10. Синергетика

Синергетика (англ. Synergetics, від грецького. син — «спільне» і ергос — «дія») — міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»). Синергетичний підхід також застосовується при вивченні такої складної і неструктурованої системи, як мережний інформаційний простір.

Синергетика — це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі — в цілому — можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин. Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономірностей в різних галузях, тому такий підхід передбачає міждисциплінарність. Останнє означає співробітництво в розробці синергетики представників різних наукових дисциплін. Тому термін синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфер.

Синергетика (від грец. synergein – працювати разом) – це напрям міжгалузевих досліджень, об'єкт яких – процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біологічної, екологічної й іншої природи. У таких системах, що є далекими від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і речовини із зовнішнього середовища створюється і підтримується нерівновага. Завдяки цьому взаємодіють елементи і підсистеми, це веде до їх узгодженого, кооперативного поводження і до створення нових стійких структур і самоорганізації. Висунута концепція самоорганізації є природничо-науковим уточненням принципу саморуху і саморозвитку матерії. Засновником напряму вважають Річарда Бакмінстера Фуллера. Серед інших представників відомий Герман Хакен.

11. Структуралізм, деконструктивізм

Структуралізм — напрям та інтелектуальний рух у сучасній (в основному континентальній) філософській думці. Найбільш впливовий структуралізм бул у Франції в 1960-х роках. Вплинув на розвиток семіотіки. Структуралізм виріс із структурної лінгвістики, основи якої заклав Фердинанд де Соссюр.

Виникнення структуралізму пов’язано з переходом гуманітарних наук від описово-емпіричного до абстрактно-теоретичного рівня дослідження. Засадами такого переходу стали використання структурного методу, моделювання, а також елементів формалізації і математизації. Центральним у структуралізмі є поняття структури, що тлумачиться як субстанція й розглядається як абстрактна ідеальна модель. Але наголошуючи на суттєвому, структура може знехтувати окремими фактами. Процедури структурного методу:

- виділення первинної множини об’єктів;

- подрібнення об’єктів на частини, з’ясування типових пар;

- систематизація та побудова абстрактної структури;

- виведення із структури теоретично можливих наслідків і перевірка їх на практиці.

До основних представників структуралізму відносять Клода Леві-Строса, Ролана Барта, Мішеля Фуко, Жака Лакана, Жана Піаже). Завдяки структурній лінгвістиці Фердинанда де Сосюра структуралізм став відомий у філософії.

Сенс не у використанні слова структуралізм, а у використанні термінів, пов’язаних з поняттям «значення». Характерна риса структуралізму – бажання за свідомим маніпулюванням знаками, словами, образами, символами виявити підсвідомі глибинні структури, приховані механізми знакових систем.

Конструктиви́зм (от лат. constructio — построение) — одно из течений современной философии науки, возникшее в конце 70-х — начале 80-х гг. XX в. По сути это эпистемологические подходы, в которых познание воспринимается как активное построение субъектом интерпретации (модели) мира, а не как простое его отражение.

Деконструкція – аналіз конструкції блок за блоком, спосіб аналізу структури. Але, на відміну від аналізу, вона не повертається до початків усього, а до початків структури, розкладає ціле на частини. Деконструкція використовується для того, щоб використовувати старі терміни, застосовувати до них нову стратегію.

Деконструкція осмислює історію концепту «критика». Це не філософська система, а спосіб письма, приналежність до мови різних мов. Деконструкція не має цілі, вона не є методом, за допомогою якого можна отримати якийсь результат.Основні представники деконструкції – Жак Дерріда і Жан-Франсуа Ліотар.