7 Вселенських соборів православної церкви

1. Нікейський Вселенський собор

Перший Вселенський Собор відбувся у 325 р. у місті Нікеї за імператора Костянтина Великого. Собор осудив і відкинув єресь Арія й утвердив неспростовну істину - догмат: Син Божий є істинний Бог, народжений від Бога Отця перше всіх віків і так само вічний, як Бог Отець; Він народжений, а не сотворений, і єдиносущний з Богом Отцем.

2. Константинопольський (Царгородський) Вселенський собор

Другий Вселенський Собор відбувся в 381 р. у місті Константинополі (Царгороді) за імператора Феодосія Великого. Цей Собор було скликано проти вчення колишнього аріанського єпископа константинопольського Македонія, який відкидав Божество третього Лиця Святої Трійці, Духа Святого; він учив, що Дух Святий не є Бог, і називав Його творінням або створеною силою, що служить Богу Отцю і Богу Сину так, як ангели.

На Соборі були присутні 150 єпископів. Єресь Македонія була осуджена і відкинута. Собор утвердив догмат про рівність та єдиносущність Бога Духа Святого з Богом Отцем і Богом Сином.

3. Ефеський Вселенський собор

Третій Вселенський Собор відбувся в 431 р. у місті Ефесі за імператора Феодосія II Молодшого. Собор було скликано проти лжевчення константинопольського архієпископа Несторія, який був прихильником думки, про те, що Пресвята Діва Марія народила просту людину Христа, з яким потім Бог з'єднався морально, перебував у ньому, наче в храмі, подібно до того, як раніше перебував у Мойсеї та інших пророках.

Собор осудив і відкинув єресь Несторія і постановив визнавати з'єднання в Ісусі Христі з моменту втілення двох природ: Божої і людської, і визначив визнавати Ісуса Христа досконалим Богом і досконалою Людиною, а Пресвяту Діву Марію — Богородицею.

4. Халкідонський Вселенський собор

Четвертий Вселенський Собор відбувся в 451 році в місті Халкідоні за імператора Маркіана. Собор було скликано проти вчення архімандрита константинопольського монастиря Євтихія, який заперечував людську природу в Ісусі Христі. Спростовуючи єресь і захищаючи Божественне достоїнство Ісуса Христа, він вчив, що в Ісусі Христі людське єство було цілком поглинуте Божеством, тому в ньому слід визнавати тільки одне Божественне єство. Це вчення називається монофізитством, а послідовники його називаються монофізитами (єдиноприродниками). На Соборі були присутні 650 єпископів.

Собор осудив і відкинув вчення Євтихія і визначив вчення церкви: Ісус Христос є істинний Бог і істинна людина: за Божеством він вічно народжується від Отця, за людським єством він народився від Пресвятої Діви й у всьому подібний до нас, крім гріха. При втіленні (народженні від Діви Марії) Божество і людське єство з'єднались у ньому як єдиному лиці - незлитно і незмінно, нероздільно і нерозлучно.

5. Константинопольський 2-й Вселенський собор

П'ятий Вселенський Собор відбувся у 553 році у місті Константинополі при імператорі Юстиніані І. Собор було скликано з приводу суперечок між послідовниками Несторія та Євтихія. Головним предметом суперечок були твори трьох учителів сирійської Церкви: Феодора Мопсуетського, Феодорита Кирського та Іви Едеського, в яких чітко висловлювалися несторіанські думки. А на Четвертому Вселенському Соборі нічого не було згадано про ці три твори.

Собор осудив усі три твори, а також Феодора Мопсуетського як такого, що не розкаявся; стосовно інших двох учителів Церкви, то осудження обмежилося тільки їхніми несторіанськими творами, самі ж вони були помилувані, бо своєчасно відмовилися від своїх хибних думок. Собор знову повторив осуд єресей Несторія і Євтихія.

6. Константинопольський 3-й Вселенський собор

Шостий Вселенський Собор відбувся у 680 році у місті Константинополі за імператора Костянтина Погоната, і в ньому брали участь 170 єпископів.

Собор було скликано проти лжевчення єретиків - монофелітів, які хоча й визнавали в Ісусі Христі дві природи, Божу і людську, але одну Божественну волю. Після V Вселенського Собору заворушення, вчинені монофелітами, тривали. Імператор Іраклій, жадаючи примирення, вирішив схилити православних до поступок монофелітам і силою своєї влади повелів визнавати в Ісусі Христі одну волю при двох єствах.

Захисниками істинного вчення Церкви стали Софроній, патріарх Єрусалимський, і константинопольський чернець Максим Сповідник, якому за твердість віри відрізали язик і відсікли руку.

Шостий Вселенський Собор осудив і відкинув єресь монофелітів й ухвалив визнавати в Ісусі Христі два єства - Боже і людське, і за цими двома єствами - дві волі: але так, що людська воля у Христі не суперечить волі Божественній, а покірна їй.

На цьому Соборі були осуджені деякі нововведення Римської Церкви, а саме: примушування до безшлюбності священників і дияконів, суворі пости в суботу Великого посту, зображення Ісуса Христа у вигляді агнця (ягняти).

7. Нікейський 2-й Вселенський собор

Сьомий Вселенський Собор відбувся у 787 році у місті Нікеї за імператриці Ірини (вдови імператора Лева Хозара), і в ньому брали участь 367 отців.

Собор осудив і відкинув іконоборчу єресь і визначив: ставити і покладати у храмах, разом із зображенням Чесного і Животворчого Христа, і святі ікони, шанувати і віддавати їм поклоніння, підносячись розумом і серцем до Бога, Божої Матері і святих, на них зображених.

Після VII Вселенського Собору гоніння на святі ікони знову були відновлені наступними трьома імператорами: Левом Вірменином, Михайлом Бальбою та Феофілом і майже 25 років хвилювали Церкву [12].

Схоластична філософія. Схоластична починається в ХІ ст. Схоластика – філософське вчення, у якому поєднані релігійно-філософські основи з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Виокремлюють ранню (ХІ - ХІІ ст.), середню у (ХІІ - ХІІІ ст.) та пізню схоластику (ХІІІ - ХIV ст.). Слово походить із гр. «schola» - школа, пов’язане із розвитком міст та різних шкіл - від монастирських та єпископальних до світських, юридичних, медичних, математичних. Геометрію та діалектику почали використовувати до осягнення Бога за допомогою внутрішнього досвіду.

Абеляр відомий завдяки своїм роботам: «Так і ні», «Пізнай самого себе». Вважав, що віру потрібно захищати за допомогою діалектики, тобто раціонально. Він розмежував філософію та теологію. Божу волю можна пізнати і за допомогою філософії.

Ансельм Кентерберійський (1033 – 1109 рр.) вирішував її в дусі платонізму і прагнув довести реальність універсалій, розглядав їх як думки Бога перед актом творення. Цей погляд отримав назву «реалізм» [11, с. 39 - 40].

Вільям Оккам (1281 – 1349) запропонував інший підхід щодо універсалій (загальних понять), відомий як номіналізм. В. Оккам стверджував, що загальні поняття – це продукт людського мислення, вони є лише іменами, назвами предметів. Речі не даються нам у сутності, тому ми маємо звертати увагу на індивідуальне. Універсалії спираються не на справжню реальність, а лише на подобу індивідуальних речей [11, с. 40].

Тома Аквінський (1221-1274) відомий роботою «Сума теологій», є представником середньої схоластики. Але його ідеям передували погляди Ансельма Кентерберійсього та Вільяма Окками щодо поділу схоластики на номіналізм та реалізм.Хоча Тома і визнавав, що розум мав би прагнути зрозуміти Божу волю, але при нерозумінні варто було б опиратися на віру [11, с. 42]

Серед форм правління виокремив монархію. Якщо монарх, на його думку, посягає на інтереси церкви, його потрібно скинути. Найвища ціль держави - підготувати людей до потойбічного світу.

Серед схоластів помітні прибічники двох напрямів: реалісти (помірковані (загальне існує реально в речах), крайні (загальне існує до речей і поза ними) та номіналісти (крайні (загальне слово, термін, назва речі, які існують після речей у свідомості людини) та помірковані (вбачали існування загального не лише у слові, імені, речі, але й в її понятті). Реалісти були послідовниками ідей Платона, а номіналісти – Аристотеля.

Науковці вважають, що Оккам показав можливість існування знання поза теологією, поза етичними принципами. Ця тенденція могла вплинути на Новий час із ствердженням науки як абсолютної цінності.

Містика. Бернар Клервський за джерело ідей визнавав перш за все Євангеліє та Старий Заповіт: «Щоб спілкуватися із Богом, потрібні, перш за все, аскетизм та подвижництво». Надавав перевагу високій емоційності перед спокійною розсудливістю. Високо цінував дух людини, у ньому цінував смирення. Розрізняв 4 ступені любові та 12 ступенів смирення. Найвищий - стан людської душі, коли та уподібнюється Богу (екстаз). Франциско Асизький вважав, що пізнання Бога відбувається через пізнання власної душі, а не через матеріальний світ. Якщо у нас є інтуїція, це означає, що віра – наставниця у розуму. Такі погляди містиків походять іще від Августина.

Мейстер Екхарт вважав, що душа не створена, вона єдиносущна Богу, людська душа і Божа - тотожні. Людина судить про Бога по собі. Бог безликий, він всюди. Якщо він всюди, то немає необхідності йому молитися.

У Візантії, на думку сучасних мислителів, безперервно використовувалася антична філософія.