11.2. Шляхи удосконалення цивільно-військових відносин в Україні

11.2.1. Суть проблеми вдосконалення цивільно-військових відносин в Україні

Подальший розвиток в Україні громадянського суспільства передбачає налагодження у державі таких військово-цивільних відносин, які б сприяли більшій прозорості для населення заходів, які приймаються у військовій сфері.

Однією із важливих умов вирішення цього завдання є реалізація демократичних принципів управління сектором безпеки, бо у демократичних країнах демократичний цивільний контроль за діяльністю сектору безпеки розглядають, як складову проблеми вдосконалення цивільно-військових відносин.

В автократичних же державах, якщо при владі військові, цивільний контроль взагалі відсутній. Якщо влада належить диктатору, він намагається призначити на ключові пости в армії та інших силових структурах своїх людей, щоб поставити їх на службу утримання своєї влади.

В країнах, для яких характерним є наявність однопартійної системи, сили та засоби сектору безпеки розглядається як вагомий інструмент досягнення цілей партії. Особи офіцерського складу мають бути членами партії і виконувати функції агітаторів та пропагандистів. Останньою інстанцією є не держава, а партія.

Так, за часів колишнього СРСР цивільний контроль над силовими структурами був надійним, але його не можна вважати ні демократичним, ні державним. Силові структури були закритими для суспільства. Ключові питання воєнної політики, військового будівництва та інші вирішувались на рівні ЦК КПРС або його Політбюро.

Безпосередній контроль за реалізацією прийнятих рішень на середньому та низовому рівні покладався на інститут військових комісарів, а потім – на начальників політуправлінь та політвідділів. Практично, ні Рада Міністрів, ні Верховна Рада СРСР, не кажучи вже про громадські організації або пересічних громадян до вказаного контролю, звичайно, не допускалися.

Значною мірою із-за низького рівня цивільного демократичного контролю, нинішні темпи та ефективність військової реформи є незадовільними, а стан та боєздатність ЗС України не поліпшуються.

Водночас, у загальному випадку, чинниками, які зумовлюють наявність та необхідність розв'язання проблеми вдосконалення цивільно-військових відносин, є наступні.

По-перше, організація внутрішнього життя у військовій сфері регламентується особливими правилами (законами, статутами тощо) і є досить консервативною. В ній принципово важливу роль відіграють військові традиції. Тому об’єктивно військова сфера порівняно неохоче піддається реформуванню і новаціям.

По-друге, Після закінчення холодної війни виникла низка досить непростих проблемних питань щодо ролі, функцій та завдань національних збройних сил. Відповідь на них приходиться шукати усім країнам, бо сьогодні вони вимушені перебудовувати свої збройні сили для вирішення більшою мірою регіональних завдань та для адекватної реакції на нові загрози національній безпеці (тероризм, боротьба з наркобізнесом, організована злочинність, внутрішні безпорядки, миротворча діяльність, релігійний та етнічний екстремізм тощо).

Вказані завдання далеко не адекватні традиційним (підготовка до широкомасштабної війни), які раніше покладалися на військових.

По-третє, ускладнення і вдосконалення сучасних озброєнь і бойової техніки ставить на порядок денний питання про відміну загальної мобілізації, а це об’єктивно закладає нові якісні і кількісні виміри відносин між збройними силами та суспільством.

Разом з загальною військовою повинністю буде відмирати уявлення про органічну єдність громадянина і солдата, народу і армії, хоча в плані забезпечення національної безпеки вказану єдність необхідно зберегти. Тобто у цьому контексті потрібен суттєвий перегляд природи цивільно-військових відносин.

По-четверте, очевидно, що неможливо забезпечити національну безпеку лише однією військовою могутністю. Тобто виділяти на оборону необхідно лише ту частину ресурсів, яка необхідна для забезпечення безпеки. Тому виникають дві проблеми: правильного визначення частки коштів, необхідних для забезпечення безпеки та обґрунтування оптимального рівня оборонної достатності.

При вирішенні цих проблем військові бояться, що некомпетентні чиновники нанесуть армії непоправну шкоду, бо переконані, що краще ніж вони розуміються на проблемах армії. Політики та цивільні спеціалісти, навпаки, часто досить зверхньо ставляться до законних потреб військових. Очевидно, що вказане непорозуміння між цивільними та військовими наносить значну шкоду національній безпеці.

Серед причин необхідності вдосконалення цивільно-військових відносин в Україні можна, зокрема, назвати:

• потреби охорони та захисту демократичного процесу, надання йому сталих, прогнозованих форм розвитку;

• забезпечення дотримання законності в армії;

• необхідність підтримки на належному рівні мобілізаційної готовності та боєготовності Збройних Сил України і в цьому контексті обґрунтованості військово-політичних і військових рішень;

• забезпечення достовірності інформації з різних питань життєдіяльності військової сфери;

• необхідність порушення вітчизняної традиції функціонування війська у стані відносно замкненої, майже відірваної від суспільства структури;

• важливість оптимізації існуючої системи підготовки та призначення військових кадрів;

• необхідність забезпечення належної організації життєдіяльності сектору безпеки в умовах глибоких змін, які відбуваються у всіх сферах суспільного та політичного життя України.

Таким чином, проблема полягає не стільки у запровадженні демократичного цивільного контролю за діяльністю сектору безпеки, як у корінному реформуванні відносин між військовим та цивільним сектором, яке в свою чергу є складовою розв’язання проблеми забезпечення належної ефективності управління сектором безпеки.

Вдосконалення цивільно-військових відносин передбачає інформаційну прозорість і сприяє знаходженню прийнятного компромісу між демократичними наполяганнями та вимогами збереження необхідної секретності. У цьому контексті демократичним цивільним контролем має бути охоплена вся воєнна сфера від розробки та затвердження Воєнної доктрини до розгляду та затвердження воєнного бюджету, від стану оборонної інфраструктури до організації виробництва і оснащення військ сучасною зброєю.

У даному випадку, важливу роль мають відігравати ЗМІ, які мають займати державницькі позиції і стати надійними правозахисними інститутами та впливовими суб’єктами моніторингу стану справ не тільки у військовому секторі, а й щодо відношення до нього цивільного сектора.

Необхідно підкреслити, що у посттоталітарних країнах проблеми у сфері цивільно-військових відносин, виникають і з боку цивільного сектора із-за:

• нездатності демократичного керівництва забезпечити подальший демократичний розвиток, підтримати законність і порядок;

• слабкості політичних інститутів і амбіціозності політиків, здатних залучити військових для здійснення своїх цілей;

• некомпетентності та безвідповідальності цивільних у питаннях прийняття військово-політичних та стратегічних рішень військового будівництва.

На останньому варто наголосити, бо управлінські рішення, які приймаються щодо забезпечення національної безпеки визначають тенденції, напрями і динаміку розвитку держави і суспільства. Помилкові рішення щодо розподілу ресурсів між військовими і цивільними задачами, які приймаються у мирний час виправити в передвоєнний період, а тим більше під час війни – практично буде неможливо.

В Україні головна причина помилкових рішень в області розподілу ресурсів між військовими і цивільними завданнями, як правило, полягає не в тому, що вказані ресурси обмежені (вони завжди обмежені!). Недосконалість цивільно-військових відносин знаходить свій прояв у відсутності взаємної відповідальності за виконання завдань у сфері забезпечення національної безпеки між цивільним і військовим сектором.

Таким чином, в Україні поки що недостає досвіду цивільно-військових відносин, який має місце в країнах консолідованої демократії, де до цивільного контролю залучені структури усіх гілок влади і громадянське суспільство.

Тому визначальним у цьому питанні є створення такої системи взаємин між військовими та цивільними, яка б сприяла ефективному управлінню силами і засобами сектору безпеки, що неможливо без здійснення належного цивільного контролю за його діяльністю.