1.3. Фольклоризм у літературі

Наприкінці ХІХ ст. французький фольклорист Поль Себійо різноманітні ненаукові заняття фольклором називав фольклоризмом. Нині цим поняттям позначають високохудожнє поєднання фольклору і літератури як наслідок тривалої взаємодії обох художніх систем, свідомого звернення професійних письменників до фольклорної естетики.

Фольклоризм — трансформація, переосмислення, розбудова традиційно фольклорних мотивів, образів, композиційних схем і художніх засобів у канві авторського художнього тексту.

Усне і писемне мистецтва слова живуть і розвиваються в постійній взаємодії, стимулюють і збагачують одне одного. Явище фольклоризму пов’язане з основними тенденціями розвитку літератури певної доби, інтерпретаціями (намірами, прагненнями) окремих авторів. У давній літературі відбувалося спорадичне використання фольклору, а письменники-романтики вважали його основним джерелом творчості. Новітня доба ознаменована його художньо-філософською конкретизацією. Зацікавлення митців усною народною творчістю може реалізовуватися на різних функціональних рівнях: через запозичення, стилізацію, наслідування, переспів, цитування, включення до тексту фрагментів фольклорних творів без посилання на них (центон), символічне переосмислення міфологемних реліктів тощо. У зв’язку з цим розрізняють основні принципи фольклоризму в межах творчості одного письменника чи дослідження одного твору: 1) трансформацію, за якої художник слова творчо переосмислює, видозмінює фольклорний елемент; 2) максимальне збереження автентичних одиниць фольклору. Особливо масштабно фольклоризм виявив себе в романтичну добу розвитку літератури, що засвідчує творчість представників Харківської школи романтиків, «Руської трійці». В концептуальній основі його — намагання дослідити, донести до суспільства знання, які увиразнюють національну самобутність українців, приваблюють до ціннісних, моральних, культурних джерел, життєвого досвіду народу. Ця домінанта знайшла свій розвиток у творах І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, І. Франка, Ольги Кобилянської, Б. Лепкого, О. Ільченка, О. Довженка та ін. Елементами фольклоризму сповнена і творчість багатьох сучасних українських письменників (Вал. Шевчук, Галина Пагутяк, Галина Тарасюк, Ю. Винничук, С. Процюк та ін.). У письменстві сучасної доби фольклоризм набуває символічного значення, адже фольклорний феномен позначений особливою художньо-філософською конкретизацією.

1.4. Фольклористика як галузь науки

Тривалий час фольклористику вважали проміжною ланкою між філологією й етнологією. Однак вона має власні історію, об’єкт дослідження, польову практику, методики, послуговується також пізнавальним інструментарієм інших наук.

Фольклористика — наука, що вивчає закономірності й особливості розвитку, характер і природу, сутність і тематику фольклору, його специфіку, спільність з іншими видами мистецтва.

Основними завданнями фольклористики є дослідження загальнотеоретичних проблем фольклору, його історії, етапів розвитку науки про фольклор, закономірностей і динаміки розвитку поетики, жанрів і видів художнього відтворення дійсності, генези художнього мислення, ідейно-художньої структури міфологічного мислення у традиційній культурі, ритуального контексту фольклорної жанрології, фольклоризму певного етапу літературного процесу чи творчості окремого письменника. Залежно від вирішення конкретних завдань у структурі фольклористики розрізняють теорію фольклору, історію фольклору, текстологію фольклору, класифікацію та систематизацію фольклору, які тісно взаємопов’язані між собою. Теорія фольклору вивчає сутність фольклору як специфічного синкретичного явища народної культури, художнього мислення народу; типологію фольклорних форм, що дає змогу виявляти загальнолюдські, національні, локальні та регіональні особливості фольклору; способи побутування, збереження й усної передачі фольклорних текстів у часопросторі. Зрештою, теорія фольклору розробляє термінологію (вдосконалює існуючу, окреслює предметне поле нових понять) і переймається змістом навчальних дисциплін. Історія фольклору займається створенням загальної історії усної народної творчості; дослідженням поетики вербального, музичного і пластичного фольклору; реконструюванням архаїчних народнопоетичних пластів — палеофольклору; вивченням фольклору як системи в його видовому і жанровому розмаїтті; розвитком окремих напрямів фольклористики як філологічної науки (демонології, пареміології тощо); інтерпретацією сучасних фольклорних форм; дослідженням фольклорних взаємозв’язків на жанровому, міжжанровому, образному, стильовому та інших рівнях; осмисленням фольклору в контексті етнокультурного ландшафту (в історичному, етнографічному, культурному і природно-географічному середовищах). Текстологія фольклору досліджує специфіку фольклорних текстів (варіантів, редакцій, версій, інваріантів, гіпертекстів тощо), зв’язок словесних текстів з музикою, драматичною грою, голосом, інтонацією, жестами, мімікою; розробляє спеціальні методики і принципи текстологічної експертизи і правила наукового фіксування фольклорних текстів на паперових, аудіо-, відеоносіях. Окремий щабель у структурі фольклористики займають класифікація і систематизація фольклору, в компетенції яких — максимальне уточнення обсягу окремих розділів фольклору (вербального, музичного, хореографічного); розроблення різних класифікацій (наприклад, поділ на обрядовий і необрядовий фольклор, роди, жанри, види тощо) і систематизування сюжетів та інших елементів поетики; створення жанрових, хронологічних, тематичних, регіональних та інших фольклорних покажчиків; розроблення принципів формальної систематизації фольклору із застосуванням комп’ютерної техніки. Фольклористика має тісні контакти з іншими науками, передусім з історією, літературознавством, мовознавством, етнографією, естетикою, етикою, музикознавством тощо.