2. Становлення та розвиток політичної думки в Україні

Політична думки Київської Русі розвивалася під впливом Візантії.

Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Руська Правда» Ярослава Мудрого, «Повість минулих літ» літописця Нестора, «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

До головних політичних ідей княжої доби належать: ідея божественної природи влади; ідея необхідності політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби; християнство повинно служити консолідації країни, а церква – державі та її володарю; розробка рекомендацій державному діячеві-князю.

У перехідний період (XIV – перша половина XVI ст.) Юрієм Дрогобичем висловлювалися думки про зміцнення сильної королівської влади, зверхність світської влади над церквою, а Станіславом Оріховським-Роксоланом – ідеї природного права, «піраміди влади».

Берестейська церковна унія 1596 р. «…спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути…». У цей період українська політична думка була представлена полемічною літературою, у якій виділялися два напрями: один – орієнтований на унію православних і католицьких церков (Петро Скарга), а другий виступав з антиуніатськими ідеями, за реформу православної церкви (Христофор Філалет).

Видатний український полеміст Іван Вишенський критикував тогочасний суспільний лад та шляхту, заперечував абсолютизм як духовної, так і світської влади, сподівався, що простолюд зможе відродити українську державу.

Політична думка у козацько-гетьманську добу розвивалася у контексті таких документів, як «Березневі статті», «Гадяцький трактат», «Конституція Пилипа Орлика». У них було закладено основу міжнародних договорів України з іншими державами, чітко простежувалися атрибути суверенітету української державності, визначалися Конституційні засади державного і суспільного ладу. Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробила Києво-Могилянська академія, зокрема видатні її діячі Петро Могила та Феофан Прокопович.

Ф. Прокопович створив теорію освіченого абсолютизму на основі теорії природного права та суспільного договору.

Центральною у творчості Григорія Сковороди є проблема людини, її природа, щастя, самопізнання, рівність і свобода.

Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства, яке виробило першу політичну програму для українців. Кінцева мета – створення слов’янської демократичної федерації на чолі з Україною, на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. А також скасування кріпацтва, відмінностей між станами, доступність освіти для всіх, проголошення свободи совісті.

У політичній думці кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. фахівці виділяють кілька напрямів, зокрема:

– ліберально-демократичний (його репрезентували Михайло Драгоманов і Богдан Кістяківський);

– народницько-демократичний (Михайло Грушевський, Сергій Шелухін);

– соціал-демократичний і націонал-комуністичний (Іван Франко, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Олександр Шумський, Микола Скрипник);

– консервативно-державницький (започаткований Пантелеймоном Кулішем і представлений у ХХ ст. В’ячеславом Липинським, Степаном Томашівським, Василем Кучабським);

– націоналістичний (його формування пов’язане з іменами Миколи Міхновського і Дмитра Донцова);

– націонал-демократичний (пов’язаний з ім’ям Івана Багряного).

У повоєнні часи щодо «неофіційної думки» продовжувалася політика «закручування гайок». Апогей її настав у 1951 р., коли на вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну» впало звинувачення у «націоналізмі» й автора змусили опублікувати принизливе каяття.

Серед української еміграції найвизначнішим ученим, який розвивав політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX до середини 80-х років XX ст. Уважав, що свобода українців можлива лише в межах правової держави, передбачив крах Радянського Союзу.

Наприкінці 50-их рр. ХХ ст. особливою подією в житті України стала поява нового покоління митців, критиків, які увійшли в історію як «дисиденти» або «шістдесятники». У своїй творчій і практичній діяльності вони протистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також відстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ненасильницькі форми захисту прав людини та ідеали правової держави і громадянського суспільства.