Н АЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ОДЕСЬСКА МОРСЬКА АКАДЕМІЯ»

ІНСТИТУТ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ

КАФЕДРА ВІЙСЬКОВОЇ ПІДГОТОВКИ

В.В. РЯБОКОНЬ В.Б. ТЕРНОВСЬКИЙ

БОЙОВІ ЗАСОБИ

ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ

Навчальний посібник

Затверджено на засіданні кафедри військової підготовки Інституту Військово-Морських Сил Національного університету «Одеська морська академія». Протокол від « » січня 2017 р. № ____.

Одеса 2017

Рябоконь В.В., Терновський В.Б. Бойові засоби військово-морських сил: навчальний посібник. - Одеса: КВП ІВМС НУ «ОМА», 2017. - 148 с.

Навчальний посібник розроблено відповідно до програми військової підготовки офіцерів запасу та з урахуванням досвіду бойової підготовки військ (сил), участі кораблів Військово-Морських Cил Збройних Сил України в міжнародних операціях і багатонаціональних військово-морських навчаннях.

Глава 1. Артилерійська зброя кораблів

1.1. Історія появи та розвитку корабельної артилерії

Морська артилерія з’явилася на озброєнні кораблів дуже давно. Як тільки водотоннажність і конструкція парусних суден дозволили розміщувати на них озброєння, одразу ж були створені бойові кораблі з гарматним озброєнням. Можна з упевненістю сказати, що з тих часів в історії будь-якого флоту не було жодного бою, походу або офіційного візиту, в якому так чи інакше – від бойового застосування до салюту ввічливості – не застосовувалася б морська артилерія.

Перші гармати з’явилися на військових парусних кораблях в чотирнадцятому столітті і призначалися для ураження кораблів, придушення берегових батарей і знищення живої сили противника.

Ці гармати могли стріляти ядрами, картеччю, кніпелями (два ядра зв’язані ланцюгом) і брандскугелями (порожнє ядро з отворами, начиненими запалювальною сумішшю) і розривними бомбами.

Гармати були виготовлені з чавуну (малого калібру з бронзи), гарматні станки – з дерева. Наведення, гальмування відкоту і накат здійснювалися за допомогою артилерійського такелажу вручну. Заряди складалися з чорного димного зернистого пороху, що знаходився в полотняних мішках (картузах). Запалювались вони при стрільбі ударними або гнотовими «швидкострільними трубками» через спеціальний канал у казенній частині гармати (запал).

Усі такі гармати заряджали тільки з боку дульної частини. Після кожного пострілу канал ствола треба було вивільняти від нагару (40 % ваги заряду димного пороху перетворювався на тверді частинки). Тому наступний постріл міг бути зроблений тільки через 8-10 хвилин (з наведенням на ціль).

Корабельні гармати того часу, залежно від ваги ядра, підрозділялися на гармати великого калібру (30 фунтів і більше), середнього (18 – 28 фунтів) і малого (16 фунтів і менше).

Крейсери і лінійні кораблі озброювалися 70 – 120 гарматами. Артилерія на них розміщувалася на трьох палубах. На нижній 30 – 36 фунтові гармати, на середній – 18, і на верхній палубі 8 – 16 фунтові гармати. Швидкохідні фрегати могли мати близько 40 гармат калібру 16 фунтів і менше.

На кораблях велика частина артилерії розміщувалася у відкритих або закритих батареях, для стрільби через гарматні порти по обох бортах. Частина гармат знаходилася на верхній палубі на поворотних платформах для забезпечення великих кутів обстрілу.

Застосування артилерійської зброї кораблів того часу в основному базувалося на тактиці лінійного бою. Вона полягала в тому, що кораблі сходилися на дальність стрільби, лягали на паралельний курс і вели вогонь на ураження. Проте вже тоді талановиті командири показали, що при грамотному тактичному маневруванні вогневі можливості противника можуть бути значно знижені і створені умови для максимально ефективної стрільби своєї артилерії.

Так, наприклад, командир 18-гарматного брига «Меркурій» капітан-лейтенант Казарський А.І. у 1828 році продемонстрував уміле застосування артилерійської зброї в поєднанні зі сміливим маневром у бою з двома кораблями противника, які мали 110-ти і 74 гарматне озброєння. Спочатку тактика Казарського полягала в ухиленні від бою. Проте «верхній вітер» давав перевагу в швидкості кораблям, що мають більшу вітрильність. Це не дозволило Казарському відірватися від переслідування. Кораблі противника наближалися, щоб полонити або розстріляти бриг «Меркурій». Оцінивши ситуацію, Казарський приймає ризиковане, але єдино правильне в його положенні рішення – прийняти бій.

Розвернувши бриг «Меркурій», Казарський направив його між кораблями противника, тим самим він отримав можливість вести ефективний вогонь відразу по двох кораблях (при стрільбі по великій цілі в межах досяжності калібру промахів практично не буває). Ворог же був вимушений відкрити вогонь в умовах, коли траєкторії снарядів великого калібру проходили вище за маленький корабель і завдавали ураження один одному. В результаті короткого бою обидва великі кораблі отримали такі пошкодження, які змусили їх відмовитися від подальшого переслідування. Бриг «Меркурій» теж отримав серйозні пошкодження, але це не призвело до втрати ходу, й він вийшов з бою непереможеним.

Звичайно, парусні, дерев’яні кораблі мало придатні для артилерійського бою, і сама артилерія була дуже примітивна. Міцність палуб і необхідність наведення гармати обмежували вагу гармат п’ятьма тоннами. Стрільба велася з використанням найпростіших прицільних пристроїв на дальність 400 – 1000 м залежно від величини калібру.

Низькі скорострільність, точність і вражаюча дія кожної окремої гармати примушували встановлювати на кораблі максимальне число гармат і вести зосереджений залповий вогонь.

Поява у середині XVIII сторіччя парових кораблів з потужним (до 114 мм) залізним броньовим захистом вимагала створення артилерії нового покоління. Гладкоствольна артилерія практично вичерпала можливості подальшого вдосконалення, лише нарізні великокаліберні гармати могли забезпечити ураження кораблів – броненосців.

Подальший розвиток корабельної артилерії визначався вдосконаленням засобів нападу й оборони. Більш досконалі гармата і снаряд вимагали вдосконалення броньового захисту та навпаки, новий броньовий захист – створення більш досконалої гармати і більш могутнього снаряда і т.д.

До кінця XIX століття були створені корабельні артилерійські системи 120-, 152-, 203-, 229- і 254-міліметрового калібру. З’явилися системи приладів керування стрільбою (ПКС) та нові види боєприпасів, зокрема бронебійні (сповільненої дії) і запалювальні (негайної дії).

У період першої світової війни корабельна артилерія була головною ударною зброєю в боротьбі на морі. В той час розвиток авіації поставив перед корабельною артилерією нове завдання – забезпечити протиповітряну оборону кораблів. Тепер літаки могли далеко в морі ефективно застосовувати по кораблях засоби ураження з повітря. Тому для кораблів були створені 37-, 47-, 63-, 76- і 75-мм артилерійські установки для боротьби з атакуючими літаками.

Не дивлячись на те, що корабельна артилерія на початку ХХ сторіччя стала могутньою ударною силою, вона мала й цілий ряд недоліків, зокрема недостатню дальність і точність стрільби, невелику скорострільність і потужність снарядів, а в результаті низьку ефективність стрільби. Подальший розвиток корабельної артилерії йшов по шляху поліпшення саме цих якостей артилерійських установок.

У період другої світової війни морська артилерія, у складі якої знаходилися зразки вже 15 калібрів, продовжувала бути головною ударною силою на морі. Однак друга світова війна показала, що при веденні бойових дій зі знищення морських цілей, корабельна артилерія стала поступатися головним місцем авіації.

На початку 50-х років почалося створення другого покоління артилерійського озброєння – швидкострільних артилерійських систем малого калібру з власними системами управління стрільбою по будь-якому виду цілі.

До цього часу на зміну кораблям з артилерійським озброєнням стали надходити нові ракетні кораблі різної водотоннажності. Ракетна і артилерійська зброя цих кораблів справедливо розглядалася як два елементи, які входять у загальну систему озброєння корабля, повинні існувати паралельно (особливо в системі ППО корабля) і доповнювати один одного в бойовій обстановці. На малих кораблях артилерія, як і раніше залишалася єдиним засобом боротьби не тільки з повітряним, але і з морським, і з береговим противником.

Більшість перспективних зразків корабельної артилерії стала поступати на озброєння кораблів в 1970 – 1980-х роках. Серед них комплекси АК-630 і АК-176, які є зразками артилерійського озброєння третього покоління, а також артилерійські комплекси, що з’явилися дещо пізніше, АК-100 і АК-130, які можна віднести до зразків артилерійського озброєння четвертого покоління. І нарешті, ракетно-артилерійський комплекс самооборони «Кортик», що з’явився на початку 1990-х років, також є зразком ракетно-артилерійського озброєння четвертого покоління.

Сьогодні на озброєнні кораблів держав, що мають військово-морські сили, знаходиться автоматична артилерія, як правило, від 30- до 130-міліметрового калібру. При цьому артилерією малого калібру озброюються практично всі бойові кораблі.

Таким чином, можна сказати, що артилерія є важливою складовою частиною озброєння сучасного корабля ВМС.