Розділ 5 основи стратегічного планування забезпечення національної безпеки

Глава 12. Концептуальні засади стратегічного планування забезпечення національної безпеки

12.1. Понятійно-категорійний апарат стратегічного планування

Планування є однією з головних функцій управління. Воно може бути довгостроковим, короткостроковим, оперативним, стратегічним тощо.

У загальному вигляді стратегічне планування – це планування комплексу заходів, що передбачають, зокрема:

• визначення (уточнення) пріоритетів (цілей) будь-якої організації (у даному числі держави), досягнення яких має визначальне (доленосне) значення для майбутнього організації;

• стратегічний аналіз та прогнозування як своєї політики, так і наявних й можливих конкурентів;

• визначення шляхів, механізмів, засобів і способів досягнення зазначених пріоритетів (цілей).

Тому рішення, які приймаються у процесі стратегічного планування, мають бути комплексними, спрямованими на розв’язання визначальних для організації проблем, бути достатньо агрегованими (мати високий рівень узагальнення) й спрямованими на досягнення пріоритетних цілей, визначених у контексті життєво важливих для організації (системи) інтересів (потреб).

Як правило, у процесі стратегічного планування на загальнодержавному рівні визначають:

• місію та стратегічні цілі держави;

• здійснюють комплексний аналіз внутрішніх і зовнішніх факторів, що можуть привести до досягнення, утримання, розвитку і капіталізації її конкурентних переваг;

• виконують аналіз варіантів стратегій можливих дій та здійснюють вибір найбільш оптимальної у визначеному періоді часу.

Кінцевим результатом планування є затвердження нормативно-правового документа (концепції, стратегії, доктрини, державної програми тощо).

З огляду на сказане стратегічне планування забезпечення національної безпеки – це передусім планування реалізації політики національної безпеки, визначеної чинним законодавством держави. Водночас його результати та наслідки реалізації здійснюють значний вплив і на вказану політику.

Вказане планування є функція ДУНБ, яка передбачає визначення мети, основних цілей та завдань, комплексу заходів щодо реалізації політики національної безпеки, спрямованої на реалізацію національних інтересів (у тому числі їх захист від загроз в політичній, економічній, соціальній, воєнній, екологічній, інформаційній та інших сферах) та досягнення на цій основі прогресивного суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку за умови дотримання взаємоприйнятого балансу (компромісу) інтересів особи (громадянина), суспільства і держави.

Стратегічне планування забезпечення національної безпеки здійснюється для забезпечення скоординованої, цілеспрямованої та ефективної діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства, збройних сил, інших утворених відповідно до чинного законодавства військових формувань, правоохоронних органів та спеціальних служб, підрозділів цивільного захисту, оборонно-промислового комплексу, інших сил і засобів сектору безпеки.

Саме вони, на основі чинного законодавства, мають трансформувати політику національної безпеки у заходи політичного, правового, організаційного, воєнного та іншого характеру щодо реалізації національних інтересів (передусім щодо виявлення, прогнозування, попередження та нейтралізації загроз безпеці особи (громадянина), суспільства та держави). Тобто виконання розроблених у процесі стратегічного планування та затверджених встановленим порядком заходів, має забезпечувати адекватне реагування на загрози національним інтересам, готовність системи забезпечення національної безпеки до виконання покладених на неї функцій і завдань, сприяти інтеграції України до систем міжнародної та регіональної безпеки тощо.

Основними завданнями, які вирішуються у процесі стратегічного планування забезпечення національної безпеки є:

• підготовка пропозицій щодо підвищення ефективності політики національної безпеки;

• визначення напрямів розвитку складових сектору безпеки;

• підготовка пропозицій з реалізації державної політики у сфері оборони та військового будівництва;

• визначення (уточнення) органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, діяльність яких прямо або опосередковано здійснює вплив на забезпечення національної безпеки;

• визначення обсягу та механізму фінансування заходів щодо реалізації державної політики національної безпеки.

Щодо визначення поняття стратегічного планування забезпечення національної безпеки у чинному законодавстві, то тільки в Законі України «Про організацію оборонного планування» і тільки для воєнної сфери дається офіційне визначення цього поняття як «функції державного управління, яка визначає мету, завдання, пріоритети та комплекс заходів щодо реалізації державної політики у сфері оборони та військового будівництва».

Окрім того у вітчизняній практиці методологічні підходи до стратегічного планування не повною мірою враховують особливості цього процесу стосовно сфери національної безпеки. Вони обмежені або певною конкретною сферою їх застосування або розробкою певного документа, наприклад, Воєнної доктрини чи Стратегії національної безпеки України.

Стратегічне планування забезпечення національної безпеки складається із таких основних етапів:

• ініціювання та узгодження процесу стратегічного планування;

• визначення місії, цінностей, завдань сектору безпеки та його окремих складових;

• здійснення стратегічного моніторингу та аналізу зовнішніх та внутрішніх факторів впливу на національні інтереси з метою виявлення можливостей, загроз (ризиків, викликів), проблем, розв’язання яких має визначальне значення для забезпечення національної безпеки;

• розробка (уточнення) та затвердження концепцій, доктрин, стратегій, інших керівних документів з питань забезпечення національної безпеки та розробка (уточнення) ефективних процедур їх впровадження.

У процесі виконання вказаних завдань також уточнюються (у частині видатків на національну безпеку та оборону):

• прогнозні показники зведеного бюджету України за основними видами доходів і видатків;

• фінансування на довгострокову перспективу;

• проект Державного бюджету на відповідний рік.

Тобто вказане планування передбачає обґрунтування та розрахунки забезпечення матеріальними, фінансовими і людськими ресурсами програмних заходів реформування та розвитку сектору безпеки з урахуванням завдань, які на нього покладаються згідно чинного законодавства.

Основними вихідними даними для здійснення стратегічного планування забезпечення національної безпеки, зокрема, є:

• результати аналізу стану та динаміки змін геополітичної, геоекономічної, воєнно-політичної обстановки у світі та соціально-економічної ситуації у країні;

• результати аналізу стану та тенденцій розвитку сектору безпеки;

• місія та завдання складових сектору безпеки в умовах мирного часу, надзвичайної ситуації та особливого періоду;

• зведений державний бюджет;

• інші необхідні дані.

При розробці та впровадженні державної політики національної безпеки створення необхідних умов щодо стійкого розвитку суспільства має бути наріжним каменем та головною метою побудови СЗНБ та стратегічного планування у вказаній сфері. Це вказує на тісний взаємозв’язок стратегічного планування соціально-економічного розвитку та стратегічного планування забезпечення національної безпеки.

Таким чином стратегічне планування, як вид управлінської діяльності, полягає в розробці стратегічних рішень, що мають орієнтуючий, організуючий та об’єднувальний характер й спрямовані на досягнення визначеної мети.

З огляду на це якість, повнота та своєчасність стратегічного планування забезпечення національної безпеки значною мірою дозволяє розв’язати проблему підвищення ефективності, гнучкості, надійності, цілеспрямованості державного управління у контексті реалізації національних інтересів, знизити до прийнятного рівня ризики щодо їх реалізації за тих чи інших кризових ситуацій, у тому числі пов’язаних із небезпекою військових конфліктів різної інтенсивності.

Вирішення цих та інших питань, які пов’язані зі стратегічним плануванням забезпечення національної безпеки, передбачає наявність відповідного понятійно-категорійного апарату.

У процесі вказаного планування використовується низка специфічних понять (дефініцій), які є характерними для цього процесу (на основних із них ми детально зупинимося нижче), поняття (дефініції) загальної теорії національної безпеки та науки державного управління, а також із сфери економічних, політичних та інших наук.

Водночас, як і теорія національної безпеки, понятійно-категорійний апарат стратегічного планування забезпечення національної безпеки знаходиться у стадії динамічного розвитку. Його наукове обґрунтування, офіційне визнання та практична реалізація при розробці та впровадженні політики національної безпеки – одна з головних проблем, на розв’язання якої сьогодні здійснює вплив низка чинників, серед яких передусім такі:

• нечіткість та неоднозначність при формулюванні одних і тих самих понять (дефініцій) наведених у чинній нормативно-правовій базі, а також непоодиноке використання тих, які офіційно (на нормативному рівні) до цього часу не визначені;

• відсутність державного стандарту та необхідної довідкової літератури з термінології у цій сфері, як наслідок значного відставання розробки та впровадження категорійно-понятійного апарату стратегічного планування від практичних потреб системи забезпечення національної безпеки;

• не належна скоординованість дій науковці та практиків при формулюванні та застосуванні понятійно-категорійного апарату стратегічного планування в офіційних документах органів державної влади (Закони, Укази Президента України та ін.);

• безсистемне копіювання без належної наукової експертизи з боку фахівців у сфері державного управління та національної безпеки понятійно-категорійного апарату стратегічного планування, який використовується в офіційних документах інших країн.

Безумовна, вказані чинники негативно впливають на розробку та впровадження сучасних методів та моделей стратегічного планування й не сприяють підвищенню ефективності державного управління національною безпекою в цілому.

Одним з базових понять і одночасно документів, що входять до складу чинної системи законодавчих актів, яка визначає розвиток національного сектору безпеки, є Стратегія національної безпеки України.

Вперше, як про нормативний документ про Стратегію зазначено в Законі України «Про основи національної безпеки України», але його визначення не дається. Відповідно до цього Закону Стратегія національної безпеки України розробляються і затверджуються Президентом України. Разом з Воєнною доктриною вона є документом, обов'язковим для виконання, і основою розробки конкретных программ за складовими державної політики національної безпеки.

В Законі України «Про організацію оборонного планування» було сформульовано визначення Стратегії, а також пов’язаних з нею інших важливих понять стратегічного планування забезпечення національної безпеки, зокрема, таких як Стратегічний оборонний бюлетень та державні програми розвитку Збройних Сил України.

Відповідно до цього Закону Стратегія – це узгоджена щодо цілей, завдань, умов та засобів довгострокова комплексна програма практичних дій по забезпеченню захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Стратегія національної безпеки України є основою для комплексного планування діяльності органів державної влади у сфері оборони та національної безпеки.

Відповідно до Указу Президента України «Про Стратегію національної безпеки України» (2007 рік), вона визначає принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Аналіз визначень Стратегії в цих законодавчих актах показує їхню неузгодженість між собою, загальною системою нормативно-правових актів у сфері забезпечення національної безпеки, змістом і структурою процесів стратегічного планування та управління у сфері забезпеченням національної безпеки тощо.

Наприклад, незважаючи на те, що Законом України «Про організацію оборонного планування» Стратегію визначено як довгострокову комплексну програму, а також визначено, що довгострокове планування - це планування на період 10-12 років, цим же Законом передбачено що Президент України щорічно у своєму Посланні до Верховної Ради України визначає Стратегію. Окрім того до цього часу чинним законодавством України не передбачена чітка процедура розробки (оновлення), погодження та затвердження вказаної Стратегії.

Часто у науковій літературі під стратегією національної безпеки розуміють певну систему науково обґрунтованих поглядів на сукупність національних цілей, принципи, підходи, методи та механізми їх досягнення, які в сукупності є концептуальною основою вдосконалення загальної моделі СЗНБ.

Традиційно на Заході проблеми національної безпеки вивчаються в контексті так званих стратегічних досліджень. Вважається також, що розробка керівних документів щодо забезпечення захисту національних інтересів передбачає процес стратегічного мислення, заснованого на комплексному використанні таких понять як “Ціль”, “Засіб”, “Спосіб”.

При цьому на вищому (стратегічному) рівні державної політики та державного управління виділяють Національну стратегію держави, під якою розуміють загальну діяльність держави в області внутрішньої і зовнішньої політики з використанням всіх джерел впливу (політичного, економічного, воєнного та інших), та Стратегію національної безпеки. Але провести чітку межу між вказаними документами досить важко, бо вони дуже тісно пов’язані.

Водночас, як правило, Національна стратегія (або інший аналогічний за змістом програмний документ чи навіть низка документів) розглядає всі питання, які мають відношення до діяльності держави з питань забезпечення її безпечного розвитку.

Так, вона визначає систему національних інтересів і основних державних цілей у внутрішній та зовнішній політиці, принципові напрямки розподілу наявних у держави ресурсів (засобів), дозволених чинним законодавством способів їх використання.

Стратегія ж головним чином направлена на системну оцінку та організацію протидії загрозам національним інтересам. Акцентування уваги при розробці Стратегії національної безпеки на загрозах національним інтересам принципово відрізняє її від Національної стратегії держави.

Тобто Стратегія охоплює всі питання практичної (в контексті - безпосередньої) діяльності по забезпеченню безпеки в політичній, економічній, воєнній та інших областях внутрішньої та зовнішньої сфери діяльності держави, яка за певних умов передбачає використання сили (в будь-якому вимірі - політичної, економічної, військової тощо) для здійснення впливу, підтримки, контролю чи прямого примусу.

Сутність та функціональне призначення Стратегії національної безпеки як раз і полягає в аналізі та обґрунтуванні умов, за яких і яким чином (мається на увазі та чи інша комбінація інструментів елементів державної влади - військових, економічних, політичних, інформаційних тощо) буде використовуватися вказана сила держави.

Тобто у загальному випадку Стратегії має охоплювати та забезпечувати концентрацію зусиль держави, спрямованих на протидію реальним чи потенційним загрозам досягнення національних цілей з урахуванням можливого використання сили.

З огляду на це часто розробка Стратегії національної безпеки розглядається як мистецтво, і як наука створення та використання політичних, економічних та інформаційних можливостей держави, а також її збройних сил в мирний і воєнний час для виконання національних задач.

Окремими, хоча і такими, що безпосередньо відносяться до цієї теми питаннями, є політична та економічна стратегія (і та й інша стосується як зовнішніх, так і внутрішніх питань).

Стратегія національної безпеки завжди є документом, обов’язковим для виконання і основою для розробки конкретних програм та планів за складовими державної політики національної безпеки, спрямованих на практичну реалізацію вказаної політики.

Досвід провідних країни світу свідчить, що Стратегія є публічним документом, а національні цілі, досягнення яких передбачено стратегією, мають пріоритетне фінансування з державного бюджету.

Згідно Конституції України головна функція Президента України полягає у забезпеченні національної безпеки. Тому Стратегія національної безпеки є інструментом Президента України для успішного виконання цієї функції.

У чинній Стратегії національної безпеки України, серед стратегічних завдань, спрямованих на підвищення ефективності державного управління визначено й ті, які безпосередньо стосуються питань вдосконалення стратегічного планування забезпечення національної безпеки. Серед них, зокрема:

• розвиток системи стратегічного планування, координації та контролю діяльності сектору безпеки;

• законодавче уточнення завдань і функцій суб’єктів забезпечення національної безпеки, у тому числі в умовах особливого періоду та кризових ситуацій;

• посилення прогностичної функції системи управління національною безпекою;

• підвищення ефективності моніторингу у сфері забезпечення національної безпеки для своєчасного виявлення існуючих і нових типів загроз, розробка дієвих заходів щодо їх запобігання та нейтралізації, а відтак і своєчасного коригування пріоритетів державної політики безпеки;

• вдосконалення інформаційно-аналітичної підтримки органів державної влади в умовах кризових і надзвичайних ситуацій та особливого періоду;

• розробка та впровадження загальнодержавної системи визначення та моніторингу порогових значень показників (індикаторів), що характеризують рівень захищеності національних інтересів у різних сферах.

Іншим важливими поняттями є поняття Воєнна доктрина та Стратегія воєнної безпеки, які належать до документів, що визначають конкретний зміст та практичні механізми політики держави щодо забезпечення воєнної безпеки.

Згідно Закону України "Про організацію оборонного планування" Стратегія воєнної безпеки є складовою Стратегії національної безпеки України й визначає напрями попередження та нейтралізації реальних і потенційних загроз національній безпеці України у воєнній сфері, а згідно Закону України "Про основи національної безпеки України" Воєнна доктрина України є самостійним документом, який "розробляє та затверджує" Президент України.

На жаль, цими законами не встановлена процедура розробки розробки вказаних документів, а саме: хто і коли ініціює її розробку, створює відповідну робочу групу, її можливий склад, хто приймає участь у погодженні підготовленого проекту, термін, на який час має бути розрахована їх дія (на короткострокову, середньострокову чи довгострокову перспективу) тощо.

Серед науковців і практиків в цілому існує консенсус стосовно того, що Воєнна доктрина – це науково обґрунтована та затверджена у встановленому чинним законодавством порядку система поглядів держави на причини виникнення, сутність і характер сучасних воєнних конфліктів, а також на принципи і шляхи запобігання їм, підготовки держави до воєнних конфліктів та застосування воєнної сили для захисту державного суверенітету, територіальної цілісності та інших життєво важливих національних інтересів.

Чинне законодавство також визначає вказаний документ, як сукупність керівних принципів, воєнно-політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

Основні положення Воєнної доктрини базуються на системному аналізі чинників, які здійснюють вплив на воєнну безпеку, зокрема, результатах оцінки воєнно-стратегічних, геополітичних і геоекономічних реалій, наявних і перспективних оборонних можливостей держави, визначених у контексті потреб захисту національних інтересів від загрози застосування воєнної сили.

З огляду на сказане, як правило, основні положення воєнних доктрин (стратегій) провідних країн відображають їх пріоритетні інтереси у сфері оборони, характеристики можливих зовнішніх та внутрішніх війн (воєнних конфліктів), у тому числі і з застосуванням зброї масового ураження, визначають можливі шляхи їх запобігання та механізми локалізації.

У цих документах формулюються принципи будівництва національних збройних сил та функціонування військово-промислового комплексу, напрямки підготовки країни та її збройних сил до відбиття можливої агресії, способи використання матеріальних і людських ресурсів тощо.

Тому воєнна доктрина може складатися з кількох взаємопов’язаних частин, зокрема: воєнно-політичної, воєнно-стратегічної, воєнно-економічної.

Воєнно-політична складова відображає ставлення держави до війни, джерела воєнної небезпеки, воєнно-політичні цілі держави, суб’єкти воєнно-політичного керівництва та принципи їх діяльності тощо.

Воєнно-стратегічна - розкриває характер можливих війн (воєнних конфліктів) й відповідні завдання збройних сил, особливості їх будівництва, розвитку і практичного застосування, порядок комплектування та технічного оснащення, механізми управління ними, форми та способи ведення бойових дій, особливості підготовки військ, країни та населення до відбиття можливої агресії тощо.

Воєнно-економічна складова присвячена питанням задоволення потреб у ресурсах, необхідних для підготовки збройних сил, країни і населення до відбиття можливої агресії.

Варто зазначити, що традиційно досить неоднозначним моментом у подібних воєнно-доктринальних документах є визначення потенційного (ймовірного) противника.

Як правило, таке завдання вирішується з урахуванням правових, геополітичних, історичних та інших особливостей розвитку та життєдіяльності держави.

Водночас публічне оприлюднення країнами своїх воєнно-доктринальних положень сприяє зростанню рівня довіри між ними, посиленню прозорості військової діяльності, налагодженню міждержавних зв’язків в оборонній сфері, а відтак здійснює позитивний вплив на регіональну та глобальну безпеку.

Щодо Стратегії воєнної безпеки, то її структура і зміст, зокрема, завдання, визначаються національним законодавством з питань національної безпеки, передусім Воєнною доктриною держави.

Об’єктом концентрації експертно-аналітичних зусиль при розробці Стратегії воєнної безпеки, як керівного документа стратегічного планування у сфері національної безпеки, є воєнний конфлікт, а предметом – збройна боротьба, воєнні дії стратегічного масштабу та воєнні аспекти підготовки держави до оборони.

Визначальні принципи, якими керуються при розробці Стратегії воєнної безпеки є:

• відповідність стратегічної мети і завдань політичній меті;

• завчасна всебічна підготовка держави до оборони та вміле використання наявних сил і засобів для відсічі збройної агресії;

• постійна бойова і мобілізаційна готовність збройних сил та завчасне стратегічне планування їх застосування;

• зосередження зусиль збройних сил на найважливіших напрямках та узгоджене застосування їх видів і родів, а також своєчасний маневр військами, силами і ударами в ході війни;

• завчасне створення стратегічних резервів, їх уміле використання і поновлення в ході війни;

• комплексний аналіз та передбачення подальшого розвитку воєнно-політичної і воєнно-стратегічної обстановки.

Стратегії воєнної безпеки (інколи їх називають - Національні воєнні стратегії) провідних країн світу постійно уточнюються і корегуються.

Це обумовлено вкрай динамічними змінами умов забезпечення воєнної безпеки, передусім, наявними тенденціями розвитку засобів, способів та форм збройної боротьби, в основі чого передусім лежить озброєння військ (сил) новітніми системами збройного нападу та захисту.

З огляду на це вказані Стратегії часто є (як, наприклад, у США) окремим нормативно-правовим регулятором розвитку як воєнної сфери, так і сфери національної безпеки.

Таким чином принципова різниця між Воєнною доктриною та Стратегією воєнної безпеки полягає в ступені декларативності, формалізації, деталізації та структуризації проблем й, відповідно, політико-адміністративних управлінських рішень в оборонній сфері, а також кола суб’єктів, яких вони стосуються та можливих наслідків у разі їх невиконання тощо.

З огляду на це Стратегія воєнної безпеки має розвивати основні положення Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини.

В останнє десятиріччя у науковій та нормативній літературі провідних країн світу широкого розповсюдження отримало поняття комплексний огляд сектору безпеки.

Проте й ця дефініція у чинному законодавстві не розкрита, незважаючи на використання у деяких актах Президента України. Так, у Стратегії національної безпеки України проведення вказаного огляду визначено одним із напрямів удосконалення системи управління національною безпекою. На необхідності його проведення неодноразово акцентувалась увага й у Щорічних планах «Україна- НАТО».

Останнім часом в Україні широко використовується й поняття Оборонний огляд. Під ним розуміється певна процедура оцінки стану і готовності Збройних сил України, інших військових формувань до виконання завдань у сфері оборони.

За результатами Оборонного огляду готується Стратегічний оборонний бюлетень (так звана - Біла книга України).

Це концептуальний довгостроковий програмний документ по реформуванню та розвитку Збройних Сил України та інших складових Воєнної організації держави. Видання «Білої книги» передбачено Законом України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» з метою систематичного інформування громадськості про діяльність Збройних Сил України, про оборонну політику держави, а також проблеми, що виникають у цій сфері та шляхи їх розв’язання.

Стратегічний оборонний бюлетень України є публічним документом, який супроводжується відповідними додатками з інформацією обмеженого доступу.

Як правило, Стратегічний оборонний бюлетень містить таку інформацію про збройні сили та інші військові формування держави:

• огляд національних нормативно-правових документів у воєнній сфері;

• оцінка прогнозу загроз та викликів у воєнній сфері на певний період;

• основні завдання Уряду щодо оборони держави та пріоритетні напрями щодо їх виконання;

• основні міжнародні зобов’язання країни щодо застосування військової сили, що є обмеженням у воєнній сфері;

• функції та завдання для збройних сил та інших військових формувань держави;

• перелік ситуацій, які передбачають планування та використання військ (сил);

• основні шляхи та способи формування необхідних можливостей збройних сил та інших військових формувань, необхідні для досягнення виконання завдань у тому чи іншому періоді, у тому числі наявні можливості, які можна використовувати для гарантування воєнної безпеки;

• перелік, типи та обсяг основних ресурсів, що необхідні для створення додаткових можливостей, а також можливості держави задовольнити потреби оборони і забезпечити підтримання поточних та досягнення перспективних можливостей;

• прогнозні показники видатків державного бюджету на оборонну сферу;

• основні заходи держави щодо врахування визначальних потреб оборони в стратегії соціально-економічного розвитку України (наука; ресурси; промисловість; ринок озброєння; розвиток технологій в інтересах оборони тощо);

• головні напрями розвитку воєнної науки та проведення наукових досліджень у сфері оборони;

• основні заходи щодо вдосконалення оборонного планування та формування єдиної стратегії бюджетного планування у сфері оборони;

• напрями зміцнення зв’язків Збройних Сил та інших військових формувань держави з громадськістю;

• принципи забезпечення соціальних гарантій військовослужбовців та членів їх сімей;

• напрями вдосконалення воєнно-політичного, військового та військово-технічного співробітництва.

Важливе значення у процесі Оборонного огляду має надійність оцінок.

По-перше, це необхідно для належного обґрунтування щорічного бюджету на потреби оборони перед законодавчим органом держави та для розробки середньострокових й довгострокових планів на вказані потреби.

По-друге, важливим є схвалення та забезпечення широкої підтримки населенням країни оборонної політики держави, що передбачає необхідність широкого висвітлення та обговорення у засобах масової інформації результатів оборонного планування, які мають бути подані в засобах масової інформації. Як правило, це здійснюється через відповідну презентацію планів оборонної політики держави та її практичної реалізації, але водночас не розголошуючи державних таємниць.

Уперше в Україні Оборонний огляд було проведено у 2003-2004 роках, на основі якого були розроблені і затверджені Стратегічний оборонний бюлетень на період до 2015 року та Державна програма розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки.

Це надало можливість набути досвід системного та прозорого оборонного планування в державі за стандартами, прийнятими в провідних державах світу.

За його результатами було проведено низку реформ, що відкрили перспективу для більш системної трансформації Збройних Сил України.

Водночас, через низку об’єктивних обставин, огляд мав і певні недоліки, які в подальшому негативно вплинули на реалізацію його результатів. Внаслідок цього, зокрема, до цього часу не вдалося переоснастити Збройні Сили України сучасними видами озброєння і військової техніки, виконати програму комплектування військовослужбовцями за контрактом, розробити реалістичну довгострокову стратегію розвитку всієї оборонної сфери та управління нею тощо.

Окрім того перший Оборонний огляд обмежився тільки оглядом Збройних Сил України.

У подальшому щорічники «Біла книга: оборонна політика України» (2005-2011 років видання) також були присвячені питанням реформування та розвитку Збройних Сил України. У виданнях висвітлювався поточний стан Збройних Сил та головні напрями подальшого військового будівництва, окреслені в Державній програмі розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки.

Але варто зазначити, що призначення та місце в ієрархії керівних документів щодо забезпечення національної безпеки Стратегічного оборонного бюлетеня, в інтересах якого, згідно із законодавством, має здійснюватись Оборонний огляд, також визначено нечітко, як і механізм його формування.

Оборонний огляд і Комплексний огляд сектору безпеки є складовими стратегічного планування та стратегічне управління забезпечення національної безпеки і включають певні процедури та оцінки, серед яких, зокрема:

• визначення концептуальних підходів і напрямів забезпечення національної безпеки та оборони у визначальних сферах національної безпеки;

• забезпечення надання та обробки необхідної інформації, а також конфіденційності її використання в інтересах національної безпеки та розробка (коригування) структури відповідної системи керівних документів стратегічного рівня управління у сфері національної безпеки;

• оцінка ситуацій, що мають місце в державі та за її межами у контексті забезпечення воєнної безпеки, виявлення та прогнозування тенденцій їх розвитку (у різних їх вимірах: політичному, економічному, воєнному тощо) та розробка відповідних сценаріїв (варіантів державно-управлінських рішень) щодо реагування на вказані ситуації;

• наукове обґрунтування можливих напрямів розвитку сектору безпеки та його складових, а також шляхів і строків досягнення тих чи інших показників (індикаторів) національної безпеки, зокрема, рівня загроз національним інтересам України.

Таким чином стратегічне планування забезпеченням національної безпеки здійснюється передусім в інтересах стратегічного (загальнодержавного) рівня управління, а також Збройних сил України та інших складових сектору безпеки, зокрема й підрозділів цивільного захисту, підприємств, установ та організацій, діяльність яких може здійснювати суттєвий вплив на національну безпеку.

При цьому результати вказаного планування представляються у формі стратегічних прогнозів, концепцій, доктрин, стратегій, програм, планів та інших документів.