4.4. Загальна характеристика умов формування національних цінностей України

В роботах українських вчених проблема формування національних цінностей в контексті забезпечення національної безпеки, їх взаємозв’язку з національними інтересами і цілями майже не розглядається. Як правило, навіть у фундаментальних роботах, присвячених стратегічним пріоритетам розвитку України, проблема визначення суті, механізмів, принципів, закономірностей формування національних цінностей, як головної передумови ефективного ДУНБ, забезпечення цілісності суспільства, його стабільного і прогресивного розвитку практично не розглядається.

Більшою мірою мова йде про зовнішньополітичні аспекти стратегічного розвитку України, про стратегію економічного і соціального розвитку, а стратегічні пріоритети у гуманітарній сфері загалом, як правило, зводяться виключно до етнополітичних проблем, проблем формування громадянського суспільства або до "мовного" питання.

Важко заперечувати важливість цих питань для подальшого розвитку суспільства і держави, але історія багата прикладами, коли навіть втрата державності не призводить до загибелі нації.

Найяскравіший приклад – єврейська нація. Незважаючи на втрату власної держави, їм вдалося зберегти упродовж багатьох століть свої національні цінності (передусім духовні), що стало одним із ключових чинників досить швидкого відродження державності.

Сучасні європейські нації – це політичні утворення, які складаються із людей, які твердо вірять, що їх об’єднують певні ознаки, зокрема: походження, історичний досвід, територія, мова та багато інших, за допомогою яких вони себе ідентифікують і розуміють, що знищення вказаних ознак є загрозою їх існуванню.

На жаль, варто констатувати про світоглядну невизначеність і розпорошеність українського суспільства, про системну кризу суспільних цінностей (на Заході подібні кризи називають “кризою ідентичності”). Це є загрозою національній безпеці, бо вказані цінності відіграють роль домінанти у визначенні магістральних напрямків національного розвитку.

Однією з причин такого стану є те, що сьогодні в Україні під виглядом “європейських стандартів” тотально насаджуються у масову свідомість західно-християнські цінності (фактично англо-саксонські за своєю суттю). Це залишає мало шансів для вираження національної самобутності, характеру, звичаїв, традицій українського народу.

Тому головні світоглядні проблеми України лежать не у відсутності загальноприйнятої для суспільства національної ідеї, а у марних спробах її відшукати, орієнтуючись виключно на “західно-християнські цінності”. Основ ринкової економіки, принципів ліберальної демократії, необхідності забезпечення прав і свобод людини, незважаючи на їх принципову важливість для подальшого розвитку держави, недостатньо. Вони не змогли стати панівними у свідомості мас і стати силою, яка мобілізує і консолідує суспільства.

До цього часу для значної частини народу України такі поняття як колективізм, соціальна справедливість та низка інших продовжують залишатися базовими цінностями світогляду, в той час як вказані цінності не є характерними для західно-християнської цивілізації.

Тому формування національних цінностей у контексті задоволення потреб розвитку українського суспільства, зміцнення суверенітету України та збереження її територіальної цілісності має базуватися передусім з урахуванням культурно-історичних особливостей розвитку українського етносу та становлення української держави. Основні із них такі.

По-перше, на розвиток українського етносу суттєвий вплив здійснив і здійснює релігійний чинник.

Але на відміну від інших націй, він, на жаль, став гальмівним і деструктивним фактором формування української нації, зокрема, в XVII ст. завершилося покатоличення аристократичних українських родів і Україна фактично втратила свою національну еліту.

По-друге, українське суспільство складається з двох взаємозв’язаних компонентів: автохтонного українського етносу, що постав на цій землі і витоки якого губляться в глибині тисячоліть, і представників численних етнічних меншин та етнічних груп. Тому його етнічна структура є досить різнобарвною за етнічним малюнком і сьогодні перебуває в динамічному стані.

Звичайно, кожен етнос має свої специфічні архетипи світогляду та поведінки, які чітко вирізняють його представників від інших. Ці ознаки для етносу є найвища цінність. Водночас потреби суспільного розвитку України потребують світоглядної переоцінки цінностей одних етносів в очах інших, їхнього позитивного сприйняття.

Це дозволяє зняти дилему між суспільною інституалізацією та само ідентифікацією індивіда. Розв’язати цю проблему має виважена етнокультурна політика держави, розробка та впровадження якої має бути одним із головних пріоритетів і завдань органів державної влади.

По-третє, принциповою особливістю становлення України є те, що на її території впродовж останніх століть формувалася своєрідні геополітичні межі провідних світових цивілізацій.

Так, у зв’язку з попереднім входженням західних областей України до складу Австро-Угорської імперії та Польщі, виникла межа між західно-християнською та православною цивілізаціями. Наявність мусульманського анклаву пов’язана з відомими політичними рішення прийнятими у 1954 році щодо передачі Криму до складу УРСР та історичною долею кримськотатарського народу.

Одночасно в Україні формувався анклав представників іудейської цивілізації. значний вплив, якого на духовні цінності титульної нації та інших етносів не може викликати сумніву.

Загальновідомою рисою представників іудейської цивілізації є їх консолідація (згуртованість, взаємопідтримка). Окрім того в Україні вони володіють досить значною часткою національних ресурсів (фінансових, інформаційних та інших). Це дозволяє представникам цього анклаву бути широко представленими у владних структурах. Вказаний анклав також має потужну підтримку ззовні, передусім з боку англосаксонської частини західнохристіанської цивілізації, яка традиційно конфліктує православною цивілізацією.

З огляду на сказане, по території України фактично пролягли межі (явно чи неявно) чотирьох цивілізацій: православної, західнохристіанської, мусульманської та іудейської. Тому забезпечення національної безпеки зумовлює налагодження тісної співпраці між представниками вказаних цивілізацій. Але для України, це завдання тактичного характеру.

Стратегічним і надзвичайно важливим завданням є розв’язання проблеми формування національних цінностей народу України, які б органічно акумулювали основні культурно-цивілізаційні компоненти вказаних цивілізацій.

Принциповою умовою досягнення вказаних цілей є одночасне та рівно удалене дистанціювання України від центрів світових цивілізацій, які передусім так чи інакше підтримують своїх представників. Внаслідок цього цінності однієї цивілізації рано чи пізно витісняють цінності іншої, що, як правило, супроводжується конфліктами, у тому числі збройними і часто є головною причиною розпаду держави.

Тому для України життєво важливим є уникнення ситуації, за якої буде мати місце подавлення цінностей однієї цивілізації на користь іншої та участь у цьому процесі провідних країн.

Для цього державна політики України у частині захисту та розвитку національних цінностей, зокрема, має передбачати:

• практичну реалізацію проголошеного на законодавчому рівні принципу позаблоковості України;

• принципову відмову від проектів типу "розбудова Соборної Церкви" (як передумову недопущення загострення міжконфесійних конфліктів);

• визнання шкідливими для національних інтересів безпеки гасел типу "Геть від Москви" (Вашингтону, Брюсселю тощо);

• недопущення розпалювання міжетнічної ворожнечі;

• всебічну підтримку і пропагування культурних здобутків усіх етносів, які століттями формували поліетнічну та поліконфесійна структуру населення України.

Розробка та впровадження такої політики дозволить Україні стати своєрідною плавильною піччю, яка сформує в центрі Європи унікальний за своїми цінностями субцивілізаційний конгломерат. Фактично вона вимушена, але в інших історичних умовах повторити досвід США і сформувати унікальну за своїми ціннісними орієнтаціями українську політичну націю.

Коли всі жителі України будуть з гордістю говорити "ми українці!" (як в США говорять "ми американці!"), можна буде вважати, що вказана мета досягнута.

По-четверте, український народ завжди мав свою Вітчизну. Але здобути незалежність зміг тільки на рубежі третього тисячоліття, бо Україна перебувала і перебуває в серці регіону, де зосереджені суперечності стратегічного порядку.

Вказані суперечності, зокрема, зумовлені вигідним географічним розташування України у центрі Європи, її природними ресурсами (звідси намагання з боку інших країни отримати стратегічний контроль над вказаною територією та ресурсами) та перерахованими вище чинниками культурно-цивілізаційного характеру. Це, зокрема, одна із головних причин того, що так і не були зібрані всі етнічні землі України

Так, в ХІІІ столітті Україна зазнала нападу татаро-монгольських завойовників при їх рухові на Захід. Під час двох світових воєн у ХХ столітті – нападу західноєвропейських країн у процесі їх збройної експансії на Схід.

Особливості геостратегічного положення України підтверджує й той факт, що із 50 стратегічних операцій, проведених за роки Великої Вітчизняної війни, 16 – було проведено на території України.

Досить поширеною є думка, що Україна довгий час в не змогла відстояти незалежність із-за неспроможності забезпечити свою національну безпеку. Значною мірою це так. Неспроможність української еліти в умовах постійного зовнішнього тиску усвідомити національні цінності та об’єднатися навколо них у боротьбі за державний суверенітет є однією із причин того, чому так довго Україна не могла здобути та відстояти свою незалежність.

По-п’яте, історична доля Українського народу так склалася, що в період з кінця 30-х і фактично до середини 50-х років минулого століття на території держави мали місце події, які можна розглядати як поєднання елементів світової, вітчизняної, громадянської та національно-визвольної воєн.

Результатом стало загострення регіональних, міжетнічних, міжконфесійних, політичних та інших суперечностей стосовно національних ідеалів, історичних та духовних цінностей.

Українська нація настільки травмована фізичними та духовними агресіями під час цих війн, а також геноцидом-голодомором, здійсненим радянською владою у 30-ти роки, що ніяк не може відновити свої духовні та фізичні сили. Окрім того на неї здійснює негативний вплив катастрофічний стан природного середовища.

В кінцевому рахунку це стало трансформуватися у невизначеність та нерішучість еліти у питаннях вибору принципових напрямків забезпечення національної безпеки, байдужість значної частини населення щодо необхідності збереження національних цінностей і, відповідно, захисту національних інтересів. Вказані чинники доповнюють негативну палітру можливих конфліктних ситуацій.

По-шосте, після Другої світової війни, Україна, як суб’єкт держави – переможниці, увібрала до себе більшість українських етнічних земель.

Але в суміжних країнах мають місце досить неоднозначні оцінки щодо сучасних сухопутних та морських кордонів України. Загострення суперечностей на територіальному ґрунті може виникнути практично на будь-якій ділянці державного кордону України. Це зумовлює необхідність підвищеної уваги до забезпечення воєнної безпеки держави, а також постійної готовності суб’єктів ДУНБ до можливого тиску та провокацій з боку сусідів, спрямованих проти суверенітету та територіальної цілісності України.

По-сьоме, політика колишнього СРСР, опираючись на традиційно високий науковий та технологічний потенціал України, сприяла тому, що на її території були створені перші в світі міжконтинентальні ракети, освоєно виробництво інших високотехнологічних систем. Україна входить до числа космічних держав світу. Загальновідомі її досягнення світового рівня в області транспортного літакобудування, кораблебудування, медицини тощо.

Але більшість освоєних Україною технологій в промисловості та сільському господарстві є технологіями підвищеного ризику. Яскравим прикладом є аварія на ЧАЕС, значна кількість аварій у вуглевидобувній промисловості, стан, в якому перебувають виробничі потужності багатьох підприємств хімічної та металургійної промисловості тощо.

Вказані чинники зумовлюють кардинальне і невідкладне переосмислення та принципову зміну взаємовідносин у системі "людина – природне середовище". Вказане середовище має стати найвищою національною цінністю України, а відтак перебувати під надійним захистом суспільства та держави.

По-восьме, Україна, де-юре будучи одним із засновників ООН, де-факто тривалий час не була самостійним суб’єктом міжнародних відносин.

Тому на час здобуття державного суверенітету Україна об’єктивно не могла мати висококваліфікованих фахівців у сфері стратегічного планування та управління, у тому числі сфері національної безпеки. Питання оборони, розвідки, зовнішніх зносин тощо вирішувалися в Москві.

Це доповнювала й відсутність демократичних традицій, характерної для них управлінської культури, нерозвиненість основ сучасного інформаційного суспільства, вищезгадана світоглядно-ціннісна та конфесійна розпорошеність українського суспільства.

За цих умов при розробці та прийнятті важливих державно-управлінських рішень політична доцільність, результати "дискусій" на різних політичних ток-шоу, пропозиції "незалежних" експертів швидко отримали пріоритет по відношенню до науково обґрунтованих рекомендацій вітчизняних вчених. Тому на основних напрямках державного будівництва не було забезпечено єдності стратегічних орієнтирів національного розвитку та рекомендацій, напрацьованих науковцями.

На жаль, є підстави стверджувати, що українській політичній еліті й сьогодні, не рідко притаманне недопустимо одномірне розуміння чинників, які визначають фундаментальні основи формування національних цінностей та забезпечення національної безпеки³³.

З огляду на сказане, ключовим завданням є підготовка висококваліфікованих фахівців-управлінців для стратегічної ланки державного управління у сфері національної безпеки. Формування системи такої підготовки, забезпечення її ефективного функціонування має перебувати під патронажем Президента України, на якого згідно Конституції України покладаються завдання щодо здійснення загального керівництва у сфері національної безпеки.

По-дев’яте, загальновідомо, що важливим елементом політичної стабільності є належна співпраця законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Але проблема в тому, що в Україні, як і в інших посттоталітарних країнах, інститути влади, часто не володіють інструментарієм для узгоджених дій. Вони психологічно не готові для визнання іншої влади як рівноцінної собі, бо носіями влади є люди з менталітетом, сформованим у тоталітарних умовах, який вимагає безумовного підпорядкування.

Яскравими прикладами, що ілюструють сказане, були нескінчені суперечки між законодавчою, виконавчою владою і Президентом України В.Ющенко у період 2004-2009 рр. та практично безперервні зміни складу Кабінету Міністрів України упродовж всіх років її незалежності.

Таким чином, Україна сформувалася як регіональна, поліетнічна та поліконфесійна держава зі своїми внутрішніми суперечностями, які не можуть не впливати на її “ціннісні координати”, що має обов’язково знаходити своє відображення у процесі розробки та впровадження політики національної безпеки.