1). Поняття "рушійні сили розвитку суспільства". У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів. Опорним при дослідженні питання про суб'єкти історії та про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи/

Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. Тому, з урахуванням реалій нашого часу в західній соціальній філософії/

Відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.

Формування соціальних груп українського суспільства має відбуватися тією мірою, якою буде здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації. Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб'єктами розвитку суспільства. Такими суб'єктами є і етносоціальні спільності людей.

2). Наукова школа — форма організації колективної наукової праці співробітників НДІ, ВНЗ, наукового центру тощо під керівництвом лідера школи, як правило, відомого вченого. Характеризується єдиною дослідною програмою, спільністю наукових поглядів і стилю наукової діяльності в конкретній галузі. Лідер є автором програмної концепції — основи для вирішення наукових задач.

Наукова школа — неформальний творчий колектив дослідників різних поколінь, об'єднаних загальною програмою та стилем дослідницької роботи, які діють під керівництвом визнаного лідера.

Це є об'єднання однодумців, що втілюють наукові дослідження у життя. У діяльності наукової школи реалізуються такі функції:

1) виробництво наукових знань 2) поширення знань 3) підготовка обдарованих фахівців.

Ключова фігура наукової школи це її лідер (називає школу). Лідером може бути видатний, авторитетний вчений, який продукує ідеї (нові напрями дослідження), вчений, який може об'єднати навколо себе однодумців.

Наукова школа відрізняється від звичайного наукового колективу низкою ознак:

• - тематика досліджень наукової школи більш однорідна, ніж у лабораторії або відділі;

• - у школі відбувається постійний процес накопичення і структуризації наукового знан-ня, тоді як у формальному колективі знання, якщо вони навіть отримані, часто не структуру-ються через розпорошеність наукової тематики;

• - для наукової школи більш характерний неформальний поділ науковців на «генерато-рів» ідей, критиків, ерудитів тощо, тоді як у науковому колективі стосунки між науковцями більш формалізовані згідно з розподілом за посадами;

• - у процесі відтворення поколінь учених у школі науковим керівником молодих дослід-ників завжди є учений - представник даної школи, тоді як у науковій лабораторії або відділі керівником може бути учений, що не належить до даної організації.

Наукові школи: Мітоська школа; Бергенська метеорологічна школа; Казанська алгебраїчна школа; Школи права (Природна; Історична; Нормативістська; Марксистська; Психологічна; Соціологічна; Антропологічна; Школи кримінального права ( Класична; Антропологічна; Соціологічна; Школи права України( Київська школа права; Харківська школа права; Львівська школа права; Одеська школа права.

3). Наука – це сфера людської діяльності, спрямована на вироблення нових знань про природу, суспільство і мислення. Поняття "наука" включає в себе як діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, так і результат цієї діяльності – суму здобутих наукових знань, що є основою наукового розуміння світу. Науку ще розуміють як одну з форм людської свідомості. Термін "наука" застосовується для назви окремих галузей наукового знання. Наукова діяльність – інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах: 1) науково-дослідницька діяльність; 2) науково-організаційна діяльність; 3) науково-інформаційна діяльність; 4) науково-педагогічна діяльність; 5) науково-допоміжна діяльність та ін. Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи. Наукове дослідження – цілеспрямоване пізнання, результати якого виступають як система понять, законів і теорій. Наукове дослідження має об’єкт і предмет на пізнання яких воно спрямоване. Об’єктом дослідження є процес або явище, що породжує проблемну ситуацію, і обране для вивчення. Предмет знаходиться в межах об’єкта, який вивчається. Мета наукового дослідження включає визначення об’єкта, достовірність вивчення його структури, характеристик, зв’язків на основі розроблення у науці принципів та методів  пізнання для отримання корисних для діяльності людини результатів, впровадження в практику, отримання певного ефекту. Фундаментальна наука - це наука заради науки. Це частина науково-дослідницької діяльності без певних комерційних чи інших практичних цілей, Природознавство - приклад фундаментальної науки. Воно спрямоване на пізнання природи, такою, як вона є сама по собі, незалежно від того, який додаток отримають його відкриття: освоєння космосу або забруднення навколишнього середовища. І ніякої іншої мети природознавство не переслідує. Це наука для науки, тобто пізнання навколишнього світу, відкриття фундаментальних законів буття і збільшення фундаментальних знань.( ботаніка; зоологія; генетика; антропологія.) Прикладна наука - це наука, спрямована на отримання конкретного наукового результату, який актуально або потенційно може використовуватися для задоволення приватних або громадських потреб.Наприклад,- Біологія (рослинництво; тваринництво; селекція, клонування; медицина.). У фундаментальної і прикладної науки різні методи і предмет дослідження, різні підходи і кут зору на соціальну дійсність. У кожної з них свої критерії якості, свої прийоми і методологія, своє розуміння функцій вченого, своя власна історія і навіть своя ідеологія. Іншими словами, свій світ і своя субкультура.

4). Сьогодні педагогічні дослідження здійснюються за допомогою цілої системи різноманітних методів. До них належать: Традиційними називають методи, які педагогіка дістала у спадок від дослідників, що стояли біля витоків педагогічної науки. Педагогічне тестування (Тестування) –ЦЕ цілеспрямоване, однакове для всіх досліджуваних обстеження, що проводиться в умовах строгого контролю. Від інших способів обстеження тестування відрізняється простотою, доступністю, точністю, можливістю автоматизації. Це дозволяє об’єктивно виміряти характеристики педагогічного процесу, що вивчаються. Метод моделювання– це метод створення і дослідження моделей. Наукова модель – уявна чи матеріально реалізована система, яка адекватно відображає предмет дослідження і здатна замінити його так, що вивчення моделі сприяє отриманню нової інформації про цей предмет. Головна перевага моделювання – можливість охопити систему цілісно. Моделювання у педагогіці успішно застосовується для вирішення таких завдань, як поліпшення планування навчального процесу, оптимізація структури навчального матеріалу, управління пізнавальною діяльністю, управління навчально-виховним процесом та ін. Метод педагогічного спостереження – спеціально організоване сприймання педагогічного процесу в природних умовах. Розрізняють спостереження пряме й опосередковане, відкрите й закрите, а також самоспостереження. Організовуючи спостереження, важливо мати його план, визначити термін, фіксувати результати. Спостереження повинно бути систематичним. Якщо педагог тільки реєструє поодинокі факти, що впадають у вічі, то поза його увагою залишаються вихованці, які прагнуть приховати свою внутрішню позицію. За зовнішньою поведінкою треба вміти побачити справжні причини, а за словом – справжні мотиви.

Метод бесіди – джерело і спосіб пізнання педагогічного явища через безпосереднє спілкування з особами, яких дослідник вивчає в природних умовах. Щоб вона була результативною, необхідно мати її план, основні й додаткові запитання; створити сприятливу атмосферу для відвертого обміну думками; врахувати індивідуальні особливості співбесідника; виявити педагогічний такт; уміти запротоколювати бесіду. Отримані результати бесіди доцільно порівняти з інформацією про особистість, отриманою за допомогою інших методів. Різновид бесіди - інтерв’ю.На відміну від бесіди, яку проводять у природній, невимушеній, обстановці, під час інтерв’ю дослідник ставить наперед визначені запитання у певній послідовності й записує відповіді співбесідника. Цей метод найдоцільніший, якщо дослідник упевнений в об’єктивності відповідей опитуваних, адже інтерв’ю не передбачає уточню вальних запитань. Використовуючи його, слід враховувати можливі типи респондентів: несміливий, боязкий, балакучий, жартівник, сперечальник, самовпевнений. Результати інтерв’ю залежать від продуманості запитань. Метод анкетування– дає змогу підвищити об’єктивність інформації про педагогічні факти, явища, процеси, їх типовість, оскільки передбачає отримання інформації від якнайбільшої кількості опитаних. За характером анкети поділяють на: відкриті– передбачають довільну відповідь на поставлене запитання;закриті – до поставлених запитань пропонуються варіанти готових відповідей на вибір опитуваного;напіввідкриті – крім вибраної з готових відповіді, можна висловити й власну думку;полярні– потребують вибору однієї з полярних відповідей типу «так» чи «ні», «добре» чи «погано» та ін. Педагогічний експеримент (лат.experimentum– проба, дослід). Суть експерименту як методу дослідження полягає у спеціальній організації педагогічної діяльності учителів і учнів, вихователів і вихованців з метою перевірки й обґрунтування наперед розроблених теоретичних припущень, або гіпотез. Якщо гіпотеза знаходить своє підтвердження в педагогічній практиці, дослідник робить відповідні теоретичні узагальнення і висновки. Метод педагогічного експерименту– науково поставлений дослід організації педагогічного процесу в точно враховуваних умовах. Забезпечує найдостовірніші результати в педагогічних дослідженнях. Залежно від мети дослідження розрізняють такі види педагогічного експерименту: констатувальний– вивчаються наявні педагогічні явища;перебірковий, уточнювальний– перевіряється гіпотеза, створена у процесі усвідомлення проблеми;творчий, перетворюючий, формувальний – конструюються нові педагогічні явища. Метод вивчення шкільної документації та учнівських робіт.Особові справи учнів, класні журнали, контрольні роботи, зошити з окремих дисциплін, предмети, виготовлені в навчальних майстернях, дають дослідникові об’єктивні дані, що характеризують індивідуальні особливості учнів, їх ставлення до навчання, рівень засвоєння знань, сформованості вмінь та навичок. Шкільна документація (загальношкільний план роботи, плани роботи предметних комісій, класних керівників, протоколи засідань педагогічної ради та ін.) дає змогу скласти уявлення про стан навчально-виховної роботи в школі загалом і на окремих її ділянках зокрема. Під час дослідження проблем навчально-виховного процесу виявляють чинники, сприяють їх вирішенню, визначають рівень ефективності їх впливу. Метод рейтингу – оцінка окремих сторін діяльності компетентними суддями (експертами). До експертів висуваються такі вимоги: компетентність – знання сутності проблеми; креативність – здатність творчо вирішувати завдання; позитивне ставлення до експертизи; відсутність схильності до конформізму – наявність власної думки і здатність обстоювати її; наукова об’єктивність; аналітичність і конструктивність мислення; самокритичність. Метод узагальнення незалежних характеристик – узагальнення відомостей про учнів, отриманих за допомогою інших методів, зіставлення цих відомостей, їх осмислення. Метод психолого-педагогічного тестування – випробування учня на певний рівень знань, умінь або загальну інтелектуальну розвиненість за допомогою карток, малюнків, задач-шарад, ребусів, кросвордів, запитань. Екзаменаційні білети також можна складати у формі тестів. Результати тестування визначають підрахуванням відсотків розв’язаннях тестів. Метод соціометрії – вивчення структури і стилю взаємин у колективі (запозичений з соціології). Учневі пропонують відповісти на запитання типу:«З ким би ти хотів...» (сидіти за однією партою, працювати поруч у майстерні, грати в одній команді та ін.). На кожне запитання він має дати три або більше«вибори».За числом виборів можна визначити місце, роль, статус кожного члена колективу, наявність внутрішньоколективних угруповань, їх лідерів. Отримані дані дають змогу змоделювати внутрішньоколективні стосунки: рівень згуртованості колективу, способи його впливу на важкого учня та ін. Метод соціометрії використовують спільно з іншими методами, оскільки він не розкриває мотивів взаємин у колективі, а лише відображає загальну їх картину. Метод аналізу результатів діяльності учня– аналіз результатів різних видів діяльності учня (передусім успішності, виконання громадських доручень, участі в конкурсах та ін.), який допомагає скласти уявлення про нього за реальними справами. На підставі вивчення виробів учня в майстерні, наприклад, можна зробити висновок про його акуратність, старанність у роботі. Виготовлені в технічних гуртках моделі свідчать про спрямованість інтересів і нахилів. Відповіді на уроках характеризують його пам’ять, мислення, уяву, погляди, переконання. Колекції поштових марок, малюнків і віршів в альбомі є матеріалом для висновків про спрямованість уваги, спостережливості, творчої уяви, естетичних почуттів і художніх здібностей школяра. У щоденниках учні занотовують певні події свого життя і ставлення до них.

5). Для вибору проблеми та теми дослыдження рекомендовано: Ι етап. Вибір теми дослідження:

1.Уясніте, в чому головна проблема, її практичний і суспільний сенс. 2.Обдумайте і обговоріть з іншими, чи є дана проблемна тема достатньої значущою в теоретичному і (або) практичному сенсі, щоб затратити зусилля на роботу з неї, чи немає вже готових аналогів вирішення цієї проблеми, чи не є вона частиною іншої, більш загальної (який саме, чи є рішення цієї загальної проблеми?). 3.В залежності від попереднього відповіді, обміркуйте: Ваша робота буде носити теоретико-прикладної або практично-прикладний характер, а потім вирішите, розташовуєте Ви достатніми ресурсами (знаннями, джерелами додаткової інформації, базою проведення дослідження) для здійснення роботи над проблемною темою в прийнятні терміни. Формулювання Вашої теми дослідження повинна обов'язково містити проблему і вказувати на конкретні дії (діяльність) у галузі дослідження. Не рекомендується формулювати тему у вигляді називних пропозиції. Назва теми краще починати з відкладального іменника («Виявлення ...», «Встановлення ...», «Підготовка ...», «Організація ...», «Конструювання ...», «Корекція ...» і т.д.), який конкретизує область дослідження. II етап. Написання «введення» Вступ містить: а) обгрунтування актуальності Вашої теми дослідження, яке включає: · Соціальну актуальність, тобто необхідно довести, чому те, чим Ви будете займатися, потрібно суспільству. · При обгрунтуванні соціальної актуальності можна послатися на урядові, нормативні документи, що дозволить Вам більш впевнено говорити про значущість теми. · Психолого-педагогічну актуальність, яка передбачає короткий (ми підкреслюємо, - короткий) огляд літератури з досліджуваної проблеми з її аналізом. · Ви повинні проаналізувати, що напрацьовано в філософської, психологічної, педагогічної, методичної та ін літературі, що Вас влаштовує, і що не задовольняє сьогоднішніх умов; · Практичну актуальність, тобто що не вдається на практиці, навіть якщо є теоретичне вирішення проблеми. Таким чином, Ви виявите протиріччя між належним і сущим, тобто між тим, що треба і тим, що є. III етап. Визначення логічної структури психолого-педагогічного дослідження і його наукового апарату Для чіткого визначення меж проблемної теми, з'ясування того, чим ви будете займатися, необхідно визначити: а) проблему, б) мета вашої роботи; в) об'єкт і предмет дослідження; г) гіпотезу; д) завдання. Найчастіше педагоги-практики не надають значення виділеним компонентів, вважаючи їх необов'язковими. Тим не менш, саме їх виділення дозволяє уточнити зміст діяльності, визначити напрям пошуку, виключити зайве і непотрібне, звузити межі пошуку в роботі над проблемною темою, зосередити увагу на головному і істотному. ПРОБЛЕМА ДОСЛІДЖЕННЯ - щось невідоме в науці (що дуже суттєво) і відображає протиріччя процесу пізнання на його історично певному етапі. Сутність проблеми - протиріччя між належним і сущим. ОБ'ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ - це те педагогічне явище, процес вивчення сутності, властивостей, відносин якого стане головним у Вашій роботі. Для простоти сказаного можна дати такі поради: в проблемній темі необхідно виділити ключове слово або ключове словосполучення, яке і буде об'єктом. Інакше кажучи, кожен з працюючих над проблемною темою повинен буде визначити, що в самій темі представляє інтерес для дослідження. ПРЕДМЕТ ДОСЛІДЖЕННЯ - це конкретні елементи, зв'язки, відносини об'єкта, які підлягають дослідженню в роботі над проблемною темою. Тобто предмет дослідження або збігається з об'єктом, або вже його. 6). Етапи педагогічного дослідження. Розпочинаючи педагогічне дослідження, важливо з’ясувати його вихідні положення, а саме: актуальність проблеми, об’єкт, предмет мету, гіпотезу та завдання дослідження. Проблема дослідженняв широкому значенні – складне теоретичне або практичне питання, що потребує вивчення, вирішення. Проблема має бути відображена насамперед у темі дослідження. Об’єкт дослідження– частина об’єктивної реальності, яка на цьому етапі стає предметом практичної й теоретичної діяльності людини як соціальної істоти (суб’єкта). Об’єктами педагогічних досліджень можуть бути діяльність педагогів, учнів, педагогічні стосунки між суб’єктом і об’єктом навчально-виховної роботи, особистістю та колективом, між вихованням і самовихованням, організація пізнавальної діяльності учнів, навчально-виховний процес тощо. Предмет дослідження– зафіксовані в досвіді, включені в процес практичної діяльності людини сторони, якості та відносини досліджуваного об’єкта з певною метою за даних умов. Предмет дослідження вужче поняття, ніж об’єкт дослідження. Об’єктами, наприклад, можуть бути методи виховання, а предметом – тільки одна група цих методів, наприклад, методи стимулювання виховання. 7). Мета дослідження– мета, яку поставив перед собою дослідник. Формулюючи мету дослідження, дослідник з’ясовує, який результат передбачає отримати і яким він має бути. Гіпотеза дослідження – його конкретизована мета. Завдання дослідження: а) вирішення певних теоретичних питань, що є загальною проблемою (наприклад, з’ясовування сутності дидактичного явища, вдосконалення його визначення, дослідження ознак); б) експериментальне вивчення практики вирішення проблеми, виявлення її типового стану, типових недоліків, їх причин, типових рис передового досвіду та ін.; в) обґрунтування системи заходів, необхідних для вирішення поставленого завдання; г) експериментальна перевірка пропонованої системи заходів щодо відповідності її критеріям оптимальності; ґ) вироблення методичних рекомендацій для тих, хто використовуватиме результати дослідження на практиці.

8). Етапи науково-педагогічного дослідження:

• етап включає загальне ознайомлення з проблемою дослідження, обґрунтування її актуальності, рівня розробленості; визначення об'єкта, предмета та теми дослідження; формулювання загальної та проміжної мети дослідження, співвіднесення з метою завдань.

• етап складається з вибору методології - вихідної концепції, опорних теоретичних положень, єдиного задуму та дослідницького підходу, що визначають хід і передбачувані результати дослідження.

• етап передбачає побудову гіпотези дослідження - теоретичної конструкції, справедливість якої слід довести.

• етап охоплює вибір методів дослідження; проведення констатуючого експерименту з метою встановлення вихідного стану предмету дослідження.

• етап складається з організації і проведення перетворюючого експерименту.

• етап вміщує аналіз, інтерпретацію та оформлення результатів дослідження.

• етап передбачає розробку практичних рекомендацій.

Отже, весь процес наукового дослідження можна приблизно відобразити у вигляді такої логічної схеми:

• Обґрунтування актуальності обраної теми.

• Постановка мети і конкретних завдань дослідження.

• Визначення об'єкта і предмета дослідження.

• Вибір методів (методики) проведення дослідження.

• Опис процесу дослідження.

• Обробка і обговорення результатів дослідження.

• Формулювання висновків і оцінка одержаних результатів.

Під організацією досліджень розуміють взаємозв'язок складових елементів дослідницької роботи.

9). Ме́тод — систематизована сукупність кроків, які потрібно здійснити, щоб виконати певну задачу чи досягти певної мети; поняття тотожне алгоритму дій і технологічному процесу. Науко́вий ме́тод (або Ме́тоди науко́вого дослі́дження)  сукупність методів встановлення параметрів, структури, інших характеристик досліджуваних об'єктів. Метод включає в себе способи дослідження феноменів, систематизацію, коригування нових і отриманих раніше знань. Висновки робляться за допомогою правил і принципів міркування на основі емпіричних (спостережуваних і вимірюваних) даних про об'єкт^[1]. Базою для отримання даних є спостереження та експерименти. Для пояснення спостережуваних фактів висуваються гіпотези і будуються теорії, на підставі яких формулюються висновки та припущення. Отримані прогнози перевіряються експериментом або збором нових фактів^[2]. Важливою стороною наукового методу, його невід'ємною частиною для будь-якої науки, є вимога об'єктивності, що виключає суб'єктивне тлумачення результатів. Не повинні прийматися на віру будь-які твердження, навіть якщо вони виходять від авторитетних учених. Для забезпечення незалежної перевірки проводиться документування спостережень, забезпечується доступність для інших вчених всіх вихідних даних, методик і результатів досліджень. Це дозволяє не тільки отримати додаткове підтвердження шляхом відтворення експериментів, але й критично оцінити ступінь адекватності (валідності) експериментів і результатів по відношенню до перевіреної теорії. Наукове дослідження– процес цілеспрямованого вивчення певного об’єкта (предмета або явища), використовуючи наукові методи з метою встановлення закономірностей його виникнення, розвитку і перетворення у практичній діяльності людей. Науково-дослідний процес– це сукупність організаційних, методичних і технічних прийомів, здійснюваних за допомогою певних процедур.

10). Як метод наукового пізнання спостереження дає можливість одержувати первинну інформацію у вигляді сукупності емпіричних тверджень. Емпірична сукупність стає основою попередньої систематизації об´єктів реальності, роблячи їх вихідними об´єктами наукового дослідження. Спостереження мусить відповідати таким вимогам: -  передбачуваності заздалегідь (спостереження проводиться для певного, чітко поставленого завдання); -  планомірності (виконується за планом, складеним відповідно до завдання спостереження);  -  цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторони явища, котрі викликають інтерес при дослідженні); -   вибірковості (спостерігач активно шукає потрібні об´єкти, риси, явища); -   системності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою). Вимірювання - це процедура визначення числового значення певної величини за допомогою одиниці виміру. Цінність цієї процедури полягає в тому, що вона дає точні, кількісно визначені відомості про об´єкт. При вимірюванні необхідні такі основні елементи: об´єкт вимірювання, еталони, вимірювальні прилади, методи вимірювання. Вимірювання ґрунтується на порівнянні матеріальних об´єктів.  Найважливішою складовою наукових досліджень є експеримент - апробація знання досліджуваних явищ в контрольованих або штучно створених умовах. Це такий метод вивчення об´єкта, коли дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього шляхом створення штучних умов чи застосування звичайних умов, необхідних для виявлення відповідних властивостей. Сам термін «експеримент» (від латинського experimentum - спроба, дослід) означає науково поставлений дослід, спостереження досліджуваного явища у певних умовах, що дозволяють багаторазово відтворювати його при повторенні цих умов. Експеримент - важливий елемент наукової практики вважається основою теоретичного знання, критерієм його дійсності. Особливого значення набуває експеримент при вивченні екстремальних умов. З розвитком науки і техніки сфера експерименту значно розширюється, охоплюючи все більшу сукупність об´єктів матеріального світу. 11). Методи теоретичних досліджень: Аналогія– це метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками. Аналогія, як і неповна індукція, сама по собі ще не може гарантувати достовірні висновки. Аналогія не дає достовірного знання: якщо роздуми за аналогії є істинними, то це ще не означає, що його результати будуть істинними. Для підвищення вірогідності висновків за аналогією необхідно прагнути, дотого, щоб:

• були охвачені внутрішні, а не зовнішні якості об'єктів, які співпадають;

• ці об'єкти були подібні в вважливих і суттєвих ознаках, а не в випадкових і другорядних;

• врахування не тільки подібностей, а й відмінностей - щоб останнє не перенести на інший об'єкт. Екстраполяція(від–над, і–змінюю, виправляю) – метод наукового дослідження, який полягає в розповсюдженні висновків, отриманих із спостережень над однією частиною об'єкта. Ідеалізація – це конструювання подумки об'єктів, які не існують у дійсності або практично нездійсненні (наприклад, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло, лінія, площина). Мета ідеалізації: позбавити реальні об'єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об'єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. При цьому мета досягається завдяки:

• багатоступінчастому абстрагуванню (наприклад, абстрагування від товщини приводить до поняття "площина");

• переходу подумки до кінцевого випадку в розвитку якоїсь властивості (абсолютно тверде тіло);

• простому абстрагуванню (рідина, що не стискується).

• Будь-яка ідеалізація правомірна лише в певних межах. Формалізація– це метод, за. допомогою якого змістовне знання відображується у формалізованій мові. Формалізація основана на мисленні, що дозволяє відображати основні закономірності й процеси розвитку об'єктів навколишнього світу в знаковій формі за допомогою спеціальних знаків, символів, формул чи форма Метод формалізації дає можливість звільнитися від інтуїтивних уявлень, малопридатних для науки через їхню невизначеність і неоднозначність. Необхідною умовою для побудови такої мови є використання аксіоматичного методу, завдяки якому вдається одержати всі твердження теорії з невеликої кількості положень (аксіом), які приймаються без доведення. Аксіоматичний метод – метод побудови наукової теорії, за якого деякі твердження приймаються без доведень, а всі інші знання виводяться з них відповідно до певних логічних правил.

Гіпотеза та припущення. У становленні теорій як системи наукового знання найважливішу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза є формою осмислення фактичного матеріалу, формою переходу від фактів до законів. Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування та розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей. Один з основних методів наукового пізнання в суспільних науках. Систематизація– специфічний метод дослідження, пізнавальний процес упорядкування деякої множини розрізнених об'єктів і знання про них. Упорядкування здійснюється шляхом встановлення єдності і відмінності елементів, що підлягають систематизації, визначення місця кожного елемента відносно один одного. При цьому використовуються логічні операції порівняння, абстрагування, класифікації, аналізу і синтезу, опису та пояснення. Результатом систематизації є відповідна наукова система об'єктів і знань про них.  Метод класифікації. Система класифікації визначається і характеризується використаним методом класифікації, ознаками класифікації, послідовністю і кількістю рівнів класифікації, кількістю угруповань.

13). У науковій літературі підкреслюється, що правильно постав­лена проблема є передумовою успіху її вивчення. Щоб перейти від практичного завдання до наукової проблеми, необхідно виконати два процеси: а) визначити, які наукові знання потрібні, аби вирі­шити практичне завдання; б) встановити, чи є для цього необхідні наукові знання. В кожному дослідженні треба вирізнити вихідні засади проблеми, а також довести, що для її вивчення існує необхідне «поле» пошу­ку, є базові наукові знання та засоби їх практичної реалізації. Пошук педагогічної проблеми - досить складне завдання. Обґрунтування актуальності проблеми передбачає відповідь на запитання: чому цю проблему важливо розв'язувати сьогодні. Що конкретніше сформульована педагогічна проблема і тема, то легше визначити об'єкт і предмет дослідження, його мету і зав­дання. Існує два типи гіпотез. Перший тип - теоретичні гіпотези, в основу яких покладено наукові закономірності, методологічні положення, логічні суджен­ня, аргументовані прогнозування, фундаментальні знання, що можуть бути не лише педагогічними, а й суміжними знаннями з психології, соціології тощо. Такі гіпотези є вагомими і значущи­ми, бо вони є засобом розвитку відповідної галузі педагогічної на­уки і елементом педагогічної теорії.Другий тип — емпіричні гіпотези. Вони ґрунтуються на резуль­татах попереднього практичного досвіду, що нерідке набувається методом « проб і помилок » Цей тип гіпотез також має певну науко­ву цінність. Існують певні правила роботи з літературою, які треба врахо­вувати молодому науковцю: 1) складання попереднього бібліографічного списку джерел, 2) підбір публікацій, 3) опрацювання публікацій. Варто акцентувати значення картотеки дослідника, що скла­дається у процесі накопичення інформаційних матеріалів і дозво­ляє контролювати та регулювати процес перегляду літератури. Поради щодо оформлення картотеки можна одержати в довідковій службі бібліотек. Важливим джерелом накопичення інформації є вивчення та аналіз педагогічного досвіду. 

14). Формою узагальнення результатів дослідження може бути усний виклад або друкована праця. Усний виклад являє собою повідомлення або виступ перед аудиторією. Друкованою працею може бути реферат, стаття, науковий звіт, дисертація, монографія. За результатами дослідження його автори також можуть підготувати до друку навчальний чи методичний посібник. З усним викладом науковець може виступити на науковій нараді, семінарі, конференції, симпозіуми та ін. Зазвичай, час виступу обмежений. Тому повідомлення, а тим більше доповідь, повинні бути стислими, конкретними, чіткими і якнайповніше відображати суть виступу. Для досягнення цього виступ доцільно будувати за такою схемою: Вихідні позиції. Показується, яку наукову концепцію покладено в основу наукового дослідження. Коротко дається виклад стану досліджуваної проблеми, обґрунтовується вибір теми дослідження і її актуальність. Слід підкреслити, що усний виступ повинен розкривати тільки основну ідею проведеного дослідження і ні в якому разі не деталізувати окремі його положення. Для цього дослідник повинен глибоко усвідомлювати одержані результати, знайти найдоцільнішу форму їх викладу, глибоко аргументувати і обгрунтувати їх як фактичним матеріалом, так і логічними міркуваннями. Головним у науковому виступі повинна бути його змістовність і наукова аргументація. Зайві слова, маловідомі терміни тільки знижують якість повідомлення чи виступу. При написанні доповіді треба врахувати, що значна частина матеріалу може бути викладена на плакатах (слайдах). На плакатах звичайно подають: статистичні матеріали, графічну інтерпретацію взаємозв'язків між елементами якоїсь системи, структуру системи, алгоритми, схему експерименту, виявлені залежності у табличній або графічній формі та ін.

Часто виступу учасників наукових зібрань публікують у вигляді тез доповідей. Обсяг тез доповіді зазвичай не перевищує 1-2 друкованих1 сторінок тексту. Тому тези доповіді повинні відобразити тільки головні думки виступу.

Реферат є одним з найпростіших форм узагальнення результатів дослідження у письмовій формі. Рефератом2 називають короткий і стислий виклад основних положень дослідження. У рефераті найчастіше розкривається теоретичне і практичне значення досліджуваної теми, аналізуються наявні публікації з даної теми, робиться оцінка і формулюються висновки щодо проаналізованого наукового матеріалу. Реферат повинен відобразити ерудицію його автора, уміння самостійно проаналізувати, систематизувати й узагальнити існуючу наукову інформацію.

Реферат, зроблений автором своєї наукової праці, називають авторефератом (наприклад, автореферат дисертації).

Наукова стаття вважається найпоширенішою формою друкованої продукції дослідника. Статті публікуються у наукових журналах, наукових або науково-методичних збірниках. Обсяг статті зазвичай сягає 10-12 сторінок друкованого тексту. Текст статті доповнюється ілюстративними матеріалами -таблицями, графіками, діаграмами, рисунками тощо. Опублікувати статтю - це означає зробити даний матеріал надбанням фахівців для використання в їхній роботі. Отже, треба писати просто і зрозуміло.

Науковий звіт являє собою документ, у якому містяться вичерпні відомості про виконане дослідження. Будь-який науковий звіт повинен відповідати певним вимогам, до яких відносять: чіткість побудови; логічність побудови викладу матеріалу; переконлива аргументація; стислість і точність формулювань; конкретність і доказовість викладу результатів дослідження; обґрунтованість пропонованих рекомендацій.

Реферат звіту повинен відображати основні відомості про звіт: обсяг, кількість та характер ілюстративних матеріалів і таблиць, перелік ключових слів, сутність виконаної роботи, методи дослідження, короткі висновки і можливості застосування результатів дослідження. Мета реферату - стисло і конкретно передати сутність проведеного дослідження.

Дисертація (від латинського - розвідка, дослідження) являє собою кваліфікаційну наукову працю, виконану особисто здобувачем наукового ступеня у вигляді спеціально підготовленого рукопису. Вона містить висунуті автором для прилюдного захисту науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення, а також характеризується єдністю змісту і свідчить про особистий внесок здобувача в науку.

Монографія - ґрунтовна друкована наукова праця, у якій один досліджуваний предмет, процес або явище розглядаються досить різнобічно і разом з тим цілісно і поглиблено. Авторство монографії може належати одній особі або колективу дослідників.

15). Джерела інформації – це такі системи, компоненти яких забезпечують розміщення, цілісність і доступність інформації з її призначенням.

Види джерел інформації 1. відкриті або відносно доступні; 2. напіввідкриті (не повністю засекречені, але контрольовані кимось); 3. закриті.

Джерела інформації можуть бути: 1. знаючими людьми; 2. документами; 3. засобами дротового і бездротового зв’язку.

Знаючі особами вважаються такі люди, які явно чи потенційно володіють потрібною інформацією. Це такі джерела інформації як:

1) Експерти, тобто індивіди, чиї професійні контакти і знання (робота, хобі) дозволяють зорієнтуватися в цікавому питанні. Вони можуть видати базові матеріали, вивести на нові джерела інформації.

2) Інформатори – це особистості з угрупування противника, що поставляють матеріал про діяльність свого роботодавця. Правдивість наданих ними матеріалів може бути досить високою.

3) Налякані – це все знаючі люди, які надають інформацію під натиском. У даному випадку істинність сообщаемого не гарантована.

4) Агенти – це довірені люди, які знаходяться в оточенні об’єкта. Достовірність поставляються ними даних залежить від їх індивідуальних якостей.

Джерела інформації, в якості яких виступають знаючі люди, можуть бути й іншими особами, випадково володіють потрібними даними.

Документи як джерела інформації:

1) Офіційні документи, що характеризують об’єкт.

2) Архіви і ділові папери.

3) Носії комп’ютерної інформації – бази даних, диски, флешки і пр., з яких можна роздрукувати потрібну інформацію.

4) Особисті архіви і папери – записні книжки, позначки на календарях і т.д.

5) Сміття – випадково втрачені або викинуті чернетки і записи.

6) Оприлюднені відомості – це публікації в газетах , на сайтах в Інтернеті, теле-і радіо сюжети, прочитані кимось лекції та виступи.

Джерела інформації можуть бути засобами дротового і бездротового зв’язку (різноманітні технічні засоби обробки і передачі інформації).

16). Словники - це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо). Вони € одним із засобів нагромадження результатів пізнавальної діяльності людства, показником культури народу. Словники - скарбниця народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Праця над укладанням словників вимагає глибоких знань і великих зусиль. Про це образно сказав український просвітитель початку XVI ст Феофан Прокопович: "Якщо кого-небудь очікує вирок судді, то не слід тримати його на каторзі, доводити до знемоги його руки добуванням руди* хай він укладає словники. Ця праця містить у собі всі види покарань".

Словники виконують інформативну та нормативну функції: вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм.

Усі словники залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання поділяють два типи: енциклопедичні і філологічні. Суттєва відмінність між ними саме в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об'єктом опису в енциклопедичному словнику є поняття, у філологічному - слово. Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та спеціальні (або галузеві, тематичні).

До сьогочасних загальних енциклопедичних словників належать:

Українська Радянська Енциклопедія: У 12т.-2-гевид.-К, 1977-1984.

Український Радянський Енциклопедичний Словник: У 3 т. - К, 1986-1987.

УСЕ Універсальний словник-енциклопедія / Гол. ред. чл.-кор. НАНУ М. Попович. -К., 1999.

Спеціальні енциклопедичні словники подають системні знання з окремих галузевих ділянок. Це, для прикладу, такі словники:

Енциклопедія історії України: У4т.~К, 1969-1972.

Шевченківський словник: У 2 т. -K._t 1983-1985.

Українська географічна енциклопедія: УЗ т. - А"., 1989-1997.

17). Енциклопе́дія -У широкому розумінні — збірка наукових відомостей і довідок на різні теми, призначена для широкого кола читачів.

Словни́к — упорядкований в алфавітному чи тематичному порядку список заголовних слів, лексикографічно опрацьованих^[1].

Словник — лексикографічний продукт, який містить впорядкований перелік мовних одиниць (слів, словосполучень тощо) з короткими їх характеристиками або характеристиками позначених ними понять, або з перекладом на іншу мову.( Існують такі види словників, як діалектні, зворотні, історичні (різновид тлумачного словника), ономастичні, орфоепічні, орфографічні та перекладні словники, а також етимологічний словник.).

Довідник-це Упорядкований предметний матеріал, книга, що містить узагальнені, стислі впорядковані відомості з певних галузей науки, професій, тощо; у вигляді, де потрібне гасло можна швидко знайти: (наприклад, Довідник з фізики, Довідник мисливця).

18). Рекламне повідомлення є найбільш поширений рекламний продукт, специфіка якого полягає в єдності вербальних (найменування фірми і товару, товарний знак, слоган, текст) і невербальних (образ, колірна гамма і композиція) смислових компонент рекламної інформації.

Рекламне повідомлення -це елемент рекламної комунікації, що є безпосереднім носієм інформаційного та емоційного змісту, що передається в процесі рекламної комунікації. Це послання має конкретну форму (текстову, візуальну, символічну) і надходить до адресата за допомогою конкретного каналу комунікації. Цей термін носить нейтральний характер. Він не відображає силу рекламного впливу і, в цьому сенсі, може бути синонімом рекламного оголошення.

Рекламне оголошення –це рекламне повідомлення, що має конкретну форму вираження, що використовується з метою залучення уваги цільової аудиторії (рекламне оголошення в газеті, рекламне оголошення по радіо).

Путівник, також Провідник  —це друкована книга, електронний чи аудіовізуальний довідник, присвячений якомусь місту, музею, туристичному місцю тощо.

Картографічні матеріали- це графічні, цифрові, текстові, серед них і офіційні, та ін. документи, що використовуються під час картографування. К. м. за своїм значенням і використанням поділяють на основні, додаткові та допоміжні. Основні К м. - такі матеріали, за якими під час складання оригіналу карти подаються основні елементи її змісту. Це здебільшого вже видані інші карти або їх оригінали, масштаб яких такий же, як карти, що складається, або трохи більший. Додаткові К. м. — матеріали, які доповнюють головні елементи змісту карти, подають їх додаткову характеристику, а також матеріали, які є вихідними для нанесення на складальній основі додаткових об'єктів згідно з програмою карти, що складається. Допоміжні К. м. використовують для оцінки загального змісту карти, уточнення як якісних, так і кількісних характеристик її окремих елементів тощо.

19). Моногра́фія —це наукова праця у вигляді книги з поглибленим вивченням однієї або декількох (тісно пов'язаних між собою) тем. Серед учених прийнято будь-яку досить тривалу роботу з дослідження певної теми завершувати публікацією відповідної монографії, що містить детальний опис методики дослідження, виклад результатів проведеної роботи, а також її інтерпретацію. У бібліотекознавстві термін «монографія» позначає будь-яку несерійну публікацію, що складається з одного або декількох томів (обмеженої їхньої кількості). І саме це відрізняє її від серійних публікацій, таких як газети або часописи (журнали). Наукова монографія - це науково-дослідницька праця, предметом якої є вичерпне узагальнення теоретичного матеріалу з наукової проблеми або теми з критичним його аналізом, визначенням вагомості, формулюванням нових наукових концепцій. Монографія фіксує науковий пріоритет, забезпечує первинною науковою інформацієюсуспільство, слугує висвітленню основного змісту і результатів наукового, дисертаційного дослідження. Наукову монографію характеризує єдність змісту і вона свідчить про науковий внесок здобувача в науку і розглядається як кваліфікаційна наукова праця. За цих умов вона заміняє дисертаційну роботу. Традиційно склалась композиційна структура наукової монографії: титульний аркуш, анотація, перелік умовних позначень (при необхідності) вступ або передмова, основна частина, висновки або післямова, література, допоміжні покажчики, додатки, зміст. Монографія призначена перш за все для вчених і має відповідати за змістом і формою жанру публікації. Особливе значення тут мають чіткість формулювань і викладу матеріалу, логіка висвітлення основних ідей, концепцій, висновків. її обсяг має бути не менший 6 друкованих аркушів. Вимоги до сутності викладу матеріалу в розділах монографії, аналогічні до вимог інших наукових публікацій з певними особливостями їх призначення. Дисерта́ція —це спеціально підготовлена наукова праця на правах рукопису, яку виконують для прилюдного захисту на здобуття наукового ступеня. В Україні розрізняють дисертацію для здобуття наукового ступеня кандидата наук (кандидатська дисертація) та доктора наук (докторська дисертація). Як правило, дисертація включає висвітлення стану вивчення проблеми (огляд та аналіз), результати теоретичних та експериментальних досліджень автора, висновки та рекомендації. У дисертації з технічних наук окремим розділом подаються авторські розробки технології або технічних конструктивних рішень. Основні результати, викладені у дисертації, оформляються у вигляді автореферату. Автореферат дисертації —це стислий виклад кандидатської та докторської дисертації, який виконується після її фактичного завершення. Виконується, як правило, накладом 100—150 примірників і розсилається відповідно до спеціальних списків розсилки у спеціалізовані наукові організації задля апробації та отримання відгуків на автореферат.

20). У джерельній базі провідне місце займають періодичні видання, основними різновидами яких є газети і журнали. їх специфічною рисою, як джерела, є комплексний, синтетичний характер: у них представлено багато форм інформації (документальна, поточно-хронологічна, особового характеру тощо). Преса характеризується також оперативністю подання інформації про події, безпосередністю відображення останніх, що підвищує її джерельну цінність. Практика публікації на сторінках газет і журналів офіційних матеріалів — постанов органів державної влади, документів політичних партій та громадських організацій — перетворює пресу на своєрідну скарбницю джерел епохи, які різнопланово висвітлюють події.

Незважаючи на складні умови праці, більшість журналістів в усі часи намагалися донести до читачів об'єктивну інформацію з усіх сучасних їм проблем, тому преса для історика є одним з основних комплексних джерел з історії українського суспільства за останні століття.

30) ; 31); 32). Вимоги до оформлення ілюстрацій, таблиць, формул: Ілюстрації (фотографії, креслення, схеми, графіки тощо) і таблиці слід розміщувати безпосередньо після тексту, де вони згадуються вперше, або на наступній сторінці. Посилання на ілюстрації роботи вказують порядковим номером ілюстрації, наприклад,«рис. 1.2». На всі ілюстрації в роботі повинні бути посилання. Ілюстрації і таблиці, які розміщені на окремих сторінках, включають до загальної нумерації сторінок. Таблицю, рисунок або креслення, розміри якого більше формату А4, враховують як одну сторінку і розміщують у відповідних місцях після згадування в тексті або у додатках. Ілюстрації позначають словом «Рис.» і нумерують послідовно в межах розділу, за винятком ілюстрацій, поданих у додатках. Номер ілюстрації повинен складатися з номера розділу і порядкового номера ілюстрації, між якими ставиться крапка. Наприклад:«Рис. 3.2Схема розміщення»(другий рисунок третього розділу). Номер ілюстрації, її назва і пояснювальні підписи розміщують послідовно під ілюстрацією. Якщо в роботі подано одну ілюстрацію, то її нумерують за загальними правилами. Цифровий матеріал, як правило, має бути оформлений у вигляді таблиць, на які повинно бути обов’язкове посилання. Таблицю слід розміщувати безпосередньо після тексту, в якому на неї посилаються вперше, або на наступній сторінці. При цьому слово «таблиця» в тексті пишуть скорочено, наприклад: «...в табл. 1.2». Таблиці нумерують послідовно (за винятком таблиць, поданих у додатках) у межах розділу. Управому верхньому куті над відповідним заголовком таблиці розміщують напис «Таблиця» із зазначенням її номера. Номер таблиці повинен складатися з номера розділу і порядкового номера таблиці, між якими ставиться крапка, наприклад: «Таблиця 1.2» (друга таблиця першого розділу).Назва таблиці оформляється таким чином: «Таблиця 2.4 Порівняння показників технологічної ефективності». У повторних посиланнях на таблиці та ілюстрації треба вказувати скорочено слово «дивись», наприклад: «див. табл. 1.3». Формули та рівняння наводять безпосередньо після тексту, в якому вони згадуються, посередині рядка з полями зверху і знизу не менше одного рядка. Номер формули або рівняння повинен складатися з номера розділу і порядкового номера, розділених крапкою. Цей номер проставляється в дужках на рівні формули у крайньому правому положенні на рядку. Пояснення символів, числових коефіцієнтів формул слід наводити безпосередньо під формулою, у тій же послідовності, в якій вони подаються у формулі, причому пояснення кожного символа починається з нового рядка. Перший рядок пояснення починають з абзацу словом «де», без двокрапки. Посилання на формули або рівняння оформляють порядковим номером у дужках, наприклад «... у формулі (2.1)».

33). Правила оформлення додатків: Додатки наводяться наприкінці роботи після списку використаної літератури, оформляють їх як продовження роботи на наступних її сторінках, розташовуючи в порядку появи посилань у тексті. Перед додатками після списку використаних джерел інформації повинен міститися аркуш, на якому посередині аркуша прописними літерами розміру 36 ptдрукують слово “ДОДАТКИ”. У додатки включають допоміжний матеріал, наприклад, звітні фор­ми про діяльність об’єкта дослідження, математичні викладення і розрахунки, таблиці допоміжних цифр, методики, розроблені в процесі виконання роботи. Якщо проводилися дослідження на ПК, то обов’язково розміщують опис алгоритмів і програм задач, що розв’язувалися за їх допомогою. У матеріалах додатків допускається використання шрифту розміром не менше 10 ptта одинарного міжрядкового інтервалу. Додаток повинен мати заголовок, надрукований вгорі малими літерами з першої великої. Посередині рядка над заголовком малими літерами з першої великої повинно бути надруковано слово “Додаток” і велика літера, що позначає додаток. Між позначенням додатка та його назвою залишають один вільний міжрядковий інтервал. Назву додатка зазначають, якщо у ньому міститься декілька об’єктів (таблиць, ілюстрацій, формул і т.д.). Додатки слід позначати послідовно великими літерами української абетки, за винятком літер Ґ, Є, З, І, Ї, Й, О, Ч, Ь, наприклад, додаток А, додаток Б і т.д. Якщо для позначення додатків не вистачає літер абетки, подальше позначення додатків складається з двох літер: літери “А” і послідовно великих літер української абетки, за винятком літер Ґ, Є, З, І, Ї, Й, О, Ч, Ь, наприклад, додаток АА, АБ і т.д. Додатки повинні мати спільну з рештою роботи наскрізну нумерацію сторінок. У випадку, якщо додаток створений із застосуванням альбомної орієнтації аркуша, номер сторінки проставляється у верхньому правому куті за книжкової орієнтації аркуша. Нумерація ілюстрацій, таблиць, формул, що є у тексті додатка, здійснюється у межах кожного додатка окремо. Номер у такому випадку складається з букви додатка та порядкового номера. Наприклад: А.1 – перший рисунок додатка А; А.2 – другий рисунок додатка А і т.д. Якщо в додатку одна ілюстрація, одна таблиця, їх нумерують, наприклад, рисунок А.1, таблиця А.1. У даному випадку назву додатка не зазначають, а зазначають лише назву таблиці або ілюстрації.

21). ПРИНЦИПИ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ: Принцип (від лат. - основа) - центральне поняття, логічне вираження пізнання, основна ідея, що пронизує систему знань і встановлює субординацію цього знання.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: об'єктивності, історизму, принцип сходження від абстрактного до конкретного, взаємозв'язку історичного та логічного, загального зв'язку та розвитку, термінологічний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), та ін.

Принцип об'єктивності. Дослідження повинно бути абсолютно безпристрасним. На його виконання не повинні впливати загальні враження про природу досліджуваного; симпатії або навпаки, антипатії, власний настрій чи стан. На жаль, цей принцип дуже часто порушується особами, не маючих спеціальної підготовки для проведення досліджень та відсутніми необхідними елементами самоповаги в своїй професійній самосвідомості і практичними навичками коректного.

Принципи розвитку й історизму, які забезпечують вивчення явища з погляду того, як воно колись виникло, які головні етапи у своєму розвитку проходило, чим стало в цей час і чим буде в майбутньому. Діалектичний розвиток предмета характеризується спрямованістю, послідовністю, необоротністю, збереженням досягнутих результатів, наступністю, запереченням. Відповідно до історизму соціальні явища характеризуються закономірним, спрямованим і необоротним розвитком, прогресивною тенденцією, боротьбою внутрішніх протиріч на кожному даному етапі історії.

У межах історичного принципу активно застосовується порівняльно-історичний метод -сукупність пізнавальних засобів, процедур, які дозволяють виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв'язок за походженням), загальне й специфічне в їхньому розвитку. У кожному порівняльно-історичному дослідженні ставляться конкретні пізнавальні цілі, які визначають коло джерел та особливості застосування способів зіставлень і порівнянь об'єктів дослідження і встановлення ознак схожості і відмінності між ними. За характером схожості порівняння поділяють на історико-генетичні та історико-типологічні, де схожість є результатом закономірностей, притаманних самим об'єктам, і порівняння, де схожість є наслідком взаємовпливу явищ. На цій основі виділяють два види порівняльно-історичних методів: порівняльно-типологічний, що розкриває схожість генетично не пов'язаних об'єктів, і власне порівняльно-історичний, що фіксує схожість між явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розходження між ними - як показник їхнього різного походження.

Принцип сходження від абстрактного до конкретного. Рух від абстрактного до конкретного в пізнанні означає сходження від неповного, часткового, фрагментарного до більш повного, цілісного і всебічного знання. Термін сходження фіксує ту обставину, що всі попередні поняття в русі не втрачаються, а зберігаються, входять у знятому вигляді в наступні. Абстрактне є відверненим, а тому неповним, частковим, фрагментарним, нерозвиненим. На відміну від цього конкретне означає єдність різноманітного, синтез багатьох визначень і тому виступає як більш повне, всебічне, розвинене. Абстрактне і конкретне існують не тільки в мисленні, а становлять цілком реальний фрагмент, бік, форму дійсності. Якщо ми, наприклад, намалюємо м'яч у вигляді кола, то коло являє собою абстракцію м'яча, проте коло в даному випадку не тільки уявний образ м'яча, перенесений на папір, але й цілком реальний обрис предмета, його справжня форма. Якщо ж спробуємо за допомогою інших абстракцій відобразити обсяг, колір м'яча тощо, то будемо переходити від абстрактного до більш конкретного відтворення. Роль абстракції пов'язана з необхідністю пізнання об'єктивних законів явищ і процесів у «чистому вигляді», відсторонюючись від впливу зовнішніх чинників. З питанням про абстрактне в теоретичному пізнанні пов'язана проблема використання кількісного аналізу і математичних методів в економіці. Кількість являє собою безвідносну щодо якості визначеність предмета. Математичний аналіз, лінійна алгебра, теорія імовірностей і т.п. Складові математичного апарату, який може застосовуватися в економіці, так само як і у фізиці, в технічних науках тощо, істотно полегшує аналіз, проте сам по собі не дає відповіді на жодне економічне питання. Математику іноді порівнюють із млином, що перемелює те, що в нього закладають. Абстрактне відображення дійсності може бути представлене в моделі, тобто в теоретичних положеннях, математичних рівняннях, графіках тощо, які адекватно відбивають найсуттєвіші властивості об'єкта. Побудова моделей називається моделюванням і є важливим засобом пізнання економічної дійсності.

Принцип співвідношення логічного й історичного є складним й охоплює ряд моментів. По-перше, логічне є уявне відбиття історичного, а історичне є реальним процесом. Отже, це і є співвідношенням уявного і реального. Проте в логічному мисленні відбивається не всяке історично, а тільки те, що закономірно і не втрачається, а зберігається у процесі історичного розвитку, виступає як співіснуюче в сучасному, тоді як історичне відбиває будь-який, у тому числі й випадковий, перебіг подій і явищ послідовно у часі. Звідси випливає, що друге співвідношення логічного й історичного представлене як співвідношення співісну­вання і перебігу в часі. Нарешті, те, що є закономірним, збереглося і розвинулося в сучасному, являє собою розвинений об'єкт. Логічний розгляд стає тотожним до відображення розвиненого об'єкта, а історичний - до процесу становлення об'єкта. Третій момент у прихованому вигляді містить і два попередні. З урахуванням цього логічне може бути визначене як уявне відображення історичного, представленого в за­кономірній, звільненій від випадковостей формі, притаманній самому реальному рухові, і розглянутого в точці найвищого розвитку. Якщо завданням оперування є проникнення в об'єкт дослідження, то теоретичним відтворенням є відображення логічних ступенів реального історичного руху. Досягнення єдності логічного й історичного є вищим принципом теоретичного відтворення. Теоретичне витворення включає, по-перше, рух від загального через особливе до одиничного; по-друге, перехід від тотожності через відмінності до протиріччя; по-третє, єдність історичного і логічного.

Загальнодіалектичний принцип загального зв'язку й взаємодії, звичайно, є основним. У цьому принципі виражається матеріальність світу, що обумовлює зв'язок усього з усім, у тому числі й між різними формами руху матерії; в основу цього принципу поставлена матеріальна єдність світу. Під зв'язком А.Г. Спіркін розуміє загальне вираження залежності між явищами, відбиття взаємозумовленості й існування, а також їхнього розвитку. Застосування принципу загального зв'язку й взаємодії дозволяє пізнавати предмет однієї науки у взаємозв'язках і взаємодії із предметами інших наук, і в той же час є можливість відокремити його від суміжних предметів, досліджувати відносно обособленно й конкретно.

Зупинимося й на третьому принципі діалектики, а саме на принципі причинності. Він пов'язаний із принципами загального зв'язку й розвитку, проявляється в одному з найважливіших видів зв'язку, зокрема генетичного зв'язку явищ, у якій одне (причина) за певних умов породжує інше (наслідок). Причинність як принцип пізнання дозволяє побачити загальність явищ, неминучість породження одних іншими й так - нескінченно. Характеристикою причинності с зв'язок згодом і із взаємодією, принцип причинності означає, що психічні явища, процеси й стани людини, психологія соціальних груп у сфері,, є вторинними утвореннями, причинно-обумовленими об'єктивною дійсністю, і відбиттям цієї дійсності.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод операціоналізації понять. Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлумачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття дають через родову ознаку і найближчу видову відмінність. Як правило, спочатку називають родове поняття, до якого поняття, що визначається, входить як складова. Потім указують на ту ознаку поняття, яка відрізняє його від усіх подібних, причому ця ознака має бути найважливішою і найсуттєвішою. Є певні правила визначення понять. Правило розмірності вимагає, щоб обсяг поняття, що визначається, відповідав обсягу поняття, яке визначає, тобто ці поняття мають бути то­тожними. Друге: нове поняття не повинне бути тавтологічним. Трете: поняття має бути чітким і однозначним. Якщо при визначенні поняття важко зазначити одну ознаку, називають декілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Дійсно наукове визначення складних явищ і фактів не може обмежуватися формально-логічними вимогами. Воно має містити оцінку фактів, об'єктів, явищ, що визначаються, органічно увійти в чинну терміносистему науки.

Пізнавальний, або когнітивний, принцип пов'язаний із загальнофілософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук; особливо ефективний у вивченні динаміки науки та її співвідношення з суспільством, в обгрунтуванні провідного значення знання в поведінці індивіда. Слід мати на увазі, що для аналізу формування знання необхідне вивчення практичної і теоретичної діяльності людини у співвідношенні з її соціальним аспектом. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член соціуму, представник етносу, психологічний суб'єкт, мовна особа, комунікант. Пізнавальний принцип у методології не має чітко окреслених меж, можливості його використання визначаються специфікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп і їхня вмотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб. Принципи та їх назви часто змінюються в залежності від сфери дослідження, від дослідника та об'єкта дослідження. Певні виокремлення загальнонаукових принципів спостерігаються, та не завжди науковці різний сфер трактують однаково принципи своїх досліджень. 

22). Система  -це сукупність елементів, що знаходяться у відносинах і зв'язках один з одним, яка утворює певну цілісність, єдність.

Інтенсивне проникнення системного підходу в різні області конкретно-наукового знання почалося з другої половини XIX ст. і отримав розвиток у роботах Ч. Дарвіна (еволюційна теорія), Д. І. Менделєєва (виклад всієї неорганічної хімії з погляду періодичного закону), А. Ейнштейна (теорія відносності). З появою робіт у галузі кібернетики знадобилися суворе визначення поняття "система" і розробка оОсновними властивостями системи є:

• взаємозв'язок із зовнішнім середовищем. Будь-яка система живе в оточенні середи, вона відчуває на собі її вплив і, у свою чергу, впливає на середу. Часто система створюється тільки для того, щоб змінити властивості навколишнього середовища;

• цілісність, тобто внутрішню єдність, принципова незвідність властивостей системи до суми властивостей складових її елементів. Інакше кажучи, система володіє якостями "цілого, мислимого як багато";

• стійкість, стабільність в мінливому світі і одночасно динамічність, еволюціонування для наближення до мети;

• інформаційність. Щоб реалізовувалися функціональні властивості системи, необхідно інформаційну взаємодію між її елементами;

• складність і ієрархічність як визначальні властивості і при аналізі функціонування системи, і при її побудові або синтезі. Таким чином, прийнято двуединство пізнання - від декомпозиції її на рівні до агрегування при русі вгору по ієрархії. Так, в економіці зазвичай виділяють макро-, мезо- і мікроекономічні завдання, оскільки для їх вирішення використовуються різні засоби і методи.

Система є особлива організація спеціалізованих елементів, об'єднаних в єдине ціле для вирішення конкретного завдання. Основна якість організації системи (цілісність) полягає в незвідність її властивостей до властивостей елементів і навпаки.