2. Філософська система Іоана Готліба Фіхте

І. Г. Фіхте (1762 - 1814 рр.) родом із села, певний час жив і навчався у сільського пастиря. Згодом він навчався на теологічному факультеті, хоча йому приписують атеїзм. Фіхте проголосив себе послідовником І. Канта. Його погляди характеризуються як суб’єктивний ідеалізм. У своїй роботі «Науковчення» мислитель досліджував проблему можливості наукового знання. Система його філософії будується навколо «Я» та «не-Я».

Перший акт цієї діяльності – самоусвідомлення себе, що виражається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення переростає в покладання «не-Я». Наприклад, «Я» розмірковує над своєю поведінкою; «Я» собі в ньому не подобаюсь, але це не та «Я», якою хотіла б бути. Це «не-Я». Акт самоусвідомлення є актом самотворення. «Не-Я» виступає як об’єкт, який обмежує свободу «Я». Об’єкт, як у формі природи, так і культури, у філософії Фіхте породжений суб’єктом. «Не-Я» є перепоною, яку потрібно подолати. Прослідковується діалектика «Я» та «не-Я».

Третій акт (синтез) – «Я є Я і не-Я» - є зняттям протилежності суб’єкта й об’єкта, ствердженням їх тотожності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкінечність. Це ідеал, до якого прямує людина. Така система є відображенням поглядів щодо тези, антитези, синтезу [13].

У роботі «Основні риси сучасної етики» Фіхте зазначив, що моральний закон є законом реалізації свободи. Розум та свідомість обов’язку невіддільні один від одного, помилка совісті неможлива. Головними перепонами до виконання обов’язку, на його думку, є звичні асоціації між відомими уявленнями та почуттями, імпульсами. Пізнання є шляхом до подолання різних негативних пристрастей.

При цьому у вихованні головне не накопичувати знання, а розвивати розум та характер. В юності потрібно виховувати фізичні зусилля.

Теорія пізнання, за Фіхте, повинна переймати всю людину, вона може бути засвоєна лише сукупністю всіх душевних здібностей і не може стати визнаною філософією, поки виховання буде вбивати одну духовну здібність за іншою у більшості людей.

У праці «Призначення філософії» Фіхте намагається підкреслити моральне та соціальне значення науки в державі. Керівниками суспільного життя повинні бути вчені та філософи. Обов’язок вченого – самовідречення, безкорисна любов до істини і намагання її поширити, але без утиску її гідності.

3. Філософські погляди Фрідріха Вільгельма Йозефа фон Шеллінга

Основні погляди Ф.В.Й. Шеллінга відомі із праць «Філософія тотожності», «Філософія одкровення». В університеті він вивчав природознавство і перебував під впливом тогочасних наукових відкриттів. Виступав послідовником І. Фіхте, але невдовзі із позиції суб’єктивного ідеалізму він переходить до позиції об’єктивного ідеалізму.

Творчість Шеллінга розвивалася в кілька етапів. Спочатку він розвивав натурфілософські ідеї, потім створив філософію тотожності мислення і буття, а наприкінці життя основну увагу приділяє філософії релігії. Йому належить оригінальна естетична концепція. Для Шеллінга природа – самостійний предмет філософського дослідження. Він звернув увагу на необхідність відкриття у природі реально існуючих «динамічних протилежностей». Природа, за Шеллінгом, – становлення духовного початку «інтелігенції». Якщо в людині духовність усвідомлює себе, то в природі вона – несвідома. Гармонії мають духовну природу. Уся природа – великий організм, у якому протилежності гармонійно поєднуються в єдності. Гармонії мають духовну природу. Саме тому йому приписують пантеїзм.

Центральною ідеєю роботи «Філософія тотожності» є ідея абсолютного розуму, в якому суб’єктивне і об’єктивне – неподільні. Схожої думки дотримувався і Гегель. І. Кант протиставляв мислення і буття. Використовував погляди Фіхте щодо того, що межа між протилежностями завжди є їх поєднанням. Шеллінг шукав основу абсолютної тотожності буття.

Шеллінг виступає із критикою раціоналістичної філософії за те, що вона відповідає на питання «Як?», а не «Що?», звинувачуючи її у відсутності уваги до принципу, який уможливлює усвідомити суть «речей». Віра, за Шеллінгом, це єдиний шлях до усвідомлення абсолютної тотожності буття.

У розробці поняття ступенів розвитку свідомості Шеллінг близький до науковчення Фіхте: свідомість починається із почуттів, потім підіймається до рівня інтелігенції, досягає межі рефлексії, завершується актом волевиявлення, з якого починається практичне «я». На першій стадії «я» споглядає себе, як обмежене з боку «не я». На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє, самовідчуття при цьому домінує. Досягнувши при цьому власної спонтанності, самовизначення, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності та як вільні. Шеллінг поєднав кінцеве та безкінечне через необхідність [18].

Творча діяльність розуму в природі аналогічна діяльності окремого суб’єкта у сфері мистецтва. Художня творчість аналогічна стихії. На основі цього він дійшов висновку, що художня інтуїція може глибше проникати в сутність природи, ніж наука.