2.3 Нотаріат в окремих країнах Європи (XVIII – перша половина XX ст.)

Розвиток інституту нотаріату XVIII – першої половини XX ст. в країнах Західної Європи мав свою специфіку, що зумовлювалося багатьма причинами, пов’язаними першою чергою з різними шляхами історичного розвитку тої чи іншої країни, а також з правовою системою, яка там панувала. У подальшому ми простежимо особливості організації нотаріальної справи цього періоду на прикладі Франції і Німеччини – країн, звідки нотаріат був запозичений багатьма іншими державами.

З 1803 р. у Франції вводиться інститут нотаріату у тому вигляді, у якому він проіснував до ХХ ст. Ця форма сучасного нотаріату була законодавчо закладена Бонапартом у 1803 р. із таких мотивів: „Поряд із функціонерами, що примирюють і вирішують спори, для підтримки суспільного спокою необхідними є й інші функціонери, незацікавлені радники і безсторонні виразники волі громадян, які, ознайомлюючи їх з усією повнотою зобов’язань, які вони на себе беруть укладаючи угоду, чітко викладали б ці обов’язки, надаючи їм достовірного характеру і силу остаточного рішення, стверджуючи їхнє утримання і надійне зберігання, запобігаючи виникненню спорів між людьми добрих намірів, попереджаючи будь-яку надію на успіх несправедливого рішення в жадібних людей“ [153, с. 14].

Згідно з законом 25 Вантоза ХІ року (16 березня 1803 р.), нотаріуси у Франції визнавались державними чиновниками, а їхнім актам і посвідченням надавалася така ж сила, як і судовим рішенням [76, с. 873-875]. Нотаріус повинен був проживати в місці, призначеному урядом. У разі порушення цієї вимоги його звільняли з посади. Крім того, закон забороняв нотаріусам виконувати їхні повноваження за межами закріплених за ними районів (нотаріуси поділялись на три групи : перші – діяли в межах округу судової палати; другі – суду І інстанції, треті – в межах дільниці мирового суду). За одноразове недотримання цього положення закону нотаріус позбавлявся права виконувати будь-які юридичнозначущі дії протягом трьох місяців; за повторне порушення нотаріуса звільняли з роботи з вимогою відшкодування збитків [148, с. 5] (Декретом 1986 р. було встановлено загальнонаціональну компетенцію всіх нотаріусів, вони набули права виконувати свої функції на всій території метрополії і в заморських департаментах [172, с. 44] ).

Обійняти посаду нотаріуса міг громадянин Франції, що відбув військову повинність, досягнув 25 років, мав визначений законом стаж професійної роботи (як правило, шестирічний) та подав посвідку про свої моральні якості, підписану мером тієї місцевості, де він проживав. Окрім того, приступаючи до виконання обов’язків, нотаріус повинен був внести грошову заставу, з якої, у разі потреби, виплачувалось відшкодування зацікавленим особам за шкоду, заподіяну посадовими діями нотаріуса. Отже, французький закон не пред’являв до кандидатів на посаду нотаріуса і відповідно до нотаріусів вимоги про наявність юридичної освіти, віддаючи перевагу досвіду практичної роботи. В даному випадку це положення законодавця різко розходилось із законами Німеччини і Австрії, в яких закінчення курсу юридичних наук було необхідною підставою для здобуття посади нотаріуса. Адже, як відзначав Л. Мандельштам, спираючись при цьому на позицію відомих французьких юристів, “знання теорії є недостатнім для того, щоб бути добрим нотаріусом. Можна прекрасно вивчити закони, але, щоб їх вміти застосувати на практиці, потрібно пройти практичну нотаріальну школу” [148, с. 7].

Звичайно, подібній логіці заперечити важко, але, зважаючи на рівень освіти у тодішній Франції, зокрема на існування декількох нотаріальних шкіл [76, с. 873], таке положення законодавця видається дивним. На нашу думку, воно применшувало авторитет професії нотаріуса і могло бути пов’язаним із прагненням влади забезпечити доступ до посади представникам заможних верств населення, які не мали належної юридичної освіти. Адже у разі призначення нового нотаріуса, яке здійснювалося президентом республіки, враховувалась думка його попередника на цій посаді, що призводило на практиці до купівлі-продажу посад. Складається якоюсь мірою подвійне становище: з одного боку, нотаріат визнавався органом публічної влади, пов’язаним із авторитетом держави, законом, а з іншого – посада нотаріуса ставала предметом купівлі-продажу, нотаріальна контора могла бути купленою чи проданою.

Нагляд за діяльністю нотаріусів здійснювався радами нотаріусів, що створювались при судах першої інстанції, і судом. Ради нотаріусів регулювали відносини між нотаріусами та між нотаріусами і населенням, крім того, вони були вправі накладати на нотаріусів дисциплінарні стягнення, перелік яких містився в законі, а саме: зауваження, проста догана, догана, виголошена головою ради в присутності її членів чи наодинці, позбавлення права голосу на зібраннях ради і заборона участі у раді терміном до шести років [221, с. 16].

Предметом розгляду в раді були також проступки, які ганьбили честь і гідність стану, причому предметом розгляду могло стати і особисте життя нотаріуса в тому випадку, якщо воно не відповідало загальноприйнятим нормам, плямувало звання нотаріуса і справа набувала публічного розголосу.

Контроль за діяльністю нотаріусів здійснювався також й судом, який мав право у випадках, вказаних в законі, накладати на них штраф, відсторонювати від посади і присуджувати до відшкодування шкоди. Загалом, відповідальність нотаріуса за шкоду, заподіяну його діями, була досить значною і чітко розписаною законодавцем [148, с. 8].

Підписаний контрагентами, свідками і нотаріусом акт (minute) зберігався у нотаріуса, сторонам же видавали його копії (expeditions) чи детальні виписки (grosse). Всі акти вносились в особливі реєстри, форма яких встановлювалась декретом 1810 р. [169, с. XXI]. Розмір винагороди нотаріусам визначався за взаємною домовленістю зі сторонами і складався із таких сум: 1) honoraries – плата за редакцію акта; 2) vacations – винагорода за час, витрачений на складання протоколу ( наприклад інвентаря ); 3) droits d’expedition – плата за видачу копії, незалежно від складення оригіналу акта (minute); 4) відшкодування витрат на проїзд у випадку укладання акта поза межами контори; 5) різні дрібні витрати випадкового характеру. Розмір винагороди у випадках, згаданих в п. 2, 3 і 4, – встановлювався особливою таксою, виданою 16 лютого 1807 р. [169, с. XX].

Усі нотаріальні акти мали повну доказову силу і підлягали негайному виконанню по всій території Французької республіки, подібно до судових рішень. Призупинення їх виконання відбувалось лише згідно з постановою кримінального суду на випадок порушення справи за звинуваченням у підробці документів.

Отже, найхарактернішими рисами французької моделі нотаріату були такі:

• повне відокремлення спірної юрисдикції від безспірної і передача останньої виключно у відання нотаріуса;

• надання нотаріальним актам сили судових рішень, що забезпечувало примусове їх виконання без участі судової влади;

• визнання за нотаріусами права рекомендувати свого наступника на посаді, що спричиняло огульні випадки їх купівлі-продажу, на відміну від інших посад публічного характеру;

• призначення нотаріуса на посаду пожиттєво, що забезпечувало його самостійність і незалежність.

Розвиток інституту нотаріату в Німеччині також мав свої особливості. Організація німецького нотаріату цього періоду характеризувалася, по-перше, браком єдиного законодавства для всіх земель; по-друге - суміщенням судових, адвокатських і нотаріальних функцій. Ці особливості були наслідком багатовікової феодальної роздробленості Німеччини, де окремі держави і князівства існували відокремлено один від одного, в результаті чого в кожному з них і склались свої (багато в чому унікальні) юридичні норми. В кінці 70-х років ХІХ ст. після об'єднання Німеччини і проголошення її імперією розпочався процес уніфікації норм у всіх галузях законодавства. Однак правова роз’єднаність німецьких земель перешкоджала швидкому розвитку цього процесу і він проходив з великими труднощами. Це стосувалось і законодавства про нотаріат [221, с. 17]. Незважаючи на те, що в кінці ХІХ ст. було прийнято два загальноімперських законодавчих акти (закон від 15 липня 1890 р. і закон від 25 червня 1895 р.), в різних місцевостях Німеччини і далі діяли закони, видані в різний час: Баварський 1812 р., Кельтський 1822 р., Рейнських провінцій 1845 р., Ганноверський 1853 р., Франкфуртський 1669 р. Відтак, стосовно організації нотаріату Німеччину було поділено на 4 системи.

1. Місцевості, де функціонувала французька модель нотаріату з характерними для неї широкими повноваженнями нотаріусів (Ельзас, Лотарингія, Баварія, Гамбург).

2. Землі, де діяла система так званого адвокатського нотаріату (Прусія, Саксонія, Гессен, Бремен, Любек та ін.). За загальним правилом кожен нотаріус був також і адвокатом, але не кожен адвокат мав бути нотаріусом [76, с. 874]. Нотаріальні функції виконували також і судді.

3. Області судового нотаріату (Віртемберг, Баден). Тут судді також мали право виконувати окремі нотаріальні дії, проте й нотаріуси могли здійснювати судові функції в сфері спадкового і опікунського права [76, с. 875]. Тоді як у всій Німеччині нотаріуси, будучи державними службовцями, не отримували плати від держави, в Бадені і Віртемберзі вони були чиновниками в „чистому вигляді”, тобто утримувалися за рахунок бюджету і мали право на пенсію.

4. Землі, яким взагалі невідомий інститут нотаріату. Це – Ольденбург, Саксен-Веймар, Шварцбург-Рудольштадт і деякі інші. Тут нотаріальні функції виконували тільки судді.

Що ж до питання про силу і значення нотаріальних актів, то воно вирішувалось § 794-880 загальноімперського статуту цивільного судочинства 1898 р., який визначав, що законно складені німецькими нотаріусами документи підлягали примусовому виконанню без посередницької участі судової влади, причому виконавчий лист видавався нотаріусом [169, с. XXV].

Офіційної корпоративної організації, яка б захищала їхні інтереси, нотаріуси Німеччини, на відміну від Франції, Австрії, Італії, не мали. Ради нотаріусів функціонували лише в Баварії, Гамбурзі й Ельзасі-Лотарингії.

Аналіз німецьких законів ХІХ – ХХ ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положеннях запозичили основні принципи французької моделі нотаріату (як-то - можливість безпосереднього примусового виконання нотаріальних актів, пожиттєвий характер посади нотаріуса). Разом із тим, на відміну від неї, тут бракує чіткої межі між спірною і безспірною юрисдикцією, наслідком чого було підпорядкування нотаріусів нагляду судових установ і надання їм деяких нотаріальних функцій [126, с 15-16].

В Австрії інститут нотаріату регулювався законом від 25 липня 1871 р. За оцінкою Л. Мандельштама, цей закон мав таку цілісність і внутрішню гармонію всіх окремих його положень, що міг би послужити зразком для будь-якої культурної держави [148, с. 11-12]. Детальний аналіз цього закону, зважаючи на те, що він діяв на західноукраїнських землях, буде даний в підрозділі 3.4 розділу 3, тому обмежимось лише зауваженням, що позитивною рисою організації інституту нотаріату за австрійським законом було те, що, з одного боку підтримувався корпоративний дух цього органу, а з іншого – нотаріат не відривався від судових установ.

Щодо періодизації історії становлення та розвитку європейського нотаріату, то ми приєднуємося до думки М. Ляпідевського, який виділяє чотири її етапи. В першому періоді, що тривав до початку IX ст., нотаріат виникає як вільне заняття осіб, які обізнані з правом. Тут ми ознайомлюємось: а) з організацією нотаріату в Римі – з табеліонатом, розвиток якого, що розпочався в Західній Римській імперії, завершується в Східній при Юстиніані і знов переходить в епоху візантійського панування в Італії на захід; б) з нотаріатом у варварів, які осіли в Італії і поза нею, де спочатку нотаріальна функція існує тільки серед римського прошарку населення, а потім сприймається варварським та санкціонується національними кодексами.

У другому періоді від IX  до XIV  ст. — нотаріат показано як державну посаду (officiorum publicum). У цей період відбувається: а) процес піднесення його до державної посади законами Карла Великого і Лотаря I і подальший розвиток його лише в Італії, де в середині XI ст. встановлюється правило, що для виконання функцій нотаріуса необхідна безпосередня або опосередкована авторизація державною владою, тоді як у Німеччині та Франції нововведення закону Карла Великого 803 р. майже безслідно зникають; б) встановлюються дуже детальні нотаріальні правила в статутах італійських міст.

Третій період — сприйняття нотаріату в його італійській організації у Франції, а згодом і у Німеччині.

Четвертий — переробка сприйнятого матеріалу позитивним законодавством у цих країнах [146, с. VI-VII], а також і в тих, які запозичували чи на законодавство яких впливали існуючі тут нотаріальні системи. Цей період триває і до сьогодні.

Отже, інститут нотаріату виник у Європі на підвалинах, закладених римським правом. На початках нотаріат поширювався внаслідок римської гегемонії, однак поступово він набуває належної ваги, а відтак правовий захист у сфері цивільного обороту стає відмітною рисою розвинутих держав. Подальший розвиток нотаріату пов’язаний із загальним впливом, який справляла європейська культура на країни інших континентів. На сьогодні цей інститут діє у всіх частинах світу, він був і залишається гарантом правового захисту. Незалежний нотаріат останніми десятиліттями відроджується й у посттоталітарних державах водночас із визнанням ними пріоритету основних прав і свобод людини.

Підкреслимо, що, незважаючи на окремі відмінності в структурі і нотаріальних діях, інститут нотаріату у всіх країнах континентального права грунтується на спільних рисах, які в сукупності становлять так звану його латинську модель. Нотаріат „вільного”, латинського типу розглядають як оптимальний з погляду його дієздатності (на відміну від державного нотаріату), як своєрідну форму компромісу між делегуванням нотаріату базових для правової системи функцій публічної влади і виконанням цих завдань незалежним, висококваліфікованим і матеріально відповідальним за свої дії нотаріусом.

Універсальний характер нотаріату є однією із головних його переваг. Після закінчення Другої світової війни починає налагоджуватися співробітництво між нотаріатами різних країн, відтак у 1948 р. було утворено Міжнародну Спілку Латинського Нотаріату (Union Internationale du Notariat Latin-UINL) — неурядову, єдину в світі такого роду організацію. На сьогодні вона налічує в своїх рядах близько 70 національних об’єднань нотаріусів.

Завданням МСЛН є сприяння, координація і розвиток нотаріальної діяльності в міжнародній сфері, а також забезпечення незалежності професії для блага кожного і всіх (ст.1 статуту). З метою досягнення цього Спілка представляє латинський нотаріат у міжнародних організаціях і співробітничає з ними, вивчає окремі правопорядки і підтримує дослідження і роботи, спрямовані на уніфікацію права в галузі нотаріальної діяльності, стежить за законодавчою діяльністю в цій сфері, пропагує принципи латинського нотаріату, організовує міжнародні конгреси, приділяє особливу увагу нотаріусам тих держав, в яких ще немає професійної регламентації, підтримуючи їх при її створенні, а також вступає у відносини з організаціями, чиї системи укладення і посвідчення документів беруть свої витоки не із латинського нотаріату (ст.2 статуту) [54, с. 82-85]. Спілка готує також конкретні пропозиції для національних законодавців. Лише останніми роками пропозиції МСЛН стали основою нового законодавства про нотаріат Польщі, Чехії, Словаччини, Росії, Румунії, Китаю та ін. Як неурядова організація Спілка співробітничає з міжнародними організаціями, при яких вона має статус спостерігача або члена, зокрема з Організацією Об’єднаних Націй, Економічною та Соціальною Радою, Міжнародною організацією по тарифах і торгівлі, Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права, Європейським судом, Радою Європи, Європейським Союзом, тощо.

Насамкінець зазначимо, що існують країни, де інституту нотаріату у звичній для нас формі немає, оскільки офіційний документ не є особливим засобом доказу в суді. Йдеться про англо-американську правову систему, в якій відсутній інститут нотаріату латинського типу. Нотаріуси є і там, проте не обов’язково нотаріусом має бути юрист, частіше — це певна особа, якій органами комунального управління, а не органами правосуддя (часто тимчасово і за певну плату ) надається повноваження використовувати печатку з метою підтвердження нескладних подій — як правило, це давання показань свідків за межами суду, який розглядає справу, причому за таким документом не закріплюється привілейоване процесуальне значення [126, с. 16].

Уся багатовікова історія нотаріальних органів підтверджує той факт, що цей інститут, на відміну від спірної судової юрисдикції, розвивався як безспірна публічна юрисдикція і виник як інститут, покликаний забезпечувати захист приватної власності і безспірність майнових прав, охорону всіх учасників цивільного обороту. Упродовж усієї історії розвитку держави і права нотаріат був і є складовою правової системи будь-якої країни, оскільки здійснювані нотаріусами функції об’єктивно необхідні і затребувані суспільством.