Цицерон «Про державу».

Серед римських юристів у І ст. до н. є. виділявся знаменитий адвокат, державний діяч і мислитель Марк ТуллійЦицерон (106—43 р. до н. е.). У його творчості політико-правові проблеми розглядаються в роботах «Про державу», «Про зако­ни», «Про обов´язки».

Держава в Стародавньому Римі розумілась як громадянська община (civitas). Основну причину походження держави Цице­рон бачив не стільки в слабості людей і їх страсі (як Полібій, Епі-кур), скільки в їх «вродженій потребі жити разом». За Цицероном завдяки згоді людей утворюються суспільство і держава. Тому останню він розглядає як«надбання народу», «справа народу» (res publica, res populi) — «з´єднання багатьох людей, зв´язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Таким чином, держава в нього з´являється як правове утворення, «за­гальний правопорядок», вона втілює справедливість і право. Така юридизація поняття держави в наступному мала багато при­хильників і стала основою теорії правової держави.

Другою важливою причиною утворення держави Цицерон називає охорону власності. Порушення недоторканності приват­ної і державної власності розглядаються ним як порушення спра­ведливості і права («загального правопорядку»).

Форми держави Цицерон розрізняє за числом правлячих, «ха­рактером і волею того, хто править». За цими критеріями він розрізняв три прості форми правління: царська влада, влада оптиматів (тобто аристократія) і народна влада (тобто демократія). Кожна з них має свої переваги і недоліки. При царській владі «всі інші люди зовсім відсторонені від загального для всіх зако­нодавства». При пануванні оптиматів «народ навряд чи може Користатися свободою», він позбавлений і участі «у спільних нарадах і у владі». При владі народу рівність стає несправедли­вою, «раз при ній немає ступенів у суспільному становищі».

Тому, вважає Цицерон, заслуговує схвалення четвертий вид державного правління «шляхом рівномірного змішання трьох його видів». «Благоволінням своїм, — пише він, — нас привертають до себе царі, мудрістю — оптимати, волею — народи». Ці достоїнс­тва трьох форм правління можуть і повинні, вважає Цицерон, бути представлені в змішаній, найкращій формі держави, нейт­ралізувати недоліки простих його форм.

58, 59 Політичні цілі та засоби їх досягнення. Феномен макіавелізму. М. Макіавелі як засовник політичної науки Цілі і засоби в політиці

Політика, як уже констатувалося, є целеполагающей формою діяльності. Вона здійснюється для досягнення певних цілей шляхом використання різноманітних засобів. Мета, засоби і результат - основні компоненти політичної, як і будь-який інший діяльності. Ще Аристотель у роботі «Політика» стверджував, що благо скрізь і всюди залежить від дотримання двох умов - 1) правильного встановлення мети тієї чи іншої діяльності і 2) відшукання відповідних засобів, що ведуть до цієї мети.

Мета в політиці - це ідеальний бажаний результат, який служить спонукальним мотивом дій, що робляться. Засоби в політиці є інструменти перетворення мотивів у реальний результат: демонстрації, страйки, пропагандистські кампанії, вибори, референдуми, збройні дії, етичні та правові норми, традиції та ін.

Одним з основних і дієвих засобів політики є політичний мову. Завдяки цьому засобу здійснюється формування політичних ідеалів, цінностей і норм, забезпечується передача політичної інформації.

Різниця між політичними цілями і засобами щодо, умовно. Те, що є метою в одному вимірі, може бути засобом в іншому, і навпаки. Так, влада виступає як основна мета політичної діяльності, а засобами її завоювання служать вибори, демонстрації, масові збройні дії і т.д. Однак влада є в той же час засобом забезпечення соціально-економічних інтересів суб'єктів політики, засобом вирішення основних соціальних, економічних і культурних проблем.

Цілі політики різноманітні і суперечливі. Основна її мета в соціальній системі - інтеграція внутрішньо диференційованого суспільства, поєднання конфліктуючих приватних устремлінь груп і громадян з інтересами суспільства як цілісності. Ця мета важкодосяжним через складність впливу на конкуруючі приватні інтереси і приборкання групового егоїзму.

Політичні цілі мають складну ієрархічну структуру і різняться за значимістю і масштабам (загальні, приватні), за змістом політики (соціальні, економічні, екологічні, політико-юридичні та ін.), По черговості (найближчі, проміжні, віддалені, кінцеві), за сферами діяльності (внутрішні та зовнішні). Можлива і більш подрібнена класифікація цілей політики - по соціальним, становим, груповим, партійним, особистим та іншими ознаками.

Залежно від застосовуваних засобів - гуманних, помірних або насильницьких, репресивних розрізняються типи політики і влади, типи суспільства, історичні епохи. Існують, наприклад, демократичні, тоталітарні й авторитарні політичні системи, мали місце епохи переважно еволюційного розвитку і революційні.

Близьким до поняття «засіб» є поняття «метод». Якщо кошти - це конкретні форми впливу суб'єктів політики на об'єкти, то методи характеризують вплив різних засобів на суспільство. До них відносяться перш за все примус і переконання, насильство і ненасильство.

Між цілями і засобами політики (включаючи методи їх реалізації) існують взаємозв'язок і взаємодія. З одного боку, мета і умови її досягнення зумовлюють використання відповідних коштів. З іншого боку, кошти, впливаючи на досягнутий результат, виявляють реалістичність або утопічність мети, можуть коригувати її параметри і навіть спотворювати. Так, наприклад, гуманна мета комуністичного руху - ліквідація експлуатації та досягнення соціальної справедливості - виявилася не тільки нездійсненою, а й значною мірою дискредитованій.

Відповідність між цілями і засобами політики має дві сторони - формально-технічну і моральну. Перша проявляється в умінні при виборі засобів досягнення цілей врахувати їх придатність, достатність, здатність забезпечити оптимальний результат. Друга сторона полягає в акцентуванні морального аспекту використовуваних засобів.

Вибір засобів, неадекватних «благої» цілі, виникає в політичній практиці з двох основних причин: 1) через нездатність правильно проаналізувати ситуацію і знайти оптимальне рішення; 2) через прагнення досягти мети будь-якими, в тому числі аморальними засобами.

Думка про можливість використання будь-яких засобів досягнення цілей вперше отримала розгорнуте обґрунтування в ідеології і політичній практиці католицького ордена єзуїтів, створеного в 1534 р і існуючого понині. Його засновник І. Лойола висловив суть цієї позиції у формулі «мета виправдовує засоби». Вседозволеність і нерозбірливість у засобах нерідко пов'язують і з ім'ям італійського мислителя Н. Макіавеллі, який з метою створення сильної централізованої держави рекомендував правителю для зміцнення влади використовувати такі засоби, як обман, підкуп, шантаж, насильство і т.д.

Наука не може визначити, які саме кошти є ефективними і моральними в конкретних випадках політичної практики. Разом з тим нею встановлені гуманістичні межі у використанні коштів для досягнення певних цілей. Такими є загальнолюдські цінності, які зумовлюють моральну неприйнятність терору, політичних вбивств, геноциду, використання зброї масового знищення для вирішення міжнародних проблем.

Мистецтво політики полягає в умінні співвідносити цілі і засоби їх досягнення, оптимально використовувати обрані засоби, враховувати моральну значимість як цілей, так і засобів. У сучасному суспільстві критерієм при виборі засобів повинні бути основні принципи гуманізму, які стверджують загальнолюдські цінності - право на життя, безпеку і свободу, розвиток людської особистості.