3. Кінезотерапія

Це — самостійна дисципліна, яка спирається на досвід включає в себе як теорію, так і методику фізичного виховання в якій лікування є психолого-педагогічним процесом, з метою лікування, поліпшення і підтримки в здоровому станів профілактики від рецидивів і сприяє психофізичного комфорту особистості. Це активний метод лікування, при якому дитина повноцінно бере участь в оздоровчому процесі. Вчені довели що під дією музики змінюється тонус м’язів, прискорюються серцеві електрична активність клітин мозку, покращується пам’ять скорочення, знижується артеріальний тиск. Під час прослуховування музики змінюється.

Рухи здавна використовувалися у якості лікувального та профілактичного засобу. Кінезотерапія пропонує використання усіх форм та видів рухів, рухової активності та природних моторних функцій людини для запобігання захворювань. Принципи кінезотерапії лежать у основі лікувальної ритміки.

4. Музично-пальчикові вправи

Вчені - фізіологи довели, що розвиток рухливості пальців сприяє більш активному мовленнєвому розвитку дитини. Для вдосконалення тонких рухів пальців рук з дітьми проводять« різні пальчикові ігри із співами або ігри з дрібними предмета під музику. Нескладні рухи пальцями, кистями рук у супроводі інструментальної музики розвивають у дітей рухову пам’ять, увагу, спритність. Якщо ці рухи поєднати з виконанням пісні, укріплюватиметься дихання, розвиватиметься артикуляційна моторика та мовлення.

1.7 Традиційні народні ігри для літнього дозвілля дітей.

На запитання «У що ти любиш гратися?» більшість сучасних дітей відповідають: «У квача, у хованки, в баби-куці, в рибалку і рибку, в чорта і фарби». Проте не всі діти можуть сформулювати правила гри, визначити її значеннєвий стрижень. А хтось узагалі не може згадати жодної гри і називав комп’ютерні ігри, іграшки — машинки, трансформери, ляльку Барбі тощо.

На жаль, у дитячих відповідях майже не згадується про неодмінні складові гри в гурті — лічилки, заклички, пісеньки й інші жанри дитячого фольклору, які зберігалися в дитячій субкультурі протягом століть завдяки комунікації між поколіннями. Тому завдання сучасних педагогів і батьків — повернути дітей у багатобарвний світ гри і фантазії, творчої уяви, зацікавити їх «живим» і захопливим спілкуванням у грі. Адже життя сучасних дітей має бути не лише інформаційно-насиченим, а й різносторонньо цікавим.

Гра з погляду науки

У XIX столітті відомий російський лікар-педіатр та педагог Єгор Покровський писав, що гра поступово зумовлює визнання дітьми причин, зв’язків і наслідків усіх явищ, які вони спостерігають або самі навмисно «режисерують» за допомогою своїх іграшок або ігор. У такий спосіб діти розширюють світ можливого:

* порушуючи межі реальності;

* переграючи різні ролі;

* перебираючи варіанти;

* критично осмислюючи явища;

* відкидаючи неприйнятне для них тощо.

Тож, виконуючи запропоновані грою ролі (позитивні та негативні), а також маючи змогу критично їх оцінювати, діти вчаться творчо й альтернативно мислити, застосовуючи механізми протистояння або наслідування (див. Додаток).

На переконання видатного нідерландського культуролога й історика першої половини XX століття Йогана Гейзінги, гра — це першооснова мистецтва, функціональна його організація. Він трактує гру як дію з певними образами, як перетворення реальності на образи і саме в цьому вбачає важливе значення гри як чинника культури. На думку Йогана Гейзінги важливою особливістю гри є її невимушеність, адже неможливо змусити гратися, оскільки це вільна діяльність, природний процес.

У свою чергу сучасний російський психолог і вчений Віра Абраменкова зазначає, що гра — це засіб масової інформації, в якому зафіксовані основні тенденції впливу на свідомість і поводження людини, способи та засоби її виховання.

Традиційні народні ігри як необхідний компонент сучасного дозвілля дітей

Сучасні міські діти часто не мають змоги погратися гуртом через відсутність простору і часу для тривалої гри. Окрім того, вони потребують ще й інформаційного та організаційного керування. Тому нині, як це не парадоксально, міські діти збагачують свій ігровий досвід у селі. Тим самим сільська дитяча субкультура знову жи¬вить міську, як це було колись. Утім, нині традиційні народні ігри широко популяризують на дитячих майданчиках різноманітних сучасних етнофестивалів — «Трипільське коло», «Країна мрій», «Орелі», «Жнива» тощо. Деякі складові традиційної української дитячої субкультури батьки, вихователі, музичні керівники використовують у розвитку дітей дошкільного віку. Тож, аби глибше вивчити це питання, автор статті провів дослідження щодо сприйняття дорослими і дітьми традиційної народної культури, а також узагальнив існуючі практики застосування дитячих ігор у вихованні дітей у родинах, навчальних закладах, на різноманітних мистецьких заходах. На підставі цього дослідження були зроблені висновки щодо можливості і способів використання традиційних ігор і розваг у житті сучасних дітей.

По-перше, проведення дитячого дозвілля з використанням традиційних ігор потребує осіб (не обов’язково дорослих), обізнаних із правилами і способом гри та здатних пояснити їх дітям. По-друге, практика засвідчує, що для дітей немає бар’єру ні культурного, ні лексичного, ні поняттєвого. Діти залюбки граються в традиційні народні ігри, бо вони для них прості й цікаві. По-третє, на відміну від героїв сучасної маскультури, здебільшого налаштованих на знищення, хай навіть і ворогів, у традиційних народних іграх: 

* панують творці;

* створюється простір для соціалізації дітей;

* надається можливість кожній дитині відчути себе володарем природних сил.

Окрім того, у традиційній грі діти мають змогу відтворити родинні, соціальні колізії.

Спостереження та аналіз виявили ще одну важливу тенденцію: у групі ігор, пов’язаних з народним календарем, дорослі часто перебільшують роль етнографічного елементу гри, її стосунок до народного календаря. Через це втрачається невимушеність, імпровізація, і гра перетворюється на виставу, втрачаючи частину своїх властивостей. Такий підхід до традиційної гри є помилковим. Адже всім відоме твердження, що гра — це репетиція життя. А традиційна народна гра надає чимало простору для пізнання навколишнього світу й себе в ньому, для творчості і винахідництва, забезпечуючи цим внутрішню динаміку дитячої субкультури.