Олесі 2

Лекція 17

ДУБРОВНИК

І ДАЛМАЦІЯ

В Х-ХУ ст.

Дубровник і Далмація в Х-ХІ ст.

Розквіт Дубровника. Далмація

в ХІІ-ХІУ ст.

Економічні та політичні здобутки (перша

половина XV ст.). Актуалізація

османської загрози

Дубровницько-далматинське літературне

Відродження

ДУБРОВНИК Топонім “Далмація ” споч

ДУБРОВНИК Топонім “Далмація ” спочатку вживався

І ДАЛМАЦІЯ як назва території від Драча або Бара до

В Х-ХІ ст. Істрії та Дунаю. Інколи його також ви­

користовували як синонім іншої наз­

ви — “Іллірик”, маючи на увазі “Вузьку” Далмацію, до якої

відносили Адріатичне узбережжя від гирла річки Дрини на

півдні до річки Арії на півночі, в Істрії. Саме таке значення

топоніма збереглося за ним дотепер.

Далмація, як і Балканський півострів у цілому, опинилася

між Західною і Східною Римськими імперіями, внаслідок чо­

го приблизно в середині VII ст. відбувся поділ країни на дві

частини — північну і південну, — перша з яких (Римська

Далмація) опинилася під владою Риму, а друга — Візантії.

До IX ст. провідним центром Далмації вважався Дубров­

ник, але подальша його доля не збігається з долею цієї про­

вінції. У переліку міст, які, згідно з розпорядженням візан­

тійського імператора Василія І Македонянина (867—886), ма­

ли сплачувати данину хорватському жупанові, Дубровник не

фігурує. Далмація в 995 р. потрапила під владу Венеції, пізні­

ше — під руку хорватських державців, потім — під зверхність

Візантіїзнову під Венецію, й зрештою увійшла до складу угор­

281

ського королівства. Дубровник до 1205 р. визнавав владу Візан­

тії (з невеликими перервами), протягом 1205—1358рр. перебу­

вав під контролем Венеції, а в 1358—1526 рр. — під захистом і

покровшпельством Угорщини.

Дубровник виник на початку VIIст. поблизу колишнього грець­

кого міста Епідавр, на місці якого пізніше утворилося досить

велике римське поселення, зруйноване, як вважають, травун-

ськими сербами. Його жителі, яким пощастило врятуватися,

й заснували в декількох кілометрах від старого поселення но­

ве місто (на думку інших дослідників, спочатку утворилося

два поселення: слов’янське — Дубровник — у горах, і роман­

ське — Рагуза — на невеличкому острові, які згодом злилися

в одне). Незабаром до засновників Дубровника приєдналися

мешканці навколишніх островів та міста Салони, що також

зазнали нападу об’єднаних сил слов’ян та аварів.

Слов ’ янський та романський елементи співіснували в Дубро-

внику з перших років його історії. Якийсь час романське нача­

ло домінувало, а слов’янське ледве вгадувалося в периферій­

них галузях життя. Згодом, приблизно з X ст., слов’янська

стихія дедалі інтенсивніше проникає в культуру й побут міс­

та, що врешті-решт спричинило практичну “слов’янізацію”

Дубровника в XIII ст.* Проте з останньої чверті XV ст. тут

знову переважає романський елемент.

Прийняття слов’янами християнства, що розпочалося в

першій половині IX ст., особливо активного характеру набу­

ває в його другій половині. Воно відбувалося в умовах гострої

боротьби східного (візантійського) і західного (римського) об­

рядів. Співіснування слов’янського і романського елементів

у Дубровнику ще більше загострило цю боротьбу, на трива­

лий час забезпечивши майже рівну присутність у релігійному

житті міста як православної, так і католицької церкви.

Розташований між важкодоступними горами та морем, Ду­

бровник постійно відчував потребу в нових теренах, нарощу­

ючи свої володіння за рахунок придбання чи оренди земель у

найближчих сусідів — правителів Хуму й Травунії, за яку спла­

чував щорічну винагороду, що називалася “могорич”.

Основним заняттям дубровчан вважалася торгівля, яку вели

навіть представники аристократії і яка зрештою зробила Дуб­

ровник впливовим чинником економічного життя в масштабах

цілого регіону. Перелік товарів, що їх розвозили по всіх усюдах

* П. Й. Шафарик, з яким погоджувався О. М. Бодянський, датував

завершення цього процесу кінцем XII ст.

282

дубровницькі купці, був досить широким і різноманітним. Чи­

малий зиск дубровчанам приносила торгівля сіллю, яку видо­

бували на соляних шахтах у Боснії та Сербії. Вони не гребу­

вали й “живим товаром”: работоргівлю в Дубровнику було

заборонено лише в 1416 р.

Експлуатація соляних шахт, а також місць видобутку ін­

ших корисних копалин на сербській та боснійській території

давала змогу дубровчанам заробити багато грошей. Велася вона

завдяки венеційським кредитам. Однак економічне співробі­

тництво Дубровника і Венеції аж ніяк не свідчило про без­

хмарність їхніх політичних відносин. Навпаки, протягом усього

періоду свого існування Дубровник намагався триматися по­

далі від Венеції як головного конкурента, всіляко сприяючи

її ворогам. Ця тенденція яскраво виявилася вже у X ст.: ско­

риставшася добрими стосунками з сильними в ту пору не-

ретвлянами, які завдавали великих втрат венеційському

флотові, дубровчани підтримували будь-які їхні дії проти Ве­

неції.

У 1000 р., після того як венеційський дож Петр II Орсеоло

підкорив Неретву, а згодом і більшу частину Північної Дал­

мації, Дубровник був змушений визнати зверхність Венеції.

Незадовго перед тим і Далмація, і Дубровник серйозно пост­

раждали в результаті нападу на них військ македонського ца­

ря Самійла, який своїми успішними діями проти Візантії знач­

ною мірою посприяв посиленню позицій Венеції на адріа-

тичному узбережжі. У 1018 р. держава Самійла втратила

незалежність. Візантійська армія досягла Примор'я, внаслі­

док чого під владу Константинополя повернулися Дубровник

і частина Далмації. Принагідно зазначимо, що в цей час візан­

тійський імператор Василій II стає верховним правителем усіх

південних слов ’ян, крім словенців.

В останній чверті XI ст. Далмація і Дубровник опинилися

в колі інтересів нової для Балканського півострова зовнішньої

сили — норманів, які підкорили в 1073 р. всю “візантійську”

Південну Італію і, підбурювані Римською курією, намагалися

продовжити наступ на інші території, підвладні Візантії. Про­

тягом 1081-1085 рр. Дубровник визнавав залежність від нор­

манів, що дало йому змогу поширити торгівлю на південно-

італійські області, а також на Апулію та Сицилію. У наступні

віки цей регіон перетворився на одну з найважливіших для

Дубровника економічних зон, виконавши до того ж роль про­

міжної ланки в розвитку торговельних зв’язків у межах усьо­

го Середземномор’я.

283

Дослідники звернули увагу на те, що Дубровник, на від­

міну від більшості інших середньовічних держав і державних

утворень, для яких єдиним джерелом збагачення були війни,

усі свої надії на зростання могутності та авторитету пов ’я-

зував з торгівлею. Шукаючи покровителів серед потужних

сусідів і “великих” держав, укладаючи угоди з іншими

суб’єктами тогочасних міжнародних відносин, дубровчани

завжди прагнули домогтися від протилежної сторони тих

чи інших пільг у торгових операціях, а діставши ці пільги,

міцно за них трималися.

РОЗКВІТ На початку XII ст. зазнала змін полі-

ДУБРОВНИКА. тична ситуація в Далмації, що опини-

ДАЛМАЦІЯ лася під владою Угорщини, яка посту-

В ХІІ-ХІУ ст. пово витісняла з адріатичного узбереж­

жя Венецію. Відтоді Угорщина тривалий

час брала участь у політичних процесах, пов’язаних з Далма­

цією, дедалі успішніше втручаючись у традиційну конкурен­

цію Візантії і Венеції. Ця конкуренція в другій половині XII ст.

приносила успіх кожній із сторін по черзі. У 1167 р. візантій­

ське військо, не зустрічаючи особливого опору, пройшло че­

рез усю Далмацію від Спліта до Бара, внаслідок чого і Далма­

ція, і Дубровник повернулися під суверенітет Візантії (на те­

риторії Далмації в цей час уперше було створено окрему

адміністративну одиницю). У 1171 р. Дубровник ненадовго

захопила Венеція, але, прийнявши захист норманів, уже на­

ступного року дубровчани позбавилися “опіки” Республіки

Святого Марка. Далмація відразу після смерті візантійського

імператора Мануїла Комніна (1180 р.) повернулася під зверх­

ність Угорщини. 1185 р. Дубровник, прагнучи убезпечити се­

бе від домагань Стефана Немані, знову покликав на допомо­

гу норманів, але в 1192 р. Візантія відновила над ним свій

контроль.

З останньої чверті XII ст. розпочинається період процві­

тання Дубровника, який значно розширив свою територію й сут­

тєво збільшив торговельний оборот — передовсім завдяки ду­

же вигідним для себе угодам з боснійським баном Куліном і

Стефаном Неманею, а також зміцненню зв’язків з іншими

партнерами. Визнання дубровчанами зверхності Венеції в

1205 р., під якою вони залишались до 1358 р., також сприяло

економічному зростанню Республіки Святого Влаха (саме так

називали Дубровник), оскільки на тривалий час перетворило

головного конкурента на партнера.

284

Дубровник зберіг свій попередній державно-політичний уст­

рій у формі аристократичної республіки (однак центральний

орган виконавчої влади — Мале Віче — відтоді мав очолюва­

ти представник Венеції), а також практично цілковиту свобо­

ду торгово-економічної діяльності. У 1206 р. він закріпив цю

свободу, домігшись торговельних пільг від правителя Епіру

(однієї з держав, що виникли після падіння Візантійської ім­

перії в 1204 р.) — традиційного політичного суперника Рес­

публіки Святого Марка.

Протягом першої половини XIII ст. Дубровник значно акти­

візував торгівлю за рахунок укладення великої кількості догово­

рів з правителями низки держав і державних утворень Сходу і

Заходу про надання тих чи інших пільг. До торговельних угод

90-х років XII ст. з неретвлянами, Хумом, італійськими міс­

тами Анконою і Баром додаються угоди зі Стефаном Першо-

вінчаним (1215 р., підтверджено 1222 р.), болгарським царем

Іваном Асеном II (1230), італійськими містами Феррарою, Рі-

міні, Равенною (1231) та ін., Сплітом, Шибеніком, хумським

князем Андрієм, боснійським баном Нінославом (1234) то­

що. Дубровник фактично здобув право вільної торгівлі прак­

тично в усіх сусідніх державах і територіях: Сербії (Рашці),

Боснії, Болгарії, Епірі, Албанії тощо.

За частої зміни правителів і відсутності послідовності в дер­

жавній політиці й міждержавних домовленостях Дубровник му­

сив підписувати угоди з кожним із володарів держав і терито­

рій, що його оточували . У нових договорах дубровчани нама­

галися завжди дотримуватися принципу підтвердження засад,

закладених у попередніх. О. Бодянський звернув увагу на те,

що серед такого роду угод Дубровника з іншими суб’єктами

міжнародних відносин є грамоти, присвячені виключно під­

твердженню попередніх. Наприклад, грамота боснійського ба­

на Куліна, а також окремі фрагменти грамот сербських пра­

вителів Владислава й Уроша І вказують на наявність анало­

гічних документів, що регулювали торговельні відносини

Дубровника з Боснією та Сербією часів Стефана Немані та

перших Неманичів. У пізніших договорах з боснійськими ба-

нами та королями Дубровник посилається на свої домовле­

ності з королем Твртко І. Збереглися документи, які свідчать,

що вже у IX ст. дубровчани прагнули закріпити окремі пра­

вила торгівлі в угодах, укладених ними з тогочасними прави­

телями Травунії та Хуму.

Домовляючись з представниками центральної влади тієї

чи іншої держави — передусім це стосується Сербії та Бос-

285

нії, — Дубровник разом з тим завжди прагнув підтримувати

прямі контакти й з окремими місцевими правителями, що за

доби феодалізму давало безперечні переваги. Про мудрість і за­

вбачливість дубровницьких політиків свідчить, зокрема, і той

факт, що в договорі, укладеному ними з болгарським царем

Михайлом Асеном, закріплювалося право Дубровника зали­

шатися в рамках уже існуючих відносин із Сербією навіть у

разі, якщо Михайло Асен її підкорить.

Найбільші обмеження в торговельних операціях для Дубров­

ника передбачали його угоди з Венецією. Особливо жорсткими

ці обмеження були в тих випадках, коли доводилося регламен­

тувати діяльність у зонах, однаково привабливих як для од­

нієї, так і для іншої сторони. Венеція у своїх стосунках з тор­

говим партнером максимально використовувала право силь­

ного. Так, згідно з угодою 1232 р., дубровницькі купці мали

сплачувати за товари, які вони привозили до Венеції з Візан­

тії, 5 % мита, а за товари з Єгипту, Тунісу та “варварських”

країн — 20 %. З іншого боку, товари, що надходили з Далма­

ції, Хорватії, Боснії, Сербії та інших теренів, розташованих у

глибині континенту, митом узагалі не обкладалися.

У 1241 р. Далмація зазнала руйнівних набігів татарських за­

гонів, які, перемігши руських князів і угорського короля, досягли

Адріатичного узбережжя. Повертаючись із Центральної Єв­

ропи та Балкан у рідні степи, татари нищили й грабували все,

шо бачили. Урятувалися лише ті міста, які мали потужні сті­

ни (у тому числі Котор).

Одним із наслідків татарської навали ста>т війна між дал­

матинськими містами Сплітом і Трогиром, що в певний мо­

мент могла поширитися на весь субрегіон. Причиною цього

конфлікту була грамота угорського короля Бели від 18 травня

1242 р., згідно з якою Трогир діставав право на володіння

землями, частину з яких жителі Спліта вважали за свої. Спіл­

чани у відповідь напали на трогирян. На боці перших висту­

пили боснійський бан Нінослав, хумський князь Андрій і ще

дехто з сусідів; другим узялись активно допомагати хорватсь­

кі феодали, вірні королю Белі. Об’єднані сили сплічан і бос-

нійців рушили на Трогир. Узяти штурмом добре укріплене

місто їм не вдалося, але всьому, що знаходилося поза фор­

течним муром, було завдано значної шкоди. Згодом сплітське

військо здійснило напади й на інші далматинські міста, які

підтримували Трогир, зокрема на Кліс.

Король Бела, до якого звернулись трогиряни, поставився

до подій у Далмації дуже серйозно, що пояснювалося участю

286

в них боснійського бана: одне угорське військо вирушило в

похід проти непокірного Спліта, інше — проти Боснії. Перше

військо очолював славонський бан Діонісій, який влітку

1244 р., разом з трогирянами, розпочав облогу Спліта й неза­

баром примусив непокірне місто визнати свою поразку. Ін­

шим військом керував сам Бела, який дістався до міста Глаш-

ко в Боснії, де зупинився, щоб розпочати переговори з баном

Нінославом.

Початок 50-х років XIII ст. виявився для Дубровника бага­

тим на події . У 1251 р. жителі міста, невдоволені діями вене­

ційського князя, котрий очолював Мале Віче, вигнали його з

міста. Це фактично означало відмову від патронату Венеції.

Однак у 1252 р. Венеція таки змусила Дубровник визнати її

зверхність, додавши при цьому нові обмеження й зобов'язан­

ня. Того ж року зазнав деяких змін політичний устрій Рес­

публіки Святого Влаха: сформовано новий державний орган —

Віче благородних (Сенат). У червні 1252 р., внаслідок загост­

рення відносин Дубровника з Сербією, між ними розпочала­

ся війна.

Вона була викликана передусім територіальними супереч­

ками. Дубровчани тривалий час поступово захоплювали зем­

лі, які офіційно належали Рашці, розводячи на них нові ви­

ноградники й сподіваючись у майбутньому утримати їх за со­

бою не лише де-факто, а й де-юре, посилаючись на давність

володіння. Сербські державці час від часу нагадували дубровча-

нам про свої права на спірні території. Урош також вирішив

домогтися своїх прав за допомогою військової сили, маючи

на меті водночас ослабити економічну експлуатацію власної

країни Дубровником.

Приводом для початку бойових дій стали спроби Дубров­

ника перевести під свою юрисдикцію архієпископство у місті

Бар і відчайдушні зусилля правлячих кіл Рашки — як церко­

вних, так і світських — завадити цьому. Далося взнаки й осо­

бисте негативне ставлення до Дубровника короля Уроша, який

підозрював дубровчан у підтримці свого головного конкурен­

та Владислава у його намаганнях повернути собі рашківсь-

кий престол.

Війна між Дубровником і Рашкою тривала, хоча й з пе­

рервами, понад два роки й завершилася восени 1254 р. пере­

могою Уроша, що цілком відповідало реальному співвідно­

шенню військових сил. Дубровник здебільшого покладався

на допомогу союзників, що їх старанно й наполегливо доби­

рав майже десять років. Проте як болгари, котрі підтримали

287

дубровчан, так і хумський князь Радослав, який також спо­

чатку став на їхній бік, дуже швидко припинили активні дії,

залишивши Дубровник сам на сам з королем сербів. Після цього

Дубровник мусив прийняти умови Уроша й підписати дуже не­

вигідний для себе мирний договір. Його стосунки з сербським

королем і після цього залишалися вкрай напруженими, і в

1268 та 1275 роках між ними знову відбувались збройні су­

тички.

Остання з них виявилася для Дубровника напрочуд вда­

лою: коли сербське військо під проводом Уроша обложило

місто, дубровницький князь Петар Чеполо вперше в історії

Республіки Святого Влаха не обмежився лише успішною обо­

роною, а й вийшов за фортечні мури і напав на супротивни­

ка, змусивши його відступити. На деякий час ініціативу у ду-

бровницько-сербському протистоянні перехопили дубровча­

ни. Дубровницькі кораблі почали атакувати розташовані на

узбережжі сербські міста й грабувати їх. Однак під час одного

з таких наскоків нападники потрапили у засідку, влаштовану

сербами. У полоні опинились сорок представників найзнат-

ніших дубровницьких аристократичних родів. Двох із них —

Бенедикта Гундулича та заступника Петара Чеполо — за на­

казом Уроша осліпили.

У другій половині 80-х років XIII ст. конфронтація Дуб­

ровника і сербських державців — тепер уже сина Уроша, ко­

роля Мілутина — тривала, завдаючи дубровчанам чималих

збитків. Кінець століття видався для них узагалі дуже важ­

ким: крім постійних проблем із сербами, доводилося весь нас

бути напоготові, щоб захиститися від інших агресивних сусі­

дів — омішан і неретвлян, які грабували дубровницьких торгов­

ців на морі. У 1296 р. в місті сталася велика пожежа, яка зни­

щила майже всю центральну (“стару”) частину Дубровника, а

також значну частину його околиць. Дехто з жителів, котрим

пощастило врятуватися, збирався навіть покинути це місце і,

так само як їхні пращури в VII ст., заснувати нове місто. З

великими труднощами вдалося завадити цьому задуму і роз­

почати відбудову Дубровника в його традиційних межах. Ця

відбудова здійснювалася за наперед розробленим і затвердже­

ним планом.

У 1301 р. король Мілутин, який незадовго перед тим ви­

знав за Дубровником усі його традиційні права й пільги, пі­

шов на чергове загострення відносин, наказавши заарешту­

вати всіх дубровницьких купців на території Сербії. У такий

спосіб Мілутин виявив солідарність зі своєю новою союзни­

288

цею — Візантією, яка підтримувала Генуезьку республіку у

війні проти Венеції. У відповідь на цей крок сербського дер­

жавця дубровчани захопили острів Млєт і заблокували стра­

тегічно важливе для сербів гирло річки Бояна. У вересні 1302 р.

конфлікт було вичерпано, й Мілутин повернув Дубровникові

його давні привілеї.

Після цього відносини Дубровника з сусідніми країнами, насе­

леними сербами, поступово поліпшуються. Цю зміну ситуації

дубровчани використали для вирішення одного з головних

своїх завдань — збільшення територіальних володінь. У 1324 р.

сербський король Стефан Дечанський передав у розпоряджен­

ня Дубровника місцевість Конавле (остаточно Конавле стало

дубровницьким у першій чверті XV ст.), а в 1333 р. босній­

ський бан Стефан II Котроманович і новий сербський ко­

роль Душан — півострів Пелешац та містечко Стон, яке віді­

гравало роль “ключа” до Пелешаца. Крім того, поблизу Сто-

на розміщувалися важливі соляні копальні. Нові здобутки

коштували Дубровнику 8 тис. перперів*. По 500 перперів ви­

плачувалося щороку у вигляді “подарунків” сербським коро­

лям і боснійським банам. Передбачалося також сплатити по

1000 дукатів як заохочення тим представникам королівського

оточення, котрі сприяли позитивному для Дубровника роз­

в’язанню питання. Основному посередникові — Ніколі Бучі з

Котора — правителі Дубровника пообіцяли земельну ділянку

в Дубровнику та маєтності в Стоні.

Необхідність домовлятися про купівлю Стона одночасно з

сербським королем і боснійським баном була викликана тим,

що реальним володарем Хуму (до якого входив і Стон) був

бан, проте Стон і Пелешац визнавали зверхність короля й

формально належали йому. Розуміючи делікатність ситуації і

прагнучи захистити власні інтереси в майбутньому, дубров­

чани домовилися з обома — фактичним і юридичним — гос­

подарями теренів, на які претендували. Правильність такого

підходу підтвердили події 1346 р., коли Хум остаточно пе­

рейшов під суверенітет сербського короля.

У Далмації в першій чверті XIV ст. також відбувалися важ -

ливі події. У 1319 р. Шибенік, а невдовзі й Трогир заявили про

свій вихід з-під зверхності хорватського бана Младена Шубича ,

знайшовши при цьому підтримку й захист у Венеції. Сфор­

мувався політичний союз повсталих далматинських міст і хор­

* Перпер — грошова одиниця Дубровника; дорівнював венеційській

грошовій одиниці, що свідчило про його вагу.

19 - 3-2764

289

ватських феодалів, невдоволених Шубичем. До союзу приєд­

нався й бан Боснії Стефан, який також прагнув скинути Шу-

бича.

Угорський король Карл, якому тоді належали Хорватія і

Далмація, сприйняв цей виступ як виклик для себе. Він виря­

див військо під проводом славонського бана Івана Бабунича

на хорватів, а сам на чолі іншого війська рушив до Далмації.

Незважаючи на певний успіх походу, Далмація й надалі зали­

шалася об’єктом дипломатичних і воєнно-політичних сутичок

заінтересованих сторін, насамперед Угорщини та Венеції.

У 1345 р, Дубровник одержав у власність острів Млєт, що

сприяло зміцненню його міжнародного авторитету й еконо­

мічної потужності. Це сталося за правління короля (з 1346 р. —

царя) Душана, з ім’ям якого пов’язується значне потепління

відносин між Дубровником і Сербією. Воно було викликане

суб’єктивними чинниками: під час боротьби за престол між

Душаном і його батьком — Стефаном Дечанським — Дубров­

ник допоміг Душанові, прийнявши його у себе в момент, коли

здавалося, що усобиця остаточно завершилася перемогою Сте-

фана.

У черговий раз Дубровник з великою користю для себе висту­

пив посередником між претендентами на сербський престол од­

разу після смерті царя Душана. За безпосередньої участі Дуб­

ровника помирилися (хоча й не остаточно) Симеон та Урош.

У винагороду за це Урош 24 квітня 1357 р. підтвердив дубров-

чанам усі привілеї, які вони колись одержували від сербських

правителів, а також подарував територію від Люти до Курила

з горами над Жупою, Шуметом і Рієкою. Завдяки цьому Дуб­

ровник забезпечив практично повну недоторканість своїх

околиць.

У другій половині 50-х років XIV ст. завершується багато­

літня боротьба між Угорщиною і Венецією за право володіння

Далмацією . Від весни 1356 р. мадярський король Лайош здій­

снив низку рішучих кроків, спрямованих на підрив венецій­

ського впливу в Далмації, здобувши кілька локальних пере­

мог. Ініціативу в традиційному угорсько-венеційському про­

тистоянні перехопили мадяри, й далматинські міста, налякані

перемогами Лайоша, почали добровільно відмовлятися від па­

тронату Венеції й переходити під суверенітет Угорщини. Ве­

неція була змушена піти на переговори, які завершилися підпи­

санням 18 лютого 1358 р. мирної угоди в Задарі. Згідно з цією

угодою Республіка Святого Марка відмовлялася від усіх своїх

володінь у Південній Далмації — від середини Кварнера до Драча.

290

Водночас у травні 1358р. визнав зверхність Угорщини Дуб­

ровник, який залишався частиною “Хорватсько-Угорської Коро­

ни ” до 1526р. Відповідно до угоди, підписаної в місті Више-

град, Дубровницька республіка зберігала всі автономні права,

які вона мала, перебуваючи під владою Венеції. Обов’язки

перед новим патроном передбачали сплату йому 500 дукатів

на рік, участь дубровницьких військових кораблів у всіх вій­

нах угорського короля, прийняття його самого з супровідни­

ками за рахунок міського бюджету, обов’язкове використан­

ня угорського прапора тощо. Зі свого боку король Угорщини

брав на себе зобов’язання захищати Дубровник від зовнішніх

ворогів, а також підтверджував його права на всі попередньо

здобуті територіальні володіння. Король дозволив дубровча-

нам торгувати як з Венецією, так і з Сербією, навіть у випад­

ку, якщо Угорщина воюватиме з кимось із них. Поштовхом

для дальшого економічного піднесення Дубровника стало

одержання від папи Римського Григорія XI дозволу на тор­

гівлю з “невірними” (1371 р.), до чого також доклав руку як

посередник угорський король.

Від середини 50-х років на Далмацію звертає погляди Боснія,

яка за короля Тертко поступово перетворюється на впливовий

чинник регіональної політики. Претензії боснійців почали вті­

люватися в життя після коронації Твртко й проголошення

його “королем сербів і Боснії, і Помор’я, і Західних Країв”

(1377) та смерті угорського короля Лайоша Великого (1382).

Становище далматинців і дубровчан погіршилося настільки,

що вже наприкінці 1382 р. виникла ідея створення оборонно­

го союзу далматинських міст, спрямованого головним чином

проти Твртко. Втім її так і не було реалізовано. За умов поси­

лення боснійського короля, що збіглося в часі з міжусобиця­

ми в Угорщині, Далмація в травні 1390 р. визнала зверхність

Твртко, захистивши себе в такий спосіб від експансіоністських

зазіхань Венеції.

Першим присягнув на вірність новому володареві Спліт

(2 липня 1390 р.), приклад якого відразу ж наслідували Тро-

гир, Брач, Хвар, Корчула. Відданість угорській короні зберіг

тільки Задар. Твртко досить активно шукав способу прибор­

кати його непокірних жителів, звертаючись по допомогу на­

віть до Венеції, проте його плани так і не здійснилися. Пе­

редчасна смерть Твртко в березні 1391 р. докорінно змінила

розстановку сил, перетворивши Боснію на джерело дезінте-

граційних тенденцій: скориставшися слабкістю нового дер­

жавця, дубровчани вже у квітні 1391 р. “одержали” від бос­

19 =

291

нійських феодалів Санковичів область Конавле, від якої, що­

правда, дуже швидко відмовились, а мадяри відновили свою

зверхність над Далмацією.

ЕКОНОМІЧНІ Кінець XIV — початок XV ст. принесли

ТА ПОЛІТИЧНІ Дубровнику нові територіальні здобутки.

ЗДОБУТКИ (ПЕРША Спочатку боснійський король Остоя, на-

ГІОЛОВИНА XV ст.). магаючись покрити витрати, пов’язані