5.2.4. Геополітичні та геоекономічні аспекти вибору підходу щодо забезпечення національної безпеки

Географічне положення, величина території, кількість населення, комунікації, технологічний, економічний, воєнний потенціал, культурні традиції – важливі чинники національної безпеки, які традиційно враховують при виборі підходу щодо її забезпечення.

При цьому наукові знання про вплив просторово-географічних факторів на внутрішню і зовнішню політику держав, на логіку міжнародних відносин традиційно охоплюють поняттям “геополітика”.

Водночас геополітику часто розглядають і як наукову дисципліну, що вивчає структури і суб’єкти, глобальні або стратегічні напрями, найважливіші закономірності, принципи життєдіяльності та еволюцію світового співтовариства. Тому будь-яка країна, незалежно від своєї реальної “ваги” (політичної, військової, економічної тощо), є учасником при вирішенні проблемних питань життєдіяльності міжнародної спільноти.

Звичайно, покриття земної кулі морськими, повітряними, автомобільними, залізничними шляхами, авіалініями, а також вихід людства у космічний простір, розвиток інформаційних технологій тощо внесло суттєві корективи в геополітичну структуру взаємовідносин світового співтовариства.

Вказані чинники значною мірою підірвали традиційне розуміння підходів щодо розв'язання комплексної проблеми забезпечення як національної, так і міжнародної безпеки.

Дійсно, поява ядерної зброї, вдосконалення засобів її доставки, економічна глобалізація, визначальна роль інформаційних технологій в системах управління (державою, інфраструктурами, які забезпечують життєдіяльність суспільства: оборона, фінанси, водо-, газо-, енергопостачання тощо) поставило велике питання щодо недосяжності чи невразливості тієї чи іншої країни.

Окрім того останнім часом на геополітику здійснюють потужний вплив й так звані "нетрадиційні загрози". Серед них, зокрема: міжнародний тероризм, міграційні потоки, нелегальний обіг наркотичних речовин, зростання ймовірності доступу до зброї масового ураження екстремістських організацій, негативні наслідки сучасних процесів економічної та культурної глобалізації.

Тому, якщо раніше геополітика визначалась такими поняттями як “життєвий простір”, “зона життєвих інтересів” тощо, то сьогодні у зовнішньополітичний лексикон ввійшли її додаткові характеристики – геоекономіка та геостратегія.

Це означає, що сьогодні при обґрунтуванні підходів щодо забезпечення національної безпеки необхідно відмежуватися від традиційного розуміння геополітики як дисципліни, завданням якої є вивчення переважно просторово-географічного аспекту міжнародних відносин.

Звичайно, місцеположення, клімат, топографія, природні ресурси, доступ до морів і океанів тощо продовжують мати важливе значення для історичної долі й перспектив розвитку будь-якої держави чи народу.

Але сьогодні головною метою геополітики є вивчення взаємозалежності зовнішньої політики держав, міжнародних відносин і системи політичних, економічних, воєнно-стратегічних та інших взаємозв’язків, які обумовлені не лише просторово-географічними факторами, а й економічними, культурними, історичними та іншими факторами.

Тому при визначенні підходу щодо забезпечення національної безпеки важливим є комплексний геополітичний та геоекономічний аналіз. Його результати дозволяють виділити характерні риси геополітичних та геоекономічних процесів, які мають бути враховані при визначенні національних інтересів та обґрунтуванні можливих шляхів, засобів, способів і механізмів їх реалізації.

Сьогодні характерними рисами геополітичних та геоекономічних процесів є:

• перебудова системи міжнародних відносин у контексті боротьби за сфери домінування національних інтересів між США, країнами Західної Європи, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, а також Російською Федерацією;

• пошуки місця та ствердження своєї ролі у міжнародній політиці (у різних її вимірах) незалежних держав, що виникли після розпаду соціалістичної системи, у тому числі й на теренах колишнього СРСР³⁷;

• активізація суперечливих процесів у так званих країнах “третього світу” (деякі намагаються стати регіональними “центрами сили”, а інші, втративши патронаж СРСР, стали районами нестабільності);

• намагання США за будь яку ціну залишитися наддержавою, а саме зберегти: здатність проводити глобальну економічну політику; наймогутніші збройні сили; спроможність застосовувати глобальний політичний, інформаційний та ідеологічний вплив³⁸;

• вплив глобальних фінансово-економічних криз не тільки на структуру міжнародної економічної системи, а й на військово-політичні баланси у світі.

Сьогодні у світовому просторі сформувались цивілізаційні полюси, які мають декілька вимірів: економічний, інформаційний, науково-технологічний, воєнний, територіальний, сировинний, кількість та якість населення, здатність адекватно змінюватися в мінливому світі тощо.

Міжнародний порядок значною мірою базується на динамічній рівновазі між вказаними полюсами, які постійно нівелюються під впливом багатьох чинників, зокрема, сучасних процесів економічної глобалізації.

Водночас характерною особливістю сучасності є й те, що глобальне політичне, економічне та культурно-ідеологічне суперництво головним чином проявляється на регіональному рівні.

Це обумовлене тим, що руйнування після розпаду СРСР біполярної структури світу призвело до втрати місцевою елітою звичних орієнтирів та до сприйняття перемін, як сигналу щодо швидкого розв'язання своїх проблем національного розвитку. На жаль, часто за рахунок інших країн, тобто на шкоду їх національним інтересам.

Наслідком цих процесів стало зростання конфліктності у відносинах між окремими державами та можливостей навіть малих країн здійснювати вплив на політику провідних країн світу, і, таким чином, на міжнародну безпеку, який часто є негативним.

Окрім того в деяких країнах додатковий імпульс отримали тенденції дезінтеграційного характеру. В їх основі міжетнічні, міжконфесійні, економічні, політичні та інші суперечності, що призвело до більш жорсткої політики держав й стало одним із факторів зростання екстремізму та злочинів терористичної спрямованості;

Джерела цих суперечностей загальновідомі. Людство складається з етнічних утворень. Вони мають спільну культуру, займають певну територію, яка часто не співпадає з державними кордонами, утвореними в результаті історичної взаємодії етнічних утворень.

При цьому культура етнічних утворень та її політичний компонент (зокрема, погляди на сенс, цілі та завдання відносин з оточуючим світом) може входити в протиріччя з культурою інших етнічних утворень.

Ці протиріччя є причиною напруженості між етнічними утвореннями, яка за певних умов може бути компенсована добросусідськими відносинами.

Але часто зміна геополітичної та геоекономічної ситуації призводить до зміни й пріоритетів та цілей розвитку етнічних утворень і, як правило, актуалізує потенційні суперечності, дестабілізує обстановку, породжує загрози національній та міжнародній безпеці.

Варто також зазначити, що із-за зростаючих труднощів США самостійно підтримувати статус-кво світової ситуації, сьогодні спостерігається намагання деяких держав реалізувати претензії на роль регіональних лідерів і великих держав.

Так, економіка Китаю вийшла на друге місце в світі і поки що зберігає темпи, достатні в найближчі десятиліття витіснити США з першого місця у глобальному рейтингу світових економік. Китай також щорічно прибавляє обертів у нарощуванні воєнного компонента своєї політики.

Стрімко зростає вплив на європейські справи Німеччини – четвертої економіки у світі, а регіональними лідерами стали Туреччина, Індія, Бразилія та деякі інші країни.

Все це, за умови, що політика національної безпеки вказаних країн буде ґрунтуватися на концепції "політичного реалізму" - чинники дестабілізації міжнародної стабільності.

Тобто процес становлення багатополярного порядку породжує нові виклики та загрози міжнародній та національній безпеці, бо атрибутами політичної реальності залишається зброя, як вагомий аргумент реалізації національних інтересів. Відтак ймовірність виникнення збройних конфліктів, переростання їх у локальні війни і навіть війни регіонального масштабу збільшується.

Для багатьох країн при виборі підходу щодо забезпечення національної безпеки важливим чинником є також ступінь політичного впливу ЄС на світовій арені. Значна частина аналітиків та експертів переконані, що він буде залежати головним чином від її здатності досягти більшої політичної згуртованості, яка необхідна для формування консолідованого "стратегічного бачення" країнами-членами ЄС тенденцій міжнародної політики.

Але, наприклад, позиції Варшави, Праги, Будапешту стосовно розміщення в Європі елементів американської системи ПРО свідчать про те, що має місце своєрідна ренаціоналізація зовнішньої політики та політики безпеки окремих членів ЄС.

Політика "особливого партнерства" вказаних країн із США отримує все більш логічне завершення. Це може породити серйозні наслідки для узгодження дій як країн - членів ЄС, так і НАТО, бо угоди оборонного характеру між США та окремими державами в Європі можуть призвести до виникнення зон різного ступеня безпеки.

Цілком імовірною може бути ситуація, коли вироблення консолідованої зовнішньої політики ЄС з принципових питань безпеки та оборони буде практично неможливим.

Стає більш відчутним і взаємозв'язок між геополітичними і геоекономічними змінами, які породжені сучасними процесами глобалізації.

Величезні за площею і чисельністю населення країни і навіть регіони "закипають" проти існуючого порядку речей. Причиною є не тільки архаїчність тих чи інших режимів та відсутність елементарних основ демократії.

Очевидною стає й нездатність ліберальної економіки, яка головним чином спрямована на задоволення приватного інтересу (підприємця), розв’язувати соціально-економічні проблеми публічного (суспільного) характеру.

Мільйони людей бунтують проти того, що незначний відсоток населення землі захопив переважну частину світових багатств, що незважаючи на фінансово-економічні кризи, їх статки зростають, а інші зубожіють. Тобто протестні настрої мають чітко виражену соціальну складову, з якою не "товаришує" ліберальна економіка.

Наслідком глобальних фінансово-економічних криз завжди був запуск механізмів перезавантаження взаємин між провідними гравцями світової політики. Виникає бажання розв’язати ті чи інші проблеми, які завжди мають місце у відносинах між ними. Природно, це бажання реалізується у контексті реалізації національних інтересів. І тут постає питання: як розв’язати ці проблеми з найменшими втратами для безпеки держави?: Йдеться насамперед про те, як зберегти:

• суверенітет (насамперед, у політичному та економічному вимірах) та своє місце в світових рейтингах країн - як необхідну умову та інструмент захисту і просування національних інтересів?;

• досягнутий рівень економічного розвитку та добробуту населення - як умову забезпечення внутрішньої політичної стабільності та широкої громадської підтримки політичної еліти, що знаходиться при владі?

З кожним роком ці проблеми стає все важче вирішувати навіть провідним країнам. Більш очевидними є й ознаки системної криза у розвитку цивілізації. Тому необхідна кардинальна перебудова фундаментальних основ і переорієнтація векторів розвитку політичних, економічних, соціальних і духовних процесів світової цивілізації.

Принципово важливо, що вказана перебудова повинна здійснюватися в умовах все більш жорстких ресурсних, військово-політичних і екологічних обмежень. Тому відносини між державами стають більш агресивними і, таким чином, виникають додаткові труднощі у процесі забезпечення безпечного розвитку світового співтовариства та національної безпеки тих чи інших країн.

Варто зазначити, що свого часу С.Хантінгтон стверджував – у майбутньому основним джерелом конфліктів буде не ідеологія і економіка. Джерела ж конфліктів будуть визначатися головним чином культурою. З огляду на це, на його думку, найбільші конфлікти будуть виникати між націями і групами країн, що належать до різних культур (цивілізацій).

Дійсно, саме культура в кінцевому підсумку визначає політичні та економічні стратегії провідних країн - представників світових цивілізацій. Певною мірою їх можна назвати стратегіями забезпечення сталого розвитку та безпеки цивілізацій, до яких належать вказані країни.

Сьогодні заслуговують на увагу такі політичні та економічні стратегії, в основі яких лежать насамперед культурно-цивілізаційні компоненти, а саме:

північноамериканська (або англосаксонська) - суть якої в глобальній експансії інтересів США з комплексним використанням військових, фінансово-економічних, політичних, технологічних, інформаційних інструментів, часто всупереч інтересів країн, які традиційно артикулюються як стратегічні союзники;

китайська - в її основі тотальна мобілізація соціально-економічних, політичних, ідеологічних, інших національних особливостей розвитку та ринкових компонентів з чітко вираженим зовнішнім вектором: товарна, а останнім часом і фінансова глобальна експансія з одночасним нарощуванням військової потужності;

європейська - її суть: економічна інтеграція за допомогою створених наднаціональних органів управління і спроба на цій основі військово-політичної інтеграції, при одночасному використанні та розвитку можливостей НАТО;

японська – для неї головним є орієнтир на авангардний технологічний розвиток в поєднанні з традиційною національною культурою та прагматизмом у використанні дивідендів від військово-політичного заступництва США;

російська - головною ціллю якої є набуття статусу наддержави в ресурсному вимірі (перш за все в енергетичному) і отримання на цій основі необхідних ресурсів для подолання технологічного відставання від провідних країн світу та модернізації ВПК і підтримки статусу ядерної наддержави;

єврейська – принциповою особливістю якої є системна мобілізації матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів єврейського співтовариства в інтересах виживання держави Ізраїль;

Можна також говорити і про наявність ісламської стратегії забезпечення сталого розвитку та безпеки мусульманського світу. Вона проявляється в різних іпостасях: від глобальної популяризації релігійних цінностей ісламу в різних сферах життєдіяльності (на жаль, не рідко з використанням насильницьких засобів) до прагнення оволодіти сучасними ракетними технологіями і ядерною зброєю для отримання вагомого інструменту впливу на світову політику.

Принципова особливість ісламської стратегії - відсутність чітко виражених центрів ідеологічної, військово-політичної та економічної сили. Спроби їх формування жорстко придушуються провідними країнами - представниками інших цивілізацій.

Тобто прагнення тієї чи іншої мусульманської країни стати таким центром (військово-політичним, економічним) наштовхуються на потужну протидію з боку провідних країн, які представляють інтереси інших цивілізацій.

Характерною особливістю є й те, що часто дії вказаних країн підтримують і мусульманські країни, які, з тих чи інших міркувань, йдуть у фарватері їх політики³⁹. Тому ісламська стратегія в значній мірі є різновекторна.

Результати реалізації вказаних стратегій, які жорстко конкурують, постійно і досить швидко змінюють баланс національних та наднаціональних суверенітетів, світовий баланс сил, насамперед, економічний і військовий. При цьому кожна держава вимушена обирати напрямок свого розвитку в руслі тієї чи іншої стратегії.

Вказані зміни в умовах ресурсних, військово-політичних та екологічних обмежень, зростання соціокультурної, політичної та економічної взаємозалежності між націями і державами, що належать до різних цивілізацій, сучасних процесів глобалізації породжують додаткові труднощі та невизначеності при виборі підходу щодо забезпечення національної безпеки.

Умовно ці невідомі можна представити у вигляді запитань, на які поки що немає однозначної відповіді, а саме:

• чи зможе глобалізація зменшити нерівність і прірву між багатими і бідними, як в розрізі окремих країн, так і між країнами?

• чи не буде згортання не тільки нових демократій, а й північноамериканської та європейських під тиском, зокрема, необхідності недопущення фінансово-економічних криз, боротьби з організованою злочинністю, тероризмом, захисту від зростаючого впливу етнічних та релігійних чинників на територіальну цілісність?

• як країни, де відбувається старіння населення, зможуть пристосуватися до інтеграції в своє середовище мігрантів, бо вже сьогодні деякі лідери в ЄС заявляють, що їхня політика мультикультурності є малоефективною?

• чи зможуть деякі країни кинути відкритий виклик глобальному пануванню США і чи не підірве це міжнародну стабільність⁴⁰?

• які межі негативного впливу на світову економіку політичної нестабільності в країнах-постачальниках та країнах транзитерах енергоресурсів і що потрібно робити, щоб його не допустити (знизити)?

• чи вдасться не допустити збільшення кількості країн, які володіють ядерною зброєю і ефективними засобами її доставки?

• як буде зростати вірогідність отримання доступу до ядерної зброї та іншої зброї масового ураження терористичних і екстремістських організацій?

• чи зможе світова спільнота підготуватися до катастрофічного погіршення навколишнього середовища?

Вражаючою є бідність країн "третього світу". Є ознаки погіршення становища "середнього класу" і в країнах так званого "золотого мільярда".

Світ стоїть на порозі продовольчої, енергетичної та житлової кризи. Це може викликати глобальні соціальні протести та потрясіння, які охоплять величезні за площею і населенням території.

А низька якість державного управління, масова міграція, яка має місце у таких випадках, стануть підґрунтям для тероризму, організованої злочинності, корупції, які завершать загальну картину деградації тієї чи іншої країни і навіть регіонів.

Окрім того, на думку деяких експертів, виникнення пандемії глобального масштабу, яка може призвести до масової загибелі людей також лише питання часу⁴¹ . Якщо епідемія виникне у мегаполісах країн зі слабкою системою охорони здоров’я, вона швидко набуде розповсюдження по всьому світу⁴².

Таким чином сьогодні відбувається “глобальний” перерозподіл сил у політичному, економічному та інших вимірах. Формування поліцентризму в світовій політиці генерує нестабільність. Має місце тенденція розростання спорадичних регіональних конфліктів.

Водночас для провідних країн характерна тенденція прискореного переозброєння національних збройних сил. У цих країнах здійснюється розробка, накопичення й практичне випробування науково-технічних досягнень у військовій галузі. Головна мета: бути спроможним до ведення війни з противником, що володіє високотехнологічною зброєю.

Результатом таких дій стає дедалі очевидніший колосальний якісний стрибок у розвитку озброєнь, формах і способах збройної боротьби, здатний призвести у найближчі десять років до нової революції у військовій справі.

Особливістю вказаного процесу є його маскування під необхідність протистояння "нетрадиційним загрозам" (тероризм, нейтралізація загрози розповсюдження ядерної зброї та засобів її доставки, неадекватність дій тоталітарних режимів тощо).

Але насправді, збройні сили готують до участі у воєнних конфліктах високої інтенсивності, і, таким чином, до нарощування їх спроможності, як інструменту силового тиску на тих, хто не згоден із зовнішньою політикою провідних країн.

Спостерігається й активізація зусиль щодо проведення військових операцій поза традиційними межами відповідальності військово-політичних організацій, у рамках коаліцій, сформованих на тимчасовій основі, без чіткого і однозначного мандата ООН на їх проведення.

Ці операції, як правило, супроводжуються потужною інформаційною підтримкою щодо їх доцільності, зокрема, під гаслами гуманітарної допомоги місцевому населенню, запобігання гуманітарної катастрофи, боротьби з масовими порушеннями прав і свобод людини тощо.

В кінцевому ж підсумку аналіз геополітичних та геоекономічних аспектів вибору підходу щодо забезпечення національної безпеки дозволяє констатувати, що із закінченням останньої хвилі розширення ЄС та НАТО в Європі знову активно формуються "розподільчі лінії". По обидві сторони утворюються економічні блоки та блоки безпеки.

Цей процес співпадає з новим витком жорсткої боротьби за ресурси у загальнопланетарному масштабі.

Враховуючи зростаючу військово-політичну та економічну міць світових цивілізацій уникнути катастрофічного за наслідками для долі людства глобального конфлікту можна тільки шляхом усунення передумов, які ведуть до конфлікту.

Передусім необхідно змінити домінуючу сьогодні логіку конфронтаційного розвитку між ними, а не прагнути "законсервувати" існуючий порядок речей за всяку ціну, у тому числі шляхом експорту "керованого хаосу" в ті чи інші країни і регіони в різній упаковці.

Зусилля світової спільноти щодо забезпечення безпечного розвитку мають бути сконцентровані на практичній реалізації єдине прийнятного в сучасних умовах принципу: "до безпеки - через співпрацю". Це дозволить не допустити ескалації напруженості у стосунках між державами, якими б інтересами в політичній, економічній чи іншій сфері вона не виправдовувалася.

Безумовно, в найближче десятиліття зберегти свої позиції, а тим більше поліпшити їх, зможуть лише ті країни, політичні еліти яких зможуть знайти адекватні відповіді на виклики глобальних невизначеностей та суперечностей сьогоднішнього дня. Тому актуальним є вдосконалення систем моніторингу негативного впливу вказаних викликів на національну та міжнародну безпеку.

Для України, з огляду на відносно незначний історичний досвід державотворення, принципово важливим є вирішення цього завдання в контексті створення системи забезпечення національної безпекою, адекватної загрозам її життєво важливим національним інтересам. Передусім указана система за своєю організаційно-функціональною та ресурсною спроможністю має гарантувати суверенітет, територіальну цілісність, добробут та фізичну безпеку громадян.