Тема 1.Поняття, предмет та система кримінології

1. Витоки кримінології.

2. Поняття та предмет кримінології.

3. Історія розвитку кримінології.

4. Завдання та функції кримінології.

5. Методологія і методи кримінологічних досліджень.

6. Система кримінології.

1. Механізми самозахисту притаманні практично всьому живому. На них базувалась первинна практика захисту від нападів, які в період дикунства були нормою, а згодом почали набувати характер спочатку несхвалення, а потім – забороненої поведінки.

Пізніше наступним етапом розвитку механізмів реагування на порушення соціальних усталень стали: розвиток кровної помсти; укріплення та розвиток влади вождя. Кровні зв’язки примножували силу одної людини. Якщо раніше було властиво лише матері захищати свою дитину, то в більш розвиненому суспільстві всі члени роду здійснюють патронаж більш слабких родичів. Перспектива кровної помсти була здатна попередити інциденти через те, що людина тепер розглядалась не сама по собі, а як частина більш сильного цілого, і саме це ціле треба мати на увазі спричинюючи шкоду слабкій істоті. В цьому первинному механізмі соціального захисту є схема підвищення ефективності впливу на злочинність.

Розвиток влади вождя відбувався аналогічним чином. Спочатку він регулював відносини в общині, спираючись на власну силу. Згодом він став спиратися на озброєний загін. Його заборони були більш дієвими, оскільки їх порушення тягло за собою покарання порушника з більшою ймовірністю. Влада вождя діяла в деякій мірі паралельно з механізмом регулювання на основі кровної помсти. Вони успішно доповнювали одне одного. Помста була спрямована головним чином на поза родинні стосунки, а влада вождя на внутрішньородинні.

Поряд з покаранням потужним засобом впливу на різні соціальні процеси, в тому числі і на розвиток злочинності, стала релігія. Шамани та жреці виконували найрізноманітніші функції: від лікування до покарання. Вони не в меншій мірі ніж покарання посилювали владу вождя, освячували його накази, рішення, встановлювані ним порядки божественною силою. Релігія контролювала не тільки дурні вчинки людей, а й дурні думки, які можуть стати відомі Богу.

Розвиток культури поступово підвів людство до проблеми виховання. Пізніша практика показала, що дітям та молодим людям можна передавати не тільки навики, вміння чи релігійні догмати, а й певний світогляд, погляди та переконання, які можуть вплинути на окремі вчинки та поведінку в цілому.

Знаменитий філософ Платон не тільки виказував різні думки з приводу злочинності та її природи, а й провів одне з перших соціологічних досліджень кримінального феномену. Він вперше почав розглядати порушення законів як наслідок великого захворювання держави. Одним із головних джерел цієї хвороби він вважав міжусобиці та чвари бідності та багатства. На його думку з метою попередження злочинів та безладу законодавець повинен встановити межу бідності та багатства. Допустимо, щоб майно самих забезпечених лише в 4 рази перевищувало багатство самих бідних.

Аристотель також не залишав без уваги злочинність. До числа першопричин злочинності він відносить бідність, безпідставні привілеї певних соціальних прошарків і політичне безправ’я інших. Заперечуючи теорію природженого злочинця, філософ наголошував: від самої людини залежить бути гідним чи негідним. Серед мір впливу на злочинність Аристотель виділяє такі фактори:

• справедливий державний устрій;

• стабільність законів;

• беззаперечне їх верховенство над посадовими особами;

• боротьба з корупцією (зокрема заборона одній людині займати одночасно декілька посад);

• розвиток економіки (в тій державі, яка бажає мати прекрасний устрій, громадяни повинні бути вільні від турбот про предмети першої необхідності);

• надання можливості реалізувати в соціально корисних формах активність різних прошарків населення.

2. Кримінологія як галузь наукових знань виникла у XVIII ст. на базі кримінального права. Її поява була пов'язана із загостренням соціальних суперечностей, що призвело до різкого зростання злочинності. За цих умов наука, що пояснювала злочинність як явище, почала здобувати дедалі більшу суспільну значимість.

Етимологічно поняття “кримінологія” означає вчення про злочин (від лат. сrimen та грец. Logos – вчення, слово). Проте сьогодні це поняття означає науку про злочинність. У зарубіжній літературі поряд з терміном кримінологія зустрічаються інші – кримінальна соціологія, кримінальна біологія, кримінальна етимологія, соціологія злочинності, кримінальна антропологія тощо.

Вітчизняну кримінологію можна визначити як комплексну науку про злочинність, її сутність та історичні форми прояву, детермінанти, стан, структуру і динаміку, особу злочинця, жертву злочину, а також про засоби протидії злочинності та іншим, пов’язаними з нею антисоціальним проявам. Отже, кримінологія як і будь-яка наука вивчає закономірності певних явищ і на цій основі розв’язує завдання бажаного впливу на них.

Кримінологія є однією з суспільних наук і її місце — на межі філософії,

соціології, психології, правознавства та деяких інших наук. До правознавства кримінологія має відношення тому, що явища, які вона вивчає, базуються на кримінально-правових поняттях "злочин" і "злочинець", які відрізняються від адміністративно-правових понять "правопорушення" і "правопорушник".

Профілактика злочинів теж має правову основу або правовий аспект. А детермінанти злочинності, особа злочинця пов’язані з дефектами правосвідомості, психології тощо. Разом з тим вивчення злочинності як соціального явища, особи злочинця та засобів протидії злочинності не обмежується тільки правовими характеристиками. Аналіз цих проблем лежить у сфері предмета соціології. Вже тому кримінологія є не чисто правовою, а соціолого-правовою наукою.

У процесі розвитку кримінології було окреслено її предмет, до якого входять такі складові елементи:

• злочинність як соціально-правове явище;

• особа злочинця;

• причини та умови (детермінанти) злочинності;

• попередження злочинності.

1) Головним елементом предмета кримінології є сама злочинність як

історично мінливе, соціальне і кримінально-правове явище, що являє собою сукупність усіх злочинів, вчинених у державі за певний період. Вона вимірюється такими кількісно-якісними показниками як стан, рівень, структура, динаміка, характер та географія.

2) особа злочинця виступає як система демографічних, соціально-рольових, психологічних та інших особливостей суб’єктів злочинів. Злочин є свідомо обраним та вольовим актом. Це результат складного процесу, в якому зовнішні чинники діють не безпосередньо, а переломлюючись через внутрішні фактори. Щоб пізнати детермінанти злочинності, потрібно розкрити механізм злочинної поведінки , а це неможливо зробити без вивчення особи злочинця.

3) причини та умови злочинності, об’єднані родовим поняттям детермінанти або криміногенні фактори, є сукупністю економічних, соціальних, ідеологічних, психологічних, правових, організаційно-управлінських та інших чинників, які обумовлюють злочинність як свій наслідок. Причини та умови злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності в цілому, окремих видів злочинів, конкретного злочину.

4) протидія злочинності є системою державних і громадських заходів спрямованих на усунення або нейтралізацію детермінант злочинності та корекцію поведінки осіб, схильних до правопорушень.

3. Формування кримінально-правових теорій пройшло три ступені свого розвитку: класичний, антропологічний і соціологічний, в основі яких лежали погляди деяких видатних учених того часу.

Класичний період. Ш.-Л. Монтеск'є (1689—1755) різко виступав проти свавілля у правосудці. Необхідно, щоб законодавець пройнявся інтересами народу. Він говорив, що дух толерантності має бути духом законодавця. Жорстокість покарань шкідлива для держави і суспільства: по-перше, народ грубіє і у нього формуються риси жорстокості, що "є злом надзвичайним"; по-друге, в державах, де застосовуються короткострокові покарання, злочинність не вища, ніж у тих, де привалює жорстокість. Лише деспотії спираються на страх і жорстокість. Демократичне правління формує більш високу систему цінностей у громадян, що стримує їх від багатьох злочинів.

Ч. Беккаріа (1738—1794) написав відомий трактат "Про злочини і покарання". Він вважав, що злочинність можна ліквідувати шляхом створення гарних, ясних законів і просвітництва, виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип "немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі" став непорушним у діяльності органів юстиції. Він категорично заперечував проти застосування страти, особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину.

Вольтер (1694—1778) пропонував провести реформу кримінального судочинства і скасувати формальні докази. Висловлювався за широку практику допуску до процесу захисту, був противником інквізиції і катувань, виступав проти безправ'я і свавілля.

Вольтер категорично вимагав скасування покарань за єресі, богохульство, чаклунство, виступав за принцип індивідуалізації покарання. Головне у правосудді — це суспільна користь, тобто покарання мають бути справедливими.

В Росії схилялися до теорії вільної волі, яка була висловлена І. Я. Фойницьким та ін., випливала з філософії і метафізики Г. Гегеля й І. Канта. Так, І. Кант зазначав, що воля людини є абсолютно вільною, що людина не залежить від впливу зовнішнього середовища, що її поведінка є продуктом розуму. З цього виходило, що будь-яке діяння людини, у тому числі злочинне, є породженням її вільної волі. А якщо так, то в основу покарання має бути покладена відплата. Зло, заподіяне невинному, — це зло. самому собі, тобто осмислене волевиявлення злочинця на своє не­минуче покарання. Помста за заподіяне зло дорівнює великому злу. Відновлення потоптаної справедливості має відбуватися шляхом розплати.

Антропологічний напрям у кримінології представлений такими вченими, як Ч. Ломброзо, Е. Феррі й Р. Гарофало. Після проведення тривалих досліджень вони дійшли, як їм здавалося, єдино правильного висновку про те, що причини злочинності лежать не в соціальних умовах, а в самому злочинці, його анатомічних, фізіологічних, психічних і моральних властивостях, отриманих при народженні. Ч. Ломброзо і його соратники вважали, що злочинець — це своєрідний різновид людини, у якому сконцентровані особливі біологічні риси, що ведуть його до злочину, 3 цього випливало, що злочин є "явище настільки ж природне і необхідне, як народження, смерть, зачаття, психічні хвороби, сумним різновидом яких він часто є".

Антропологи зазначали, що у світі завжди були і є люди, які від народження приречені бути злочинцями. До них треба застосовувати не міри покарання, а заходи безпеки. Природжений злочинець має бути знищений фізично або засуджений на довічне ув'язнення, вислання на незаселені острови тощо.

Соціологічний напрям виник у 90-х роках XIX ст. Його засновниками були Ф. Ліст, Ван-Гамель, Прінс та ін. Соціологи, так само як і антропологи, вважали, що в кримінологічних дослідженнях основну увагу слід приділяти не злочинному діянню, як це робили представники класичного напряму, а особі злочинця. Але вони більш чітко висловлювалися за те, щоб біологічну неповноцінність особи вважати тільки одним з чинників злочинності, що діє поряд з іншими факторами соціально-економічного характеру (безробіттям, злиднями, дорожнечею життя, проституцією, алкоголізмом тощо).

Соціологи заперечували саме поняття "природжений злочинець". Основні чинники злочинності вони вбачали в суспільних відносинах і були прибічниками профілактики злочинів, хоч і не відкидали превентивне значення покарання.

Розвиток кримінології в 20—30-ті роки XX ст.

Для підтвердження або спростування тих чи інших теорій потрібно було створити науково-методичну і організаційну базу для проведення широких кримінологічних досліджень. Такі заклади вже існували на Заході у вигляді приватних шкіл і лабораторій. У Радянській Росії також створювалися кримінологічні кабінети. У Петрограді, Саратові, Москві, Мінську та інших містах вони здебільшого займалися вивченням особи злочинців.

В Україні тоді також створювались кримінологічні кабінети в Києві та Харкові. У 1925 р. всі українські кабінети було перетворено на інститути науково-судової експертизи, які мали проводити різного роду наукові дослідження та експертизи у судових справах, а також експериментальні дослідження з питань кримінальної техніки та методики вивчення злочинності й особи злочинця.

В 1930 р. у Харкові був створений Всеукраїнський кримінологічний інститут, на який покладалися обов'язки з координації роботи кабінетів і разом з тим проведення планових наукових досліджень. У 1931 р. його було передано до системи Нарком'юсту під назвою "Науково-дослідний інститут з вивчення злочинності".

Обвинувачення ряду російських та українських учених у пропаганді ідей Ч. Ломброзо призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення інститутів з вивчення причин злочинності на установи, які досліджували лише питання карної політики і кримінального права. Це ознаменувало собою ліквідацію кримінології як "буржуазної лженауки". Її викладання у вузах припинилося, хоч насущні проблеми запобігання злочинам знову перейшли до науки кримінального права. І тільки на початку 60-х років раніше заборонена в СРСР наука кримінологія стала поступово відроджуватися.

З метою сприяння поширенню кримінологічних знань серед населення, а також використання досягнень цієї науки у справі запобігання злочинам в Україні 23 липня 1998 р. була створена Кримінологічна асоціація. Вона є громадською організацією, яка об'єднує кримінологів та інших фахівців, професійна діяльність яких пов'язана з протидією злочинності.

Перспективними планами роботи Кримінологічної асоціації передбачаються: організація і проведення наукових семінарів та конференцій з актуальних проблем детермінації і попередження злочинів, участь у розробці та експертизі законопроектів, сприяння науковим дослідженням, налагодження тісних зв'язків з ученими та кримінологічними установами в зарубіжних країнах, а також співробітництво з Міжнародним кримінологічним товариством, підготовка і видання збірника наукових праць вітчизняних кримінологів.

4. Основними завданнями кримінології є:

• здобуття достовірних знань про те, що становить її предмет;

• виявлення та аналіз факторів, які детермінують злочинність;

• встановлення процесу формування особи злочинця та жертв злочинів;

• розробка засобів протидії злочинності та запобігання злочинній поведінці з боку окремих осіб.

З цих завдань випливають такі функції кримінології:

а) описова. Кримінологія виявляє і фіксує певні факти соціальної дійсності, пов’язані зі злочинністю, відображає їх властивості й ознаки, дає їх науковий опис;

б) пояснювальна. Розкриваючи на основі емпіричних даних і теоретичних положень суть досліджуваних об'єктів, кримінологія дає їм наукове пояснення;

в) прогностична. Вивчаючи тенденції розвитку кримінологічно значущих процесів та явищ, кримінологія прогнозує їх майбутній стан;

г) практично-перетворювальна. Кримінологічні описання, пояснення і прогнозування так чи інакше підпорядковані інтересам наукового управління соціальними процесами, пов’язаними з протидією злочинності. Тому боротьба зі злочинністю у широкому розумінні фокусує всі інші проблеми, що вивчаються кримінологією.У цьому полягає практично-перетворювальна функція науки, оскільки кримінологічні знання лише тоді мають цінність, коли вони озброюють суб’єктів профілактики злочинів, слугують їм керівництвом до дій.

5. Наукова достовірність досліджень та їх результатів значною мірою залежить від методологічної бази. Глибоко й достовірно пізнати соціальні явища дають можливість діалектичний та історичний підходи. Вони сприяють правильному вирішенню важливих для кримінології проблем як співвідношення буття і свідомості, фізичного і духовного, соціального й біологічного, необхідного і випадкового, загального зв’язку явищ у їх постійному розвитку, єдності і боротьби протилежностей.

Під методологією слід розуміти систему певних теорій, які виступають як керівний принцип, знаряддя наукового аналізу, засіб реалізації цього аналізу.

В основі методології лежить загальний метод пізнання – діалектичний та історичний матеріалізм. Він є базою для загальнонаукових (логічного, абстрактного мислення, висунення гіпотез, аналізу й синтезу, спостереження, експерименту, експертних оцінок) та спеціальних методів.

До спеціальних методів відносяться:

• конкретно-соціологічні, які дають змогу глибше пізнати соціальний аспект явищ, процес їх детермінації, зібрати матеріал, що характеризує стан і динаміку злочинності в цілому і окремих її видів, предметніше з’ясувати детермінанти злочинності та розробити заходи боротьби з нею;

• статистичні, які дають можливість дослідити велику кількість злочинів і за допомогою отриманих показників встановити закономірності і взаємозалежності їх розвитку;

• історико-порівняльні, які допомагають визначити переважні тенденції розвитку злочинності, зміни її стану і структури за той чи інший період;

• психолого-педагогічні, які застосовуються для вивчення співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в поведінці особи злочинця, процесу формування антисоціальних властивостей і її структурі, виникнення злочинного наміру та його реалізації, мотивації злочинів;

• системного аналізу, який дає змогу розглядати злочинність як систему, для якої характерні певні зв’язки і відношення між складовими її елементами і зв’язки злочинності з іншими соціальними явищами і процесами, які впливають на неї.

6. Кримінологія, як і будь-яка наука має свою систему. Система кримінології перебуває у прямій залежності від її предмета, відображає його структуру. Система кримінології базується на двох підставах: предметі дослідження і рівні узагальнення науково-практичної інформації.

За предметом дослідження кримінологія складається із 4 частин: вчення про злочинність; вчення про детермінацію злочинів; вчення про особу злочинця та жертву злочинів; вчення про засоби протидії злочинності.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина вивчає загальнотеоретичні проблеми злочинності. Це поняття кримінології, її предмет, завдання, функції, методологія; проблеми злочинності, особа злочинця, детермінанти злочинності, віктимологія і суїцид, організація та методика досліджень, кримінологічне планування та прогнозування, протидія злочинності.

Особлива частина кримінології вивчає окремі види злочинності, їх детермінанти та заходи боротьби з ними.

Кримінологія має загальнотеоретичний та практичний аспекти. Загальнотеоретичний аспект полягає у розробці наукових основ злочинності як соціально-правового явища та його подолання. Практичний аспект полягає у розробці конкретних заходів спрямованих на запобігання окремим видам злочинів.