9.2.Оцінювання та моніторинг державної політики національної безпеки

Чинним законодавством визначено значну низку потенційних та реальних загроз реалізації національних інтересів України у різних сферах. Проте, з одного боку, система загроз досить динамічна, а з іншого - на нормативному рівні потенційні та реальні загрози не розмежовані.

Тому основним завданням суб’єктів забезпечення національної безпеки є постійний моніторинг впливу на національну безпеку процесів, що відбуваються у різних сферах, прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, причин їх виникнення та наслідків прояву.

При оцінюванні та моніторингу політики національної безпеки основними предметами аналізу та прогнозу є:

• потреби (у концентрованому вигляді вони знаходять своє відображення у сукупності національних інтересів та цілей);

• суспільно-політичні, соціально-економічні та інші процеси та інститути (в контексті їх впливу на можливість задоволення національних інтересів та на розвиток загроз для національної безпеки);

• наслідки та ефективність управлінських рішень (в напрямку захисту та досягнення національних інтересів).

При оцінці та моніторингу державної політики національної безпеки особливої уваги заслуговує стратегічний (інституціональний) рівень ДУНБ.

На цьому рівні приймаються найважливіші стратегічні політичні та управлінські рішення, які знаходять своє відображення у відповідних законах, концепціях, стратегіях, державних програмах тощо, тобто формується державна політика, її концептуальні основи та головні завдання щодо її здійснення.

Саме тому на стратегічному рівні, як правило, виникають проблеми, які суттєво ускладнюють забезпечення національної безпеки.

Серед них, зокрема: проблема визначення цілей подальшого розвитку, оскільки вона тісно пов’язана з майбутнім, тобто з прогнозуванням, наявність численних неформальних правил і норм, які здійснюють вплив на прийняття стратегічних рішень і виявлення яких можливе лише в результаті ретельних досліджень

При оцінюванні та моніторингу державної політики національної безпеки доцільно здійснювати комплексний аналіз трьох груп факторів:

• сукупність національних інтересів, особливо життєво важливих (територіальна цілісність та суверенітет держави, а також стабільність та стан правопорядку в країні);

• характер та джерела загроз (зауважимо, що вони часто містяться в самій людині, в особистих та інституційних людських відносинах, оскільки альтернативна природа людини і соціально-політичних інститутів, їх недостатня взаємна відповідальність та неоднозначність природних процесів постійно генерують небезпеки у різних сферах національної безпеки, а відносно самостійними причинами напруженості в суспільних відносинах часто є демографічні та етнополітичні процеси);

• наявні можливості щодо досягнення цілей національного розвитку та нейтралізації існуючих небезпек, які залежать головним чином від сили державної влади (у різних її вимірах – політичному, економічному та інших), співвідношення сил в системі міжнародних координат (визначається головним чином геополітичною та геоекономічною ситуацією в регіоні та світі на поточний момент).

Головними суб’єктами міжнародних відносин залишаються держави. Тому розуміння їх поведінки при оцінюванні та моніторингу політики національної безпеки неможливе без знання цілей, засобів і стратегій, які вони обирають.

Останні ж значною мірою обумовлені концептуальним підходом, який лежить в основі обґрунтування зовнішньої політики держав.

У руслі підходів класичного реалізму держава розглядається як унітарна політична одиниця, якій властивий раціоналізм при визначенні цілей та ухваленні рішень, а також розмежування політики й етики.

Водночас неореалісти вважають недоцільним підхід, що розмежовує цілі, пов'язані з поняттями "національні інтереси" та цілі, наріжним каменем яких є дотримання етичних принципів, норм та цінностей.

Представники неоліберальних підходів вважають, що глобалізація висунула на провідне місце такі абсолютні цілі, як нові правила міжнародної поведінки, нові способи організації міжнародних, ринкових, економічних і соціально-політичних інститутів. Тому на передній план висуваються цілі економічної, фінансової та "людської" природи (ідентичність, демократичні цінності тощо), а охорона держави від нападу ззовні відходить на другий план, поступаючись відкритості держави та суспільства (інвестиції, переміщення капіталів тощо).

Неоліберали наголошують на тому, фінансова нестабільність, зростання бідності, недотримання прав людини, забруднення довкілля, конфлікти у різних регіонах світу тощо, безпосередньо впливають на життя та безпеку в інших його регіонах. Тому відстоювання національних інтересів знаходиться в площині співробітництва за умови спільного розв'язання вказаних проблем.

В кінцевому підсумку, неореалісти та неоліберали передусім аналізують чинники матеріального характеру.

Для неореалістів це сила, влада і посада, що пов'язані з примусом та обмеженням міжнародної системи.

Для неолібералів це намагання отримати економічні вигоди за рахунок співпраці між державами в умовах зростаючої взаємозалежності та глобалізації. Тобто вони применшують значення ідейних факторів, норм, ідентичностей, систем цінностей щодо їхнього впливу на зовнішньополітичні цілі.

На основі критичного аналізу підходів неореалістів та неолібералів у другій половині 1970 рр. набув розповсюдження неоідеалізм.

Більшість його прихильників наполягають на тісній взаємодії між матеріальними й ідеальними факторами. Вони стверджують, що керівники держав визначають загрози залежно не тільки від матеріальних можливостей інших держав, але й від їхніх намірів Тому на їх думку завжди існує "плюралізм змістів та ідентичностей".

Представники неоідеалізму задаються питанням щодо ідентичності й відмовляються від підходів, згідно з якими ідеї використовуються як засіб для наступного пояснення або маніпулювання способами, за допомогою яких держави визначають свої інтереси та цілі. Вони переконані, що на ідеї впливають матеріальні фактори.

Таким чином головним завданням моніторингу політики національної безпеки є відповідь на питання: настільки задекларовані державою цілі адекватні національним інтересам і визначення ступеня (міри) їх досягнення (реалізації).

У процесі ж оцінювання вказаної політики, головним завданням є отримання знання щодо цілей і стратегій держав, які значною мірою обумовлені концептуальним підходом, що лежить в основі їх зовнішньої та внутрішньої політики, і на цій основі передбачення їх поведінки.