада 1918 року було прийнято закон “Про адміністрацію Західноукраїнської Народної Республіки”[137, с. 118], згідно з яким залишалося чинним попереднє австрійське законодавство, якщо воно не суперечило інтересам і цілям української держави. Український історик в діаспорі М. Стахів, даючи оцінку цьому законові, зазначав, що його положення „були конечні, якщо ЗУНР бажала бути державою з правлінням права. Видати нові ... закони у короткім часі було неможливо, отже, мусили залишатися старі .., які підлягали постійній зміні або заміні”[137, с. 118]. Отож тимчасово, до прийняття відповідного закону, у ЗУНР залишалося чинним австрійське нотаріальне законодавство, і, відповідно, на своїх місцях залишалися попередні нотаріуси та працівники їхніх канцелярій. Хоча, за свідченнями сучасників, багато нотаріальних контор були покинуті їхніми працівниками, оскільки внаслідок силу нестабільності ситуації, військових дій, безладу, розрухи роботи для нотаріусів, крім укладення дрібних угод, майже не було [252, с. 25].

Водночас 17 березня 1919 року Державний Секретаріат Судівництва ухвалив Розпорядок про тимчасову організацію нотаріусів [45]. Ним було визначено, що закони й інші нормативні акти, на підставі яких у колишній австрійській державі урядували нотаріуси, залишаються чинними, оскільки не суперечать державності Української Народної Республіки. До 30 квітня усі нотаріуси мали затвердити нові урядові печатки із зображенням герба об’єднаної Української Народної Республіки (тризуб Володимира Великого) та напису українською мовою, що позначає ім’я, прізвище, урядовий титул нотаріуса, місце урядування та судовий округ. Крім того, печатка могла містити відомості про нотаріуса і на мовах законно визнаних національних меншин. Нотаріуси, а також нотаріальні субститути зобов’язувались, згідно з § 5 Розпорядку, скласти присягу у Вищому Суді. В цьому ж параграфі був закріплений її зміст: “Прирікаю, як нотар, бути вірний Українській Народній Республіці, повинуватися законам і розпорядкам Української Народної Республіки, сповнювати уряд нотаря ревно і совісно та все мати на увазі добро і пожиток Української Народної Республіки” [45, с. 27]. Нотаріуси, які відмовлялися виконати згадані вимоги, звільнялися із посади, а на їхнє місце Секретаріат судівництва призначав нотаріальних субститутів. Позитивним, на нашу думку, було положення Розпорядку, яке вимагало від працівників нотаріату знання української мови. І хоч австрійське законодавство, передусім закон 1866 року про крайові мови та розпорядження Міністерства юстиції 1864 р., зобов’язувало нотаріуса забезпечити (самому або через перекладачів) здійснення нотаріальної процедури мовами місцевого населення, поляки (а саме вони у відсотковому відношенні становили більшість від загальної кількості нотаріусів Східної Галичини) зовсім не поспішали виконувати ці приписи. Функції нотаріальної палати у Львові, а також окружного і Вищого Суду, визначені нотаріальним законодавством, у наслідок окупації Львова польськими військами, тимчасово мав виконувати окружний суд у Станіславові (нині Івано-Франківськ). З тих же причин повноваження Перемишльської нотаріальної палати та окружного суду виконував окружний суд у Самборі.

На жаль, сподіванням українців побудувати незалежну і демократичну державу не судилося здійснитися. Верховна рада Антанти 25 червня 1919 року уповноважила збройні сили Польської Республіки захопити всю Галичину. Під тиском польської армії 16-18 липня 1919 р. головна частина військ Української Галицької Армії, установи й організації ЗУНР, тисячі біженців перейшли Збруч [137, с. 189]. Згодом, 14 березня 1923 р., Рада послів Антанти ухвалила визнати Cхідну Галичину без жодних застережень як частину Польщі.

Відносна стабільність політико-економічної ситуації в країні дала можливість відновити роботу закритих у часи війни нотаріальних контор — адже у Західну Україну повернулися ті нотаріуси, які, не бажаючи присягати на вірність Українській державі, змушені були залишити свої посади. Вже в липні 1919 року відновили свою діяльність Львівська і Перемишльська нотаріальні палати. Однак у той час нотаріат переживав значні труднощі, зумовлені звільненням багатьох нотаріальних посад. Як свідчать архівні матеріали, в липні 1919 року Львівська нотаріальна палата приступила до вироблення пропозицій щодо зайняття вивільнених 27 посад в її окрузі. „Є досить трудним, в тих переломних часах, завдання на 27 посад нотаріальних представити відповідних кандидатів, які б не тільки гідно свій уряд виконували, але також були позитивним чинником при відбудові Вітчизни Польської. На Палаті лежить найвища відповідальність за належне обсадження важливих посад, хоча і суд першої інстанції і апеляційний суд свій в тій справі внесок зроблять, але найавторитетніший, найкомпетентніший внесок повинна зробити Палата, яка найкраще знає усіх прохачів про посаду нотаріусів і найкраще може оцінити, кому і яка посада повинна бути надана. В своїх пропозиціях повинна Палата керуватися інтересами гідності стану і добра для людей, аби кожен із нотаріусів був на відповідному місці, на котрому з користю для держави міг свій уряд виконувати. Але і інтереси самих нотаріусів мусять тут враховуватись. Нотаріальна палата має брати до уваги наскільки сильно постраждали нотаріуси під час окупації російської і української, чи була зруйнована контора, які вони мали доходи колись і яким є їхнє теперішнє економічне становище. Також, - читаємо далі у доповідній записці Львівської нотаріальної палати, - мусить Палата враховувати, що в тих повітах, де населення польське становить 40-50 % - бажано поляка на посаду призначати. Крім того, мусить Палата в своїх пропозиціях враховувати якою була поведінка кандидатів на посади польської національності під час української окупації, а щодо українців – чи і у якій мірі вони виступали проти польської людності і чи вже склали присягу на вірність Польщі” [1, арк. 1]. Також Палата зобов’язувала тих нотаріусів, які склали присягу на вірність українській державі, подати докладні звіти про своє урядування за останній рік. Прикладом може служити звіт нотаріуса з Радехова Здислава Вєнцковського, поданий до Львівської нотаріальної палати вже 25 липня 1919 року. Вважаємо за необхідне процитувати основні положення цього цікавого документа: „Я, нотаріус, Здислав-Казімеж Вєнцковський, урядові українському жодної присяги не зложив, лише тільки приречення згідно Розпорядження урядового Секретаріату судового з дня 17 березня 1919 року і то на письмі. Печатку українську застосовував від 15 квітня до 9 травня 1919 року. Упродовж усього часу української окупації складав усі документи виключно на польській мові” [4, арк. 17].

Далі пояснювались причини складення „службового приречення”. Серед них наведено такі: бажання дотриматися розпорядження Ліквідаційної комісії^* від 5 грудня 1918 року щодо заборони публічним функціонерам покидати самовільно свій уряд. А для цього, згідно уже згадуваним Розпорядком українського Секретаріату судівництва, необхідно було скласти приречення. “ Інакше, - пише З. Вєнуковський – моє місце зайняв би нотаріальний субститут, звичайно – українець. Не викликає сумніву, що у випадку не зложення приречення наразився би я разом із своєю родиною на розмаїті утиски і репресії з боку українського уряду”[4, арк. 18]. Приблизно такого ж змісту були звіти й інших нотаріусів.

Та час невпинно йшов уперед і вимагав злагодженого функціонування механізму державних органів. Немаловажне значення у стабілізації польської економіки відігравав і нотаріат. Але проблема полягала в тому, що у різних частинах польської держави діяло різне, неузгоджене між собою законодавство. На теренах колишнього Королівства Польського залишилося чинним російське Нотаріальне положення 1866 року. Змінилася лише назва уряду, термін реєнт, - було замінено на нотаріус. На землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, продовжувало діяти австрійське нотаріальне Положення 1871 року. Отже, нотаріат у Галичині і далі розвивався на підвалинах, закладених попередніми десятиліттями.

Неузгодженість існуючих приписів щодо нотаріальної діяльності активізувала діяльність нотаріального середовища над новим, загальнопольським, законом про нотаріат. Долучилася до неї і нотаріальна громадськість Галичини. З ініціативи нотаріуса, доктора Тадеуша Старжевського, довголітнього президента Краківської палати нотаріальної, було організовано співпрацю Краківської, Перемишльської та Львівської палат. Ними був скликаний перший з’їзд нотаріусів Польщі, який відбувся у Кракові 4 червня 1922 року, а також другий з’їзд, що проходив у Варшаві 16 листопада 1924 року. На цих з'їздах точилися дискусії стосовно нового закону, організації і засад функціонування нотаріусів, їхнього статусу і професійного самоуправління [3, арк. 2]. Зокрема, з’їзд у Кракові ухвалив основні положення, яким мав відповідати майбутній закон, а саме: нотаріат має бути вільним, а не державним; наріжним каменем організації нотаріату повинно бути широке самоврядування; чітке розмежування сфери діяльності нотаріату, адвокатури і суду; запровадження єдиного професійного іспиту; існування не менш як чотирирічного нотаріального стажування; поширення нотаріального примусу в справах щодо нерухомості на всі дільниці [254, с. 134]. Приблизно в цей же час розпочала свою працю над ординацією нотаріальною і Кодифікаційна Комісія. Нею були вироблені та розіслані для обговорення „Основні засади діяльності нотаріату”. В них нотаріуса визнано за виконуючого вільне (приватне) урядування, „особу публічної довіри”, яка не є державним службовцем, проте перебуває під контролем держави в особі Міністерства юстиції і загальних судів [251, с. 52]. Визнано також за необхідне створення двоступеневого самоуправління, першою ланкою якого є нотаріальні Палати та їхні Ради, а другою – Верховна Рада Нотаріальна.

Кодифікаційна комісія надіслала „Основні засади діяльності нотаріату” до Міністерства юстиції. Його відповідь була першим „проломом” у дотогочасній єдності думок щодо майбутньої організації польського нотаріату. Міністерство було переконане, що оскільки нотаріус виконує повноваження від імені держави, він повинен бути державним службовцем, а не приватним [251, с. 61-62]. Як наслідок, міністерство рішуче виступило проти ідеї встановлення нотаріального самоврядування [251, с. 86]. Міністерські чиновники, висловлюючи погляди, які кардинально відрізнялися від думки нотаріального середовища, як бачимо, майже повністю спиралися на ту модель нотаріату, яка існувала в тій частині Польщі, де діяло російське нотаріальне Положення, критикуючи при цьому засади австрійського закону 1871 року.

Протягом наступних років з’явилося два ґрунтовних проекти нотаріального закону: перший був створений з ініціативи Краківської нотаріальної палати відомим ученим-правознавцем, професором В. Яворським, а другий був дітищем спеціальної підкомісії Кодифікаційної комісії. Його автором був член комісії і нотаріус з Варшави Й. Глас. У правничому середовищі з новою силою вибухнула дискусія стосовно майбутнього нотаріату. Проект В. Яворського у цілому був сприйнятий позитивно. Серед критиків [242, 244] особливо вирізнявся Й. Глас, який назвав його “цілком теоретико-абстракційним, повністю відірваним від життя” [246].

Проект же самого Й. Гласа здебільшого викликав негативні відгуки. Висловили свою думку і три існуючі в Польщі нотаріальні Палати: Краківська, Перемишльська та Львівська [258, 259]. Відзначимо, що зауваження останніх двох, на відміну від першої, були не такими вже й гострими і зводились головно до конкретних пропозицій щодо зміни тих чи інших статей [3, арк. 5]. Проект Й. Гласа з урахуванням зауважень до нього був предметом розгляду на сімнадцяти засіданнях нотаріальної підкомісії Кодифікаційної комісії. У вересні 1932 року вона закінчила перше читання проекту, остаточний текст якого був опублікований на початку 1933 року [254, с. 143].

Відповідно до плану роботи Кодифікаційної комісії, на 1933 рік було заплановане друге читання проекту закону про нотаріат. Однак воно не відбулося, оскільки в травні 1933 року проект було передано Міністерству юстиції. Доопрацьований віце-міністром С. Сєчковським [247, с. 17; 239, с. 8], остаточний варіант закону було прийнято розпорядженням Президента Речі Посполитої від 29 жовтня 1934 року [53], завершивши тим самим етап дискусій і суперечок щодо форми нотаріальної інституції.

Право про нотаріат 1933 року визначило нотаріуса як функціонера публічного, уповноваженого укладати і засвідчувати акти і документи, яким сторони зобов’язані або прагнуть надати юридичної сили, а також виконувати інші, передбачені у законі нотаріальні дії [арт. 1]. Таке визначення підкреслювало публічний характер функцій нотаріуса, не визнаючи при цьому його державним службовцем, і надавало нотаріатові широкого професійного самоуправління. Нотаріальні палати, що діяли в окрузі суду апеляційного, здійснювали свої повноваження через загальні збори нотаріусів і обрану на три роки Раду нотаріальну [арт. 26.]. В цілому компетенція цих корпоративних органів не змінилася: істотним залишався нагляд над нотаріусами та дисциплінарне провадження. Подібно як за австрійських часів нагляд над нотаріусами було доручено головам судів окружних та апеляційних, вищий же нагляд здійснювало Міністерство юстиції.

Австрійське і польське законодавство, яке впродовж сім десятилітть діяло на західноукраїнських землях, чітко визначало правовий статус, функції, порядок управління нотаріальних палат. Головним функціями цих органів професійного самоуправління були охорона честі і гідності своїх членів, здійснення нагляду за діяльністю нотаріусів, сприяння здійсненню заходів, спрямованих на зміцнення і розвиток нотаріального права, а також піклування про сумлінне і чесне виконання нотаріусами своїх обов’язків. Про те, що діяльність нотаріальних палат не була формальною, а дієво впливала на політику держави в особі Міністерства юстиції щодо нотаріату, свідчать і архівні матеріали [2].

Свою активну позицію щодо тих чи інших питань не раз висловлювала і галицька нотаріальна громадськість, спираючись при цьому на підтримку Львівської та Перемишльської нотаріальних палат. Наприклад, 30 травня 1928 року львівський нотаріус, українець, Владислав Завадка звернувся до нотаріальної Палати з відкритим листом, про зловживання при підборі нотаріальних кадрів. У листі стверджувалось, що при переміщеннях і призначеннях нотаріусів систематично повторюються такі випадки, які свідчать про недотримання Міністерством юстиції зобов’язальних приписів закону і протягом багатьох років усталеної звичаєвої практики. Це породжує обґрунтовані побоювання про збереження доброго імені нотаріального стану. Незважаючи на подання нотаріальних палат, високу кваліфікацію поданих ними до призначення кандидатів, Міністерство номінує таких осіб, які вже були дисциплінарно карані або щодо яких застосовується дисциплінарне провадження, або занадто молодих і недосвідчених, залишаючи поза увагою нотаріальних кандидатів із великим стажем роботи. Отже, констатує В. Завадка, немає справедливості, а це кривдить тих людей, які багато років віддали сумлінній праці, професіоналів, глибоких знавців права, людей високих моральних якостей, які своєю діяльністю заслужили, аби їх прохання про посаду були задоволенні першочергово [2, арк. 1].

Такий стан речей, якщо ці зловживання триватимуть і далі, зумовить зниження кваліфікації нотаріусів, а відтак і довіри до них з боку суспільства. Лист закінчувався пропозицією В. Завадки звернутися до Львівської нотаріальної Палати, найпершим обов’язком якої й був захист інтересів стану за погодженням із Перемишльською і Краківською нотаріальними Палатами, створити Делегацію із членів палат і уповноважити її довести до відома Президії судів апеляційних, а відтак і Міністерства юстиції ситуацію щодо призначень, і переконати їх, що така практика Міністерства не відповідає вимогам закону і є разюче несправедливою і скривдною [2, арк 2].

Показовим у цій справі є, однак, не згаданий відкритий лист В. Завадки, а те, що нотаріальна палата не залишила його поза увагою, а провівши окреме зібрання, присвячене піднятій львівським нотаріусом проблемі і, попередньо узгодивши свою позицію, відповідно, з Краківською та Перемишльською нотаріальними Палатами, одностайно ухвалила відповідне звернення до Міністерства юстиції [2, арк. 3].

Вказуючи на зловживання, допущені Міністерством у питанні переміщень і призначень нотаріусів, Палата водночас прагнула знайти їм хоч якесь виправдання. У зверненні зазначалося, що несправедливості в кадровому питанні були спричинені помилковою позицією Міністерства щодо устрою нотаріату в колишньому Королівстві Польському і Малопольщі^* і при призначенні брали до уваги правила російського нотаріального Положення 1866 року, яке взагалі не знало інституту кандидатів нотаріальних і не вимагало від претендентів на посаду юридичної освіти.

Зовсім іншою була практика Малопольщі, де діяв австрійський закон 1871 року. Отже, резюмувала Палата, якщо призначення на посаду нотаріуса в Королівстві Польському не зачіпало і не порушувало жодних прав, то в Малопольщі — навпаки [2, арк. 12]. Своїм завданням стосовно цього питання Палата вважала надання Міністерству пропозицій щодо призначень, які б враховували дійсний стан інтелектуальних та моральних якостей кандидатів. А обов’язок Міністерства, на думку Львівської нотаріальної палати, — враховувати ці пропозиції. Це було б найпевнішою і найкращою гарантією нормального розвитку нотаріату.

Позитивним у згаданому Зверненні є й те, що Палата не обмежується лише декларативними непідтвердженими заявами, а подає реальні факти зловживань Міністерства. Наприклад, у місто Ходорів був номінований на посаду нотаріуса п. Крупінський, якому Палатою і окружним судом було відмовлено у поданні його кандидатури на призначення через накладені щодо нього дисциплінарні покарання. У порядку переміщення здобув одну з найкращих нотаріальних посад у Сокалі нотаріус з Балігроди п. Ковальський, який пропрацював неповних 2 роки і за цей час вже встиг дістати дисциплінарне покарання із занесенням в особову справу, і це при тому, що Палата рекомендувала на цю посаду нотаріуса Гейду, який 8 років сумлінно і віддано працював у Дилятині, а тепер просив про переміщення його у краще місце. Посаду у Львові здобув у порядку переведення нотаріус Маурісій Гжоп з Угнова, обминувши при цьому кільканадцять старших від нього нотаріусів, які заслужили цю посаду відданою працею на полі розвою нотаріату [2, арк. 13]. В результаті такого свавілля у кадровому питанні у нотаріусів склалося враження, що номінація вже не залежить від кваліфікації і моральних якостей номінантів, а від якихось інших, сторонніх впливів. У колі розсудливих членів Львівської нотаріальної палати з’явилося тверде переконання, що в подальшому це призведе до загрози підвалинам нотаріату, його професійності, чесності, порядності [2, арк. 14].

Ми невипадково стільки уваги приділили традиціям корпоративного самоврядування, що складались у Галичині впродовж сімдесяти років. Адже цей досвід доцільно використати на сучасному етапі реформування українського нотаріату. Закон України “Про нотаріат” передбачає лише право нотаріусів об’єднуватися у регіональні, загальнодержавні, міжнародні спілки та асоціації, не встановлюючи обов’язкове створення загальнодержавної нотаріальної Палати. Створена, як всеукраїнська громадська організація нотаріусів, Українська нотаріальна палата є одним із видів об’єднань громадян, а відтак членство у ній нотаріусів є добровільним, а не обов’язковим. Тому вона не може контролювати діяльність своїх членів, які, відповідно, не зобов’язані надавати палаті документи для перевірки. Цим Українська нотаріальна палата відрізняється від подібних органів, що існують у країнах латинського нотаріату і ґрунтуються на міцних історичних традиціях. Отже, є необхідність у вдосконаленні вітчизняного законодавства загалом і щодо корпоративного самоврядування зокрема, і у цьому може бути корисний досвід функціонування галицьких нотаріальних палат.

Повертаючись до аналізу діяльності нотаріату Західної України, що грунтувався спочатку на підставах, визначених австрійським Положенням 1871 року, а згодом польським нотаріальним Положенням 1933 року, відзначимо, що вона відповідала основним тенденціям розвитку європейського нотаріату. Нотаріуси визнавалися функціонерами публічними, їм надавалося широке професійне самоуправління, на них покладався обов’язок у разі заподіяння збитків клієнтам повністю їх відшкодовувати за власний рахунок.

Радикальні зміни у становищі українців відбулися з початком Другої світової війни. Головна причина зміни суспільно-політичного ладу в Західній Україні – не внутрішня, як стверджує радянська історіографія, а зовнішній чинник – політика керівництва СРСР, спрямована на приєднання регіону до Радянського Союзу [128, с. 7]. Передумовою процесу інтеграції Західної України до радянської системи було укладення таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 року. Реалізуючи зафіксовану в протоколі домовленість про поділ територій польської держави, Й.В. Сталін санкціонував зайняття Червоною армією Західної України. Для встановлення нового порядку сюди слідом за військовими частинами прибували так звані “уповноважені”. ЦК КП(б)У скеровував їх для ліквідації польських органів влади. На територію західних областей УРСР було поширено дію радянського законодавства, проведена радянська адміністративно-територіальна реформа, створені територіальні партійні і радянські органи.

Разом із усім старим державним апаратом були ліквідовані польські правоохоронні органи і створені обласні управління юстиції, обласні та народні суди, органи прокуратури, адвокатури й державного нотаріату, створення яких відбувалося на підставі Нотаріального положення УРСР 1928 р. і Інструкції НКЮ УРСР від 9 березня 1938 р. “Про структуру і організацію нотаріальних органів УРСР”. Відповідно до наказу Наркомюсту УРСР, вони розпочали свою діяльність з 1 січня 1940 року. В обласних центрах і містах створювали нотаріальні контори, а в районних центрах – нотаріальні столи. Постановою РНК УРСР від 27 грудня 1940 року “Про удосконалення організації державного нотаріату УРСР” була проведена реорганізація цих органів: обласні нотаріальні контори реорганізовані в міські нотаріальні контори, а нотаріальні столи – в районні нотаріальні контори.

Як зазначав львівський історик права М. Настюк, при підборі і розміщенні кадрів органів державного нотаріату здебільшого використовували маючих попередній досвід спеціалістів-юристів, які добре знали місцевий побут і звичаї місцевого населення [156, с. 15], однак з неминучою політичною і юридичною перепідготовкою. Отже, процес створення органів юстиції, в тому числі і нотаріату, в західних областях України проходив під безпосереднім керівництвом партійних і радянських органів. У ході їх організації насаджувались соціалістичні форми і методи діяльності. І хоч окремі дослідники вказували, що при цьому враховувався попередній досвід та місцеві умови [156, с. 16], відмінностей у функціонуванні нотаріату в Радянській Україні і її західних областях нами виявлено не було.