Висновки

З проведенням в Україні правової реформи набули актуальності питання переосмислення ролі та місця нотаріату в правовій системі України. А проте у сучасній юридичній теорії на практиці немає наукових прогнозів нотаріату на майбутнє, відчувається брак у дослідженнях аналітичного характеру, які б дали змогу простежити динаміку і перспективи його розвитку, і, на цій основі окреслити напрями його подальшого дослідження.

У дисертації на підставі проведеного дослідження історії становлення та розвитку нотаріату в Україні, який відбувався на західних правових традиціях, однак з урахуванням національних особливостей, виділені найвагоміші концептуальні проблеми нотаріату, вирішення яких потребує, на наш погляд, удосконалення вітчизняного нотаріального законодавства.

Поява інституту нотаріату викликана об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, передусім потребою створення сприятливих умов для здійснення права власності.

Вже у стародавніх цивілізаціях (Єгипет, Вавилон, Іудея) існували органи, які виконували функції, подібні до нотаріальних. Проте за змістом здійснюваних дій найбільш наближеним до сучасного нотаріату був такий інститут римського права, як пред’явлення табеліональних документів у суді із занесенням їх до протоколу. Аналіз подальшої історії розвитку нотаріату показав, що римська модель нотаріального інституту послужила прототипом для подібних установ у більшості європейських країн. Її реципіювали такі держави, як Франція, Італія, Німеччина, Іспанія, Португалія, Австрія. Відзначено чималу роль християнської церкви у поширенні нотаріату в середньовічній Європі.

Виявлено, що нотаріальна діяльність на території України розвивалась у контексті західноєвропейських традицій. На перших етапах історії вітчизняного права використання письмових актів при укладанні юридичних угод було досить рідкісним явищем. Та зростання економічного потенціалу, розвиток приватної власності, а відтак і цивільного обороту зумовили подальше розширення нотаріальної діяльності. Отже, порядок і форма укладення актів, структура і компетенція органів, що вчиняли нотаріальні дії протягом X - поч. XIX ст., зазнали еволюції: від звичаєвих форм посвідчення до державно-правових.

В історії вітчизняного права, на відміну від проаналізованих західноєвропейських правових джерел, участь органів державної влади в укладенні приватноправових юридичних актів і документів спостерігається порівняно раніше і справляє значно більший вплив на поступовий розвиток нотаріального інституту. Певні зародки такого “втручання” держави простежуються вже у період розквіту й роздроблення Київської Русі. А система обов’язкової явки, урядового ствердження, реєстрації та запису до урядових (судових) книг приватних актів з’явилася в Україні одночасно із рецепцією магдебурзького права, тобто з XIV ст., та була детально врегламентована у Литовських статутах й у таких пам’ятках українського права, як-от: інструкція гетьмана Данила Апостола судам від 13 липня 1730 року; “Процес короткий приказний” 1734р.; “Суд і розправа в правах малоросійських” 1750р.; “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743р.; “Зібрання Малоросійських прав” 1807р.

Внаслідок політичних обставин нотаріальна діяльність з кінця XVIII ст. на Лівобережній Україні і практично із середини XIX ст. на Правобережній Україні була відірвана від загальноєвропейських традицій і поєднана із функціонуванням російського нотаріату, який внаслідок низького рівня економічного розвитку Росії, панування у ній кріпосного права, поєднання судової і адміністративної влади розвивався значно повільнішими темпами, ніж у Європі загалом і в Україні зокрема.

Незважаючи на значні недоліки (низький віковий, освітній і моральний цензи, великі застави, легкий іспит, відсутність екзаменаційної комісії нотаріусів, невизначеність службового становища, наявність добровільної домовленості з клієнтом щодо оплати нотаріальних дій, двоступенева система укріплення прав на нерухоме майно, відсутність професійної корпоративної організації нотаріусів), російське нотаріальне Положення 1866 р. створило в Україні окремий інститут нотаріату та визначило його місце як органу публічної діяльності в системі судового відомства.

Нотаріальна діяльність на західноукраїнських землях у XIX до кінця 30-х років XX ст. розвивалася, ґрунтуючись на європейських традиціях, а інститут нотаріату існував як автономний орган, контрольні функції щодо якого здійснювали нотаріальні корпорації та суди.

Попередні традиції функціонування нотаріату були перервані при радянській владі, коли керівництво нотаріатом перейшло від судових органів до органів юстиції. Це стало причиною його перетворення в бюрократичний орган виконавчої влади. Скасування приватної власності на землю, засоби виробництва, нерухомість призвело до послаблення ролі і значення інституту нотаріату. Нотаріуси перетворилися на технічних працівників, функції яких зводились здебільшого лише до засвідчення справжності підписів і відповідності копій документів.

Вітчизняний нотаріат, як показує історія його становлення і розвитку, більше тяжіє до публічно-, а не приватно-правових засад.

Концептуальною основою розвитку сучасного українського нотаріату повинно бути створення правових, економічних і організаційних принципів і механізмів, які б забезпечували виконання цим інститутом таких завдань: найповніше і всебічне забезпечення реалізації громадянами та державою своїх майнових й інших законних прав та інтересів; надання цивільно-правовим відносинам стабільного, безконфліктного, прогнозованого й законного характеру; підвищення правового рівня і культури громадян; забезпечення реалізації фіскальних функцій та інтересів держави; створення умов для реалізації правової, економічної та інших реформ, що проводяться нині в Україні; створення умов для надання Україні статусу економічної зони, вигідної як для вітчизняних, так і для іноземних інвесторів.

Завдання визначаються тим, що інститут нотаріату: наділений величезним позитивним історичним досвідом, у тому числі й українським; на нашу думку, є єдиним інститутом, через який держава реалізує свій обов’язок у справі захисту прав громадян на беззатратній основі; є найдоступнішим правовим засобом охорони та захисту прав громадян і організацій; наділений значним потенціалом щодо попередження економічних злочинів.

Виходячи з нинішніх українських реалій, враховуючи історичний досвід функціонування нотаріату в Європі загалом і в Україні зокрема, найприйнятнішим способом організації нотаріальної діяльності є діяльність нотаріату, яка ґрунтується на латинській його моделі. Запровадження нотаріату латинського типу в Україні та її входження в Міжнародну Спілку Латинського Нотаріату є оптимальним і прогресивним шляхом розвитку українського нотаріату. Цей постулат на сьогодні практично ні в кого вже не викликає сумнівів. Проте, цілком зрозуміло, не можна безальтернативно, не враховуючи історичного досвіду розвитку нотаріату в Україні, економічних, політичних і правових особливостей нашого суспільства, беззастережно сприймати всі принципи латинського нотаріату. Тим більше, що і в середині системи латинського права існує різна організація нотаріальних органів.

На підставі проведеного дослідження сформульовано такі пропозиції щодо вдосконалення інституту нотаріату в Україні:

• необхідно ліквідувати існуючий поділ нотаріату на державний та приватний і законодавчо закріпити єдиний правовий статус нотаріуса;

• для усунення негативного дуалістичного (нотаріус — напівчиновник, напівпідприємець) статусу приватного нотаріуса треба відмовитись від терміна “приватний” і визначити нотаріат як недержавну публічно-правову професійну корпорацію, діяльність якої спрямована на захист прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а також держави, і, відповідно, нотаріуса як юриста, уповноваженого виконувати від імені України відповідні нотаріальні дії та надавати юридичні консультації;

• підвищити як професійні, так і моральні вимоги до особи, яка має намір займатися нотаріальною практикою. Серед вимог до кандидатів у нотаріуси важливо передбачити наявність трирічного стажу практичної роботи за спеціальністю „правознавство”, з яких не менш як півтора року – у нотаріальній конторі. Крім того, посада нотаріуса повинна заміщатися на конкурсній основі;

• доцільно було б закріпити у законі положення, яке б передбачало обов’язкове членство нотаріусів у регіональних та, відповідно, в Українській нотаріальній палаті. Нотаріальна палата – це орган самоврядування нотаріусів, який водночас із захистом корпоративних інтересів нотаріусів наділяється державою певними контрольними функціями щодо них;

• співвідношення владних повноважень органів професійного самоврядування та органів державної влади потрібно чітко визначити в законі з метою уникнення можливих непорозумінь чи зловживань;

• призначення на посаду нотаріуса має здійснюватися Міністерством юстиції за поданням регіональної нотаріальної палати, узгодженим із позицією Української нотаріальної палати.

Отже, перетворення нотаріату в недержавну публічно-правову професійну корпорацію, що здійснює від імені держави правоохоронну функцію, — це об’єктивний процес, що, по-перше, підтверджує поступ України до правової демократичної держави та входження її у європейський правовий простір, і, по-друге, відповідає історичному розвиткові нотаріату. Вдосконалення інституту нотаріату в Україні, на нашу думку, створить об’єктивні передумови для успішного проведення судової та інших реформ, розвитку підприємницької діяльності, зміцнення режиму законності, дотримання прав особи.