2.2. Розвиток інституту нотаріату в середні віки

Під час та після великого переселення народів створений варварами на уламках Римської імперії новий порядок не викликав суттєвих реформ у внутрішньому устрої завойованих земель. Знищивши могутню державу, варвари, які стояли на значно нижчому як культурному, так і економічному щаблі розвитку не могли дати підкореному народові нового, самобутнього устрою і тому були змушені, у більшості випадків, підкорятися порядкам та інститутам, виробленим багатовіковими традиціями Стародавнього і Нового Риму. Як адміністративний, так і судовий устрій римської імперії залишився без видимих змін [169, с. VII]. Також і в сфері приватного права завойовані народи у відносинах між собою керувалися нормами звичного їм римського права. Таке збереження за ним його попереднього значення справило могутній вплив на правову систему германських племен. Адже, не маючи писаних законів, вони були особливо схильні до легкого запозичення чужих юридичних норм і принципів, які поза сумнівом, стояли на вищому щаблі розвитку, ніж їхнє власне звичаєве право.

Завдяки цьому впливу римської юриспруденції в національному праві варварів з'являються перші поняття про документи, які були їм невідомі до зіткнення з римлянами. Не підлягає сумніву й те, що інститут табеліонату, який розвинувся в часи римської імперії, зберігся без змін і після нашестя варварів, як під час владарювання Теодориха Великого, так і згодом, після підкорення Італії лангобардами. При цьому оформлення юридичних угод у документальній формі відбувалось уже не лише серед римського населення країни, але й серед лангобардського, яке досить швидко відчуло переваги і підпало під вплив римського права. Наприклад, уже Едикт Ротарі (643) вимагав письмової форми для договорів купівлі-продажу і відпущення рабів на волю. Згідно з законом Ліутпранда (713-735) низка угод дарування, застави, боргові зобов’язання укладалися лише в письмовій формі, причому виробленим у нотаріусів документам поступово надається чимраз більшого значення. Наскільки важливого значення надавали лангобардські законодавці документам, видно із того, що закон Ротарі передбачає покарання у вигляді відсікання руки за пред’явлення суду фальшивих документів. Згідно з постановою Шутпранда, нотаріус за будь-яке ухилення при складанні акта від вимог закону карався значним грошовим штрафом (wirgeld) [147, с. 137] причому незнання таких вимог його не виправдовувало. Залежно від того, чи між римлянинами, чи між лангобардами укладалася угода, нотаріус повинен був керуватися відповідно або римським або лангобардським правом. У випадку змішаної національності контрагентів, вони, за власною домовленістю, обирали право, згідно з яким укладали угоду.

Закон Ліутпранда зобов’язував нотаріусів для посвідчення документів запрошувати свідків, які повинні відзначатися значними чеснотами і яким, у випадку виникнення спору, зможуть повірити судді. Як сторони, так і свідки ставили на договорі свої підписи, а у випадку незнання грамоти – будь-який власноручний знак. Проте, як за своїм змістом, так і за зовнішньою формою, ці документи мало чим відрізнялись від римських табеліональних актів імператорського періоду і свідчили лише про початок рецепції римського права. Як на характерні особливості лангобардських актів порівняно із римськими, вкажемо лише на складення одного і того ж акта відразу двома нотаріусами і на різну кількість свідків, а іноді і повну їхню відсутність.

У древньофранцузському праві, подібно до Італії, незважаючи на вторгнення вестготів, табеліони і табеліональний порядок продовжують і далі існувати без видимих змін. Те ж саме простежується і в Бургундській і Франкській державах. Проте відзначимо, що варварські племена франкської держави стояли щодо розвитку приватного права далеко попереду порівняно із лангобардським населенням Італії. Збірники національних законів цих племен вказують на те, що використання юридичних документів не тільки було їм відоме, але й широко застосовувалось. Наприклад, за рипуарськими, алеманськими і баварськими законами, майже всі значні юридичні угоди повинні укладатись у письмовій формі. Укладались ці угоди в присутності писарів – cancellarii. Вони були присутні в судових засіданнях, вели протоколи, складали судові рішення і документи про найважливіші договори. Проте аналіз формул і документів тих часів свідчить, що при їх складанні керувались перважно формулами і формулярами, виробленими ще в період римської імперії, а відтак дедалі більше готували сприятливий грунт для остаточної рецепції римського права.

Поряд із писарями (cancellarii) згадуються також і королівські нотаріуси (як у лангобардів, так і у франків), вперше - в едикті Ротарі. Їхнім обов’язком було контрасигнорування кожного списку імператорського едикту, без чого жоден екземпляр його не міг вступити в дію. На відміну від нотаріусів римських імператорів вони були наділені деякими судовими повноваженнями, крім того, вони посвідчували договори приватних осіб і складали протоколи та ухвали в судових справах, які вирішувались безпосередньо королем. Проте зауважимо, що акти, посвідчені королівськими нотаріусами, подібно до табеліональних, ні в чому не відрізнялись від звичайних приватних документів, тобто не наділялись публічною силою.

Значно більший вплив і значення мали королівські нотаріуси франкських королів, що об’єднувались в особливу канцелярію, яку очолювали декілька референдаріїв [106, с. 274]. Вони готували документи і рішення, подавали їх королю на підпис, після чого ставили свій підпис і прикладали королівську печатку. Відомо, що в період правління династії Меровінгів референдарії були світськими особами. При Каролінгах становище і організація королівської канцелярії зазнали деяких змін. Вони збіглися з процесом поступового переходу влади спочатку до майордомів, а згодом до королів Каролінгської династії. При цьому референдарії втрачали свій вплив і значення і якщо при Карлі Мартелі вони ще згадуються, то сто років по тому навіть сам термін – референдарій – остаточно зникає. Їх заміняють канцлери, що належали до середовища духовенства. Тепер не лише посади нотаріусів, але й простих писарів обіймають лише люди духовного звання. Це пояснюється, з одного боку політикою вищих державних чиновників, які хотіли налагодити стосунки із церквою, а з іншого – дещо більшою обізнаністю духовенства порівняно із світськими особами.

Канцлер стояв на чолі досить великого штату королівських нотаріусів, більшість з яких також належала до духовенства. Вони були зобов’язані не тільки готувати імператорські акти, але й контрасигнорувати їх у випадку відсутності чи хвороби канцлера. Для ведення механічної переписки існував окремий розряд простих писарів. Майже всі вони проходили курс навчання у придворній школі. Ознайомившись тут з нотаріальною справою теоретично, вони під керівництвом канцлерів і нотаріусів вправлялись на практиці в діловодстві і редакції актів вже у самій канцелярії. Від них вимагалось не лише певного рівня освіти, але й таких особистих якостей, як чесність, вірність, скромність, непідкупність. Такі писарі або залишались на службі при імператорській канцелярії, або ж ставали нотаріусами при герцогах і маркграфах [169, с. IX].

Поряд з королівською, в період правління Каролінгів була створена і особлива канцелярія при вищому судовому органі – гофгеріхті, члени якої, нотаріуси, перебували у підпорядкуванні пфальцграфа (згодом – гофпфальцграфа) і, крім контрасигнорування королівських грамот і дипломів, посвідчували також і приватні документи, в результаті чого такі документи набували характеру публічних актів. Значення їх було настільки великим, що оспорювання цих документів заборонялося під страхом смертної кари [169, с. IX] . Такого посвідчення вимагали угоди про передачу нерухомого майна іноземцеві, про повне звільнення раба з наданням йому прав вільно народженої людини, про призначення спільного представника в суді.

Разом із розвитком нотаріальної діяльності в королівській канцелярії, як у вищому центральному органі, провінційні нотаріуси, що перебували на службі при окремих судових і адміністративних установах, почали також набувати більшої самостійності і значення, перебираючи собі з плином часу компетенцію публічних писарів і набуваючи більш незалежного становища. Важливу роль у цьому відіграли законодавчі постанови Карла Великого і Лотаря I. Бажання Карла узаконити нотаріат як державну посаду шляхом об'єднання імператорських і судових нотаріусів в одну установу відобразилось в капітулярії 803 р., який поклав на зендграфів обов’язок затверджувати нотаріусів, що у визначеній кількості (по декілька осіб) обиралися ними для кожної місцевості із середовища публічних писарів. Проте ще задовго до цього знаходимо один закон, який свідчить про те, що думка про впорядкування і організацію нотаріального інституту, яка б відповідала його значенню в правовому житті, давно непокоїла цього монарха. В перший рік після завоювання Італії (774) він видає закон, яким обмежує нотаріальну діяльність духовенства [146, с.182].

Згідно з Капітулярієм 803 р., обраних зендграфами нотаріусів зобов’язували з'являтися на всі засідання установи, до якої вони були прикріплені (в даному випадку на platica – засідання народних зборів, де вирішувалась певна категорія судових справ і посвідчувались приватні юридичні акти) для редагування судових рішень і документів приватного характеру. Відзначимо, що вибори нотаріуса не були винятковою прерогативою зендграфа — адже для цього необхідна ще й згода народу. Закон вимагає, щоб нотаріус був відомий жителям округу і прийнятий ними. Він же покладає на зендграфів обов’язок доповідати імператору про обраних нотаріусів для подальшого внесення їхніх імен у списки імператорської канцелярії. Отже, обрані представниками імператора від його імені та записані в його канцелярії нотаріуси набули повного права називати себе notarii domui imperatoris (королівськими нотаріусами).

Відтак капітулярій Карла Великого 803 р., що був першим кроком з боку верховної влади до зведення нотаріату в ранг державної посади, обмежив коло діяльності авторизованих нотаріусів складанням актів на народних зборах (placita). Однак вже два роки по тому видається закон, який розширив межі їхньої компетенції, зобов’язавши єпископів, абатів і графів для виконання своїх обов’язків запрошувати авторизованого нотаріуса (це при тому, що, як уже зазначалося, кожен з цих посадовців мав при собі особистий штат простих секретарів чи писарів). Цілком очевидно, що внаслідок цього припису офіційні нотаріуси виходять поза рамки обмеженої участі у справах народних зборів і вступають у сферу діяльності вищої адміністрації як світської, так і духовної. Зендграфи обирали для кожного округу декілька нотаріусів, відтак вони і в кількісному аспекті могли задовольняти потреби не лише судової сфери, але й адміністративної [146, с.186].

Справу Карла Великого щодо організації нотаріального інституту продовжив його внук Лотар I. Прийняті ним законодавчі акти стосуються головно порядку виконання авторизованими нотаріусами своїх обов’язків. Згідно з законом 843 р., вони повинні були посвідчувати угоди в присутності скабинів (суддів) і графа або його вікарія (помічника). Як правило, це відбувалось на народних зборах, оскільки національне право германських народів передбачало укладення головних договорів (дарування, заповітів, купівлі-продажу нерухомості тощо) перед цим органом. Закон також вимагав від нотаріусів на випадок хвороби особи, що бажала укласти угоду, посвідчити її вдома при свідках і відразу заявити про це перед єпископом чи графом або прочитати її перед народними зборами. За такої умови документи набирали сили публічного акта і не підлягали оскарженню. Зважаючи на те, що в кожному графстві були свої офіційні нотаріуси, Лотар I суворо заборонив нотаріусам одного округу здійснювати угоди в іншому без згоди графа цього останнього.

В законодавстві цього часу вперше згадується про присягу нотаріуса. Зміст її полягав у зобов’язанні здійснювати нотаріальні дії перед народними зборами і лише в своєму окрузі. Документ, засвідчений нотаріусом чужого графства без дозволу компетентної особи оголошувався недійсним. Едиктом Лотаря 843 р. встановлено таксу, згідно з якою здійснювалась оплата за складання різного роду актів та судових рішень. Заборонялося вимагати винагороду за нотаріальні дії з сиріт і бідняків, а нагляд за дотриманням цього припису закону покладався на графа.

Що ж до внутрішньої структури і змісту нотаріальних актів, то вони відповідали встановленим і розповсюджуваним у приватному порядку формулярам (зразкам), але нотаріуси каролінгського періоду поводились з ними вільніше, ніж табеліони часів римської імперії, дозволяючи собі їх змінювати, спрощувати, зрештою — вдосконалювати. Цими зразками були дещо перероблені римські формули і формуляри з метою їх пристосування до правових відносин нового часу. Значення їх для правової культури було вельми великим, адже з їхньою допомогою римське право проникало в юридичну практику Західної Європи, запозичувались інститути цього права; примирялися ці інститути з вимогами національного законодавства. Отже, такі формули були головним засобом романізації германських племен [146, с. 210].

Зауважимо, що перетворення вільного нотаріату на державну посаду не монополізувало нотаріальну діяльність винятково в руках таких нотаріусів. Зростання освітченості населення і необхідність укладення важливих актів у письмовій формі (за алеманськими, рипуарськими і баварськими законами, крім укладання угод перед народними зборами, передбачалось письмове оформлення таких договорів, як видача приданого, звільнення раба, позика, міна, поклажа тощо) залишали ще досить широку сферу дій для простих, не затверджених верховною владою нотаріусів, які впродовж тривалого часу діяли поряд з новим інститутом офіційного нотаріату, зберігши попередній корпоративний устрій. Однак значні привілеї нотаріусів, обраних зендграфами із середовища нотаріальної корпорації, не могли не викликати в інших її членів бажання здобути авторизацію від верховної влади. Ці їхні прагнення цілком відповідали планам самого уряду, для якого було досить важливо шляхом роздавання авторизацій якомога більшій кількості нотаріусів домогтися організації їх в єдину державну установу, підконтрольну державній владі. І тому не дивно, що упродовж ІХ-Х ст., кількість авторизованих нотаріусів в Італії зростає, аж поки в половині ХІ ст., авторизація тут не стає головним принципом в організації нотаріату [169, с. XI].

Остаточна організація нотаріального інституту в тому вигляді, в якому він був рецептований країнами Європи, а разом з ними і Україною, завершується статутами окремих італійських міст ( особливо Риму і Болоньї). Реформа нотаріату пов’язана з іменем Роландіно Пассаджері (1212-1297 ), який був першою особою корпорації нотаріусів, керівником „ комітету ста” і повелителем Болоньї [94, с. 79]. З кінця XII ст. термін нотаріус поступово починає витісняти термін табеліон [146, с. 225], але це відбувається зрештою тільки в XIV ст., тому що після рецепції римського права термін табеліон знову почав вживатися, оскільки саме він переважав в Кодифікації Юстиніана, яка підлягала глосуванню.

Джерелами нотаріальних статутів були римське право, капітулярії каролінгської епохи та звичаєве право (тобто ті традиції в організації і діяльності нотаріату, які складались упродовж тисячоліття). Отже, зайняття посади нотаріуса обумовлювалось обов’язковою авторизацією з боку імператора чи папи, проте право такої авторизації часто делегувалося ними іншим особам, зокрема, герцогам, графам, єпископам, містам, а іноді і самим нотаріальним корпораціям. Вимоги, що ставилися до кандидатів на посаду, були досить різноманітними і залежали від місцевості. Крім загальних вимог, закріплених у всіх статутах, натрапляємо і на особливі постанови стосовно претендента на посаду, які містились у статутах окремих міст. До загальних вимог відносились:

1. Особиста свобода особи, причому статус вільновідпущеного не становив перешкоди для вступу в нотаріат. Не позбавлялися такої можливості і духовні особи, хоча в деяких статутах містяться положення, що мають за мету обмежити церковним людям доступ як у нотаріат, так і до судових посад загалом [146, с. 258]. Особливо явно це виражено в статутах Верони.

2. Законний вік. Він визначався по-різному: за римськими статутами – не менше як 18 років. Ті ж статути звужували і верхню межу віку, по досягненні якого особа не могла претендувати на посаду, а саме — 40 років. Статути П’яченци встановлювали вік кандидата 14 років (за умови, що це син практикуючого нотаріуса), а загалом – 16 років.

3. Бездоганна поведінка. Згідно з римськими і веронськими актами – допуску до екзамену на посаду нотаріуса передувало скрупульозне дослідження життя і поведінки кандидата. Нагляд за тим, щоб дискримінована у якийсь спосіб особа не могла стати нотаріусом, здійснювали всі члени нотаріальної корпорації.

4. Юридична освіта і практичне ознайомлення із нотаріальною справою. Наявність їх визначалась шляхом проведення іспиту теоретичного і практичного. В статутах чітко визначено як склад екзаменаційної комісії, так і сам порядок випробування. Екзаменаційними предметами були граматика, знання нотаріальних норм і вміння складати акти, знання статутів міста. Крім того, від кандидата на посаду вимагалось проходження нотаріальної практики під керівництвом одного із міських нотаріусів (не менше як один рік – згідно з римськими статутами; два роки – за болонськими статутами).

5. Останньою умовою була згода корпорації на призначення особи нотаріусом.

Особливими вимогами, яким повинен відповідати бажаючий займатися нотаріальною практикою, були, зокрема, в Римі і Болоньї – походження від громадян цього міста, народження у законному шлюбі і неналежність до цеху ремісників.

Нотаріус, який успішно складав іспит і діставав згоду на обрання корпорацією, вносився в особливі списки – матрикули. Існувало два види нотаріальних матрикул: міські і корпоративні. Крім того, особливі списки вели особи, які проводили авторизацію нотаріусів. Новопризначений повинен був власноручно підписатися в міській матрикулі і прикласти той знак, яким буде послуговуватись у своїй діяльності. Це було необхідним для можливого порівняння актів у випадку виникнення спору про підробку документів. Міські статути вимагали від нотаріусів складення присяги в тому, що вони неухильно виконуватимуть обов’язки по службі і захищатимуть інтереси свого стану. Нотаріуси кожної місцевості утворювали нотаріальну корпорацію, яку очолювали виборні представники [169, с. XI]. Вони ж мали право нагляду за діями та поведінкою окремих членів корпорації, і право суду в спорах між ними. Крім того, вони були наділені правом скликати загальні збори і обов’язками забезпечення збереження нотаріальних документів після смерті члена корпорації і нагляду за правильною авторизацією. Підкреслимо, що статути потребували обов’язкової участі всіх нотаріусів у професійній корпорації, причому акти нотаріуса, не внесеного в списки корпорації (в матрикули), не мали нотаріального значення [146, с. 262-263].

Кожен із новообраних нотаріусів повинен був внести в корпоративну касу певну суму грошей, які витрачались як на загальні потреби корпорації, так і для виплати допомоги найбіднішим нотаріусам.

У статутах Риму, Болоньї і інших міст привертають увагу положення, що стосуються поведінки міських нотаріусів. Їм заборонялося входити в таверни, брати участь у недозволених іграх, носити надто яскравий одяг, прикрашати його пір'ям та ін. Порушення цих вимог тягнуло за собою накладення штрафу в розмірі 10 ліврів і чотиримісячне усунення від посади.

Що ж до кола повноважень нотаріусів, то головною їхньою функцією, крім участі в засіданнях судових і адміністративних органів в якості секретарів і протоколістів, було складання різноманітних актів і документів, що укладалися між приватними особами, і видача копій із нотаріальних актів. Отже, функції нотаріусів ділилися на три частини: вони брали участь a) в сфері судовій, б) адміністративній і в) в сфері правових відносин між приватними особами [146, с. 274]. Важливо зазначити, що подібною і такою ж широкою була компетенція нотаріальних органів (маються на увазі канцелярії судових та інших органів) в Україні у XV – XVIII ст.

Процес укладання угоди поділявся на дві стадії. Спочатку складався проект договору (sheda), який у всіх деталях вносився в особливу книгу протоколів. Після цього нотаріус на підставі проекту і протоколу укладав основний документ, який підписувався ним, сторонами, свідками і засвідчувався спеціальною печаткою нотаріуса (publicatio documenti). Подібний порядок укладення угод спостерігаємо і у римських табеліонів, що свідчить про те, що він передавався в середовищі нотаріальної корпорації від покоління до покоління. Нотаріус, склавши проект документа, міг передати іншому право продовжити процес у його другій стадії, а отже, передбачалася можливість нотаріальних дій двома нотаріусами.

Міські статути встановлюють жорстокі покарання за службові злочини нотаріусів. Зокрема, згідно з болонськими законами, за одноразову підробку документів передбачалось звільнення з посади і тюремне ув’язнення, за підробку декількох документів – смертна кара через спалювання живцем [146, с. 286]. Нагорода за дії, виконувані нотаріусом, виплачувалась за особливою таксою залежно від ціни угоди. Ця такса була обов’язковою для нотаріуса і порушення її тягнуло накладення досить великих штрафів.

Відтак вищеописана організація нотаріату, перетворення його в державну посаду було можливим лише в Італії, де цьому чимало сприяли міцні історичні підвалини, закладені ще римськими табеліонами [169, с XIII]. Саме в Італії нотаріат набуває тих рис, які він має і нині в рамках латинського нотаріату, причому деякі з них (наприклад, корпоративне самоврядування) і досі відсутні в Україні. В цілому йдеться про публічну авторизацію нотаріусів, обов’язковий корпоративний устрій нотаріату, про ведення книги протоколів та ін.

Дещо інакше йшов процес розвитку нотаріальної діяльності в інших європейських країнах. Після розпаду імперії Карла Великого в Німеччині відбувається поступовий занепад нотаріату в тому вигляді, в якому він був організований за правління династії Каролінгів. Головними причинами такого стану були, по-перше, відсутність історичних передумов,— адже нотаріальний інститут був зовсім чужим національному праву германських народів, і, по-друге, домінування в суспільстві твердого переконання, що всі важливі юридичні угоди повинні укладатись перед народними зборами і тільки вони мають право остаточної авторизації нотаріусів. Зрозуміло, що за панування таких поглядів передача авторизації в руки верховної влади входила у суперечність з історичними традиціями народу, а тому не могла надовго утриматися в юридичній практиці германців і з плином часу остаточно поступилася місцем багатьом іншим формам нотаріату. Наслідком цього стала поява простих писарів, які, як бачимо з документів того часу, належали винятково до середовища духовенства. Звичайно, вони групувались біля якої-небудь головної церкви або ж мандрували з міста в місто, пропонуючи свої послуги усім бажаючим. Такі писарі брали участь у народних зборах, перед якими посвідчували акти приватних осіб, або ж займалися складанням документів поза їх межами. Здійснювали нотаріальні дії в цей час і ченці. Вони не називали себе нотаріусами, а підписувались здебільшого: clericus, presbyter, scholasticus чи, зрідка, cancellarras [146, с. 228].

Можна припустити, що однією із причин зосередження нотаріальних функцій в руках духовенства було неуцтво і неписьменність більшості населення. Якщо в Італії в ХІ ст. молодь прагнула вчитися у школах і в приватних навчальних закладах, то в Німеччині вважалося зайвим навчати дитину, якщо її не готували до духовного сану. Інша причина полягала в особливому соціальному становищі церкви. Адже на підставі імунітетів виникали особливі церковні міста і області незалежні від світської влади, в яких юрисдикція зосереджується винятково в руках духовенства. Зрозуміло, що цим відкривалось широке поле діяльності для церковних писарів. Такий стан речей повністю задовольняв і світську, і духовну владу, тому питання про існування нотаріату як державної посади навіть не ставилось. Духовні писарі не домагались авторизації, оскільки на церковній території було неможливим існування установи, яка б спиралася на авторитет держави. Замість офіційних, але незалежних нотаріусів тут діяли повністю залежні від духовної влади писарі.

Францією інститут італійського нотаріату був реципійований у XII ст. Проте вже згодом відбуваються деякі реформи, які вносять суттєві корективи у нотаріальну діяльність. Отже, наприкінці ХІІ ст. укладання офіційних актів було поєднане із судовими функціями і належало різноманітним органам судової влади, — як одноособовим, так і колегіальним. Наслідком цього було те, що посвідчені в такий спосіб угоди набували такого ж значення і сили, як судові рішення, тобто виконувались безпосередньо, без порушення цивільного процесу.

Приблизно в цей же період виникає інститут сеньйоріальних нотаріусів. Окремі впливові особи (seigneurs) за допомогою імунітетів набувають права призначати у своїх володіннях нотаріуса (notaries seigneurs). Всі договори між васалами укладались у присутності свідків перед сенйором і писалися від його імені нотаріусом. Підпис нотаріуса рідко трапляється в таких документах, оскільки участь сеньйора і прикладення печатки роблять його зайвим. У містах акти писали міські нотаріуси в присутності мера і свідків. Засвідчувались акти печаткою, яка надавала їм публічної сили. Такі акти, як правило, писали в декількох примірниках, два з яких вручали контрагентам, а третій – залишали в мерії або відсилали на збереження в монастир, в якому часто містились міські архіви [169, с XVII].

У 1270 р. Людовік ІХ Святий запроваджує 60 посад нотаріусів, які діяли при паризькій судовій палаті, проте були незалежними від її голови. Цією реформою закладено підвалини до відокремлення судової влади від нотаріату і спірної юрисдикції від безспірної. Ці нотаріуси укладали угоду від імені суду, але завжди удвох. Потім вони передавали її охоронцю для прикладення судової печатки [169, с. XVII]. У 1302 р. Філіпп Красивий, залишивши за собою право призначення нотаріусів, поширив цей інститут на всю Францію [172, с 38-39], заборонивши при цьому суддям користуватись послугами своїх писарів у якості нотаріусів. Вже при Франциску І і Генріху II (ХVI ст.) потреби королівської скарбниці викликають зростання кількості нотаріусів шляхом розподілу нотаріальних функцій. Тепер нотаріуси складають оригінали документів; табеліони – видають засвідчені копії з оригіналу і просто копії (причому в 1543 р. встановлюється заборона на об'єднання функцій нотаріуса і табеліона); охоронці печаток (gardes-scelles) – ставлять печатки з метою надання актам обов’язкової сили, а охоронці реєстрових книг (gardes notes) забезпечують збереження документів [172, с. 38-39]. 12 грудня 1577 р. в Парижі, а в травні 1597 р. по всій Франції різноманітні нотаріальні функції об’єднують в рамках однієї посади, залишивши недоторканою посаду охоронця печатки. Разом з тим закон 1597 р. проголосив посаду нотаріуса спадковою і дозволив її купівлю-продаж. Однак у 1696 р. і 1706 р. Людовик XIV остаточно скасовує посаду охоронця печатки, надавши при цьому кожному нотаріусу право мати свою окрему печатку із зображенням королівського герба. Розрізнялись королівські нотаріуси, компетенція яких поширювалась на той судовий округ, до якого вони прикріплялись (за винятком нотаріусів Парижа, Орлеана, Монпельє, які були повноважними в межах усієї Франції) і сеньйоріальні. В такому вигляді інститут французького нотаріату проіснував до Великої революції, коли 27 вересня – 6 жовтня 1791 р. був проголошений закон, який разом із скасуванням феодальної системи позбавив сеньйорів права призначення нотаріусів, скасував купівлю-продаж посади нотаріуса і встановив єдину для всіх територію діяльності – департамент.

У Німеччині появу нотаріусів італійського типу відносять до XIV ст. [198, с. 60]. Вони призначались папою, або імператором і виконували свої функції як офіційні писарі при різних державних установах. Згодом, з появою в XIV ст. в Німеччині гофпфальцграфів, імператори, поряд з іншими привілеями, делегували їм також і право призначати нотаріусів, яке в XV ст. переходить до них вже як виключне.

Умови набуття нотаріальної посади були приблизно такі ж, як і в Італії: стать, вік, складення іспиту перед гофпфальцграфом і присяга. Зростання кількості зловживань, у сфері нотаріальної діяльності, а також почастішання випадків призначення гофпфальцграфами необізнаних із юриспруденцією нотаріусів, уже в XV ст. зумовлюють нагальну потребу в більш чіткій і детальній законодавчій регламентації нотаріальної справи. В 1512 р. імператор Максиміліан I видає перший нотаріальний статут, який хоч і не передбачав суттєвих коректив щодо сутності нотаріального інституту, проте вносив ясність у питання діяльності нотаріусів та їхньої компетенції. Подальший розвиток цієї установи відбувається, з одного боку, шляхом упорядкування канцелярії при рейхс-камер-геріхті (закони XVI-XVII ст.), а з іншого – прийняттям окремих партикулярних законів для різних місцевостей німецької імперії, яка в той час не була централізованою державою, а переживала період феодальної роздробленості [169, с. XV-XVI].

Підсумовуючи викладене, важливо зазначити, що в багатьох країнах термін нотаріус у цю епоху означав не тільки особу у сучасному розумінні цього слова, а й усіх осіб, що приймали заяви, вносили відповідні записи в реєстри канцелярій та інших працівників, які складали офіційні документи в письмовій формі в різних канцеляріях, та які, безумовно, були давніми попередниками державних службовців. Передусім, це були судді, писарі та допоміжні писарі судів, земельні та муніципальні писарі, а також інші працівники канцелярій. Загалом, вони не мали нічого спільного з функцією нотаріуса в чистій формі, хоча звичайно так себе називали. Нотаріусами також називали осіб, які складали юридичні акти, секретарів та різних радників у галузі права. Крім того, з падінням Римської імперії переписувачів (діловодів) починають призначати на державну службу, внаслідок чого нотаріат поступово стає державним. Однак з часом він знову тяжіє до свободи, проте відтепер переважає тенденція регулювання державою його діяльності та відповідно авторизації державою нотаріусів.

Аналіз історії розвитку інституту нотаріату феодальної Європи свідчить, що ті нотаріальні установи, які склалися під час правління Карла Великого, пустили глибоке коріння та досягли повного розвитку лише в Італії, де вони знайшли сприятливий для себе ґрунт, підготовлений римським правом. У Франції ж і Німеччині вони проіснували недовго і вже невдовзі, після розпаду імперії цілком занепали. Таке становище нотаріату в цих країнах тривало до того часу, поки в ХІІ ст. Франція, а у XІV ст. – Німеччина провели рецепцію нотаріального інституту у тому вигляді, в якому він існував у цей час в Італії (обов’язкова авторизація нотаріусів, певні вимоги до кандидата на посаду — стать, вік, моральні критерії, наявність юридичних знань, організація нотаріальних корпорацій, які наглядали за діяльністю її членів).