9.3. Чинники, які здійснюють вплив на політику національної безпеки України

Погляди стосовно тих чи інших шляхів реалізації національних інтересів можуть бути різними.

Але остаточні рішення завжди залежать від наявних у держави засобів і допустимих способів їх використання, а їх перелік залежать від чинників, які здійснюють вплив на політику захисту національних інтересів⁵².

Основна частина засобів та способів реалізації національних інтересів, які визначають суть політики національної безпеки є елементи влади держави, які можуть бути застосовані у зовнішній та внутрішній політиці.

Серед них виділяють природні та соціальні елементи, які є відносно специфічними для кожної країни.

До першої групи, зокрема, належать особливості географічного положення, територія, склад, структура та чисельність населення, природні ресурси, а до другої - політичні, економічні, воєнні, інформаційні та інші можливості.

Тому в кінцевому підсумку різні варіанти політики національної безпеки та сценарії їх реалізації будуть передбачати ті чи інші способи використання наявних у держави засобів (ресурсів).

При цьому, як правило, вважається, що особливої уваги заслуговують варіанти та сценарії, які відрізняються підвищеною небезпекою стосовно реалізації життєво важливих інтересів.

Підвищеної уваги потребують і ситуації, коли є досить різні (альтарнативні) думки стосовно способів реагування на вказані загрози.

Сьогодні політика національної безпеки всіх держав спрямована на пошук надійних партнерів (стратегічних союзників) для співпраці і навіть інтеграції в економічній, політичній та інших сферах. Але при цьому спостерігається й намагання з боку держав у максимально можливій мірі зберегти свій суверенітет.

Водночас, як уже зазначалося вище, для світового простору притаманна презумпція нестабільності. Вона обумовлена не тільки намаганнями деяких країн переглянути існуючі кордони чи перерозподілити сфери свого впливу, а й іншими чинниками, зокрема, економічною глобалізацією, "міксерізацією" культурно-цивілізаційних орієнтацій етносів, націй і народів тощо.

Сучасна ситуація в Європі та довкола України в цілому характеризується розвитком партнерства та співробітництва між країнами у різних сферах. Зокрема, має місце намагання модернізувати існуючі системи колективної безпеки, знайти компромісні варіанти розв'язання накопичених проблем безпечного розвитку.

Але Україна традиційно перебуває під потужним впливом інтересів інших держав, у тому числі й провідних, спрямованість яких часто не співпадає. Це породжує об'єктивні труднощі при формуванні та реалізації її зовнішньої, а часто й внутрішньої політики.

Дуже важливим чинником є й те, що в українському суспільстві відсутня належна єдність та консолідованість позицій стосовно принципів, підходів і навіть базових цінностей, які мають визначати основи політики національної безпеки.

В кінцевому ж підсумку визначальний вплив на політику національної безпеки України здійснюють такі чинники:

• процес формування національно-культурної ідентичності, який відбувається в умовах значних економічних диспропорцій у розвитку регіонів України, політичних спекуляцій навколо наявних соціокультурних відмінностей, використання у боротьбі за владу лідерами політичних партій (блоків, сил тощо) конфліктних тем, що призводить до поглиблення суперечностей та формує загрозу цілісності українського суспільства та держави;

• складний процес формування демократичних традицій у суспільстві та слабкість українських інституцій в питаннях пошуку консенсусу, необхідного для окреслення шляхів подальшого розвитку;

• неузгодженість, відсутність системності та скоординованості у діях органів державної влади в процесі розробки політики національної безпеки та неефективність моніторингу за виконанням прийнятих рішень і, як наслідок, неадекватні загрозам національним інтересам рішення при розробці та реалізації вказаної політики;

• характер, цілі, завдання регіональних структур колективної безпеки (передусім НАТО та ОКДБ) та міра співпраці держави з ними;

• значний рівень залежності від поставок енергоресурсів та зовнішніх ринків збуту вітчизняної продукції при одночасному перетворенні України на ринок збуту товарів та послуг інших країн, передусім європейських;

• суперечливий процес формування нових суспільно-політичних, соціально-економічних і культурних відносин, який відбувається на фоні різкої диференціації українського суспільства на “бідних” та “багатих” та очікування серед населення погіршення соціально-економічного стану, у тому числі й через загрозливі тенденції розвитку світової економічної системи;

• принципові особливості економічного розвитку та спроби відновити економічні, науково-технічні та інші зв’язки, порушені після розпаду міжнародної соціалістичної системи й прискорити інтеграцію України як рівноправного партнера в міжнародну систему економічних відносин⁵³;

• гальмування назрілих реформ у різних сферах життєдіяльності суспільства із-за непідготовленості значної маси керівників, недосконалості нормативно-правової бази, ідеологічно-психологічного не сприйняття значною частиною населення ринкових перетворень, зростання недовіри громадян до органів влади через неналежне виконання законодавства, корупцію та хабарництво;

• низькі темпи структурної перебудови національної економіки, значна її тінізація, зростання корупції та організованої злочинності в економічній сфері і, як наслідок – низька інвестиційна привабливість держави та її готовність функціонувати в умовах жорсткої конкуренції;

• зростання ймовірності виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та соціального характеру;

• зниження обороноздатності держави із-за відсутності системного підходу при реформуванні оборонно-промислового комплексу та Збройних Сил України;

• наявність загрози виникнення конфліктів між Україною та суміжними країнами за право володіння (контролю) територією в умовах незавершеності договірно-правового оформлення державного кордону, а також ескалації "заморожених" конфліктів (передусім у Придністров'ї та на Північному Кавказі);

• невирішеність низки проблем державного будівництва і суспільного розвитку починаючи від способу управління країною і закінчуючи геополітичною орієнтацією, що стимулює втручання у внутрішні справи з боку інших держав;

• комплексні зміни у відносинах власності, системі ідеологічних і політичних координат розвитку українського суспільства, втрата колишніх регулятивних механізмів у різних сферах суспільного життя, незбалансованість в соціальній сфері інтересів різних соціальних груп, притуплення солідарної суспільної поведінки, створення віртуальних груп суспільства та елітарних верств, які зосереджують увагу на власних корпоративно-бізнесових чи політичних інтересах, а не на національних проблемах розвитку та безпеки, тобто відсутність бажання частини населення узгоджувати свої інтереси з інтересами держави.

Вплив деяких із зазначених чинників на політику національної безпеки України має системний характер і визначає її особливості.

По-перше, національна історична та культурна спадщина сприяють тому, щоб політика національної безпеки України була зорієнтована на цінності світового співтовариства й одночасно відображала національні інтереси.

Україна є однією з найбільших європейських держав. Географічне розташування України робить її такою, що кожна інша держава регіону має стосовно неї свій інтерес. За цієї ж причини мають свої інтереси й держави, що перебувають за межами даного регіону.

Тому важливим є недопущення перетворення України на об’єкт маніпуляцій впливових країн, уникнення тиску на неї з метою корегування її політики в бажаному для вказаних країн напрямку.

Для цього Україні необхідно враховувати у сфері життєво важливих національних інтересів яких країн вона перебуває і якими є вказані інтереси. Вона постійно має ідентифікувати структуру та направленість цих інтересів для оцінки геополітичних реалій, які повинні визначати позицію держави на тих чи інших напрямках зовнішньої і внутрішньої політики.

Це, зокрема, стосується і так званих “європейських цінностей та стандартів”, які сформувалося у Західному світі. Вони визначають структуру національних інтересів, а відтак і суть зовнішньої та внутрішньої політики країн-членів ЄС.

Досягнення вказаних стандартів політичним керівництвом України визначено як стратегічний пріоритет.

Але варто зазначити, що в інших країнах, культурно-цивілізаційний компонент яких століттями формувався під впливом інших цивілізацій, вказані цінності та стандарти можуть розумітися по-різному.

Так, загальновідомі ідеї Н. Макіавеллі, які лежать в основі систем соціального управління у Західному світі, базуються на розумінні та врахуванні передусім соціально-психологічних закономірностей поведінки людей, їх індивідуальних потреб (прагнень). Тому визначальним пріоритетом державної політики є захист приватної власності.

Концепції ж соціального управління китайського філософа Конфуція просякнуті ідеєю поєднання політики та моралі, а у православному світі вони ґрунтуються переважно на ідеї деякої спільної мети і колективізмі.

З огляду на сказане, політична, етнічна, конфесійна, соціальна різнобарвність, корпоративні вимоги окремих груп українського суспільства породжують значні труднощі щодо реалізації вказаного стратегічного пріоритету при розробці політики національної безпеки та забезпеченні її підтримки у суспільстві.

По-друге, важливим чинником, що визначає особливості формування та реалізації політики національної безпеки України є те, що майже всі її державні інститути тією чи іншою мірою поєднують риси радянської та нової ліберально-ринкової системи. Тобто вони успадкували і поєднують стереотипи радянської, американізованої західної та української емігрантської управлінської культури.

Наприклад, "політичні ознаки" були незмінною основою призначень на відповідальні пости в СРСР. Не рідко вважалось навіть доцільним призначити на посади людей, які були неспроможні виконувати свої функціональні обов'язки. Кожен мав відчувати - він обіймає посаду не за правом, а з милості керівництва. Тому головною умовою просування по службі було не добре працювати, а задовольнити бажання керівництва, яке призначає і може усунути від роботи.

В Україні до цього часу так і не вдалося досягти незалежності апарату управління від політичного керівництва. Як правило, після зміни політичного керівництва, відбувається заміна міністрів, глав держадміністрацій, а потім і значної частини управлінського апарату.

Це стосується й сектору безпеки. "Українською традицією" є першочергова зміна новим політичним керівництвом керівного складу сектору безпеки, як. Ця зміна, як правило під гаслами чергового реформування, невідкладно призводить до "тотального перезавантаження" управлінського апарату.

Вказані кадрові зміни породжують тимчасовість у роботі управлінського апарату, безвідповідальність, апатію серед державних службовців, нищать "інституційну пам’ять" - фундамент державного управління і, таким чином, не сприяють обґрунтованості та цілеспрямованості політики національної безпеки.

По-третє, протягом років незалежності було розпочато, але так і не завершено низку реформ. Деякі взагалі залишилася на папері. Зокрема, не сформовані повністю інститути відкритого ринку, не відбудована відповідна ринковим умовам система соціального захисту і гарантій, не створені надійні політичні умови для забезпечення сталого розвитку суспільства.

Тому соціально-економічна система України займає проміжний стан між середньо розвиненими індустріальними суспільствами і перехідними системами країн "третього світу".

Незважаючи на лібералізацію, економіка України залишається монополізованою. Це дозволяє говорити про олігархічний характер сучасного українського капіталізму.

Зберігається надвисокий рівень контролю елітарного прошарку чиновників за бізнесом. Має місце зрощування кланів чиновників та потужних бізнес-груп. Тому економіка відрізняється високим ступенем криміналізації і тінізації. Вона є своєрідним різновидом периферійного державно-монополістичного капіталізму.

Такі риси вітчизняної економіки зумовлюють крихкість та вразливість економічної системи перед зовнішніми загрозами як із Заходу, так і зі Сходу.

По-четверте, лише незначна частина населення змогла добитися успіху у ринковій системі, бо національний економічний продукт розподіляється вкрай нерівномірно. У більшості населення спостерігається масовий скепсис щодо подальших змін. Це зумовлює значний потенціал соціальної напруженості.

Так, на грані бідності знаходиться значна частина вчителів, військових, молодих науковців, державних службовців, переважної частини молоді, які мають вищу освіту.

Це не є характерним для інших країн, бо бідність людей з високим рівнем освіти підриває стимули до її отримання й не сприяє розвитку високотехнологічних галузей економіки, що породжує реальні загрози національній безпеці. Вказаний чинник має бути в центрі уваги при розробці та реалізації політики національної безпеки України.

По-п'яте, Україна з моменту набуття незалежності перебуває у стані "цивілізаційного транзиту". Але до цього часу у суспільства та еліти не має чіткого стратегічного і, головне - консолідованого бачення майбутнього України, шляхів його досягнення, сутнісного розуміння процесів, що відбуваються в Україні та навколо неї. Тобто немає однозначної відповіді на запитання: "від чого, куди (з якою метою) рухається суспільство?".

При цьому впродовж років незалежності України, у суспільній свідомості існують дві основні моделі майбутнього України та способи їх реалізації.

Перша модель –європейська.

У цій моделі майбутнє України - це держава, інтегрована в європейський простір, просякнутий цінностями ліберальної демократії. Тому вона розглядається як частина чогось великого, історично зумовленого та неминучого (європейської економіки, культури тощо). Відтак є надія на підтримку та допомогу Заходу (МВФ, прямі інвестиції, технічна допомога в реформуванні систем управління тощо).

Головна мета: під гаслом "Наша ціль незмінна - євроінтеграція" (яке деякими трактується і як: "Геть від Москви") - якомога швидше стати членом ЄС.

Друга модель – модернізаційна.

У цій моделі майбутнє України пов'язане головним чином з модернізацією національної економіки, відсутністю жорсткої позиції у зовнішній політиці з тих чи інших принципових питань міжнародного життя та з реформуванням правових засад внутрішньополітичного життя.

Тому розраховується на певну підтримку та допомогу Сходу (ресурси, ринки збуту своєї продукції тощо) і Заходу (МВФ, прямі інвестиції, технічна допомога тощо). Головна мета: досягти значного економічного прориву (успіху) і на цій основі європейських стандартів життя.

На жаль, у кінцевому підсумку обидві моделі спрямовані на пристосування України до умов сучасного світу.

Відсутні будь-які спроби державних амбіцій України, а саме ствердження її місії як суверенної, незалежної, великої та впливової європейської держави.

Тобто моделі в принципі не передбачають формування унікальної за своєю сутністю ролі, яка необхідна кожній незалежній державі передусім у культурно-цивілізаційному та політичному аспекті. А без такої ролі будь-яка держава не може відбутися і ствердитися у міжнародному співтоваристві як така.

Дійсно, перша модель занадто абстрактна, бо загальноєвропейські цінності та стандарти значною мірою є абстракція. Насправді ж європейська співдружність - це передусім союз держав, характерною особливістю якого є те, що:

• чітко виписані та прийняті усіма членами принципи та процедури, які дозволяють в сучасних умовах у максимально можливій мірі зберігати й примножувати національні матеріальні та духовні цінності (у тому числі й за рахунок недопущення збройних конфліктів, які часто мали місце у недалекому минулому), а не якісь віртуальні європейські цінності;

• населення практично всіх країн-членів ЄС має спільну культурно-цивілізаційну основу та історію, коріння, яких сягає глибини віків;

• кожна країна-член ЄС, незважаючи на постійну артикуляцію пріоритету спільної мети та "європейських цінностей", залишається індивідуальною та, так би мовити, національно-егоїстичною державою (не випадково, національні інтереси часто беруть гору над необхідністю здійснювати спільну європейську політику, навіть у питаннях безпеки та оборони)⁵⁴;

• культурно-цивілізаційний компонент, який формувався століттями і на якому базуються "європейські цінності", значною мірою відрізняється від того, на якому формувалася культура переважної більшості населення сучасної України.

Таким чином минуле України досить слабко пов'язане з історичною долею країн-членів ЄС, яка окрім того перевершує її історію, як державного утворення, більше ніж на тисячу років.

Певні частини території та населення сучасної України перебували у складі деяких східноєвропейських країн. Але у кращому випадку, вони мали досить обмежені права автономії, а населення не рідко зазнавало значних утисків за релігійними та етнічними ознаками⁵⁵.

З огляду на сказане, перед тим як інтегруватись у ЄС, Україні необхідно спочатку стати унікальною за своєю суттю європейською державою, бо є небезпека, що українська нація, із-за слабкості власної держави, може просто розчинитися в "загальноєвропейських цінностях".

Реалізація ж другої моделі з великою імовірністю перетворить Україну на сировинний придаток, екологічний смітник Європи та практично залежну від Російської Федерації державу в економічному та політичному відношенні.

Таким чином політика національної безпеки України має бути спрямованою на те, щоб вона стала самостійним гравцем на міжнародній арені. Для цього необхідно передусім здійснити цивілізаційні реформи, бо технологічна відсталість, сировинна залежність, розпорошеність суспільства, сліпе копіювання „європейських цінностей” в остаточному підсумку можуть призвести до розпаду держави.