1. Загальні;

2. Спеціальні.

До загальних принципів конституційно-процесуального права України належать ті, які характерні для всіх підгалузей та інститутів конституційного права України. Це — принципи публічності, пріоритетності, універсальності, демократизму, актив­ної дієвості, науковості, наступності, системності, програмності тощо.

До спеціальних принципів конституційно-процесуального права відносять:

1) Принцип компетентності, який полягає у тому, що уповноважені органи можуть вчиняти дії та приймати рішення тільки з питань і в обсягах, передбачених законом. Він тісно пов'язаний з положеннями Конституції України, згідно з якими органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи уповноважені виключно на те, що дозволено законом;

2) Принцип процесуальної економії, який означає необхідність мінімальної кількості дій для досягнення певного позитивного правового результату, які утворюють відповідний процес;

3) Принцип кворуму і більшості при прийнятті колегіальних рішень, який випливає з одного із постулатів сучасності про те, що керувати має більшість. Саме для забезпечення цього правила і встановлено поняття кворуму та правило прийняття рішень більшістю. Залежно від важливості правовідносин рішення можуть прийматися відносною чи абсолютною більшістю;

4) Принцип пропорційності голосування, який тісно пов'язаний із принципом рівності та полягає в тому, що при прийнятті рішень кожен суб'єкт голосування має пропорційно однакову кількість голосів порівняно з іншими суб'єктами конституційно-процесуального права;

5) Принцип можливості оскарження процедури, відповідно до якого оскарження будь-якого рішення або дії гарантується Конституцією України. Таке оскарження може здійснюватися до вищестоящого органу або до суду, якщо законом не визначено інший порядок. При цьому оскаржити можна не тільки прийняте рішення, а й саму процедуру його прийняття. Слід зазначити, що незаконність процедури переважно призводить до визнання протиправності прийнятого під час цієї процедури рішення, навіть якщо його зміст не суперечить закону;

6) Принцип процесуальної послідовності, який означає, що правомірним має бути не тільки кожен окремий етап процесу, але ці етапи мають іти один за одним у послідовності, передбаченій законом;

7) Принцип імперативності процедури, згідно з яким кожне рішення має прийматися лише в установленому законом порядку. Альтернатива тут можлива лише у разі, коли це дозволяє сам закон;

8) Принцип недопустимості процесуальної аналогії – наявність дозволу на аналогію може призвести до зловживання правами та обов'язками тими суб'єктами, які зацікавлені у прийнятті відповідного рішення у вигідному їм порядку. Кожна процедура розрахована на «обслуговування» конкретних матеріальних норм, наприклад, застосування норм виборчого процесу недопустиме під час процесу набуття статусу біженця).

2. Конституційно-процесуальні норми.

Конституційно-процесульні норми – це загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки загального характеру, встановлені або санкціоновані державою як регулятор суспільних відносин, що становлять предмет конституційно-процесуального права, і забезпечуються усіма юридично обґрунтованими заходами і засобами державного-правового впливу.

Вони встановлюють порядок застосування норм конституційного матеріального права, адже містять правила поведінки суб'єктів права, яких вони мають додержуватися при реалізації належних їм прав і обов'язків.

Особливості норм конституційно-процесуального права:

1) всі вони встановлюються і санкціонуються державою;

2) приймаються у суворо визначеному порядку;

3) видаються уповноваженими на те суб'єктами в межах належної їм компетенції та з неухильним дотриманням відповідної процедури, ними ж і встановленої;

4) держава створює реальні умови для добровільного використання суб'єктами задля реалізації своїх прав і обов'язків передбачених у них засобів і способів, застосовує методи переконання і примусу для забезпечення дотримання ними відповідної процедури;

5) вони носять загальний характер, тобто поширюються на всіх учасників врегульовуваних ними відносин, у них сформульовано формально визначені приписи, обов'язкові до виконання.

6) регулюють особливе коло суспільних відносин;

7) встановлюють форми реалізації приписів норм конституційного матеріального права;

8) основоположним джерелом мають у своїй основі Основний Закон держави;

9) визначені в їхній гіпотезі умови і обставини, за наявності яких реалізується правило, що випливає із відповідних положень норм конституційного права, часто визначаються і обумовлюються виключно змістом останніх;

10) особливе коло суб'єктів – учасниками регульованих ними відносин виступають, як правило, суб'єкти, наділені певною владою (державні органи, наділені відповідними владними повноваженнями, народ, що виступає єдиним носієм влади в державі, і окремі громадяни, які знаходяться у правовому зв'язку із державою, що знаходить свій прояв у їх взаємних правах, обов'язках і відповідальності).

Конституційно-процесуальні норми класифікують за такими критеріями. 1) За методом правового регулювання:

а) імперативні — норми, що прямо вказують на відповідну поведінку суб'єктів за чітко визначених обставин;

б) диспозитивні — норми, що містять процедурні настанови, які за певних умов і за добровільною згодою учасників можна деякою мірою скоригувати на власний розсуд, проте у встановлених процесуальними вимогами межах.