2. Напрями вдосконалення механізму соціального менеджменту на макрорівні

Пріоритетними завданнями соціальної політики були і залишаються створення умов для задоволення різноманітних потреб населення, узгодження інтересів класів, соціальних груп і прошарків у сфері вир-ва, розподілу, обміну та споживання, а також узгодження інтересів цих груп з інтересами окремої людини та колективними цілями всього суспільства, досягнення в кінцевому підсумку добробуту населення.

Провідна роль в цьому належить державі, котра в силу покладених на неї функцій і обов’язків перед суспільством повинна спрямовувати свою діяльність на вирішення широкого кола питань соціального буття:

соціальний захист населення;

боротьбу з бідністю;

регуляцію зайнятості населення;

охорону здоров'я;

освіту.

Державна система моніторингу за розвитком соціально-економічних процесів в країні дозволяє визначити основні зони негативних тенденцій і за певних умов упереджувати їх небезпечний розвиток. Серед цих зон постійної уваги потребує соціальний захист населення.

Соціальний захист властивий будь-якому суспільству, оскільки проблеми захисту всієї людності чи окремої особи в державі від загроз, властивих соціальним відносинам, існували завжди. Необхідність соціального захисту населення в сучасному суспільстві, економіка якого розвивається у відповідності до дії законів і закономірностей ринку, потребує створення специфічної системи такого захисту. Вона має забезпечувати максимальну нейтралізацію багатьох негативних наслідків переходу до ринкової економіки (поява безробітних, поглиблення диференціації в доходах населення, розвиток інфляції тощо) [65, 350]. Слід зазначити, що, хоча ринкова економіка має певні переваги, її реалізація породжує цілий ряд негативних соціально-економічних процесів і явищ. Останні притаманні не тільки періоду становлення ринкової економіки. Вони постійно супроводжують функціонування і розвиток цієї економічної системи. Звідси виникає потреба виявити родові ознаки ринкової економіки, які належать до її переваг, а також ті, що об’єктивно породжують необхідність існування соціального захисту населення.

Перевагою ринкової економіки, порівняно з адміністративно-командною та іншими економічними системами, є приватна власність на засоби вир-ва, яка порівняно з суспільною породжує більш дійові стимули до їх ефективного вик-ня. Як підтверджує світовий досвід, це – найсильніша мотивація, що позитивно впливає на економічний і соціальний розвиток суспільства, реалізацію кожною особою своїх нахилів та здібностей. Не менш суттєвими перевагами ринкової економіки є свобода підприємництва та вибору виду трудової діяльності, конкуренція, суверенітет товаровиробника та споживача, особиста зацікавленість працівника в ефективному використанні обмежених ресурсів. Вміле використання цих переваг у поєднанні з державним регулюванням економіки в кінцевому підсумку забезпечує високий рівень життя та соціальний спокій у суспільстві.

Важливою позитивною рисою ринкової економіки є ринкова форма розподілу обмежених ресурсів з притаманним цій формі механізмом ринкового саморегулювання на основі взаємодії ринкової ціни, співвідношення попиту та пропозиції, а також конкуренції. За висловом А.Сміта, “невидима рука” ринку об’єднує виробників і споживачів у єдину економічну систему, підпорядковує вир-во задоволенню суспільних потреб у вигляді платоспроможного попиту населення. Спрямовуючи ресурси на вир-во товарів та надання послуг, які найбільш потрібні суспільству, ринкові механізми забезпечують його соціально-економічний прогрес, а підприємців примушують застосовувати найефективніші комбінації вик-ня обмежених ресурсів. Наслідком цього є намагання товаровиробників постійно зменшувати витрати вир-ва, підвищуючи продуктивність праці шляхом впровадження більш досконалих засобів виробництва, технологій та вик-ня кваліфікованої праці і відмови від некваліфікованої. Товаровиробники, які не забезпечують зазначених умов та вироби яких не мають попиту, банкрутують. Ця риса ринкової економіки, з одного боку, надає їй динамізму, а з другого - породжує нестабільність становища як підприємств, так і їхніх працівників. Для підприємців це означає високий рівень економічного ризику, коли банкрутство вважається нормою. Ситуації, коли при веденні підприємницької діяльності ризику немає, в умовах ринкової економіки трапляються тільки як виняток. Об’єктивна наявність ризику пояснюється тим, що всі ринкові суб’єкти господарювання діють в умовах повної або часткової невизначеності, бо залежать від багатьох змінних, вплив яких часто неможливо передбачити: невизначеність цілей за багатоваріантного вибору; неточність оцінок тенденцій розвитку внутрішнього і зовнішнього середовища чи дій конкурентів; брак вичерпної інформації або її асиметрія.

Крім економічних, функціонування і розвиток суспільства, супроводжується виникненням різноманітних соціальних ризиків. Останні – це міра очікуваного наслідку певного явища, виникнення якого містить імовірність втрати або обмеження економічної самостійності і соціального благополуччя людини [23, 345]. Суспільство не може запобігти стихійним природним катаклізмам, поширенню епідемії тощо. Їх наслідком є втрата матеріальних цінностей, погіршення соціально-економічних показників добробуту населення, порушення стабільності, відсутність прогнозованих напрямів розвитку суспільства, загострення соціальних конфліктів. Основний тягар цього несуть незаможні верстви населення, хворі, діти, громадяни похилого віку. Небезпеки або неуспіхи супроводжують і життя окремої особи. Вони проявляються у вигляді стихійного лиха, яке призводить до втрати майна, здоров’я або навіть життя. Забезпечити зменшення негативних наслідків економічного та соціального характеру від ризиків, які супроводжують існування і розвиток суспільства та окремої особи, покликана система соціального захисту населення. Це є ще одним аргументом, що підтверджує необхідність її існування як у минулому, так і в нинішніх умовах.

Всю сукупність чинників, які породжують економічні, а відповідно й соціальні ризики, можна поділити на дві групи: ті, що не залежать ані від волі, ані від бажань, ані від недбалості або виняткової ретельності та добропорядності людей (землетруси, селі, посухи, повені); такі, що є наслідком дій суб`єктів економіки (політична доктрина та воля уряду, рівень компетентності менеджерів всіх рівнів соціального управління). Рис. 9.3. Фактори, що зумовлюють наявність економічних та соціальних ризиків у ринковій економіці

Для працівників зазначені процеси ринкової економіки пов’язані з наявністю соціального ризику втрати роботи. Тому безробіття відносять до природних явищ соціально-економічного розвитку країн з ринковою економікою. З іншого боку, вказані риси ринкової економічної системи дають їй змогу оперативно реагувати на зміни попиту і пропозиції, розвиток науково-технічного прогресу, інновації.

Ринок, будучи соціально нейтральним механізмом, породжує численні проблеми соціального характеру. Серед них – необхідність надання соціальної спрямованості розвитку економіки, подолання значної диференціації доходів, забезпечення безпеки виробництва, екологічної чистоти продукції, потреба в якісних змінах робочої сили, що викликає необхідність загальнодержавного використання коштів на розвиток освіти, охорони здоров’я, підготовку та перекваліфікацію кадрів, забезпечення продуктивної зайнятості та ін. У зв’язку з цим не викликає сумніву потреба у формуванні та розвитку в кожній країні системи соціального захисту населення.

В науковій та навчальній літературі існує значна кількість визначень соціального захисту населення. Наше розуміння останнього полягає в тому, що це суспільний інститут, котрий існує та розвивається протягом досить тривалого часу, функціонування і розвиток якого спрямовані на формування безпечного соціально-економічного середовища людини. В умовах стабільного стану суспільних відносин соціальний захист населення покликаний стимулювати всебічний розвиток людського капіталу, соціальних галузей національного господарства, зростання рівня і якості життя людей і захищеності соціально вразливих верств населення.

Соціальний захист населення як суспільний інститут функціонує і розвивається під впливом ринкової системи господарювання та соціальної політики держави. Він є цілісною системою, але при цьому має ряд специфічних особливостей, пов’язаних з цілями його функціонування і розвитку. Як цілісна система він має притаманну йому внутрішню будову з різноманітними типами зв’язків і відносин та відіграє роль системоутворюючого фактора у складі економічних і соціальних відносин, серцевину яких становить зайнятість населення [65, с. 22].

Трактування соціального захисту населення як суспільного інституту дає змогу досліджувати його проблеми в міждисциплінарному зрізі та комплексно, а тому і більш ефективно вирішувати велику кількість практичних питань економічного, соціального, політичного, психологічного, організаційного, правового характеру. Останнє свідчить про те, що соціальний захист населення є засобом впливу на соціально-економічну ситуацію в суспільстві та складовою соціальної політики. В процесі реалізації конкретних соціальних, економічних, політичних заходів, програм соціального захисту населення можна зібрати достовірну інформацію про результативність та ефективність методів, які використовувались при вирішенні певних соціально-економічних проблем розвитку суспільства, вносити корективи щодо їх застосування. Все це або збігається або перетинається з тими цілями і завданнями СМ, які вирішуються ним на макрорівні.

Перехід нашого суспільства до ринку супроводжувався зламом системи соціального захисту населення притаманної адміністративно-командній економіці, і поступовим утвердженням ринкових засад її функціонування. Цей процес супроводжується появою і наростанням негативних тенденцій, які набувають загрозливих масштабів. Аналіз реальних показників розвитку українського суспільства та критичних світових показників свідчить про значне переважання негативних тенденцій в нашій державі над світовими. При подальшому наростанні таких тенденцій це може породити такі негативні соціальні наслідки, як неможливість простого відтворення поколінь, зменшення популяції, старіння населення, антагонізація соціальної структури суспільства, декваліфікація робочої сили, зростання соціально знедолених категорій населення [100, с. 117].

З метою припинення подальшого розвитку цих тенденцій утвердження соціального захисту населення як суспільного інституту, адекватного ринковим відносинам, має супроводжуватися послідовним впровадженням принципів і заходів, які мають теоретичне підґрунтя, відповідають потребам та інтересам усього суспільства, а не його окремих груп і прошарків. Серед доробку українських вчених з проблем соціального захисту населення теоретико-прикладне значення має розробка моделей, які відповідають його провідним принципам, будуються на державних соціальних стандартах, котрі забезпечують гідний рівень життя на основі зменшення міри соціальних ризиків, їх систематичного моніторингу та оцінки соціального потенціалу суспільства для практичної реалізації системи соціальних прав та гарантій громадян. Останнє забезпечується і контролюється державою, її інститутами та громадськими організаціями. Найбільшою мірою цим вимогам відповідає модель системи соціального захисту населення, орієнтована на дотримання зазначених методологічних підходів [15, с. 48-51].

Разом із тим наближення системи соціального захисту населення України до стандартів розвинених країн світу потребує визначення конкретних шляхів його трансформації. Можливими напрямами вик-ня досвіду цих країн з наступним втіленням у відповідних моделях можуть бути:

орієнтація здійснюваних у соціальній сфері перетворень тактичного і стратегічного плану на формування підвалин соціальної держави. З цією метою необхідна ґрунтовна й системна розробка концепції побудови в Україні соціальної держави з визначенням її принципів, функцій, шляхів і етапів реалізації;

перехід до соціальної ринкової економіки і демократичного суспільства, який повинен супроводжуватись перетворенням системи повного державного забезпечення в систему „створення можливостей” шляхом залучення ринкових механізмів суспільного перерозподілу матеріальних і фінансових ресурсів, забезпеченням свободи насамперед в економічній сфері шляхом стимулювання процесів самоорганізації та саморозвитку ринкових економічних інститутів із одночасним створенням потужної системи соціальних гарантій як ефективної противаги руйнівним силам стихії “природного добору”, “війни всіх проти всіх”;

забезпечення наукових засад реформування кожної складової соціального захисту населення, її інституціонального, правового і нормативного забезпечення;

приведення системи соціально-економічних відносин у суспільстві у відповідність з конституційними правами громадян України;

дебюрократизація процедур, пов’язаних з наданням різних видів соціальної допомоги та послуг;

збалансоване використання форм, засобів, інструментів соціального захисту населення шляхом оптимального поєднання принципів універсальності та адресності;

розробка і впровадження в практику механізмів об’єктивного визначення рівня добробуту окремих громадян, сімей, соціально вразливих верств і груп населення;

створення технологічних та інституціональних умов для реалізації кожним громадянином своїх конституційних прав на забезпечення його соціальної захищеності.

Трансформація системи соціального захисту населення в Україні в зазначених параметрах унеможливить розгортання та поглиблення негативних тенденцій у соціальних відносинах, створить умови для реального забезпечення механізмів їх контрольованого розвитку в межах сфери дії управлінських впливів СМ.

Складовою частиною соціальної політики є боротьба з бідністю.

Бідність населення як соціально-економічне явище має досить тривалу історію існування і так чи інакше притаманна кожній країні. Зовнішнім проявом бідності є така життєва ситуація, коли окремим особам, певним групам населення бракує грошових коштів або споживчих вартостей для задоволення потреб у їжі, одязі, житлі та інших матеріальних благах, які забезпечують нормальне функціонування і розвиток їх здатності до праці. Іншими словами, це та частина населення країни, яка не має можливості на суспільно необхідному рівні задовольнити свої первинні фізіологічні потреби. Крайнім проявом бідності в такому розумінні є злиденність.

Специфічними особливостями бідності як соціально-економічної проблеми сучасності є те, що з нею тісно пов’язані такі аспекти життя, як низький рівень освіти і невисокі можливості для ефективної реалізації своєї здатності до високопродуктивної праці, велика ймовірність при захворюванні не отримати відповідного якісного лікування і зумовлена цим низька очікувана тривалість життя, можлива поява таких психологічних станів, як невпевненість у власних силах, у спроможності економічно та соціально захистити себе і членів своєї сім`ї, втрата орієнтирів на майбутнє, відсутність почуття безпеки, а звідси страх за себе і своїх рідних.

В контексті соціальної політики як одного з механізмів СМ все це негативно впливає на рівень соціальної активності населення, можливості реалізації творчого потенціалу класів, соціальних груп, прошарків населення, окремих осіб, що перебувають в стані злиденності. Бідна людина на може повноцінно працювати, бо багато часу і сил витрачає на підтримання в пристойному стані свого побуту. Низькі доходи працюючих не дають їм можливості підвищувати кваліфікацію, перенавчатись. Бідна людина не може повноцінно відпочивати, а її здатність до праці відтворюється не повною мірою, а отже, вона не спроможна забезпечити суспільно прийнятну продуктивність та інтенсивність праці. Тому у таких осіб, груп, прошарків людей невисокий запас творчої енергії (соціальної, діяльної, пізнавальної). З таким персоналом організацій, населенням в країні не можна вирішувати нагальні проблеми як на мікро-, так і макрорівні суспільного буття.

З 1990 р. минулого століття в Україні почалося різке зниження рівня життя населення, що призвело до масового поширення бідності, негативно вплинуло на рівень соціальної захищеності громадян і, як наслідок, на відтворення робочої сили, демографічні процеси.

Згідно з міжнародними стандартами до категорії бідних належать сім`ї, які понад половину коштів свого бюджету витрачають на харчування. В Україні ця частка витрат у загальному обсязі сукупного доходу сімей є досить високою, що є свідченням про загалом низький рівень життя. В 2008 р. споживчі грошові витрати в середньому на місяць, у розрахунку на одне домогосподарство, складали 86,2%, в тому числі на продукти харчування та безалкогольні напої 48,9%. На останні в міських поселеннях припадало 48, а сільських – 42,5% грошових доходів домогосподарств [86, с. 416].

Соціологічні опитування серед громадян України свідчать, що їх матеріальне становище невисоке. В 2001 р. ледве зводили кінці з кінцями, а грошей не вистачало навіть на необхідні продукти у 35% опитаних, вистачало на харчування та на придбання необхідних недорогих речей у 43% [69, с. 1]. В 2004 р. – 18% опитаних ледве зводило кінці з кінцями, не вистачало навіть на їжу, у 45% опитаних на їжу вистачало, але придбання одягу та взуття вже викликало труднощі [71, с. 1]. В 2007 р. у 0,5% опитаних не було грошей на харчі, вони інколи жебракували, у 4% не вистачало продуктів харчування, інколи вони голодували, у 35,5% – вистачало лише на продукти харчування [72, с. 1]. Таке становище основної частини населення в нашому суспільстві зумовлене сукупністю причин, які виникли в умовах ринкових перетворень і породили всеукраїнську бідність.

Серед цих причин можна виділити декілька. Перш за все, значний спад вир-ва, викликаний глибокою економічною кризою 1990–1999 рр. За цей час валовий внутрішній продукт в Україні скоротився на 59,5%, обсяги промислової продукції – на 48,9%, а сільськогосподарської – на 51,5%. Найбільш значні економічні втрати мали місце у 1990–1994 рр., коли обсяги ВВП зменшилися на 45,6%, промислового виробництва – на 40,4%, сільськогосподарського – майже на третину [61, с. 25]. Безпрецедентні масштаби падіння вир-ва призвели до зменшення доходів переважної частини населення, а відповідно й до скорочення споживання, та розбалансували грошову та фінансову системи нашої країни, що спричинило різке падіння рівня життя населення.

Не менш суттєвим чинником погіршення рівня життя наших громадян були рекордні за світовими стандартами темпи стаг- і гіперінфляції, яка у 1993 р. становила 10256%. У подальшому темпи інфляції знизились, а її найнижчий рівень за 1992–1997 рр. було зафіксовано в 1997 р., коли вона становила 10,1% [36, с. 50].

Падіння рівня добробуту викликає соціальні стреси, котрі за силою та тривалості впливу перевищують ті, що трапляються під час стихійних лих. Численні дослідження свідчать: середнє падіння особистого доходу на 10% породжує серед населення, котре воно зачепило, зростання загальної смертності на 1% і кількості самогубств – на 3,7% [32, с. 445]. В Україні за останні десять років покінчили з собою 150 тисяч громадян [56, с.7].

Негативний вплив на рівень і якість життя населення в перехідній економіці України має сукупність причин, пов`язаних з його зайнятістю, оплатою праці, механізмом розподілу і перерозподілу доходів, а також дієвістю соціального захисту людей.

Бідність населення належить до таких соціально-економічних явищ, котрі не можна подолати остаточно, проте, можна зменшити масштаби та пом’якшити її прояви, зменшити розшарування населення за рівнем доходів, реалізувати заходи упереджувального характеру, спрямовані на запобігання бідності.

В інституціонально-організаційному плані найбільш дієвим засобом зменшення масштабів бідності служить розробка і реалізація державних програм боротьби з бідністю. Така програма повинна бути комплексною і формуватись на таких складових: економічний розвиток, забезпечення прав і соціальних гарантій громадян, удосконалення форм перерозподілу доходів з урахуванням майнового стану населення [100, с. 76].

Таким чином, зменшення масштабів бідності є однією з найважливіших прерогатив державної соціальної політики. Досягнення цієї мети тісно пов’язане з регулюванням зайнятості населення.

Зайнятість населення як проблема, що потребує постійної уваги з боку державних і громадських інститутів, тісно пов’язана з економічними і соціальними відносинами. Вона відіграє визначальну роль в забезпеченні певного рівня життя, у формуванні і розвитку професійних можливостей кожної людини, в становленні і реалізації творчих можливостей особистості. Зайнятими особами створюється національне багатство, матеріальні засади прогресивного розвитку суспільства, вноситься вклад в соціально-економічний розвиток світового співтовариства.

В нинішніх умовах провідна роль в регулюванні зайнятості населення належить державі. В усіх країнах її політика у сфері зайнятості ґрунтується на міжнародних нормах права в галузі праці й трудових відносин. В Україні вона формується і здійснюється відповідно до засад конвенції Міжнародної організації праці (МОП) «Про сприяння зайнятості та захист від безробіття», законів України «Про зайнятість населення» та «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», які визначають початкові умови для соціального захисту незайнятих громадян.

Зміст політики зайнятості населення становить сукупність дій та заходів загальнодержавних і регіональних установ, спрямованих на зближення структури й пропозиції робочої сили та попиту на неї, тобто на досягнення відповідності між ними. Ці дії та заходи, прямо або опосередковано впливають на параметри функціонування ринку праці. До основних з них належать: працевлаштування, в тому числі тимчасове, профнавчання, перенавчання, підвищення кваліфікації, надання профорієнтаційних послуг, організація громадських, тимчасових, сезонних робіт, сприяння в започаткуванні підприємницької діяльності та самозайнятості.

Управлінський вплив на стан зайнятості населення здійснюють структури державної служби зайнятості шляхом здійснення пасивної та активної політики зайнятості.

Пасивна політика зайнятості населення орієнтована не на причини, а на наслідки безробіття, але є об’єктивно необхідною в ринкових умовах. Це – заходи, спрямовані на зменшення негативних соціально-економічних наслідків безробіття, насамперед на підтримку їх доходів. Залежно від особливостей стану національного ринку праці, рекомендацій МОП кожна з країн обирає власний перелік конкретних інструментів реалізації пасивної політики зайнятості населення.

Активна політика зайнятості населення передбачає здійснення сукупності соціально-економічних, адміністративно-організаційних та правових заходів, спрямованих на зниження безробіття до його природного рівня. Вона спрямована на забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості для тих, хто може і бажає працювати, та можливості для підприємств усіх форм власності вільно наймати працівників для організації ефективного виробництва. Її вплив зосереджується на тих процесах та явищах на національному ринку праці, які є причинами незайнятості населення, і тому спрямований на зростання попиту на робочу силу в усіх сферах і галузях національної економіки, підвищення конкурентоспроможності робочої сили, забезпечення якісної відповідності між нею і робочими місцями, поліпшення працевлаштування, запобігання й скорочення безробіття, залучення безробітних та незайнятих до активних пошуків роботи в межах чинного законодавства.

З іншого боку, з позицій соціального захисту безробітних перелічені заходи поділяються на види матеріального забезпечення і соціальні послуги. В цьому контексті державну політику зайнятості можна розглядати як комплексний інструмент соціального захисту населення. Всі її складові спрямовані або на пряму підтримку рівня життя безробітного, або на опосередковане сприяння цьому.

Регулювання зайнятості населення, розподіл і перерозподіл доходів, оплата праці населення, зменшення масштабів бідності належать до тих складових соціальної політики держави, котрі здійснюються на макрорівні соціальних відносин. Водночас в межах кожної конкретної соціальної організації на основі заданих цією політикою параметрів здійснюється управлінський вплив на оплату праці, формування доходів працівників, поліпшення добробуту та якості життя працівників тощо, що свідчить про тісний взаємозв’язок і взаємодію між соціальною політикою та практикою управлінської діяльності соціальних менеджерів. Останнє є проявом дії соціальної політики як одного з механізмів СМ.

Важливу роль в соціальному захисті населення відіграє охорона здоров'я. Вона являє собою комплекс державних, соціальних, економічних, медичних та інших заходів, здійснюваних суспільством для охорони і покращення здоров'я його членів. Функціональне призначення охорони здоров'я полягає у вивченні стану здоров'я населення і хвороб, їх попередженні і лікуванні, збереженні фізичного і психічного здоров'я, працездатності. Методи, за допомогою яких здійснюється діагностика хвороб, їх лікування, заходи індивідуальної і комплексної профілактики, способи нагляду і контролю стану біосфери, мають інтернаціональний характер. Однак для кожної країни притаманні певні особливості функціонування і розвитку охорони здоров'я.

В Україні система охорони здоров'я перебуває в перехідному стані від безплатної і загальнодоступної медичної допомоги населенню, притаманної адміністративно-командному суспільству, до системи, яка базується на принципах, притаманних країнам ринкової економіки. В основному сформувались три системи організації медичної допомоги населенню: приватнопідприємницька, страхова медицина і державна служба охорони здоров'я.

Приватно підприємницька система надання медичної допомоги передбачає оплату медичних послуг пацієнтами медичних установ. Добровільне страхування на основі авансового групового забезпечення надання медичних послуг тільки частково, за рахунок самого працівника відшкодовує вартість наданих медичних послуг.

Для страхової медицини, яка отримала широке розповсюдження в багатьох країнах світу, притаманне обов’язкове державне страхування частини або всього населення країни; участь у фінансуванні витрат на медичну допомогу самих застрахованих, а також підприємців, урядових і муніципальних органів державного управління; неповна компенсація витрат застрахованих на медичну допомогу; спрямованість лікування. В деяких країнах обов’язковим державним соціальним страхуванням охоплені тільки робітники і службовці промислових підприємств, в інших – все населення країни. Основним джерелом формування фонду соціального медичного страхування служать внески самих застрахованих. Медична допомога надається в державних муніципальних, приватних або благодійних лікувальних закладах, оскільки своїх лікувальних закладів страхові органи не мають. Оплату витрат на лікування (частково або повністю) здійснюють страхові каси. Бюджет страхової медицини не включає коштів на профілактичні заходи.

Державна система охорони здоров'я включає позалікарняну і лікарняну медичну допомогу, консультації фахівців, а також деякі види профілактичної допомоги. Всі види медичної допомоги, за виключенням медикаментозної, забезпечуються в основному безоплатно.

В процесі трансформації попередньої системи охорони здоров'я населення нашому суспільству необхідно сформувати власну систему, адекватну сучасним реаліям. При цьому слід враховувати те, що тривалий час наші співгромадяни користувалися послугами повністю одержавленої системи надання медичних послуг. Низький рівень доходів українців, високий рівень смертності населення, поширення ряду соціальних хвороб (туберкульоз, ВІЛ/СНІД тощо), невисока тривалість життя чоловіків і жінок при впровадженні приватно підприємницької системи охорони здоров'я можуть призвести до значного скорочення чисельності населення. На нашу думку, найбільш прийнятним для українського суспільства було б поєднання страхової та державної системи організації охорони здоров'я населення.

В системі соціального захисту охорона здоров'я, працездатності та активного довголіття населення належать до фундаментальних завдань цієї складової соціальної політики держави.

Серед складових системи соціального захисту населення багатофункціональне навантаження має освіта. Освіта – це процес і результат засвоєння систематизованих знань, вмінь і навичок. Освітній процес забезпечує передачу від покоління до покоління знання всіх тих духовних надбань, які виробило людство, засвоєння результатів суспільно-історичного пізнання, відображеного в природничих науках, в науках про суспільство, в техніці, технологіях та мистецтві, а також оволодіння трудовими навичками та вміннями. Вона є необхідною умовою підготовки людини до життя і праці, основний засіб прилучення до культури і оволодіння нею; фундамент розвитку культури.

Основний шлях отримання освіти – навчання в різноманітних навчальних закладах. Суттєву роль у засвоєнні знань, розумовому розвитку відіграють самоосвіта, культурно-просвітницька робота, участь в суспільно-трудовій діяльності.

Зміст освіти, її рівень визначаються вимогами суспільного вир-ва, зумовлюються суспільними відносинами, станом науки, техніки, технологій, культури, а також рівнем розвитку шкільництва і педагогічної науки. В умовах зміни вектора розвитку суспільних відносин в країнах колишнього СРСР виникла потреба в модернізації системи освіти України.

Основним завданням перетворень в цій сфері є створення належних умов для нарощування освітнього потенціалу України, забезпечення широкого доступу талановитої молоді до нових знань незалежно від місця проживання, майнового стану та фінансових можливостей батьків шляхом підготовки висококваліфікованих творчих особистостей, які мають можливість опанувати нові передові знання та використовувати їх на благо суспільства. З цією метою реформується дошкільна освіта, яка будується на засадах багатоманітності, сприяння розвитку творчої індивідуальності дітей. В процесі модернізації повної загальної середньої та професійно-технічної освіти здійснюються заходи, спрямовані на забезпечення демократизації та рівного доступу до її отримання.

Складовою частиною модернізації освіти в Україні є її приєднання до Болонського процесу. Головна мета цього процесу – консолідація зусиль наукової та освітянської громадськості й урядів країн Європи для істотного підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі, а також підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях.

Реформування вищої освіти в Україні має базуватися на певних засадах.

По-перше, це національна ідея вищої освіти, зміст якої полягає у збереженні і примноженні національних освітніх традицій. Вища освіта покликана виховувати громадянина держави Україна, гармонійно розвинену особистість, для якої потреба у фундаментальних знаннях та підвищенні загальноосвітнього і професійного рівня асоціюється зі зміцненням своєї держави.

По-друге, розвиток вищої освіти повинен підпорядковуватись законам ринкової економіки, тобто закону розподілу праці, закону змінності праці та закону конкуренції, оскільки економічна сфера є винятково важливою у формуванні логіки соціального розвитку. Водночас необхідно враховувати при цьому не менш важливі чинники – соціальні, політичні, духовного життя, суспільної свідомості, культури та морально-психологічних цінностей. Значна частина проблем, що накопичилися в системі вищої освіти, пов’язані насамперед із розбалансованістю комплексу зазначених чинників суспільних перетворень.

По-третє, розвиток вищої освіти треба розглядати у контексті тенденцій розвитку світових освітніх систем, у т.ч. європейських. Зокрема, привести законодавчу і нормативно-правову базу вищої освіти України у відповідність до світових вимог, відповідно структурувати систему вищої освіти та її складові, упорядкувати перелік спеціальностей, переглянути зміст вищої освіти.

По-четверте, забезпечити інформатизацію навчального процесу та доступ до міжнародних інформаційних систем. Вищій школі необхідно орієнтуватись не лише на ринкові спеціальності, а й наповнити зміст освіти новітніми матеріалами, впровадити сучасні технології навчання з високим рівнем інформатизації навчального процесу, вийти на творчі, ділові зв’язки з замовниками фахівця [12, с. 28].

Таким чином, основні напрями подальшого вдосконалення соціальної політики Української держави як одного з механізмів соціального менеджменту, що діє на макрорівні соціальних відносин, включає формування і розвиток системи соціального захисту населення, адекватної ринковим відносинам, зменшення масштабів і рівня бідності наших співгромадян, регуляцію зайнятості населення. У сфері охорони здоров'я необхідне утвердження моделі надання медичних послуг на засадах поєднання страхової медицини і системи державної медичної служби. Модернізація системи освіти в нашій державі спрямована на оновлення всіх її складових з метою інтеграції в європейський освітній простір.