10. Шкільна історична освіта в 1917 – на поч. 30-х рр.

На II Всеросійському з'їзді Рад у жовтні 1917 р. За пропозицією товариша В.І. Леніна було прийнято постанову про утворення Народного комісаріату з питань освіти на чолі з А.В. Луначарським. Декретом від 9 листопада 1917 р. була організована державна комісія. Замість цивільної історії було запропоновано вивчати історію праці та соціологію. Почалися революційні перетворення в області історичної освіти. На першому етапі (1917 р. - початок 30-х рр.) відмовилися від старого змісту історичної освіти, історію як навчальний предмет замінили курсом суспільствознавства. У рамках суспільствознавства залишилися лише окремі елементи курсу історії з новим відбором фактів і марксистським їх освітленням та тлумаченням. У новій школі були скасовані іспити, стягнення, бальні оцінки знань учнів і домашні завдання. Перехід учнів з класу в клас і випуск зі школи повинні були відбуватися за відгуками педагогічної ради про виконання навчальної роботи. Замість класів рекомендувалося введення дрібних груп - «бригад»; замість уроків - лабораторних «студійних» занять. Заняття перебудовувалися згідно з американським Дальтон-планом. Герой однієї з повістей про школу цих років так відгукувався про цей план: «Це така система, при якій Шкраб (шкільні працівники) нічого не роблять, а учневі доводиться про все дізнаватися самостійно».

Трудова школа, яка замінила дореволюційні школи, ділилася на два ступені: перша - для дітей від 8 до 13 (5 років) і друга - від 13 до 17 років (4 роки). Встановлювалося спільне світське безкоштовне навчання дівчаток і хлопчиків.

У школі I ступеня починалося вивчення елементарного курсу російської історії з третього року навчання. На останньому році вводилося вивчення Радянської конституції. Програми 1921 р. на перший план всієї роботи під час бесід і на екскурсіях ставили вивчення історії рідного краю, культурно - побутового життя людей.

У 1920 р. була зроблена спроба розробити приблизну програму з історії. Проте її не взяли навіть у комплексному вигляді з включенням права, політекономії і соціології, відомостей з історії класової боротьби і розвитку теорії наукового соціалізму. З 1921 р. був введений курс суспільствознавства. У 1923 р. відмовилися від предметного викладання і стали працювати за комплексними програмами, що проіснували до 1931 р.

11. Введення самостійних курсів історії (початок 30 – кінець 50-х рр.)

З початку 30-х рр. у методиці навчання історії - період реанімації догматичного навчання. Створені й відшліфовані згідно з вимогами “Короткого курсу ВКП(б)” підручники були розраховані на доволі жорстку методику викладання, в основу якої було покладено максимальне навантаження пам'яті учнів. Цьому періоду була притаманна боротьба між прибічниками традиційних підходів (орієнтація на чітко зафіксовану структуру уроку, жорсткий контроль і словесні методи викладання) і новаторською методикою, націленою на навчання школярів самостійно набувати знання й орієнтуватися в потоці інформації. Така оцінка цього періоду нам здається дещо перебільшеною. По-перше, чи можна назвати боротьбою визнання в публікаціях необхідності самостійної роботи учнів під керівництвом учителя за заздалегідь визначеними запитаннями до відібраного фрагменту тексту, який має однозначне прочитання (уривок з роботи класиків марксизму-ленінізму), тим більше, що офіційно самостійна робота учнів не була заборонена? По-друге, навряд чи використання в навчанні самостійної роботи учнів на рівні репродуктивного відтворення й виділення головного можна віднести до новаторської методики. Інша справа, що окремі методисти намагалися впроваджувати максимально можливі в тих умовах види самостійної діяльності учнів, аби хоч в якійсь мірі зберегти попередні здобутки методичних пошуків 20-х років [6,77].

У 30-40 рр. виходять статті, присвячені самостійній діяльності учнів на уроках історії. Але вони були спрямовані не стільки на поширення в практиці самостійної роботи учнів, скільки на закріплення її нового статусу - додаткового засобу переконання в правильності визначених у підручнику положень. Як правило, робота проводилася у кілька етапів: читання вчителем уривка з підручника і розбір його за допомогою запитань, спільне з учнями вивчення тексту і складання плану, самостійне конспектування.

Методисти під новим кутом зору почали дивитися на використання джерел у вивченні історії. До розряду першоджерел були внесенні роботи класиків марксизму-ленінізму. Розпочався пошук замінників лабораторного методу. Ним став метод документації, який полягав у виділенні учнями основних думок при читанні документа, доборі витягів і цитат для ілюстрації окремих положень, підтвердження висновків, запозичених з історичної літератури

У роки Другої світової на перше місце в навчанні історії висувається виховна мета. Перед вчителями було поставлено завдання посилити виховання патріотизму та інтернаціональної єдності. При вивченні доби Середньовіччя розглядалася історична роль слов'янських народів, їх спільна боротьба з чужоземними загарбниками, значення культурної спадщини. Викривався фашистський міф про «культурну місії» німців серед «варварів» - слов'ян. На уроках історії вивчалися історичні корені німецького «натиску на Схід», пангерманізму, залучалися спеціально написані по даній темі дослідження. Для вчителя призначалася також книга «З героїчного минулого нашої Вітчизни». Це була своєрідна добірка уривків з поем, сказань, літописів, історичних романів.

На уроках учителі намагалися вселити учням тверду впевненість у перемозі у Великій Вітчизняній війні, розкрити умови перемоги. Для цього розповідали на уроках про подвиги О. Невського, Д. Донського, О. Суворова і М. Кутузова. Вивчалися найбільш яскраві сторінки польсько-шведської інтервенції на початку XVII ст. і боротьба російського народу за свою незалежність, наводилися приклади стійкості і хоробрості російських воїнів. З історії Лівонської війни професор Панкратова рекомендувала розповідати про бої під Нарвою 1571 р., битву за Псков 1581 р., приводити героїчні приклади з історії Семирічної війни і Вітчизняної війни 1812 р.

Першим кроком на цьому шляху стало внесення змін до шкільних програм з метою посилення зв'язку викладання з життям країни, суворої дійсності і мужньою боротьбою народу.

У програмах і підручниках суттєво розширилось коло теоретичних питань, розкривається героїчна боротьба російського та інших народів країни проти іноземних поневолювачів, показуються високі зразки вітчизняного військового мистецтва, роль і значення полководців. Рекомендувалося в процесі викладання виділяти і найбільш докладно розглядати теми й розділи курсів, окремі сюжети, що допомагають осмисленню не тільки історичного минулого країни, але і подій Великої Вітчизняної війни.