Тема 2. Філософія Стародавнього світу

Лекція: 2 год.

Тип заняття: проблемна лекція з елементами бесіди.

Мета заняття: ознайомити студентів із особливостями організації життя епохи Стародавнього Сходу, найвідомішими представниками цієї епохи; ознайомити студентів із раціональними засадами епохи Античності, із натурфілософськими, антропологічними, космоцентричними, державницькими та етичними поглядами видатних мислителів епохи.

План

1. Філософія Стародавнього Сходу (Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю, Японії).

2. Філософія епохи Античності. Натурфілософія, софісти, грецька класична філософія (Сократ, Платон, Аристотель).

3. Філософія елліністичного періоду: скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм, неоплатонізм.

1. Філософія Стародавнього сходу (Месопотамії, Єгипту, Індії, Китаю, Японії)

Філософія Стародавньої Месопотамії. До стародавніх цивілізацій входять цивілізації Єгипту, Месопотамії, Малої Азії та Закавказзя, Східного Середземномор'я, Аравії, Ірану, Індії та Китаю. Населення зростало в тих містах, де були найбільш родючі землі, біля великих рік, таких, як Ніл у Єгипті, Тигр та Євфрат у Іраку, Інд у Пакистані та Хуахо у Китаї. Перші цивілізації, тобто крупні общини з правителями, виникли у цих районах 5 – 3,5 тисяч років тому. Вони виникали на території Стародавнього Єгипту, Південної Месопотамії, Індії.

Перша велика цивілізація була заснована шумерами приблизно 5,5 тисяч років тому у Месопотамії (територія сучасного Іраку). Через 400 років ще одна цивілізація виникла в Єгипті. Давньоєгипетська цивілізація була однією із найбільш стійких в історії. Вона проіснувала більше 3 тисяч років. У той час, як шумери населяли десятки крупних міст і не творили територіальної спільноти, єгиптяни були об'єднаними в царство і стали першою нацією світу

Із філософських текстів Месопотамії варто ознайомитися із епосом про Гільгамеша (бл. ІІ тис. до н. е.), де йде мова про те, що людина не може знати задумів богів, а тільки звертатися до них та заслуговувати на вдячність або кару. При цьому акцентується увага на тому, що боги вирішують долю людини відповідно до того, чого вона варта. Як у сказаннях Птахотепа, так і в епосі про Гільгамеша, йдеться про особистий вибір людини, який може визначати її долю, про те, що на землі потрібно радіти життю, веселитися, тому що людина смертна.

Щодо рівності жінки та чоловіка можна помітити, що чоловік мав би любити жінку, доглядати за нею, її забезпечувати, щоб вона була хорошою господинею і також любила його. При цьому звертали увагу на жіночу чесність, особистісні якості.

Філософія Стародавнього Єгипту. Із давньої єгипетської літератури слід звернути увагу на повчання Птахотепа, у яких прослідковується ідея рівності всіх людей, обґрунтовується необхідність доброчинної та справедливої поведінки. У творі мова йде про те, що ніхто із мертвих не повертався, а тому потрібно діяти за велінням серця, слідувати своїм бажанням та собі на благо, радіти кожному дню, не виснажувати себе та не обезсилювати серце, одягатися у краще вбрання, прислухатися до бажань серця.

Із слів єгипетського мудреця Птахотепа, людина не може знати волі богів, із світу мертвих іще ніхто не приходив, а тому людина не може знати, що буде після смерті.

Загальні поняття та характерні риси індійської філософії.

В основі періодизації давньоіндійської філософії лежать різні джерела філософської думки, відомі як в давнину, так і в сучасну епоху. Згідно з даними джерел в давньоіндійській філософії виділяються три основних етапи:

• ХV-VI ст. до н.е. - ведичний період:

• VI-ІІст. до н.е. - епічний період:

• VII ст. до н.е. - II ст. до н.е. - епоха сутр.

Веди (знання) - релігійно-філософські трактати, які були створені племенами арійців. Веди включали в себе:

• "священне писання", релігійні гімни ("самхіти");

• описування ритуалів ("брахмани"):

• книги лісових пустельників ("араньяки"'):

• філософські коментарі до Ведів ("упанішади").

До наших днів дійшло всього 4 Веди:Рігведа;Самаведа;Яджурведа;Атхарваведа.

Ведійські тексти («Веди» — священні знання) відбивають релігійні погляди і міфологічні уявлення стародавніх індійців, їхній політичний устрій, повсякденне життя, складених відповідно до ідеології брахманізму — найдавнішої релігії Індії, що виникла в арійських племен, при утворенні в них станів.

Найбільш важливі елементи філософських уявлень брахманізму:

По-перше, будова світу, природи і суспільства піддпорядковано світовому закону (рота), встановленому вищим божеством Брахмою.

Цей закон визначає і місце, і правове положення кожного стану (варни) у суспільстві, кожної людини в них. Вже в «Рігведі» дане релігійне освячення розподілу суспільства на чотири стани, що відбувалися з першолюдини Пуруші: брахманів — з його вуст, кшатріїв — з рук, вайшів — зі стегон і шудр — зі ступнів. У «Законах Ману» про брахманів говорилося: «З живих істот найкращими вважаються одушевлені, між одушевленими — розумні, між розумними — люди, між людьми — брахмани». Навіть цар при його божественному статусі повинний шанувати брахманів, слідувативати їх радам і наставлянням, учитися в них «споконвічному мистецтву управління».

По-друге, по «Законах Ману» усі варни і їхні члени повинні слідувати наперед встановленній для них дхармі — закону, обов’язку, звичаю, правилу поведінки, тлумачення змісту якої належить тільки брахманам.

Основна дхарма тлумачилося як ненанесення шкоди, правдивість, неприсвоєння чужого, чистота і приборкання почуттів. «Належність до однієї дхарми» не означала рівноправність варн. Переродження людини і перехід у вищу касту брахманами допускалися лише після її смерті, у «майбутнім житті». Як нагорода за дотримання дхарми, терпіння і терпимість.

По-третє, вирішальна роль у суспільному устрої і мистецтві управління у Ведах відведена покаранню. Увесь світ підкоряється (тільки) за допомогою Покарання...». Переселення душ після смерті не рятує від загробної кари.

По-четверте, древньоіндийські правові збірники містять практичний посібник з державного управління, політики.

У туж епоху з'являються вчення, протилежні Ведам:

• буддизм:

• джайнізм:

• чарвана-лакаята.

Пануюча брахманська ідеологія політичного, соціального і духовного гніту і підпорядкування викликала неприйняття і критику з боку засновника буддизму в VI ст. до н.е. Сіддхартхі Гаутами, прозваного Буддою (Провітленний). Відповідно до легенди, молодий царевич, один раз зштовхнувшись зі стражданнями, хворобами інших, відмовився від життя в розкоші, став мандрівним ченцем, аскетом, болісно шукав відповіді на питання про причини страждань, сенс життя і смерті. Знайдені відповіді на них і склали сутність просвітління Будди, збагнення двоякої істини: життя у світі повне страждань і є причина цих страждань, можна припинити страждання і є шлях, що веде до припинення страждань, до нірвани. Доля людини залежить від нього самого, від його зусиль. Тільки пізнання істини і збагнення Вічного закону, праведний шлях життя і постійне самовдосконалення ведуть людину до переродження, щастя. Хто керується в житті справедливістю, той уже не знає смерті.

Висновок. Таким чином, у буддійському вченні зроблений поворот від бога до людини. Він може вибирати: бути вільним «через усвідомлення істини» або, переступивши закон, «схилятися до усього злого». Вихваляння законності, законного шляху в житті, проповідь гуманізму, поваги і любові людини до інших, до усього живого, непротивлення злу злом і насильством — морально-правова основа буддизму.

Визнання буддизмом морально-духовної рівності всіх людей заперечувало брахманський принцип нерівності станів у суспільстві. «Не по народженню треба відрізняти освічених, знатних і низьких, а по життю їхньому», — підкреслюється в буддійських писаннях. Заперечувалася і думка про бога як верховної особистості і морального правителя світу, першоджерела закону. Таким чином, буддійським вченням підривався автори­тет брахманів від народження, та їхні посягання, з огляду їх належності до вищої касти брахманів, на ідейний і полі­тичний провід у суспільстві. Ранній буддизм є одним із ва­ріантів природного права.

З об'єднанням Індії в III ст. до н.е. буддизм був визнаний державною релігією. . Буддизм і найважливіші догмати брахманізму стали згодом основою для нової релігії — індуїзму.

Одночасно виникає ряд філософських шкіл, які розвивають ведичне вчення: йога, веданта, вайшешина, ньяя. миманса, санкх'я.

Онтологія індійської філософії (вчення про буття і небуття) опирається на закон Рити - космічної еволюції, циклічності, порядку взаємозв'язку. Буття і небуття асоціюється відповідно видихом і вдихом Брахми-Космоса (Бога-творця).

Головною особливістю давньоіндійської гносеології (вчення про пізнання) є не вивчення зовнішніх ознак предметів і явищ, а вивчення процесів, які проходять в свідомості при взаємодії зі світом предметів і явищ.

Внаслідок цього індійська філософія виділяє три види свідомості:

• "пракрити" - матеріальна свідомість:

• "пуруша" - чиста свідомість:

• "майя" - свідомість сновидінь, міраж.

Загальні поняття та характерні риси китайської філософії.

Філософія Китаю в своєму розвитку пройшла три основні етапи:

• VII ст. до н.е. - III ст. н.е. - зародження і становлення старо­давніх національних філософсь­ких шкіл;

• ІІІ-ХІХ ст. н.е. - проникнен­ня в Китай із Індії буддизму

(III ст. н.е.) і його вплив на національні філософські шкапи;

XX ст. н.е. - сучасний етап - поступове подолання замкнутості китайського суспільства, збагачуючи китайську філософію досягненнями європейської та світової філософії.

Стародавніми національними філософськими вченнями в Китаї є:

• даосизм;

• легізм;

• конфуціанство.

Менш поширеними були:

• моізм;

• натурфілософія;

• номіналізм.

Після проникнення в Китай буддизму (III ст. н.е.) і до кінця XIX ст., (другий етап) основу китайської філософії складають:

• чань-буддизм (національний філософський буддизм, що виник у результаті впливу китайської культури на індійський буддизм, який був запозичений Китаєм);

• неодаосизм;

• неоконфуціанство.

У XX ст. національна китайська філософія збагатилася світовими філософськими думками, а також ідеями:

• марксизму ;

• відомих європейських філософів;

• американською філософією прагматизму;

• християнською релігією.

У VI—III ст. до н. е. значного поширення набуло наївно-матеріалістичне і стихійно-діалектичне вчення даосизму (від "дао" — шлях, закон).

Даосизм - філософське вчення про існування Всесвіту і людського суспільства. Формування цього вчення асоціюється в історії філософської і політич­ної думки з іменами Лао-цзи (Лі Ер) і Чжуан-цзи (IV-III ст. до н. е.). Ідеї цих мислителів втілені в трактаті «Лао-цзи» («Дао де дзін») і просякнуті іронічним, неприховане негативним ставленням до державної служби. Згідно з їх­нім вченням держава, як і Всесвіт, виникла і розвивається згідно з законом Дао. У філософії Лао-цзи Дао - це незри­мий, всюдисущий закон природи, суспільства, поведінки і мислення, що невідокремлений від матеріального світу і править ним.

• 1)Стосовно до Дао всі рівні, бо він втілює вищу добродійність і природну справедливість.

• 2)Будь-яке насиль­ство, війни, загарбання чужих територій не повинні стати практикою державного життя.

• 3)Всі штучно створені держав­ні інституції, що формою і змістом суперечать закону Дао, є хибними і ведуть суспільство у небуття.

• 4)Даоси ідеалізували традиційні патріархальні відносини, визнаючи їх відповідними закону Дао.

• 5)Шлях вдосконален­ня людини вбачали поза одержавленим суспільством, на лоні природи у єднанні зі світовим Дао на принципах недіяння, відмови від будь-якої боротьби.

• 6)На їхню думку при­чиною зла і смути в суспільстві є знання і пристрасті. То­му управління на засадах знання є найгіршим нещастям для підданих.

• 7)Єдиним засобом подолання зла, на думку даосів, є відмова від будь-яких бажань, пристрастей, освіти. Іде­альним правителем може бути лише той, хто сам відмовив­ся від бажань.

• Отже, згідно з вченням даосів держава - це частка єди­ного природного процесу розгортання закону Дао, а в суспі­льстві есі рівні, отож повинні мат рівні можливості і права в розв'язанні суспільних проблем.

Даосисти критикували релігійні погляди, зокрема твердження про створення світу богом. Основна ідея даосизму зводиться до того, що життя природи і лю­дей підкоряється не волі неба, богам, а закону "Дао". "Дао" — це закон самих речей і явищ. Він, як всеза гальний закон, привносить порядок у хаос речей. "Дао" існує незалежно від свідомості і волі людини.

Основою світу є матеріальні частки "ці" (повітря, ефір). У процесі руху та розвитку матеріальних часток "ці" виникають жива матерія, тварини та людина. Народження, життя та смерть тлумачаться як проце­си, пов'язані з матеріальними частками "ці", з їх на­копиченням та розсіюванням.

"Ці" даосисти поділяють на дві групи — "тонкі" та "грубі". Людина, на їх думку, народжується в резуль­таті з'єднання цих двох видів "ці". При цьому душа у неї складається з "найтонших", а тіло — з "грубих ці". Деякі даосисти вважали, що найтонші "ці" залиша­ють людину після смерті і утворюють те, що люди на­зивають "демоном" і "богом".

У даосизмі спостерігаються елементи стихійної діалектики. Визнавалося, що у світі немає нічого по­стійного, що все знаходиться в безперервному русі та розвитку. "Одні речі відходять, — стверджують даоси- сти, — інші приходять; одні розцвітають, інші в'я нуть; одні стають міцними, інші хиріють; одні з'явля­ються, інші руйнуються".

Закономірним у розвитку речей, на думку даосистів, є те, що кожна річ, досягнувши певного ступе­ня розвитку, перетворюється у свою протилежність: "неповне стає повним, криве — прямим, пусте стає наповненим, старе змінюється новим" і т. д.

Прибічники даосизму поширювали своє вчення про "дао" і на сферу суспільних явищ. Всі нещастя в житті народу спричиняються тим, що правителі пору­шують природний закон"дао".

Обмеженістю представників даосизму було те, що вони не розуміли того, що люди не лише можуть і по­винні пізнати сутність світу, його "дао", а й, спираю­чись на пізнане, змінити природу і суспільство в по­трібному їм напрямку. Вони зводили діяльність люди­ни лише до пізнання "дао" як сутності світу і помил­ково вважали, що обов'язково зазнає невдачі той, хто втручається у природний хід подій, хто прагне підпо­рядкувати їх своїм інтересам.

Даосисти, по суті, пропагували пасивне ставлення людини до оточуючої дійсності. Правда, деякі з них виступали проти свавілля знаті та релігійних твер­джень про потойбічне життя, закликали до задоволен­ня своїх потреб у земному житті.

Слід зауважити, що в розумінні закону "дао" час­тина даосистів не були послідовними матеріалістами. Вони відривали "дао" від його основи — світу речей. "Дао" тлумачився вже як незаперечна воля богів. Ця тенденція спричинилася до виникнення у І ст. н. е. релігійної секти даосів, яка існує до нашого часу.

Ідеологом раннього конфуціанства був Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551-479 до н. е.). Основний зміст конфуціанства викладено у книзі «Лунь юй» («Бесіди і висловлюван­ня»), яка була написана учнями Кун Фу-цзи. Конфуціанство має виразний етико-гуманістичний характер.

Основною філософською ідеєю цього вчення є ідея гармонії, як запо­рука загального космічного порядку, рівноваги в світі, а отже і щастя людей. Це гармонія між людьми і природою, гармонія в стосунках серед людей, в доброчесній, мораль­ній поведінці, що відповідає природному закону Дао.

Дао - одне з фундаментальних понять китайської філо­софії, що позначає природний, вічний і всезагальний закон спонтанного виникнення, розвитку і кінця Всесвіту. Дао у вченні Конфуція - це природний моральний закон, етичний принцип та обов'язок перед державою.

Реалізація і удоско­налення Дао можливе лише через навчання й формування гуманності (додержання законів і традицій предків), що є необхідними заходами на шляху до гармонізації супільства. Гармонія в суспільстві, згідно з вченням Конфуція, - це «воля Неба». Формою такого суспільства є сукупність соці­альних груп, що складаються з колективів, об'єднаних спільними інтересами. Спільною метою цілеспрямованого об'єднання в подібні колективи є реалізація ідеї «сяо» -синівської любові, пошани до старших, а також представ­ників, що належать до вищого рангу в ієрархії суспільних (державних) відносин.

Керуючись ідеєю гармонізації суспільства, та спираю­чись на традиційну для Китаю ідеалізацію патріархальної сім'ї, Конфуцій розвинув патріархально-патерналістську концепцію держави. Згідно з його поглядами держава подіб­на до великої патріархальної сім'ї. Влада імператора (сина Неба) уподібнена владі батька і є недоторканною і священ­ною. Відносини правителя, правлячих і підданих аналогічні сімейній ієрархічній підпорядкованості.

Політичним ідеалом Конфуція:

• була аристократична фор­ма правління, яка зобов'язує правителя і чиновників до­тримуватися принципів добра і справедливості,

• а найви­щою чеснотою підданих - віддано служити правителю і мати послух перед «старшими» (чиновниками).

• Існуючий у суспільстві поділ людей на вищих і нижчих («благородних мужів» і «дрібних нікчемних людців») Конфуцій обґрунто­вував як справедливий стан, який повністю узгоджується із загальним законом справедливості Дао

• Засобом підтримки справедливості у державі, згідно з Конфуцієм, є не позитив­ний закон, а норми доброчинності і моралі, основним зміс­том яких виступають компроміс і злагода, які досягаються шляхом дотримання «міри» у прагненнях і жаданнях людей.

Негативне ставлення Конфуція до позитивного закону було викликане імперативно-наказовою формою, та жорсткими санкціями останнього. Законодавчу форму Конфуцій роз­глядав лише як мірило, зразок правильної поведінки, але яка не вимагає суворого дотримання і обов'язкового судо­вого захисту.

Основи вчення Конфуція в книзі «Бесіди і судження» («Лунь юй»):

• гуманність (центральним поняттям вчення) визначає відносини між людьми, кінцеву мету морального самовдосконалення;

• гуманність виступає як закон, сукупність етичних і соціальних норм;

• соціально-політична ієрархія будується на принципі нерівності людей;

• слідування чеснотам, суворе і чітке визначення прав і обов'язків кожного;

• державна влада, повинна користуватися довірою народу: «без довіри народу (правитель) не встоїть»;

• правителі повинні наставляти народ особистим прикладом, керувати на основі чесноти, а не законів;

• чеснота, гуманність, а не насильство — метод управління державою;

• підтримувати порядок за допомогою ритуалу;

• управління країною і народом здійснювати на основі — комплексу правил, дотримання яких обов'язково для усіх, у тому числі і правителя;

• правління аристократів, чесноти і знань, а не родової знаті і багатих.

Для китайського бачення світу і оточуючої реальності (що знайшла відображення в китайській філософії) характерно:

• сприймання своєї країни - Китаю - як центру існуючого світу;

• поняття окремих подій, історії в цілому як циклічного процесу;

• усвідомлення своєї відповідальності перед Небом і Землею за вірне втілювання на Землі космічних циклів;

• сприйняття людини, природи і космосу як єдиного цілого;

• консерватизм свідомості, звернення в минуле, боязнь змін;

• не виділення окремих людських особистостей із колективу;

• усвідомлення безпорадності людини в боротьбі проти природної стихії; пріоритет, який віддається колективним формам праці; звідси - повага і пріоритет перед організаційною силою - державою;

• сприйняття людської особистості, колективу, суспільства і держави - як єдиного цілого; поширення в суспільстві вертикальних зв'язків (влади і підлеглих), субординації, відповідальності перед начальниками, сприйняття глави держави, а держави - з'єднуючою силою суспільства;

• конформізм у взаємовідношеннях, віддавання переваги спокою і бездіяльності;

• розуміння життя перш за все як життя Духа в тілесній оболонці, віддаючи перевагу земному життю загробному, прагнення максимально продовжити життя окремої людини на Землі (за допомогою трав, фізичних вправ, правильного способу життя і правильного відношення до оточуючої діяльності);

• сприйняття нереальних сил як реальності;

• повага до батьків, старших, предків та духів ("шенів").

Згідно з китайською філософською традицією людина є згустком трьох видів космічної енергії: цзинь, ци, шень.

Цзинь - енергія зародження всього сутнього, "корінь", "насіння" живого організму.

Ци - матеріалі.но-духовна енергія, яка служить "будівельним матеріалом" всього сутнього.

Шень - невичерпна духовна енергія, що існує в людині, яка складає основу людської особистості і не зникає після смерті людини.

Сприйняття китайською філософією людини має ряд особливостей.

На відміну від західної філософської традиції китайська філософія:

• не дає чіткого поняття, намагається вникнути в сутність людини не шляхом виведення чітких понять, а шляхом створення і вивчення її образу;

• починає відлік людського життя не з моменту народження, а з моменту зародження;

• не виключає людину назавжди із системи людських відносин після смерті, тобто людина залишається в системі людських відносин після смерті нарівні з живими людьми;

• виділяє в якості духовного центру людини не голову, а серце:

• сприймає людину як частину природи і космосу;

• закликає цінити земний відрізок життя, максимально продовжувати його тривалість.