5.2. Проблема вибору концептуального підходу щодо забезпечення національної безпеки

5.2.1. Існуючі підходи щодо забезпечення національної безпеки

Зміст політики національної безпеки значною мірою залежить від вибору концептуального підходу щодо її забезпечення. Це обумовлено тим, що вказаний підхід в кінцевому підсумку визначає систему офіційних поглядів політичного керівництва держави щодо принципів, можливих засобів, способів, методів і механізмів реалізації національних інтересів, а також ролі і місця вказаних інтересів у зовнішній політиці держави.

Сьогодні публічні заяви керівників провідних держав та нормативні документи з питань забезпечення національної безпеки, як правило, акцентують увагу на ліберальних підходах щодо її забезпечення. Їх суть: безпека людини понад усе.

Але часто зміст заяв та документів не відповідає реальній внутрішній та зовнішній політиці з питань національної безпеки. Тому є кілька причин.

Передусім, як і раніше, переважна більшість країн при виборі концептуального підходу щодо забезпечення національної безпеки, головну увагу акцентує на геополітичному вимірі безпеки.

Це обумовлено тим, що під національною безпекою розуміють головним чином фізичне виживання держави, а саме: захист її суверенітету, територіальної цілісності та існуючого політичного режиму (політичного устрою).

При цьому принципово важливою вважається й здатність держави адекватно реагувати на будь-які загрози зовнішнього характеру. Тому забезпечення безпеки людини (громадянина) певною мірою відходить на задній план.

В кінцевому підсумку головна ідея такого бачення забезпечення належного (бажаного) рівня національної безпеки зводиться до того, що: нація знаходиться в стані безпеки, коли їй не приходиться приносити в жертву свої інтереси з метою уникнути війни і коли вона може захистити за необхідності ці інтереси шляхом війни.

Таке розуміння суті “національної безпеки” має чітко виражений воєнно-політичний контекст. Він, в свою чергу, передбачає й відповідне стратегічне уявлення що принципів, підходів, шляхів тощо забезпечення національної безпеки та здійснення заходів, спрямованих на забезпечення належної оборони від потенційного ворога, а також пошук потенційних союзників.

Вказані чинники знаходять своє відображається в стратегії національної безпеки, воєнній стратегії, оборонної доктрини тощо. При цьому головна теза, на якій так чи інакше ґрунтуються основні положення вказаних керівних документів щодо забезпечення національної безпеки, зводиться до того, що стану безпеки можна досягти тільки внаслідок безумовної й повної перемоги над ворогом.

Після другої світової війни остаточно сформувалася наукова школа так званого “політичного реалізму”. Вона значною мірою підвела теоретичне підґрунтя під геополітичний вимір забезпечення національної безпеки. Її активними послідовниками сьогодні є, зокрема, Г.Кіссінджер і З.Бжезінський.

На переконання представників вказаної школи, держави, як і окремі особистості, переслідують передусім раціональні цілі. Серед них і ті, що стосуються їх потреби в безпеці. Тому міжнародні відносини, на їх думку, є своєрідна сума політик суверенних держав, а світова політика інтерпретується як система балансів сил, головним чином між великими (впливовими) державами.

Основна ідея політичних реалістів – зіткнення національних інтересів на міжнародній арені є неминучим.

Суть вказаної ідеї розкриває загальновідома теза, запропонована свого часу Г. Моргентау: “Международная политика, как и всякая другая, это борьба за власть. Государственные деятели и народы могут в конечном счете искать свободу, безопасность, процветание или собственную силу. Они могут определять свои цели в виде религиозных, философских, экономических и социальных идеалов. Но всякий раз они стремятся к достижению своих целей борясь за власть. Борьба за власть универсальна во времени и пространстве, и это неопровержимый факт исторического опыта”.

Із наведеної цитати висновок може бути тільки один – безпека держави залежить від її власної сили й боротьба за силу на міжнародній арені виступає, як окремий випадок боротьби за владу всередині держави. Тому для "політичних реалістів" влада і сила є категоріями одного порядку.

В уявленнях "політичних реалістів" суть сили полягає в здатності опротестовувати національні інтереси інших держав, навіть якщо вони життєво важливі (суверенітет, територіальна цілісність тощо). Загроза застосування сили в цьому випадку перетворюється в основний інструмент національної політики, а вміння маніпулювати загрозою її застосування – в основну функцію дипломатії й основу Стратегії національної безпеки (Воєнної стратегії).

"Політичні реалісти" переконані - реальність національного інтересу проявляється по мірі його здійснення. Вказаний інтерес визначається суверенною державою і передбачає наявність вольового начала та відповідних засобів для його досягнення (політичних, воєнних, економічних та інших).

Тобто ні визначення, ні реалізація національного інтересу не передбачає ніяких обмежень, окрім сили яку має держава у своєму розпорядженні (в політичному, економічному, воєнному та інших вимірах) для можливої силової протидії з боку держав-противників реалізації вказаного інтересу.

Звичайно, досить дискусійним залишається питання щодо законності застосування сили та наслідків такої реалізації національного інтересу по відношенню до інтересів інших країн або ж для системи міжнародних відносин в цілому і, таким чином для міжнародної безпеки. Тому для пояснення міжнародній спільноті своїх дій держави часто застосовують так звані "подвійні стандарти".

Суть їх, яка, як правило, не афішується і апробована століттями досить проста: "сильні роблять те, що хочуть, а слабкі, те, що можуть, а можуть вони мало". Тобто вказані "стандарти" тільки підтверджують, що для "політичних реалістів" влада і сила є категоріями одного порядку.

Сьогодні прихильники реалізації політики національної безпеки, яка ґрунтується на положеннях концепції політичного реалізму, домінують у міжнародній політиці. Водночас силові методи забезпечення національної безпеки вони не зводять тільки до військової сили. Політичні, економічні, інформаційно-психологічні та інші важелі впливу на інші держави вони все частіше розглядають як важливі додаткові засоби реалізації національних інтересів силовим методом, який залишається головною домінантою зовнішньої політики.

Наприклад, як правило, питання введення економічних санкцій чи економічної блокади, захисту внутрішніх ринків, просування товарів на зовнішні ринки тощо, розглядаються "політичними реалістами" виключно в контексті силового протиборства (у даному випадку - “економічного протиборства”).

Звичайно, “політичні реалісти” не заперечують, що реалізація національних інтересів може передбачати й вирішення тих чи інших проблемних питань забезпечення міжнародної безпеки. Серед них, зокрема, недопущення розповсюдження ядерної зброї, боротьба з міжнародним тероризмом чи масовими порушеннями прав і свобод людини в окремих країнах, негативні наслідки глобалізаційних процесів. Але силовий фактор навіть у вирішенні вказаних питань продовжує домінувати.

Характерним прикладом є події, які розгорнулися в останнє десятиліття навколо суверенного Іраку – країни, яка розташована в одній із колисок світової цивілізації. У 2003 році група країн (головним чином країн-членів НАТО), яку очолили США, розпочали військову операцію проти цієї країни. Офіційний привід полягав у звинуваченнях Іраку (у тому числі з трибуни ООН) щодо розробки ним ядерної зброї та підтримки міжнародного тероризму.

Після нетривалої війни, якій передувала багаторічна економічна блокада, а також потужна інформаційно-психологічна операція глобального масштабу з метою дискредитації політичного керівництва держави та його політичної ізоляції, які виснажили Ірак, його було окуповано США та їх союзниками.

Сотні тисяч людей загинуло або зазнало тяжких поранень. Економіці країни було завдано величезної шкоди. Керівника країни С.Хусейна було захоплено, а згодом, після досить швидкого суду - страчено.

Що ж до більш-менш переконливих доказів звинувачень, які висували проти тодішнього керівництва Іраку, то головні ініціатори вказаних звинувачень (США та Великобританія) міжнародній спільноті їх до цього часу так і не представили. Сьогодні ж, у відносно спокійній десять років тому країні, майже щодня гинуть або ж зазнають поранень десятки і навіть сотні людей передусім внаслідок терористичних актів. І що характерно - особливо це не хвилює міжнародну спільноту. Це типовий приклад "подвійних стандартів" при реалізації національних інтересів тих, хто розв'язував війну проти Іраку.

Заслуговує на увагу й аналіз нових, так званих "антитерористичних стратегій". Він свідчить - вказані стратегії лише модернізують стратегії "стримування" та "неядерного стримування", які з'явилися в 80-90-х рр.

Характерною особливістю вказаних стратегій, передусім, США та Російської Федерації є те, що акцентується увага на необхідності застосування сили не тільки тоді, коли загроза вже сформувалася, але й тоді, коли вона тільки-но з'явилася, щоб запобігти її переростання в реальну шляхом завдання превентивних ударів. При цьому не виключається застосування і ядерної зброї.

Так, у Стратегії національної безпеки США 2002 року, зазначалось, що головною метою має бути забезпечення для Президента більш ширшого вибору варіантів воєнних рішень для припинення агресії або тиску в будь-яких формах на Сполучені Штати чи їх союзників. У контексті сказаного необхідно розглядати й ініціативи США щодо розгортання елементів ПРО у Східній Європі (Польщі, Румунії, Болгарії, Чехії) та Воєнну доктрину Російської Федерації.

Таким чином у багатьох країнах світу у реальній політиці національної безпеки пріоритет надається забезпеченню безпеці держави (державній безпеці), а не реалізації ліберальних гасел щодо забезпечення безпеки кожної людини. Особливо коли ця людина є громадянином іншої країни.

Водночас в останні десятиріччя в обґрунтуванні концептуальних підходах щодо забезпечення національної безпеки отримав розвиток напрям, який часто називають конструктивістським підходом.

В межах цього підходу намагаються обґрунтувати інший погляд щодо можливих перспектив безпечного розвитку національних держав та міжнародного співтовариства. Вона пов’язується головним чином з обґрунтуванням зниження ролі держав, як основних акторів міжнародної політики, а відтак і їх "державного суверенітету". Водночас акцентується увага на зростанні ролі інших акторів, зокрема, інститутів громадянського суспільства, міжнародних організацій, транснаціональних компаній тощо.

При цьому серед прихильників конструктивістського підходу є такі, які продовжують розглядають національні держави в якості важливих суб’єктів безпеки та системи міжнародних відносин, але нарівні із іншими суб’єктами безпеки, які відіграють рівнозначну роль.

З огляду на це, на їх думку, палітра взаємовідносин у світовому співтоваристві принципово має розглядається не тільки “по-вертикалі”, на якій держави диференційовані з точки зору нерівності та залежності у воєнному, економічному та інших аспектах (як це прийнято у “політичних реалістів”), а й “по горизонталі”, у контексті залежності міжнародної безпеки від стану взаємодії між іншими акторами (міжнародні організації, транснаціональні компанії тощо).

Звичайно, такий підхід дає змогу більш ґрунтовніше відобразити різні аспекти та проблеми забезпечення міжнародної та національної безпеки, зокрема глобальний характер загроз безпеці, неможливість забезпечення безпеки в межах окремо взятої держави тощо.

Інша ж частина прихильників конструктивістського підходу значно принижують роль держави в сучасних міжнародних відносинах. На їх думку, у системі міжнародних відносин такі традиційні атрибути державності як суверенітет, державні кордони, і навіть необхідність захисту національних інтересів є анахронізмом. Тому вони переконують - світова політика в принципі сьогодні вже не є міждержавна.

Результати інтенсифікації та поглиблення взаємозв’язків між неурядовими організаціями, транснаціональним компаніям, взаємодії між партіями, вченими, молодіжними організаціями, окремими громадянами тощо, на їх думку, має значно більше значення для забезпечення національної безпеки, ніж той чи інший стан міждержавних стосунків.

Вони переконані, що не держави, які раніше традиційно розглядалися як центри сили та головні інструменти забезпечення національної безпеки, а багатосторонність, якість та глибина зв’язків неурядових та транснаціональних організацій (корпорацій), визначають національну і навіть міжнародну безпеку. Відтак світова політика трактується як результат діяльності вказаних організацій (у політичній, економічній, гуманітарній, соціальній сфері), а не міждержавна.

Таким чином ця частина прихильників конструктивістського підходу державі відводить роль своєрідного» нічного сторожа”, а суспільним і корпоративним об’єднанням, асоціаціям тощо фактично передає функції державної влади для забезпечення інтересів громадян і соціальних щодо захисту їх цінностей та законних інтересів.

Характерно, що в останні роки для реалізації та певною мірою демонстрації вказаної влади (її сили) широко використовують можливості сучасних інформаційних технологій. У даному випадку мова йде про так звані "соціальні мережі". Вони дозволяють фактично одномоментно мобілізувати протестний потенціал сотень тисяч і навіть мільйонів людей проти існуючого порядку (у політичній, економічній чи іншій сфері) чи проти політичного режиму в цілому.

Водночас представники конструктивістського підходу не відмовляються від дослідження силових факторів у світовій політиці. Але вони постійно підкреслюють зниження впливу воєнної сили в забезпеченні національної і міжнародної безпеки та зростання інших факторів, за допомогою яких можна суттєво впливати на поведінку, ідеологію та політику держав.

Дійсно, останнім часом все очевиднішим є те, що економічна та культурна глобалізація, розвиток інформаційних технологій призводять до поширення віртуальних груп за інтересами, досить корпоративних та егоїстичних.

Це значно ускладнює виконання державою завдань щодо забезпечення національної безпеки. На органи державної влади зростає тиск з боку нових форм політики ідентичності, у центрі якої часто перебувають релігійні переконання, етнічні суперечності, масова та ворожа до національних здобутків культура та інші чинники. Зокрема, національна література, мистецтво, історія, культурні традиції заміняються іконами, якими стають телезірки, фотомоделі, шоу-мени, футболісти тощо.

Наслідком є перехід від світу структурованого державами й обтяженого низкою соціально-політичних умов, обов’язків, національних традицій до світу пластичного, вільного від тих чи інших політичних, моральних чи інших бар’єрів (заборон) і кордонів, в центрі якого, як правило, егоїстичні корпоративні інтереси окремих груп людей.

Цей перехід є однією з причин поступової втрати значення у масовій свідомості таких дискурсів, зокрема, як "патріотизм", "національна безпека", "державний суверенітет", "суспільний інтерес". Безумовно, це ослабляє державу, не тільки як суб'єкта міжнародної політики, а й передусім як інструмент (інститут) реалізації публічного (суспільного) інтересу.

Але сказане не означає, що ліберальні підходи щодо забезпечення національної безпеки, які активно популяризувалися західними фахівцями та експертами, у тому числі на теренах незалежної України, показали свою життєздатність³⁴. Зокрема, всупереч основних положень вказаних підходів:

• в сучасних умовах глобалізації важливість ефективного державного регулювання в усіх сферах життєдіяльності суспільства (економічній, політичній та інших) не зменшилася, а навпаки - зросла;

• та чи інша позиція держави в системі міжнародних відносин, яка, як і раніше визначається її воєнно-політичною та економічною силою - матеріальною базою забезпечення державного суверенітету - продовжує залишатися визначальним чинником забезпечення національної та міжнародної безпеки;

• держава не може бути максимально "відкрита" для всього світу, а відтак значення державних кордонів не втратило свого значення в політичному, економічному та інших вимірах.

Навпаки, процес розмивання системи міжнародних відносин, як системи взаємовідносин суверенних держав, значно сповільнився. Можна навіть стверджувати, що він повернув у зворотному напрямку.

Так, США вже відмовилися від низки міжнародних режимів і договорів, які так чи інакше обмежували їх суверенітет. Президент Франції Н.Саркозі у ході передвиборної компанії у березні 2012 року дав обіцянку за певних умов поновити прикордонний контроль із сусідніми країнами-членами ЄС. Його намір отримав широку підтримку у суспільстві. Аналогічні думки стали домінувати і в Німеччині.

Таким чином огляд існуючих підходів щодо забезпечення національної безпеки дозволяє дійти висновку, що сьогодні надається пріоритет концепції “політичного реалізму”. Водночас має місце тенденція щодо перегляду цієї концепції, у контексті особливостей сучасного характеру розвитку міжнародних відносин та наслідків процесів глобалізації. Тому в основу стратегічних рішень політичного керівництва при виборі шляхів, засобів і способів реалізації національних інтересів має покладатися реалізм і прагматизм.