31. Сутність, характерні риси та функції політичного лідерства.

Політичне лідерство — один із різновидів лідерства. Політичний лідер є символом певної спільноти, це особа, здатна реалізувати інтереси спільноти за допомогою влади, що дається йому цією спільнотою, політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати довкола себе групу прихильників та повести їх за собою.

Лідерство - це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

— політичний вплив має бути всезагальним і стосуватися всіх членів керованої спільноти;

— лідерство закріплюють певні норми, правила, привілеї, повноваження.

Політичне лідерство має формальний і неформальний аспекти. Формальний аспект лідерства пов'язаний із керівним місцем людини у суспільній ієрархії, з високою посадою, статусом, владою. Неформальний аспект лідерства полягає в особистих вроджених якостях людини, її здатності виконувати роль лідера.

Макіавеллі: Пол лідер - це володар, який викор будь-які засоби для наведення громадського ладу й збереження свого панування.

Ф. Ніцше :Лідер — вищий біологічний тип людини, який ігнорує установлені мораль, культуру, політичні цінності.

К. Маркс (1848—1883 pp.) визначав лідера як особу, що має ряд певних особистих якостей (уміння, знання, авторитет, організаторський талант) та виражає інтереси й волю певного класу, зокрема пролетаріату.

Існує низка концепцій, які обґрунтовують природу політичного лідерства:

1. Теорія рис —політичного лідерства - наявністю видатних рис у людини, а саме: розуму, , організаційних здібностей тощо.

2. Ситуативна теорія —лідер як продукт ситуації. Лідерство полягає в ролі, яку лідер має виконувати за конкретної ситуації (Ф. Фідлер).

3. Концепція послідовників — розкриває лідерство через взаємовідносини між лідером та його послідовниками, через вплив останніх на політичного лідера.

4. Психологічна концепція— прагнення людини перебороти певні комплекси і табу.

32. Засадничі принципи класичних теорій еліт г.Моска, в.Паретто, р.Міхельса.

Макіавеллівська теорія еліт.

Г.Моска вводить поняття "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження, знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках.

В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації.

Міхельс зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізаці".

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Для цієї школи елітології характерно також:

• визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;

• розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г.Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.