3.Основні методи і способи реанімації

Стан клінічної смерті, який триває не більше 3–5 хв, дає змогу екстреними заходами відновити діяльність серця і дихання. Завдяки широкій просвітній роботі серед населення, навчанню методам реанімації усіх медичних працівників і рятувальників, можна розраховувати, що штучна вентиляція легень і закритий масаж серця застосовуватимуться в будь-якій надзвичайній ситуації. Проведення цих заходів дозволяє зберегти життя потерпілим, у яких через травму, ураження електричним струмом, отруєння, гостру кровотечу, порушення прохідності дихальних шляхів або з інших причин сталися зупинки серця й дихання.

Ознаками клінічної смерті є непритомність, відсутність пульсу на сонній або стегновій артеріях; апное (відсутність дихальних рухів); широкі зіниці, що не реагують на світло (настає через 1 хв після зупинки серця).

У випадку клінічної смерті необхідно негайно розпочати серцево-легеневу реанімацію.

Серцево-легенева реанімація спрямована на порятунок життя при зупинці кровообігу і дихання. Її результат залежить від того, як швидко виконуються основні прийоми реанімації і подальші заходи, спрямовані на підтримку серцевої діяльності. Чим швидше відновлюються ритмічна активність серця і кровопостачання органів, тим вище успіх реанімації. Рішення про проведення серцево-легеневої реанімації визначається ситуацією, а потенційну користь таких заходів слід оцінювати як до, так і під час їхнього проведення.

Основними етапами серцево-легеневої реанімації є такі:

• відновлення прохідності дихальних шляхів;

— штучна вентиляція легень (ШВЛ) методом активного вдування повітря (кисню) у легені потерпілого;

— штучна підтримка кровообігу за допомогою закритого масажу серця;

• введення медикаментів, запис ЕКГ, дефібриляція;

• інтенсивна терапія в післяреанімаційному періоді, спрямована на підтримку і стабілізацію життєво важливих функцій організму.

Перші три етапи можуть здійснюватись в порядку взаємодопомоги учасниками рятувальних робіт.

4.Основні прийоми реанімації

Основи реанімації — це відновлення прохідності дихальних шляхів, штучне дихання і кровообіг. Їхнє забезпечення визначає успіх реанімації. Якщо легені не будуть адекватно вентилюватися, спроби відновити кровообіг марні.

Нижче наведено основні прийоми реанімації, яких слід дотримуватися, надаючи першу допомогу хворому, який втратив притомність.

• Визначити реакцію на легке струшування. Не слід піддавати різким рухам голову і шию, якщо не виключена їхня травма. 180

• Викликати допомогу, якщо потерпілий не реагує на струшування.

• Покласти хворого на тверду, рівну поверхню.

• Відкрити хворому рота. Зубні протези не знімати, оскільки вони сприяють більш щільному контакту при штучному диханні «рот у рот».

• Відновити прохідність дихальних шляхів.

Індикаторами достатньої вентиляції легень є дихальні рухи грудної клітки і вихід повітря під час самостійного видиху.

Якщо відсутня травма голови або шиї, виконують такий прийом: долоню однієї руки кладуть на чоло хворого і, докладаючи зусилля, закидають йому голову (у 60 % випадків це забезпечує вільне проходження повітря в гортань). Водночас вказівний і середній пальці другої руки вміщують під підборіддя і висувають нижню щелепу вперед (у 99 % випадків це забезпечує вільне проходження повітря в гортань). В результаті цього корінь язика повинний відійти від задньої стінки глотки, відкриваючи вільний доступ повітря до легень. У випадку підозри на травму голови або шиї голову не закидають, а зсув кореня язика від задньої стінки глотки досягається по іншому: пальцями обох рук захоплюють кути нижньої щелепи і сильно висувають її вперед.

Якщо щелепи потерпілого міцно стиснуті, їх слід розтиснути якимось плоским предметом або розширювачем рота, після чого прокласти між зубами у вигляді розпірки валик із бинта. Після цього пальцем, обгорнутим хусткою або серветкою, швидко обстежити порожнину рота, звільнити від блювотних мас, слизу, крові тощо. Якщо прохідність дихальних шляхів відновлена, визначають наявність самостійного дихання. Для цього той, хто надає допомогу, приставляє вухо до рота хворого, щоб відчути рух повітря, який співпадає з рухом грудної клітки.

Звільнення дихальних шляхів може виявитися достатньо для відновлення і підтримки самостійного дихання. Якщо самостійного дихання немає, розпочинають штучне дихання за методом «рот у рот». Потрібно покласти руку на чоло хворого, вказівним і великим пальцями цієї руки затиснувши ніс; губами щільно обхопити рот хворого і зробити два повільні повних видихи (по 1–1,5 с) із двосекундною паузою. Основною причиною роздування шлунка при проведенні ШВЛ методом «рот у рот» є обтурація входу в гортань надгортанником при м’язовій атонії. У цьому випадку газ, що видихається, потрапляє через стравохід у шлунок. Необхідно звільнити вхід у гортань. Надмірно інтенсивна вентиляція також може спричинювати роздування шлунка. Якщо є S-подібний повітропровід, маска, ручний дихальний апарат, мішок типу «Амбу», використовують їх, а в стаціонарі підключають автоматичні апарати ШВЛ.

У випадку особливо небезпечної інфекції або отруєння СДОР (наприклад, ФОС), під час ШВЛ методом «рот у рот» існує великий ризик для реаніматолога.

Найефективнішим інспіраторним ургентним методом є метод Хольгера — Нільсена. Хворий лежить на твердій поверхні на животі. Витягаючи руки пацієнта (за плечі) уперед, не відриваючи долоні пацієнта від поверхні, роблять вдих; повертаючи руки у початковий стан і натискуючи на грудну клітку в ділянці лопаток — видих.

В арсеналі професійних рятувальників є спеціальний дихальний мішок із маскою, застосування якого дозволяє уникнути інфікування. Проте його використання потребує спеціального тренування і досвіду.

Головна складність полягає у створенні герметичного контакту маски з обличчям хворого при одночасному висуванні вперед нижньої щелепи. Правильна техніка така: великими пальцями щільно притискають маску до обличчя хворого, а середніми і безіменними натискують на кути нижньої щелепи, виконуючи прийом закидання голови.

Якщо в реанімації беруть участь кілька осіб, один із них повинен натискати на щитоподібний хрящ (прийом Селліка) для запобігання закидуванню вмісту шлунка у легені під час блювання. Неправильне положення підборіддя або голови — найчастіша причина неуспішності штучного дихання. Якщо дихання не відновлюється, слід змінити положення голови хворого і повторити штучне дихання.

Якщо і цей захід не приносить успіху, використовують спеціальний прийом Геймліха, що звільняє верхні дихальні шляхи від сторонніх тіл. Його застосовують у разі, якщо не вдається налагодити штучне дихання після двох змін положення голови і підборіддя.

Той, хто виконує реанімацію, широко розводить стегна хворого і кладе виступ долоні однієї руки на живіт між пупком і мечоподібним відростком грудини. Друга рука розташовується зверху першої. Потім роблять 6–10 коротких поштовхів у напрямку до хребта і голови. Виконання цього прийому потребує особливої обережності, бо неправильне положення рук може призвести до ушкодження внутрішніх органів. Після цього пальцем видаляють залишки сторонніх тіл із рота і знову намагаються зробити штучне дихання.

Для видалення сторонніх тіл однією рукою затискають нижню щелепу і язик й відтягають їх. Вказівний палець другої руки проводять уздовж внутрішньої поверхні щоки глибоко в глотку до основи язика. Вигинаючи палець гачком, намагаються перемістити сторонній предмет у рот і потім видалити. Процедуру слід виконувати в рукавичках. Якщо з першої спроби не вдається очистити верхні дихальні шляхи, прийом повторюють.

До крикотіреотомії і транстрахеальної вентиляції легень вдаються вкрай рідко. Принаймні протягом 5 с намагаються визначити пульс на сонних артеріях. При збереженому пульсі штучне дихання проводять з частотою 12 вдихів за хвилину.

Відсутність серцевих тонів не є абсолютною ознакою зупинки кровообігу. У першу чергу, первинна зупинка серця виявляється відсутністю пульсу на a.сarotis, що є «негайним» симптомом зупинки кровообігу, тоді як припинення ритмічної спонтанної вентиляції частіше відбувається через 15–30 с, а паралітичний мідріаз розвивається через 60–90 с.

За відсутності пульсу на сонних артеріях виконують непрямий масаж серця. Якщо хворий лежить на ліжку, під нього підкладають широку дошку. Натискання на грудну клітку здійснюють двома руками, причому виступ однієї долоні повинен спиратися в тильну поверхню кисті другої руки.

Пальці можна розвести або притиснути один до одного. Складені разом руки накладають на грудну клітку на 2,5 см вище за мечоподібний відросток грудини. Плечі того, хто виконує масаж, повинні знаходитися саме над зімкнутими руками; руки в ліктях тримають прямими. Натискання на грудину здійснюють виступом долоні, а не пальцями, саме в напрямку до хребта на глибину 3–5 см.

Масаж має бути плавним і ритмічним, з однаковою тривалістю натискання і розслаблення. Під час розслаблення слід повністю припинити натискання на грудну клітку, але виступ долоні повинен перебувати в контакті з нею. Рекомендована частота масажу — 80–100 натискань/хв. Дітям до 10–12 років масаж роблять однією рукою (кількість поштовхів — 70–80 за хвилину), а немовлятам — кінчиками двох пальців (100–120 за хвилину). Надто енергійний поштовх може спричинити перелом ребер. Для оцінки ефекту періодично пальпують пульс на сонних артеріях. Його поява під час кожного натискання і звуження зіниць вказують на ефективність масажу. Якщо реанімацію здійснює одна людина, після 15 натискань на грудну клітку необхідно зробити дворазову вентиляцію легень, як описано вище. Коли в реанімації беруть участь двоє, то співвідношення непрямого масажу серця і штучного дихання становить 5:1 (через кожні 5 натискань на грудну клітку роблять паузу на 1–1,5 с для вентиляції легень). Під час штучного дихання через ендотрахеальну трубку масаж проводять без пауз; частота вентиляції — 12–15 натискань/хв.

Реанімацію припиняють на 5 с до кінця першої хвилини і потім кожні 2–3хв, щоб визначити, чи сталося відновлення спонтанного дихання й кровообігу. У випадку появи пульсу, але відсутності самостійного подиху штучне дихання продовжують. Реанімацію не можна припиняти більш як на 5 с, за винятком періоду, коли проводять інтубацію трахеї або дефібриляцію. Пауза для інтубації трахеї не повинна перевищувати 30 с.

За сучасними даними, покращують неврологічний прогноз після зупинки кровообігу гіпотермія, артеріальна гіпертензія (середній АТ — 110–120 мм рт. ст.), деякі блокатори кальцієвих каналів, помірна гіпервентиляція (РСОд — 30 мм рт. ст.) Застосування тіобарбітуратів і ноотропних препаратів не дає статистично достовірного поліпшення виживання нейронів кори головного мозку.