Клінічне застосування ім

Головною мішенню ІМ є вторинні імунодефіцити, які виявляються у вигляді часто рецидивуючих інфекційно-запальних захворювань усіх локалізацій і будь-якої етіології, що важко піддаються лікуванню. Основні принципи застосування ІМ [17, 18]:

1. Імуномодулятори призначають у комплексній терапії одночасно з антибіотиками, протигрибковими, протипротозойними або противірусними засобами.

2. Доцільним є раннє призначення імуномодуляторів — з першого дня застосування хіміотерапевтичного етіотропного засобу.

3. Імуномодулятори, що діють на фагоцитарну ланку імунітету, можна призначати хворим як із виявленими, так і з невиявленими порушеннями імунного статусу, тобто підставою для призначення препарату є клінічна картина.

4. За наявності в даній лікувально-профілактичній установі відповідної матеріально-технічної бази застосування імуномодуляторів доцільно проводити на фоні імунологічного моніторингу. Цей моніторинг слід проводити незалежно від виявлення початкових змін в імунній системі.

5. Імуномодулятори можна застосовувати як монотерапію під час проведення імунореабілітаційних заходів, зокрема при неповному одужанні після перенесеного гострого інфекційного захворювання.

6. Наявність зниження будь-якого параметра імунітету, виявленого при імунодіагностичному дослідженні у практично здорової людини, не є підставою для призначення йому імуномодулюючої терапії. Такі люди повинні бути на обліку у відповідній лікувально-профілактичній установі та складати групу спостереження за імунним статусом.

Отже, досягнення імунології та інших суміжних спеціальностей, розроблення нових імунотропних препаратів дозволяють лікареві надавати реальну й довготривалу допомогу пацієнтам із імунодефіцитними станами та хронічними бактеріально-вірусними інфекціями.

Основні принципи лікування гострих медикаментозних отруєнь

Основними причинами медикаментозних отруєнь є недостатня обізнаність лікарів про побічну, токсичну дію ліків, помилки в призначенні та дозуванні препаратів, одночасне приймання хворими несумісних засобів, випадкове приймання ліків хворими (особли­во дітьми), а також свідоме їх застосування з метою самогубства.

Програма невідкладної допомоги при отруєннях включає наступні заходи:

І. Екстрена детоксикація.

1. Призупинення подальшого надходження от­ рути в організм.

При отруєннях, пов'язаних з вдиханням отрут, потерпілого не­обхідно винести з небезпечного приміщення у кімнату, що добре провітрюється. З нього потрібно зняти верхній одяг, на якому мо­же адсорбуватись отрута. Якщо отрута є на шкірі чи слизових обо­лонках, її треба змити великою кількістю проточної води. У разі ін'єкційного введення отрути (підшкірно чи внутрішньом'язово) вживають заходів для обмеження їх всмоктування: на уражене місце накладають міхур з льодом на 6-8 год, роблять циркулярні ново­каїнові блокади (0,3-0,5 мл 0,1% розчину адреналіну гідрохлориду з 2—3 мл 0,5% розчину новокаїну). У разі проникнення отрути внут­рішньо перш за все необхідно запобігти її всмоктуванню в кров.

2. Запобігання всмоктуванню отрути в кров із травного каналу:

— промивання шлунка за допомогою зонда проводять усім хво­рим, незалежно від стану і часу отруєння. При отруєнні при­пікальними речовинами (кислотами й основами) перед промиван­ням потерпілому вводять підшкірно 1 мл 1% промедолу, а зонд змащують вазеліновим маслом.

Якщо невідомо, яка отруйна речовина потрапила в організм, шлунок промивають 0,01—0,1% розчином калію перманганату, 0,5—2% розчином таніну, чи перевареною водою.

Якщо відомо, яка отруйна речовина проникла, можна провести хімічну інактивацію отрути в шлунку (застосувати антидоти отрут).

• при отруєнні морфіном — промивання розчином калію пер­манганату (окиснення морфіну);

• при отруєнні срібла нітратом — промивання гіпертонічним розчином натрію хлориду (реакція осаду);

• при отруєнні оксалатами, цитратами — промивання розчи­ном кальцію хлориду (реакція осаду);

• при отруєнні барію хлоридом — промивання розчином нат­рію сульфату (реакція осаду);

• при отруєнні кислотами — внутрішньо дають магнію оксид (реакція нейтралізації);

• при отруєнні основами — промивання 1% розчином лимон­ної, оцтової, молочної кислот (реакція нейтралізації);

• при отруєнні фосфором — промивання розчином купруму сульфату;

• при отруєнні важкими металами — збиті яєчні білки, молоко. Можливе застосування блювотних препаратів (якщо потер­пілий у свідомості):

— введення адсорбівних засобів можна проводити до і після про­мивання шлунка. З цією метою застосовують активоване вугілля (20—30 г або 2—3 столові ложки на склянку води у вигляді суспензії);

• введення сольових проносних з метою припинення всмок­тування отрути в кров із кишок. Застосовують магнію або нат­рію сульфат (20—30 г на 1/2 склянки води внутрішньо, запива­ючи 2 склянками води). Не можна використовувати сольові про­носні при отруєннях кислотами або основами;

• сифонні клізми застосовують при будь-яких пероральних от­руєннях, при цьому отруту видаляють з товстої кишки.

3. Виведення отрути з організму після її всмок­тування в кров:

• метод-форсованого діурезу застосовують з метою прискорен­ня виведення отрути з організму через нирки. Для цього хворому внутрішньовенно крапельно вводять 1—1,5 л ізотонічного розчину натрію хлориду або ізотонічного розчину глюкози одночасно із се­чогінними препаратами швидкої дії (фуросемід, лазикс);

• метод гемосорбції застосовують з метою очищення крові від отрути за допомогою перфузії крові через спеціальний детоксикатор, важливою складовою якого є сорбційні колонки;

• гемодіаліз — очищення крові від отрути за допомогою апара­ту «штучна нирка».

• перитонеальний діаліз — очищення організму від отрути че­рез очеревину.

• замісне переливання крові (видаляють із організму частину крові, що містить шкідливі речовини, і переливають до 2—3 л до­норської крові тієї ж групи, що й у потерпілого).

II. Специфічна антидотна терапія. Антидот — це речовина, що знешкоджує отрути шляхом хімічної реакції і виводить їх з орга­нізму (табл. 32).