42. Зміст та структура етнонаціональних відносин. Місце та роль етнонаціональної політики в системі державної політики.

Етнополітика — це система тактико-стратегічних дій, заходів та програм певного політичного об'єкта (насамперед держави, політичних партій, громадсько-політичних рухів тощо) в галузі взаємовідносин етнонаціональних спільностей між собою та їхніх стосунків з державою. Отже, головним суб'єктом етнополітики є держава. Об'єкт етнонаціональної політики складає уся сукупність етнополіт. явищ:

• політичне життя етнічних груп, до яких належать громадяни держави (виборчі компанії, референдуми, місцеве самовр.);

• розселення етносів на території, на яку поширюється суверенітет держави;

• соціально-економічні та політико-культурні взаємини етносів між собою та з державою;

• стосунки етнічних груп, що проживають на території даної держави, з їхніми етнородичами в інших державах.

Однією з головних категорій етнонаціональної політики є етнічний інтерес. Етнічний інтерес — це інтерес етнічної спільноти чи групи, яка об'єднується специфічними зв'язками, це об'єктивно зумовлені мотиви діяльності етнічної спільноти, які складаються з усвідомлення ними власних потреб та з'ясування й пошуку засобів та умов їх задоволення.

Узгодження етнічних інтересів та досягнення міжетнічного й міжнаціонального порозуміння — одна з головних умов реалізації національних інтересів. Національний інтерес — це уявлення нації, національної держави про найоптимальніші умови свого самозабезпечення та розвитку.

Принципи етнополітики:

• науковий аналіз і творче осмислення вітчизняного та світового досвіду в цій галузі;

• рівноправність усіх національностей, взаємоповага до цінностей усіх народів, заперечення дискримінації;

• непорушність державних кордонів, оскільки терит. претензії є джерелом міжнаціональних і міжнародних конфліктів;

• органічна єдність усіх сфер суспільного життя;

• цілісність національної політики, врахування взаємозв'язку усіх її компонентів та факторів;

• здійснення спеціальних програм щодо розвитку соц. меншин;

43. Основні типи й показники оцінки легітимності влади.

Легітимність ПВ – форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або її інститутами. Синонім законності. Не завжди легальна легітимною. Легітимність є однією за важливих ознак демократичності. Основні джерела: населення, уряд, зовнішні політичні структури.

Джерела політичної легітимності:

Вебер:

• традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

• харизматичний, оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади (-);

• раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Істон:

• ідеологічниий – опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найефективніший тип легітимності);

• структурний – випливає з довір'я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади);

• персоналістський – віра громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу (-).

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв´язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.