Парадигма речення
Поняття парадигми речення.
Парадигма речення як сукупність форм одного структурного типу.
Семантико-синтаксична парадигма. Комунікативна парадигма.
Модифікаційна і транспозиційна парадигми в дериваційній парадигмі речення.
«Структурна схема», «модель речення».
Семантична типологія предикатів як підґрунтя синтаксичної типології парадигм простого речення (С.306-327).
Вивчення синтаксичних структур з погляду їхніх парадигматичних характеристик є однією з актуальних проблем сучасної лінгвістики. Парадигматичний аналіз передбачає з’ясування сутності поняття парадигма щодо синтаксичних одиниць різних типів (словосполучення, просте речення, складне речення), встановлення критеріїв синтаксичної парадигми, дослідження системних відношень, в які вступає структурна схема речення як одиниця синтаксичної парадигми, законів її побудови, зокрема встановлення облігаторних і факультативних компонентів, визначення типів варіантів інваріанта речення, опис ієрархії варіантів структурної схеми речення тощо.
Поняття синтаксичної парадигми, сформоване на ідеї Ф. де Соссюра про асоціативні відношення між елементами мовної системи, пов’язане з розвитком парадигматичної концепції речення, що використовувалась у теорії породжувальних граматик для моделювання системної організації синтаксичного рівня мови. Проте терміни Ф. де Соссюра „парадигматичний” і „синтагматичний” та відношення між ними з часом зазнали змін. Так, уявлення про те, що членам парадигматичного ряду невластивий певний фіксований порядок, замінено глибшим проникненням у стратифікацію парадигм, встановлено, що парадигму задає набір кореляцій між „маркованими” і „немаркованими” членами, чи глибинними (ядерними) і поверхневими структурами [14, с. 411].
Вивчення парадигми речення зумовлено розвитком дериваційного синтаксису і трансформаційного методу в 60-х роках ХХ століття. Першим дослідженням з цієї проблеми була робота Д.Уорта (1963 р.), написана до V конгресу славістів. Учений відносить до системи синтаксичної парадигматики усі синтаксичні конструкції, пов’язані синонімічно, або трансформаційними відношеннями. Синтаксична парадигма потрактована як комплекс корелятивних синтаксичних структур, котрі розрізняє принаймні одна морфема. Д.Уорт виділяє, крім простих, так звані комплексні парадигми (гіпертагми), які утворюють „тагми”, а „тагми” мають власні парадигми – „алотагми”. Напр.: Студент читає книгу (гіпертагма). Тагми: Студенти читають книгу. Книга читається студентами. Книга, яка читається студентами тощо. Алотагми: для 1-ої тагми: Студенти читають (читали, читатимуть тощо) книгу. Крім внутрісхемних кореляцій, він виділяє синтаксичні міжсхемні утворення, цим самим виходячи за межі трансформаційної теорії.
У вітчизняному мовознавстві першу спробу створити синтаксичну парадигму поза міжмодельними перетвореннями зробив Е.А.Седєльников. Він спирається на трансформаційну концепцію, але пропонує розрізняти терміни „асоціативні відношення” і „парадигматичні відношення”, співвідносячи їх як рід і вид. Асоціативні відношення, на його думку, не є сукупністю однорідних рядів відношень, одиниці об’єднані на підставі єдності граматичної функції. Парадигматичні відношення є одним з виявів асоціативних відношень, у які вступають одиниці, що граматично протиставлені одна одній, крім того, ряд обмежений граматичною будовою мови. У парадигматичні відношення вступають не лише слова, а й речення, причому речення як досить складна одиниця мови здебільшого є членом кількох парадигматичних рядів: наприклад, речення Він читає входить у парадигматичні ряди за категорією часу, модальності, особи, числа, виду повідомлення. При цьому він акцентує, що парадигматичні ряди протиставлень, у які входить речення, не є простою контекстуальною сумою парадигм слів, що входять до його складу, і система парадигм речення не співпадає в повному обсязі з парадигмами слів-складників речення. Отже, не є однаковим зміст парадигм на рівні морфології і синтаксису. Кожне речення, що входить у парадигматичні ряди протиставлень, являє собою конкретну форму в системі форм, утвореній парадигматичними рядами. Те спільне, що властиве сукупності всіх цих форм, може бути названим моделлю речення. Відмінності між моделями речень зумовлюються структурою синтагми, що утворює речення, категоріальною належністю її членів, а також характером і кількістю парадигм, властивих певній моделі речення. Напр.: моделі, представлені формами речень Він читає і Він буде студентом відмінні тим, що в першій функцію диференціації виконує особова форма дієслова, а в другій – дієслова-зв’язка в поєднанні з іменником.
Концепція А.Е.Седельникова була розширена і модифікована чеським лінгвістом П.Адамцем. Він, розглядаючи ступінь поширеності речень у структурі парадигми, відзначає, що до структурної основи речення слід зараховувати всі компоненти речення, зумовлені валентністю предиката, а не лише головні. Одиницями синтаксичних парадигм слід розглядати синтаксичні моделі речень на певному етапі розгорнутості з компонентами, охарактеризованими в лексичних класах, якщо це знадобиться з погляду трансформаційних можливостей цих речень. П.Адамец називає їх охарактеризованими моделями речень. Синтаксична парадигма має складну, ієрархічно впорядковану структуру (у тому розумінні, що в одну загальну парадигму входить цілий ряд окремих субпарадигм). До однієї загальної синтаксичної парадигми належать всі форми (зміни, перетворення) однієї охарактеризованої моделі речення, яку можна вважати вихідною формою загальної парадигми, чи ядерним реченням. При всіх цих перетвореннях збережено лексичні класи компонентів ядерного речення і узагальнено-семантичні відношення між ними. Всі ці перетворення ядерного речення з огляду на їхні фактичні відмінності П.Адамец пропонує називати:
трансформаціями (трансформами) – це такі перетворення ядерного речення, при яких його синтаксична структура зазнає змін, але зберігається лексичне наповнення і характер узагальнено-семантичних відношень між його компонентами: Директор затвердив наказ – Наказ затверджений директором, Я написав статтю – У мене написана стаття, Вітер зірвав дах – Вітром зірвало дах та ін.;
модифікаціями (модифікатами) – це перетворення ядерного речення шляхом додавання до нього нового елемента – модифікатора з модальним чи фазовим значенням: Я прийду – Я можу прийти, Ти нам допоможеш – Ти повинен нам допомогти, Про це не говорять – Про це не треба говорити тощо;
варіаціями (варіантами) – це перетворення ядерного речення при повному збереженні його синтаксичної структури і кількості його компонентів. При варіаціях змінюються лише морфологічні категорії окремих компонентів (час, вид, спосіб, число та ін.): Я читаю книгу – Я читав книгу, Я буду читати книгу; Дитина грається у дворі – Діти граються у дворі.
Отже, до загальної синтаксичної парадигми належать, крім ядерного речення як вихідної форми, і всі його трансформи, модифікати і варіанти. Надзвичайна складність загальної парадигми виникає через те, що не лише ядерне речення, але й всі трансформи мають свої модифікати і що не лише ядерні речення, але й всі трансформи і модифікати мають різні варіанти і варіанти варіантів.
Р.Мразек зазначає, що необхідно досліджувати не лише основні, суто граматичні структури речення, але й утворені типи з додаванням маркованої модальності чи емоційної оцінки, при цьому має бути розглянута як об’єктивна модальність, так і суб’єктивна. Він указує на такі загальні граматичні риси слов’янського речення, як асиметричність предикативного ядра, коли логічний суб’єкт може бути виражений не лише називним, але й іншим відмінком, та те, що у структурі речення в більшою мірою нівельоване вираження прономінального компонента в позиції реального чи лише формального граматичного суб’єкта на фоні експліцитно не розчленованої одночленності.
У широкому розумінні парадигма – це ряд протиставлених мовних одиниць, кожну з яких визначає відношення до інших; групування одиниць однієї мовної системи чи підсистеми в класи на основі їхніх різних опозицій. У вужчому розумінні – об’єднання мовних одиниць у певні класи, де кожна з них може у мовленні бути заміненою іншою мовною одиницею цього класу. На всіх рівнях мови парадигматичні відношення мають свої особливості, що пов’язане із специфічними властивостями одиниць кожного рівня, з характером відношень між ними.
Синтаксичну парадигму витлумачують як протиставлені ряди синтаксичних структур, ряди синтаксичних конструкцій як видозміни однієї конструкції, напр.: синтаксичну парадигму утворюють структури, що відповідають реченням різних комунікативних типів – розповідному, питальному, спонукальному. Парадигма речення – спільний тип зміни речення, побудованого за тією чи іншою структурною схемою, тобто це система форм структурної схеми речення.
Регулярні модифікації однієї синтаксичної моделі і трансформації однієї моделі в іншу також називають синтаксичною парадигмою.
У вітчизняній лінгвістиці повніше висвітлення здобуло трактування парадигми речення як системи його форм, протиставлених за граматичними значеннями, при цьому: 1) граматичним значенням речення є предикативність, тобто комплекс модально-часових значень; 2) предикативність подібно до граматичних категорій морфологічного рівня, існує у вигляді часткових значень модальних (значення реальності / ірреальності різних видів) і часових (значення давноминулого, минулого, теперішнього, майбутнього); 3) часткові модально-часові значення виражені певними видозмінами формальної організації речення: такі видозміни називають формами речення, а вся система форм речення, що виражає категорію предикативності загалом, є парадигмою речення.
Сукупність усіх наявних у системі мови видозмін речення, пов’язаних з вираженням категорій об’єктивної модальності і синтаксичного часу і здійснюваних перерахованими засобами, Н.Ю.Шведова називає парадигмою речення. Парадигма речення – це система його форм.
Вихідною формою в парадигмі речення є форма теперішнього часу. Різні члени парадигми мають різний ступінь вживання, різну частотність, проте це не впливає на внутрішню співвіднесеність самих форм і на загальні парадигматичні властивості речення в цілому.
Наявність власної парадигми, що організована за своїми особливими законами і реалізує категорії об’єктивної модальності і синтаксичного часу і здатна до формальних змін для вираження різних об’єктивно-модальних значень, – найголовніша ознака простого речення як самостійної граматичної одиниці. У концепції Н.Ю.Шведової, як зазначає К.Г.Городенська, виразна тенденція до звуження парадигми речення і обмеження її лише внутріструктурними перетвореннями, які зумовлені основними граматичними категоріями.
Парадигма простого речення може бути представлена або всіма її можливими членами, тобто формами всіх синтаксичних способів (повна парадигма), чи певні члени парадигми можуть бути відсутні, причому на реалізацію парадигми впливають як суто граматична організація структурної схеми, так і характер її реалізації, тобто форма зв’язки, наявність напівповнозначного дієслова, наявність детермінанта, а також і семантика лексичного вираження головних членів речення. Так, унаслідок порівняння двох речень: Хоробрість є наслідок розуму і Солдат він і є солдат, видно, що вони належать до різних парадигм, оскільки перше, виражаючи тотожність, не має форм спонукального способу, а друге, виражаючи відповідність предмета своїй назві, не має форм умовного способу. Речення, яким властива повна парадигма, представлені всіма вісьмома формами: трьома формами синтаксичного індикативу і п’ятьма формами ірреальних способів. Ці форми виступають в різних варіантах і різноманітних комбінаціях варіантів, що і визначає наявність кількох варіантів повної парадигми [13, с. 32 – 65].
Підставою для твердження про парадигму речення як систему видо-часово-способових форм дієслова, на думку А.П.Загнітка, є те, що зміни дієслова-предиката одночасно зумовлюють зміну всього речення. Ніяка інша морфологічна зміна не може навіть наблизитися за значущістю до цієї [5, с. 299].
Г.О.Золотова, спираючись на розуміння парадигми як сукупності варіантів певного інваріанта, пов’язаних його тотожністю і протиставлених своїми відмінностями, важливими завданнями при дослідженні синтаксичної парадигматики вважає:
визначити той інваріант, тотожність якого зберігається в його варіантах;
систематизувати ознаки, за якими варіанти співвіднесені з інваріантом і протистоять одне одному.
Моделлю речення є живий зразок, готовий до використання і використовуваний у мовленні, але взятий у суттєвому (у його предикативному мінімумі) і в типовому, тобто аналогічному ряді, утвореному моделями, що побудованими з синтаксичних форм того ж типу і які виражають тотожне типове значення. Вона виділяє за співвіднесеністю варіантних синтаксичних структур з інваріантною три основних типи варіацій синтаксичної моделі: граматичні модифікації, структурно-семантичні модифікації, синтаксичні синоніми. У першому випадку вихідна структура перебуває в регулярних співвідношеннях з рядом варіантних структур, які розрізняють граматичні значення часу і модальності (услід за Н.Ю.Шведовою), а також для певних структур і значенням синтаксичної особи: Гости входили, Гости будут входить, Пусть гости входять...Он был физик, Он будет физиком, Пусть он будет физиком, Я был физик, Ты был фищзик, Они были физиками… тощо.
Структурно-семантичні модифікації моделей речень ґрунтуються на модально-волюнтативному відношенні суб’єкта дії до дії (процесуальної ознаки), фазисних значеннях, експресивних, питальних і заперечних значеннях. При цьому можливе поєднання в межах однієї моделі різних модифікацій: Он физик, Он стал физиком, Он хочет стать физиком, Он не хочет стать физиком, Разве он физик? тощо. Як перший, так і другий типи варіацій не змінюють структурно-смислову основу інваріанта, тобто зберігають тотожність моделі і типового значення.
Синтаксичні синоніми мають інший характер співвідношення: єдність синтаксичної моделі не зберігається, оскільки має місце протиставлення за способами вираження типового значення.
Заперечуючи уявлення про синтаксичну парадигму як про вертикальну вісь на противагу горизонтальній, синтагматичній, Г.О.Золотова вводить поняття синтаксичного поля речення – системи, що об’єднує навколо вихідної структури речення її граматичні і структурно-семантичні модифікації і синонімічні перетворення [6, с. 201]. Основні моделі речення по відношенню до їх регулярних семантико-граматичних модифікацій і ускладнень вона представила як центр сферичної системи, оточений концентричними слоями, які поступово відходять від центру на периферію. Вона розрізняє граматичні модифікації (за категорійними значеннями часу, модальності і особи), семантико-граматичні модифікації (модальні, фазові), експресивно-комунікативні модифікації (зі ствердженням чи запереченням), монопредикативні синонімічні варіації, поліпредикативні ускладнені моделі, що об’єднують моносуб’єктні речення (суб’єкт одночасно поєднує дві предикативні ознаки: дієслівну та іменну) і полісуб’єктні..
Вузьке розуміння парадигми речення пов’язане з морфологічними парадигмами слова. Відповідно до ього розуміння парадигма речення – це система його форм, що виявляє подібність до системи форм слова. Парадигма речення в широкому розумінні має такі складники:
системні видозміни речення, які відбуваються в межах відповідної структурної схем, тобто вони не змінюють диференційних синтаксичних ознак цієї структурної схеми речення; Бабуся читає / читала/ читатиме/ читала б тощо онукові казку;
системні перетворення однієї структурної схеми речення на інші структурні схеми; Діти посадили калину – Калину посаджено;
системні перетворення речень на одиниці нереченнєвої природи;Письменник написав роман – Роман написаний письменником – написання роману письменником
«Структурна схема», «модель речення»
Просте речення як особлива синтаксична одиниця, на думку Н.Ю.Шведової, має такі характеристики висловлювання: 1) організація формами слів – однією чи кількома, зв’язаними граматично; 2) комунікативна функція; 3) інтонація повідомлення: розповідь, спонукання, питання; 4) здатність поєднуватися з іншими висловлюваннями у структурі тексту. Просте речення вирізняють також: 1) наявність у граматичній основі речення певного абстрактного зразка (структурна схема речення), спеціально призначеного мовою для побудови відносно закінченої одиниці повідомлення, причому за цим зразком може бути побудована безмежна кількість конкретних речень однакової формальної структури; 2) наявність ієрархічно пов’язаних одне з одним мовних значень, яких надає як сам зразок, так і його взаємодія з лексичною семантикою тих слів, що під час утворення конкретного речення заповнюють синтаксичні місця в цьому зразку; 3) здатність до формальних змін, які не властиві іншим видам висловлювань чи є для них нерегулярними; 4) свої правила поширення; 5) таке розміщення частин, яке уможливлює актуалізацію інформативного центру висловлювання.
Н.Ю.Шведова зазначає, що структурні схеми є абстракціями, відокремленими від безмежної кількості конкретних речень. Крім предикативності як граматичного значення, яке властиве всім структурним схемам, кожна зі структурних схем має власне значення – семантику схеми. Семантика структурної схеми речення утворена взаємодією таких факторів: 1) граматичним значенням її компонентів у їхньому відношенні один до одного (в однокомпонентних схемах – граматичним значенням компонента схеми); 2) специфічними для певної схеми лексико-семантичними характеристиками слів, що заповнюють в конкретних реченнях позиції її компонентів.
Р.Якобсон вважає, що дискретні і елементарні інваріантні одиниці можуть під впливом набору трансформацій зазнавати значних змін щодо будь-яких рис, крім тих, які є для них визначальними.
А.П.Загнітко зазначає, що зміна дієслова-предиката в плані видо-часово-способовому одночасно зумовлює зміну всього речення. Ніяка інша морфологічна зміна не може навіть наблизитися за значущістю до цієї. Установити структурні типи речень і потім порівняти їх, на думку Р.Мразека, означає врахувати передусім те, як сформовано предикативне ядро речення, яке зумовлене характером головних членів речення, при цьому варто зважати на облігаторні детермінанти предикативного дієслова. Структура предикативного ядра, а отже, і репертуар типів речення в кожній мові певною мірою зумовлені вже планом морфологічним. Тут знаходять застосування такі фактори, як парадигматика способових форм, експліцитність форм дієслова «бути», наявність чи відсутність інфінітива тощо.
П.Адамец пропонує як одиниці синтаксичної парадигми розглядати синтаксичні моделі речень на певному ступені розгорнутості з компонентами, охарактеризованими в лексичних класах, за потреби з погляду трансформаційних можливостей цих речень. Він називає їх охарактеризованими моделями речень, складниками таких моделей є форми речень, для яких вихідна форма загальної парадигми (охарактеризована модель речення) є ядерним реченням. При всіх перетвореннях (трансформаціях) зберігається лексичне наповнення компонентів ядерного речення і узагальнено-семантичні відношення між ними, а змінюється лише синтаксична структура. Він наводить приклади активних і пасивних конструкцій типу Директор затвердив наказ – Наказ затверджений директором; Я запам’ятав її обличчя – Мені запам’яталося її обличчя, зауважуючи, що кожна трансформація має свою комунікативну функцію (змінюється загальна перспектива повідомлення, модальність, стилістичне забарвлення тощо).
Трансформаційні відношення – це опозитивні відношення між маркованими членами і немаркованим членом. Немає однозначного погляду на те, що саме слід розуміти під маркованим членом синтаксичної парадигми [13, 310 – 315].
Т.П.Ломтєв убачає підставу для об’єднання речень в одну парадигму в граматичній категорії речення, яка може бути представлена різними моделями речення, оскільки засобами вираження категорії і є відмінності в моделях речення. Граматичні категорії речення відповідають таким властивостям:1) семантичний зміст граматичної категорії поширюється на певну множинність речень; 2) кожна граматична категорія речення повинна членуватися, кожен член граматичної категорії повинен мати свою специфіку в семантиці і свої специфічні формальні властивості вираження цієї семантики; 3) члени однієї граматичної категорії повинні бути тотожними певною мірою. Він виділяє такі граматичні категорії речення: 1) ствердження / заперечення; 2) вид повідомлення: розповідне, питальне, спонукальне; 3) час; 4) модальність: а) реальність / гіпотетичність; б) модус існування: наявність, буттєвість, можливість, необхідність; в) суб’єктивна оцінка істинності чи неістинності повідомлення; 5) конвертованість; 6) визначеність, невизначеність, узагальненість, формальність предмета; 7) активність / деміактивність [5, 60 – 62].
Парадигматичні відношення Е.А.Седельніков розглядає як один з часткових виявів асоціативних відношень. Він зазначає, що речення як складна одиниця мови є одночасно членом кількох парадигматичних рядів і наводить приклад з реченням Он читает, яке входить до таких парадигматичних рядів: 1) за категорією часу; 2) за категорією модальності; 3) за категорією особи; 4) за категорією числа; 5) за категорією виду повідомлення [11, 70-71].
В.А.Бєлошапкова специфіку речення як синтаксичної одиниці убачає в тому, що воно виражає актуалізований інформативний зміст: дає назву певної ситуації, одночасно оцінюючи її реальність / ірреальність, часові характеристики щодо акту мовлення. Виділяючи два типи структурних схем речення – мінімальну, сформовану необхідною і достатньою кількістю компонентів, які передають інформативний зміст, співвідносячи з планом реальності / ірреальності і часу, та розширену, складниками якої є мінімальна структурна схема разом з суттєвими для семантичної структури компонентами. До мінімальної структурної схеми входять показники предикативності (особово-способові форми дієслова, дієслова-зв’язки як виразники граматичного значення реальності / ірреальності і часу, а також категорій числа, особи (роду)), якщо функціонує дієслово-зв’язка, то складником мінімальної схеми речення є іменна частина або прислівник, які разом зі зв’язкою формально репрезентують предикативність речення, третім компонентом схеми є компоненти, що визначають форму показників предикативності в категоріях числа, особи (роду) (передусім форма називного відмінка іменника). Вона виділяє відповідно мінімальні однокомпонентні структурні схеми (репрезентують односкладні речення), і двокомпонентні (репрезентують двоскладні ) [12, 636 – 645].
Н.Ю.Шведова наголошує, що значення синтаксичного часу і способу, які формують категорію предикативності, мають своє формальне вираження і виявлені в системі протиставлень – форм речення, що і утворюють його граматичну парадигму, вихідною формою якої є форма теперішнього часу. Наявність категорії предикативності і спеціальних засобів її вираження, здатність до формальних змін для вираження різних об’єктивно-модальних значень вирізняє просте речення [10, 88].
Проблема синтаксичної парадигматики у зв’язку з розглядом речення як ієрархічно організованої системи, сформованої валентністними характеристиками предиката, потребує комплексного вивчення. Поширеним є трактування парадигми речення як спільного типу зміни речення, побудованого за тією чи іншою структурною схемою, тобто регулярні модифікації однієї синтаксичної моделі і трансформації однієї моделі в іншу. Відтоді, як було встановлено подібність між парадигматичними властивостями слова і речення, вивчати парадигму речення почали за аналогією до парадигми слова. Слово формує два ряди співвідношень, або дві парадигми – словозмінну і словотвірну. Свідченням важливості розмежування словозмінних і словотвірних парадигм є введення подібного розмежування в синтаксисі. За аналогією до парадигматичних властивостей слова вчені виділили два типи парадигм речення: парадигму словозмінного і парадигму словотвірного типу.
Граматичні видозміни речень, які визначають як парадигма, пов’язані, на думку Н.В.Гуйванюк, з різним оформленням основного граматичного значення – предикативності (часовості, способовості, особовості). Проте в синтаксисі речень існує ще цілий ряд формальних і семантичних видозмін, пов’язаних з експліцитним та імпліцитним вираженням семантико-граматичних категорій речення, як „спрощенням”, „скороченням” („конденсацією”) завдяки структурній редукції чи „розгортанням” семантичних основ, пов’язаних з ускладненнями різного роду смислами (суб’єктивного та прагматичного характеру), актуалізацією компонентів висловлення, спричиненою зміною порядку словоформ, інтонацією, перестановкою фразового наголосу тощо. Ці та деякі інші співвідношення також пов’язані з поняттям парадигми.
Витлумачуючи парадигму речення як протиставлені ряди (варіанти) синтаксичних структур – виразників однієї структурної схеми речення (інваріанта), – Г.О.Золотова виокремлює такі типи співвідношень інваріанта з варіантами: 1) модифікації інваріанта, що охоплюють власне синтаксичні, формальні, перетворення базового речення при збереженні структурної схеми речення і її загального значення, та семантико-синтаксичні перетворення структурної схеми базового речення, що передбачають вираження модально-волюнтативного відношення суб’єкта до дії, процесу, стану тощо, передачу фазисних, експресивних, питальних і заперечних значень, 2) дериваційні трансформації інваріанта, пов’язані з дериваційними змінами структурної схеми базового речення при збереженні загальної семантики синтаксичної одиниці.
Дослідження обсягу структурної схеми речення як одиниці синтаксичної парадигми є одним з визначальних критеріїв створення типології парадигм речень. Завдання типології речення, на її думку, полягає не лише і не стільки в номінації, позначенні типів, моделей речення, скільки в тому, щоб на основі диференціальних ознак співвіднести їх одне з одним, виявити спільне і відмінне в їх структурно-смисловій будові, визначити таким шляхом системне місце кожної моделі і отримати в результаті загальну картину системної організації синтаксису [8, с. 174-175].
Одиниця синтаксичної парадигми – структурна основа речення – вперше була виділена в працях Р.Зимека, В.Грабе, П.Адамца, які й дали її визначення. До структурної основи вони зараховували не тільки головні члени, але й другорядні, наявність яких чітко окреслена валентністю дієслова [6, с.296]. П.Адамец, розглядаючи ступінь поширеності речень у структурі парадигми, відзначає, що до структурної основи речення зараховують всі компоненти речення, зумовлені валентністю предиката, а не лише головні [1, с. 210].
Й.Ф.Андерш також уважає, що модель речення має враховувати потенційно-сполучувальні властивості дієслова, вжитого в ролі предиката, і, відповідно, спираючись на валентно-інтенційні властивості, він пропонує визначити набір моделей речення, або мінімальних реченнєвих структур мови, розмежовуючи формальний і семантичний аспекти речення.
Г.О.Золотова співвідносить типи предикатів і типи речень. Відображаючи категоріальні зв’язки між явищами дійсності, типові значення речень, на її думку, виражені передусім в категоріально-граматичному характері предиката. Комплексний розгляд властивостей дієслівного предиката відкриває можливості побудови семантико-синтаксичної класифікації речень, що виявляє єдність форми і змісту в синтаксисі. Отже, структура речення формує співвідношення суб’єктного і предикатного компонентів, які утворюють модель речення. Типологічне співвідношення моделей передбачає конвенціональне встановлення ознак, наявність або відсутність яких характеризує основні, вихідні, центральні моделі, відрізняючи їх від моделей, що представляють граматичні, структурно-семантичні, експресивні модифікації чи мовленнєві реалізації первинних моделей.
Н.Ю.Шведова зазначає, що просте речення існує в мові не в одному якомусь єдиному і незмінному виді, а в певній сукупності регулярно відтворюваних виявів. Ці вияви являють собою не що інше, як системно зумовлені і взаємозалежні видозміни структурної схеми, протиставлені за різним об’єктивно-модальним і часовим значенням. Такі видозміни відбуваються в самій схемі і носять внутрішній характер: вони не пов’язані з введенням у речення сполучників і сполучних елементів, так званих модальних слів чи модальних часток.
Структурні схеми речення – явище внутрішньо складне. Вони представлені, з одного боку, кінечним списком елементарних зразків, а з іншого, кожна з них має систему форм, а системи, що співпадають, утворюють класи парадигм.
Розмежовуючи парадигму і форму речення, Н.Ю.Шведова виділяє, крім власне структурних схем речення, види їхніх регулярних реалізацій: конситуативно зумовлені (тобто зумовлені ситуацією чи контекстом) і конситуативно не зумовлені. Факторами, які зумовлюють різні реалізації однієї і тієї ж структурної схеми речення, є: 1) повнота чи неповнота схеми; 2) характер поєднання головних членів (при двоскладності), 3) можливість введення напівзв’язкових дієслів, 4) наявність різних часток, що надають реченню експресії чи обмежують можливість наповнення схеми, впливають на характер її парадигми.
На думку Н.Ю.Шведової, поняття „структурна схема речення” не збігається з поняттям „парадигма речення”: різні структурні схеми можуть змінюватися в межах однієї парадигми, і різні реалізації однієї структурної схеми можуть мати різні парадигми. На вибір парадигми можуть впливати, крім самої структурної схеми, такі фактори, як характер зв’язки, наявність чи відсутність детермінанта, у певних випадках – семантика слів, якими виражені головні члени речення. Цим і зумовлене неспівпадіння типології структурних схем простого речення з типологією їхніх парадигм.
У парадигмі речення, яка у Н.Ю.Шведової восьмикомпонентна, одна форма протиставлена всім іншим як вихідна. Вихідна форма відкриває парадигму; вона представляє структурну схему. Практично завжди ця форма є найбільш вживаним, найпростішим і стилістично нейтральним членом парадигми. Найтиповіша для різних видів речень вихідна форма зі значенням синтаксичного теперішнього часу: Дім збудували, Він учитель, Зима, Нас троє тощо [19, с. 25 - 32].
Вона відмежовує від структурних схем простого речення такі побудови, які традиційно зараховують до граматичного опису простого речення, але такими схемами не є. До системи простого речення не належать окремі словоформи і поєднання слів, що не допускають лексичного варіювання і використовуються як готові вирази ствердження чи заперечення, згоди чи незгоди, привітання, подяки чи відповіді на неї, вибачення і відповіді на нього, побажання, оцінки, волевиявлення, заклику тощо: Дякую! Будь ласка!, Прощавайте!, Ваше здоров’я!, Добре! Гаразд! тощо [19, с. 65].
Р.Мразек також наголошує на необхідності дослідження не лише основних, суто граматичних структур речення, але й на утворених типах з додаванням маркованої модальності чи емоційної оцінки, при цьому має бути розглянута як об’єктивна модальність, так і суб’єктивна [13, с. 181].
Поняття парадигми речення як системи його форм, на думку А.П.Загнітка, протиставлене аналізу парадигми речення, який передбачає з’ясування регулярності реалізації структурного мінімуму речення. Поняття регулярної реалізації відображає особливості внутрішньомовних співвідношень структурних схем, оскільки регулярні реалізації: 1) це такі видозміни структурної схеми речення, які не руйнують її тотожності; 2) є контекстуально незумовленими [7, с. 40].
Односкладність / двоскладність, дієслівність / недієслівність, виражені в синтаксичній формі поєднаних предикативним зв’язком компонентів моделі речення, – це, як зазначає Г.О.Золотова, постійні ознаки структури речення, що збережені в усіх її граматичних і структурно-семантичних модифікаціях. Граматичні значення часу, модальності – ознаки структури речення необхідні, але перемінні, оскільки одна і та сама структура може представати в одному з двох модальних значень (реальність /ірреальність), в одному з трьох часових, в одному з трьох особових значень. Перемінні ознаки структури виступають віссю, що тримає на собі постійні компоненти. Вісь може повертатися різними граматичними гранями, будова її може зазнати ускладнення, але основні компоненти є незмінними і перебувають у незмінних структурно-смислових відношеннях одне з одним [9, с. 129 - 130].
Н.В.Гуйванюк, поділяючи думку В.А.Бєлошапкової щодо парадигми речення, до парадигми речення відносить такі видозміни речень: 1) будь-які системні видозміни речення внутрішньосхемного характеру, тобто ті, що не змінюють характерних ознак його структурної схеми, тобто „внутрішньосхемні видозміни”; 2) будь-які системні протиставлення речень різних структурних схем що виявляються в можливості чи неможливості перетворення речень однієї схеми в речення з іншими структурними схемами і в співвідношеннях між ними і взаємопереходи (взаємотрансформації) між ними, тобто „міжсхемні видозміни”; 3) будь-які протиставлення речень одного формального класу іншим синтаксичним одиницям чи їх частинам (словосполученню і складному реченню чи його частині, наприклад підрядній), які також перебувають у відношеннях можливих взаємоперетворень і співвідношень між реченням і тією конструкцією, яку отримуємо унаслідок перетворення („міжрівневі видозміни”). Отже, парадигма речення включає і власне видозміни структурної схеми речення, і її можливі перетворення в інші схеми і в схеми інших синтаксичних одиниць при тотожності лексичної бази.
На семантичну тотожність указував і З.Херріс. Він, використовуючи метод еквівалентних замін, у праці „Спільна зустрічність і трансформація в мовній структурі” розрізняє співвідносність синтаксичних структур на основі субституцій і співвідносність на основі трансформацій, хоч ці поняття досить близькі і ґрунтуються на „семантичній еквівалентності”.
Визначення поняття структурної схеми речення має передбачати не лише модифікаційні зміни речення, але й дериваційні. К.Г.Городенська зазначає, що виділення в синтаксичній парадигматиці парадигми словотвірного типу розширює і поглиблює парадигматичний аспект вивчення синтаксичних одиниць, повніше представляє всю складність системної організації синтаксичного рівня мови, оскільки встановлює здатність речення входити в різні ряди співвідношень, тобто бути членом кількох парадигм, що свідчить про різноманітність системних відношень у синтаксисі. Дериваційну парадигму базової синтаксичної одиниці, роль якої насамперед виконує речення, визначають як набір похідних від неї синтаксичних одиниць, утворених на першому етапі деривації, тобто безпосередньо від неї.
О.І.Москальська запропонувала перетворення в межах однієї структурної схеми розглядати як парадигматичну модифікацію форми речення. Складність розмежування парадигматичних відношень і деривації в синтаксисі спричинена, на її думку, тим, що ці поняття мають певні спільні підґрунтя. Обидва пов’язані з динамічним підходом до речення, з поняттям синтаксичного процесу; обидва пов’язані із спільним завданням встановити регулярні зв’язки між різноманітними синтаксичними структурами в системі мови і з постулюванням наявності в мові кінечного числа правил перетворення синтаксичних структур. Проте як самі синтаксичні процеси, так і характер відношень між синтаксичними структурами, що виникають на їх основі, далеко не однорідні, і відмінності між ними можуть служити критерієм для розмежування розглядуваних понять
Слушною видається думка Є.Куриловича щодо відмінностей первинної і вторинної функції. Якщо зміна синтаксичної функції певної форми А тягне за собою формальну зміну А в В (при тій же лексичній функції), первинною синтаксичною функцією є та, що відповідає вихідній формі, а вторинною – та, що відповідає похідній формі. Синтаксичний дериват – це форма з тим же лексичним змістом, що і вихідна форма, але з іншою синтаксичною функцією.
Структурну схему речення найчастіше визначають як абстрагований зразок речення, до складу якого входить мінімум компонентів, необхідних для його побудови («УМ:Енциклопедія»)
В українському мовознавстві підґрунтя учення про схему речення заклав О.О.Потебня, який у своїх дослідженнях зосередив увагу на таких основоположних питаннях граматики, як нетотожність граматичного речення з логічним судженням, вербо центричний характер речення, обов’язковість граматичної форми як передумови формування речення, важливість позиції одиниці в реченні.