26. Проблематика драми б.Шоу "Професія місіс Уоррен".

книга... зображає під іншим кутом зіткнення двох поколінь: старше покоління менш росзудливе, ніж молоде. Акцентується на вислові: "гроші не пахнуть", різниця у тому, як вони дісталися. Віві – черства, жорстка. Матір брудним способом дала хороше життя доньці. Виховала її так, що Віві мала повагу у світському товаристві, а не була замученою на брудних заводах. Іноді Джорджа Бернарда Шоу називають «феміністом», бо він яскраво зобразив проблему жінки в суспільстві.

27. М.Метерлінк: від "драми смерті" до символістської «драми надії».

Символістський театр драматурга - "театр смерті" - став трибуною Невідомого. Усім керувало Невідоме, панували "небачені", "фатальні сили, наміри, які нікому не відомі". Часом невідоме набувало вигляду смерті, але лише часом - подальша конкретизація цієї загадки неможлива. Людина - жертва Невідомого, безсила і жалюгідна істота, віддана у полон "байдужої ночі". Відповідно, "наша смерть керує нашим життям, і наше життя не має іншої мети, ніж наша смерть".

Усе символічне у "театрі смерті", усе лише натяк на Невідоме. Людина залишена наодинці із загадкою, з Невідомим. Драматичний конфлікт звужений, усі перипетії, усі можливі ускладнення зняті. "Театр смерті" був першою фазою драматургії Метерлінка.

На початку 90-х років він переглянув свою символістську концепцію. І від "театру смерті" Метерлінк перейшов до "театру надії". Тож наступні п'єси Метерлінка відрізнялися від "театру мовчання". Наприклад, у п'єсі "Смерть Тентажіля" (1894) смерті протиставлене кохання. Сестри Тентажіля прагнуть визволити його з-під влади Невідомого. І це вже не статична драма - герої вступили у боротьбу з Невідомим. Тепер, на думку письменника, найважливішим стали "людство", часткою якого були "ми", а "бідність, праця без надії, злидні, голод, рабство" - це слова не Божої волі, а "наша власна справа". Письменник прагнув переробити містику, песимізм, оспівував активність, боротьбу, пізнання, а в плані естетичному подальший шлях драматурга пролягав від символізму до романтизму, від "театру смерті" до "театру надії". Найвідоміший твір цього періоду - "Синій птах". 28. «Непрохана» М.Метерлінка як «драма очікування».

Театр раннього Метерлінка називають «театром очікування». «Непрохана» відтворює атмосферу очікування в приміщенні, яке знаходиться поруч з кімнатою породіллі. Батько, дядько, три доньки і дід очікують появи лікаря і звісток про здоров'я жінки за стіною. Батько і дядько — в тому віці, який Метерлінк вважає байдужими до таємниць світу, — вважають, що, зрештою, можна заспокоїтися, нічого не відбувається. Лише дід сповнений тривоги за свою доньку. Він неодноразово повторює: «Бувають моменти, коли я менш незрячий, ніж ви». Це твердження важливе для розуміння концепції світу і людини у Метерлінка. Насамперед, дід помічає незвичне навколо: те, що риби пішли вглиб ставка, що лебеді злякалися когось, що звук селезня пізно ввечері недоречний, що кроки невідомого чуються поруч, що повіяло холодом і прочинились двері, і хтось увійшов. Ввійшла Непрохана, ніким не впізнана — Смерть. Вона забрала життя молодої жінки в сусідній кімнаті. Лише сліпий чоловік передчував це, і ще крик немовляти сповістив те ж саме. Метерлінк створює світ людей, які живуть своїм буденним життям, не помічають незбагненний світ довкола, сповнений загроз щодо людини. Тому трагічним є існування самої людини, приреченої на раптову смерть, неочікуване страждання, горе, втрати.

29. Образи-символи у п’єсі М.Метерлінка «Синій птах». Усі казкові, незвичайні події відбуваються у дитинстві і, як правило, на свята. Потім казка приходить і до дорослих, звичайно, до тих, хто на це заслуговує, сприймається як реальність, і її закони стають символами. Так само відбувається у п'єсі бельгійського драматурга кінця XIX—початку XX століття М. Метерлінка "Синій птах".

У різдвяну ніч до бідної хатинки, де діти радіють чужому святу, дивлячись на нього у вікно, і уявляють, що вони смакують пиріжки, завітала фея і запропонувала вирушити на пошуки Синього птаха щастя.

Казка переплітається із життям: на дітях костюми казкових персонажів, фея спочатку схожа на сусідку-стару. Вона загубила ключі від шафи з килимом-літаком та невидимою каблучкою, і тому діти підуть пішки. Чарівний діамант, що допомагає побачити душі речей і тварин, можуть відібрати дорослі, як звичайну коштовність.

Діти швидко сприймають умови казки і вже не дивуються, мандруючи поруч з душами Хліба й Цукру, Вогню й Води... Мовби оживають звичні людські уявлення, стаючи символами-алегоріями: добрий помічник бідних Хліб і обережний Цукор, вірний щирий Пес і підступна зрадлива Кішка, Світло, що поєднує в собі найкраще вжитті. Законами казки стають мудрі уявлення, за якими живуть померлі. Доки їх пам'ятають та їм вдячні, вони ладні очистити душі живих.

У Майбутньому лопаються, як мильні бульбашки, вигадані Огрядні Блаженства: Блаженство їсти, Коли Не Відчуваєш Голоду, Блаженство Пити, Коли Не Хочеться, Блаженство Нічого Не Робити, — і завжди можна перемогти миттєві бажання і піти від них до своєї мети.

А справжні домашні Блаженства є "у кожному домі, де живуть з відкритими очима, там весь тиждень — неділя". Учіться тільки помічати Блаженство Сонця, Що Заходить, Блаженство Бачити Зірки, Що Загоряються, Блаженство Любити Батьків і Радість Думати... Треба було прийти у ці Сади Блаженств, щоб навчитися бачити поруч із собою, щоб знаходити добре й світле всюди.

"Ти прийшов сюди, тільки щоб навчитися бачити мене, коли дивишся на мене там", — каже Тільтілю найголовніша Радість — Радість Материнської Любові. І ми бачимо чарівну красуню, дуже схожу на жінку бідного дроворуба, з тими-подряпинами й мозолями на руках, що так добре знайомі дітям, але освітлену вогнем справжнього щастя, справжньої любові.

"Із заплющеними очима цього не побачиш. Усі матері багаті, якщо люблять своїх дітей... Нема ні бідних матерів, ні некрасивих, ні старих. їхня любов незмінно є найчарівнішою з усіх Радощів... Коли ж вони сумують, варто їм поцілувати дитину, варто дитині поцілувати їх — і всі сльози, що підступають до їхніх очей, перетворюються на зірки..."

А в Блакитному Палаці Майбутнього, де живуть ще ненароджені діти, безліч майбутніх винахідників і поетів, тих, що виростять на Землі чудові плоди і, принесуть людям невідоме світло, Машину щастя та тридцять три засоби продовження життя! Скільки м'якого доброго гумору в образі Короля Дев'яти Планет, який ще копирсається у власному носі, або малюка, що із серйозним виглядом смокче палець, а колись знищить на землі несправедливість.

Як неупереджено ставиться Володар Часу, високий бородатий дідуган з косою, до малюка, який забув пляшку з ідеєю, що просвітлятиме народи, і до того, хто забув коробку з двома злочинами! Все, як у реальному житті, тільки яскравіше, концентрованіше. Навіть нещасні закохані, що ніколи не зустрінуться на Землі. Навіть заява із Землі на напрочуд рідкісне явище — чесну людину, яка одна-однісінька, та, мабуть, довго не проживе...

Маленькі герої Тільтіль і Мітіль — якраз той самий місточок, що перекинуто від сьогодення до майбутнього, тому їхнім очам відкривається цей світ незвичайного. "Нехай діти граються в те, що вони щасливі", — каже дроворуб, і в його звичайних словах — велика істина.

А Синій Птах Щастя дійсно живе в кожному домі. За ним не треба далеко мандрувати — вирушати в путь треба, щоб зрозуміти й оцінити свій дім. Тільки його не можна тримати у клітці, бо Щастя, Добро, Любов приходять тільки до вільних, незаздрісних, щирих серцем людей.

Це й складає символіку п'єси Моріса Метерлінка, глибокий сенс його провідного твору.