9.3. Осудність і неосудність

Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа. Осудність особи є однією з обов'язкових умов реалізації відносно неї кримінальної відповідальності за вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, і водночас є однією із загальних характеристик суб'єкта злочину. ЗУпКВ містить визначення осудності у ст. 19 КК України. За цією статтею «осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними».

Осудність у широкому смислі - це такий стан психіки людини, за якого вона усвідомлює характер своєї поведінки, розуміє її значення і може керувати своїми вчинками.

Як і всі вчинки, так і злочинні дії людини, завжди визначаються її свідомістю і волею. У разі вчинення злочину особа розуміє зміст і значення своєї поведінки та свідомо спрямовує її на досягнення бажаних для неї результатів. Осудна особа завжди має свободу вибору своєї поведінки і спроможна вибрати правомірний її вапіант. Саме цим осудна особа відрізняється від неосудної. Осудність - це спроможність особи розуміти значення свого діяння та свідомо керувати ним, а також пов'язана з цим здатність відповідати за вчинений злочин.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час учинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані ПЗМХ (ч. 2 ст. 19 КК).

Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене нею суспільно небезпечне діяння, оскільки воно вчиняється без відповідного усвідомлення або волі. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, якщо така особа за характером учиненого нею діяння і за своїм психічним станом становить небезпеку для суспільства.

Медичний (біологічний) критерій неосудності пов'язаний із хворобливою природою психічного розладу здоров'я людини. Це -хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство чи інший хворобливий стан психіки (ч. 2 ст. 19 КК). Для наявності медичного критерію достатньо одного із зазначених видів психічного розладу здоров'я людини. Під хронічним психічним

187

захворюванням розуміється постійна, безперервна, важко виліковна психічна хвороба, яка має тенденцію до періодичного прояву хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч, енцефалічний психоз, старечий психоз тощо. Тимчасовий розлад психічної діяльності характеризується раптовим приступом психічної хвороби, швидким її розвитком, відносно нетривалим перебігом, що закінчується одужанням. Це - гострий реактивний і маніакально-депресивний психози, патологічне сп'яніння, патологічний афект, стан марення, паморочний стан свідомості тощо. Олігофренія - це розумова недорозвиненість, неповноцінна розумова діяльність. Порушення розумової діяльності може бути уродженим або набутим внаслідок інфекційного чи іншого захворювання, отриманої травми тощо. Слабоумство може бути у формі: ідіотії (глибокий ступінь розумової недорозвиненості), імбецильності (менш глибокий ступінь), дебільності (легка форма порушення розумової діяльності). Інший хворобливий стан - це стан, що не є хронічною душевною хворобою і не є тимчасовим розладом душевної діяльності, але за своїм психопатологічним порушенням може бути прирівняний до них. Це тяжкі форми психопатії та психастенії, стан абстиненції при наркоманіях (морфійне голодування), під час яких у хворого може бути порушена здатність до розумової або вольової діяльності.

Юридичний (психологічний) критерій неосудності включає інтелектуальну ознаку - особа «не могла усвідомлювати своїх дій», і вольову - особа «не могла керувати ними» (ч. 2 ст. 19 КК). Свідомість і воля тісно пов'язані між собою і знаходять свій вияв у психологічній діяльності людини. Інтелектуальна ознака неосудності означає, що особа не здатна усвідомлювати (розуміти) фактичний бік і (або) соціальний зміст своєї поведінки, її наслідків на момент учинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння. Вольова ознака неосудності - це нездатність особи керувати під час вчинення суспільно небезпечного діяння своїми діями. Для визнання особи неосудною достатньо однієї ознаки - інтелектуальної або вольової, якщо вона обумовлена одним із видів хворобливого розладу психічної діяльності.

Отже, особа, яка не усвідомлює своєї поведінки, або усвідомлює, але не може керувати своїми діями внаслідок розладу психічної діяльності, вважається неосудною і не підлягає кримінальній відповідальності. За наявності даних, що викликають сумнів щодо осудності підозрюваного або обвинуваченого, обов'язково призначається психіатрична експертиза (п. З ч. 2 ст. 242 КПК Ураїни). Так, слідчий або прокурор зобов'язаний звернутися до експерта для проведення експертизи щодо визначення психічного стану підозрюваного за наявності відомостей, які викликають сумнів щодо його осудності, обмеженої осудності.

У ч. З ст. 19 КК передбачені випадки, коли не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановления вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої

188

особи за рішенням суду можуть застосовуватися ПЗМХ, а після одужання така особа може підлягати покаранню, якщо не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або не з'явились інші підстави для звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Примусові заходи медичного характеру підлягають у цьому випадку скасуванню. Одночасно зі скасуванням примусових заходів медичного характеру щодо видужалої особи, яка захворіла на душевну хворобу після вчиненого злочину, суд має вирішити питання про відновлення кримінального провадження. У разі засудження цієї особи до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців чи позбавлення волі час її перебування в медичній установі зараховується у строк відбування покарання (ч. З ст. 515 КПК). Якщо на час розгляду питання про відновлення кримінального провадження закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності або прийнято закон, який усуває кримінальну відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, кримінальне провадження підлягає закриттю, якщо особа, щодо якої розглядається питання, не заперечує проти цього (ч. 4 ст. 515 КПК України).

Якщо буде встановлено, що суспільно небезпечне діяння особа вчинила у стані неосудності, а на момент судового розгляду видужала або внаслідок змін у стані її здоров'я відпала потреба в застосуванні примусових заходів медичного характеру, суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру. Кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру може бути закрито судом, якщо неосудність особи на момент вчинення суспільно небезпечного діяння не була встановлена, а так само в разі видужання особи, яка після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу. У такому разі після закриття судом кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру прокурор повинен розпочати кримінальне провадження в загальному порядку (ч.ч. 4 і 5 ст. 513 КПК України).

Стаття 21 КК України «Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин» визначає принципові положення щодо відповідальності за злочини, вчинені у стані сп'яніння, згідно з якими «особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності». Позиція КК України щодо відповідальності за вчинення злочину в стані сп'яніння або на іиунті алкоголізму чи наркоманії вирізняється такими особливостями: 1) особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності (ст. 21 КК); 2) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів включено до переліку обставин, що обтяжують відповідальність, хоч і обумовлено, що суд залежно від характеру

189

злочину може не визнати цю обставину як таку, що обтяжує покарання (п. 13 ст. 67 КК).

У ст. 21 КК мається на увазі звичайне фізіологічне сп'яніння, яке виникає внаслідок вільного вживання алкогольних напоїв, наркотиків, психотропів чи інших одурманюючих засобів. Стан фізіологічного сп'яніння характеризується тим, що до нього особа доводить себе свідомо і при цьому не втрачає здатності усвідомлювати свої дії і керувати ними. Тому особа, яка вчинила злочин у стані алкогольного сп'яніння або під впливом наркотиків, психотропних речовин чи інших одурманюючих засобів, підлягає кримінальній відповідальності.

Систематичне і тривале алкогольне, наркотичне чи токсичне сп'яніння часто призводить до сп'яніння патологічного - у вигляді білої гарячки, алкогольної галюцинації та марення. Патологічне сп'яніння є однією з форм захворювання з тимчасовим розладом душевної діяльності. Людина в такому стані неспроможна усвідомлювати суспільну небезпечність діяння, яке вона вчиняє, і не в змозі керувати своїми діями. Така людина визнається неосудною, до неї можуть бути застосовані, відповідно до ст. 19 КК, лише примусові заходи медичного характеру.

Аналіз ст. 21 КК України надає можливість автору стверджувати, що в ній повинні бути чітко зазначені підстава і межі кримінальної відповідальності за злочини, вчинені в стані сп'яніння, які б не суперечили принципу вини, тому що саме в цьому і полягають труднощі обґрунтування кримінальної відповідальності у вищевказаних випадках. Нам уявляється, що ця норма повинна мати на увазі будь-який ступінь сп'яніння, а не стан сп'яніння взагалі та його різновиди. Це дасть змогу виключити постановку такого питання в правозастосовчій практиці і надасть можливість точно реалізувати положення закону щодо призначення кримінально-правових засобів впливу на осіб, які вчинили злочин у будь-якому ступені сп'яніння, і не розглядати середній ступінь сп'яніння як пом'якшуючу ознаку, а важкий як обставину, що виключає осудність. Вказівка на те, що особи, які вчинили злочин у стані сп'яніння, підлягають кримінальній відповідальності не взагалі, а на загальних підставах виключить, на думку автора, як можливість пом'якшення покарання таким особам, так і застосування ст. 20 КК України, що припускає таку можливість.

Утім, ст. 21 КК України повинна диференціювати правові наслідки, що настають у випадку вчинення суспільно небезпечних діянь у стані патологічного сп'яніння. Включення цього положення обумовлене тим, що деякі автори пропонують не проводити розмежування між патологічним сп'янінням і важким ступенем фізіологічного сп'яніння на тій підставі, що глибоке сп'яніння нібито виключає осудність. Складність такого розмежування полягає в доволі широкому різноманітті індивідуальних особливостей сприйняття алкоголю, його дії на опганізм (або дія наркотиків, токсичних речовин).

Обмежена осудність. Стан осудності і неосудності є протилежними станами людської психіки: у першому випадку індивід визнається практично здоровим, у той час як в іншому - він вважається

190

цілком хворим. Однак гама психічних станів не може бути зведена лише до «плюса» чи «мінуса». Поняття психічного здоров'я є дуже умовним і не має суворо встановлених критеріїв. Завдяки цьому не можна встановити чітких критеріїв розмежування здорового стану і стану, що характеризується психічною хворобою. На цій підставі чинний ЗУпКВ (ст. 20 КК) вводить нове поняття «обмеженої осудності» в розгляд питання щодо осудності.

Згідно з ч. 1 ст. 20 підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Закон про кримінальну відповідальність вводить це поняття для того, щоб суд ураховував обмежену осудність особи при призначенні їй покарання, а також міг застосовувати примусові заходи медичного характеру відповідно до ч. 2 ст. 20 КК .