1.4. Принципи кримінального права

Кримінальне право України, як і будь-яка інша галузь права, наділено певні принципи - це основні, провідні засади, ідеї, що закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовчу діяльність. У загальній теорії права прийнято розрізняти дві групи принципів: 1) загально правові (притаманні всім галузям права) - це ті принципи, що закріплені в Конституції України: принцип суверенітету і незалежності України, цілісності і недоторканності її території (статті 1, 2 Конституції), принцип поділу державної влади на виконавчу, судову і законодавчу (ст. 6 Конституції), принцип верховенства права (ст. 8 Конституції), принцип рівності громадян перед законом (ст. 24 Конституції), принцип законності (статті 29, 61, 62, 124 Конституції). До загальноправових принципів усіх галузей права відносять також принципи гуманізму та справедливості права; 2) спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права.

До спеціальних принципів кримінального права слід віднести принцип відповідальності лише за, вчинене суспільно небезпечне діяння, передбачене КК України , справедливості кримінальної відповідальності, принцип особистої відповідальності лише за наявності вини, принцип невідворотності кримінально-правового реагування на вчинення злочину, принцип економії кримінальної репресії. Ці принципи мають важливе значення у здійсненні політики держави у сфері протидії кримінальній активності населення.

На жаль, КК України не закріплює чітко визначені принципи (засади), як наприклад, Кримінальний кодекс Російської Федерації (далі - КК РФ). У КК РФ є спеціальний розділ, в якому закріплюються основні ідеї кримінально-правової політики держави.

Принцип законності виражається латинським висловом nullum crimen, sine lege - немає злочину без вказівки на це в законі. Тільки ЗУпКВ визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. Інакше кажучи, кримінально-правові засоби впливу можуть бути застосовані лише за ті конкретно вчинені особою діяння, що зазначені як злочини в 04 КК. У ч. 1 ст. 2 КК України встановлено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно

¹ Грищук В. К Кримінальне право України. Загальна частина : [навч. посіб.] / В. К. Грищук. - К. : Видавничий дім «Ін Юре», 2007. - С. 46.

24

небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого ЗУпКВ. Тому, якщо яке-небудь діяння прямо в КК не передбачено як злочин, його вчинення ні за яких умов не може тягти покарання. Застосування ЗУпКВ за аналогією заборонено (ч. 4 ст. З КК).

З урахуванням положень Конституції України, КК України закріплює принцип відповідальності особи лише за наявності її вини. Так, ст. 62 Конституції України проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним способом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Стаття 23 КК передбачає поняття вини та її форм - умислу і необережності, а у статтях 24 і 25 КК чітко визначені ці форми вини, без наявності яких неможлива кримінальна відповідальність. Тому, які б тяжкі наслідки не були заподіяні в результаті діяння особи, якщо не встановлено, що вона діяла винно (тобто умисно чи з необережності), кримінальна відповідальність виключається. Кримінальне право України виключає так зване об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини. З цим принципом тісно взаємодіє принцип особистої відповідальності за наявності вини особи. Останній є відображенням загальноконституційного принципу, відповідно до якого «юридична відповідальність особи має індивідуальний характер» (ч. 2 ст. 61 Конституції). Особистий характер відповідальності як принцип кримінального права полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості злочин не був учинений, ніякі інші особи (у т. ч. родичі) не можуть бути притягнені до відповідальності, крім особи, винної в його учиненні. Особистий (персональний) характер відповідальності випливає з багатьох норм КК. Так, у ст. 18 прямо зазначається, що суб'єктом злочину, тобто особою, яка може бути піддана кримінальній відповідальності, є лише фізична особа, яка обов'язково є осудною і досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність. Особистий характер відповідальності полягає також у тому, що саме покарання має персональний, особистий характер і може застосовуватися лише до конкретної особи, яка визнана судом винною у вчиненні злочину.

Принцип справедливості (індивідуалізації) кримінальної відповідальності і покарання вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи з конкретних обставин учиненого злочину з урахуванням особи винного, ступеня тяжкості вчиненого злочину та обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. Чим тяжкіший злочин учинено, чим суспільно небезпечніший є винний, тим суворіша кримінальна відповідальність має наставати і тим суворішим має бути призначене покарання. І

25

навпаки, при вчиненні злочинів, що не є тяжкими, коли особа винного не вимагає суворого покарання, кримінальна відповідальність пом'якшується, призначається менш суворе покарання, а іноді на підставі розглядуваного принципу особа звільняється від кримінальної відповідальності або від покарання. У КК цей принцип закріплений у багатьох нормах. Так, у статтях Особливої частини КК, що передбачають відповідальність за окремі злочини, виділені злочини з обтяжуючими і пом'якшуючими ознаками, встановлені досить широкі межі санкцій. Це дає можливість суду враховувати ступінь тяжкості вчиненого особою злочину, особу винного, пом'якшуючі та обтяжуючі обставини під час призначення покарання.

Принцип невідворотності кримінально-правового реагування на вчинення злочину полягає в тому, що: 1) до кожної особи, в протиправних діяннях якої є склад злочину, мають бути застосовані кримінально-правові засоби впливу; 2) така особа не може бути покарана за один і той самий злочин двічі. Цей принцип спрямований також на виконання загальної і спеціальної превенції норм КК.

Принцип гуманізму пов'язаний із піклуванням держави про безпеку людини, з людяністю та повагою до людської гідності. Він полягає в тому, що ЗУпКВ заперечує жорстокі, болісні та тілесні покарання, не має на меті помститися (око за око, зуб за зуб) особі, яка вчинила злочин, заподіяти їй фізичні страждання. Держава при застосуванні до особи, яка вчинила злочин, покарання прагне повернути цю особу до суспільства, колективу, сім'ї виправленою (ресоціалізованою). Санкції статей Особливої частини КК відповідають ступеню небезпеки злочину. Гуманізм кримінального права полягає і в тому, що стосовно особи, яка вчинила злочин і не становить великої суспільної небезпеки, КК передбачає покарання, не пов'язані з ізоляцією засудженого від суспільства. Принцип гуманізму найповніше проявляється щодо неповнолітніх злочинців, вагітних жінок та жінок, які мають дітей певного віку (особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх регулюються розділом XV Загальної частини КК України).

^Принцип економії кримінально-правової репресії, на думку М. И. Коржанського, - це практичне визначення оптимальної, найбільш відповідної рівню економічного та культурного розвитку суспільства, межі, відокремлюючої злочин від незлочинного, межі між криміналізацією та декриміналізацією злочинів . Інакше кажучи, законодавець з усіх правопорушень виокремлює тільки ті діяння, які за рівнем суспільної небезпеки потребують протидії їм кримінально-правовими засобами, і включає їх до ЗУпКВ. Необхідність віднайдення певних критеріїв, які б розмежували злочинне від незлочинного, має наукове і практичне значення. Це пов'язано з тим, що, по-перше, закон, який до злочинів відносить суспільно нешкідливі діяння, сам

¹ Коржансъкий М. Й. Нариси уголовного права / М. Й. Коржанський. - К. ТОВ «Генеза». - 1999. - С 73.

26

набуває характеру злочинного, а по-друге, перевантаження ЗУпКВ призводить до його часткового незастосування тому, що правозастосовчі органи не в змозі забезпечити виконання приписів КК. Наприклад, ст. 145 «Незаконне розголошення лікарської таємниці», ст. 222 «Маніпулювання на фондовому ринку», ст. 370 «Провокація підкупу». У судовій статистиці за 2011-2014 роки немає жодного випадку застосування зазначених та деяких інших статей.

Цей принцип має знаходити реалізацію і в правозастосовній діяльності. Це кореспондується з рекомендаціями, які містяться в пунктах 2.1, 2.2, 2.3 Мінімальних стандартних правил ООН стосовно заходів, не пов'язаних з тюремним ув'язненням (Токійські правила), прийнятих Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 45/110 від 14 грудня 1990 року, щодо застосування такого виду покарання як штраф, передбачено враховувати його адекватність матеріальному стану покараного та можливість заміни ув'язнення, де це можливо, штрафом.

Так, суд, застосовуючи покарання за вчинення конкретного злочину до особи, винної у його вчиненні, за наявності можливості (з урахуванням усіх обставин справи й особи винного) виправлення її без призначення покарання чи з призначенням покарання, не пов'язаного з позбавленням або обмеженням волі, повинен «економити кримінальну репресію», тобто, використовувати будь-яку законну підставу, щоб не застосовувати більш тяжке покарання. Наприклад, ст. 69 КК формулює юридичний факт для призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, інститут звільнення особи від кримінальної відповідальності та низка інших кримінально-правових норм створюють відповідну законодавчу базу для втілення розглянутого принципу в регульовані суспільні відносини .