2. Острозький центр та його представники (Костянтин Іванович Острозький, Костянтин-Василь Острозький, Герасим Смотрицький)

Велике значення в епоху Реформації відіграв Острозький центр, створений Костянтином-Василем Острозьким. П. Кралюк, досліджуючи діяльність його батька, Костянтина Івановича Острозького, пише, що Костянтин-Василь Острозький вів військові справи, церковні та культурні, підтримував православну церкву у період заборон у Великому князівстві Литовському [13, с. 35 – 40]. Справа у тому, що у XVI – XVII ст. відбувалися релігійні війни через боротьбу класів. На думку сучасних дослідників, класові інтереси приховувалися під релігійною оболонкою. Це час антифеодальної й національно-визвольної боротьби проти наступу католицизму, коли боролися за збереження православної віри, за захист церковнослов’янської мови. 1596 року у Бресті проголошено унію з римо-католицькою церквою [22; с. 4 – 5, 7 – 8].

Перший ректор Острозької школи – Герасим Данилович Смотрицький. Він взяв участь у редагуванні й виданні Острозької Біблії, що вийшла 1581 р. Його син Максим Смотрицький написав роботу «Граматика» і також включився до національно-визвольної боротьби, критикував унію через важкий релігійно-національний гніт. [22, с. 10].

Польський король Сигізмундт ІІІ 1610 р. видав наказ про заборону продавати й купувати книги Віленського братства з метою посилення уніатства. Віленське братство, до якого входив Максим Сповідник, критикувало його зв’язки із уніатами, після чого Максим Смотрицький постригся у ченці під іменем Мелетій [22, с. 12 - 14].

В Острозькому культурно-освітньому центрі формувались реформаційні вчення на ґрунті візантійсько-східнослов’янського православ’я, суть яких полягала у відстоюванні максимальної замкнутості української культури у візантійсько-давньоруських межах, неприйнятті жодних іноземних впливів.

3. Філософія Григорія Савича Сковороди

Демократичний, антикріпосницький напрямок просвітительських ідей був характерний і для філософії Григорія Сковороди (1722—1794 р.), — видний український філософ, поет, просвітитель — народився в с.Чернухи на Полтавщині в родині козака. У 1733—1741 р. учився в Києво-Могилянськ академії. Працював у ній у 1744—1745, 1751—1753 р. служив у придворній капелі в Петербурзі (1741—1744 р.), працював у складі посольської місії в Угорщині (1745—1750 р.), бував в Італії, Німеччині, Словенії, Австрії, Польщі. Після повернення на батьківщину викладав у Переяславському, Харківському коллегіумах, був домашнім учителем. Відмовившись прийняти високий духовний сан, став подорожуючим філософом, поетом, просвітителем.

Серед численних філософських і поетичних творів Сковороди — «Діалог, або Розмова про древній світ», «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», «Алфавіт миру», численні байки, притчі, переклади Плутарха, Цицерона й ін.

Його по праву вважають засновником української класичної філософії. Помітне місце у світогляді філософа займали наступні погляди:

1) В основі філософської системи Сковороди — концепція трьох світів: 1) макрокосм (Всесвіт), 2) мікрокосм (людина) і 3) світ символів (Біблія). У людині, писав філософ, з'єднуються дві «натури»: видима і невидима. Головне в людині — її духовність, «серце». «Серце є істотою людською, а без нього вона опудалом і пнем є... Без зерна горіх ніщо ж є, а без серця — людина». І перш, ніж пізнати світ, потрібно пізнати себе. Самопізнання — ключ до істини, розуміння свого призначення, місця в суспільстві. Щастя людини — у пізнанні. ЇЇ розум — інструмент пізнання. Тому філософа сучасники часто називали «українським Сократом».

Принцип «пізнай себе» припускає усвідомлення людиною своїх здібностей до визначеного роду занять. Пізнавши себе, він правильно вибере свою професію, заняття, працю — «тільки природна праця солодка». Моральний ідеал Сковороди — високоморальний, духовний індивід, що знайшов себе, своє місце в суспільстві, сенс життя в праці («Життя і справа є те ж»). «Споріднена праця» — джерело гармонії в суспільстві, де кожний має право і повинний трудитися по здібностях. Якщо чабан має природжені здібності адміністратора, — він має право бути губернатором. Суспільству користь, якщо губернатор, більш здатний до чабанства, стане чабаном. Таким чином, 2)розумний суспільно-політичний устрій відповідно до філософії Сковороди повинний базуватися на основі принципів, виведених із природи людини. Серед них — «нерівна рівність»: нерівність здібностей доповнюється юридичною рівністю в державі.

2) Сучасне йому суспільство філософ засуджує: у ньому, як у бездуховної людини, превалюють зло, жадібність, користь. Сковорода засуджує кріпосне право, застарівшу феодальну систему. На його думку, зосередження багатства в небагатьох, різка соціальна нерівність — шлях до загибелі держави: «З цього джерела народяться зради, бунт... падіння держав...». Станові привілеї, сваволю і беззаконня розглядав як суперечні людській природі, природному праву і законам. Правий бідняк краще неправого багатого: «краще голий так правий, ніж багатий беззаконник».

3) Визнавав свободу вищим благом людства і «головною мірою» життя, писав, що проти свободи багатство — ніщо.

4) М.Сковорода обґрунтовував своє увлення про суспільно-політичний ідеал, ідею «горней республіки» (тобто «духовної республіки»), «християнській державі» (імовірно, по типу раннєхристиянських громад). У його республіці майбутнього відсутні майнова нерівність, гніт, тріумфують свобода, рівність і любов, «сродність праці».

Сповідуючи любов любов до простого мужика, народу, філософ залишався вірний сформульованому ним ще в юності кредо: «А мій жереб із шарпаками!» (ІВДП)

В основі поглядів Григорія Савича Сковороди лежить уявлення, що існує мікрокосм (власний внутрішній світ людини), макрокосм (зовнішній світ) та світ символів, який нам відомий через Біблію. Кожен світ має видиму на невидиму природу.

У роботі «Дружня розмова про душевний мир» Сковорода писав, що щастя мусить бути загальне: «Щастя в серці людини. Воно полягає в душевному мирі. Цей мир блаженності осягаємо через згідність із нашою найглибшою природою. Це те саме, що згідність із Богом, що живе у глибині нашого серця, бо Бог і природа, утаєна на дні усіх істот, - це одне і те ж… Бути щасливим означає пізнати, знайти себе самого». Гріх – відсутність розвитку і неволя, шлях незгідний зі своїм призначенням, нечесність із найглибшою своєю природою, тобто із божественним началом нашого духу. Шлях щастя і шлях спасіння, вважає Сковорода, - один і той самий [41, с. 79 - 81].