24. Основні відмінності між регламентами та директивами.

Регламент - є актом Ради Міністрів або Комісії, що встановлює загальні правила, які застосовуються одноманітно в усіх державах-членах ЄС. Стаття 288 ДФЄС встановлює, що регуляції є обов’язковими для виконання в усій своїй повноті та застосовуються безпосередньо в усіх державах-членах. Це означає, що вони мають юридичну силу без подальшої імплементації в національне законодавство держав-членів, а індивіди можуть посилатися на них у національних судах, захищаючи свої суб'єктивні права.

Директива - , згідно із ст. 288 ДФЄС, є обов’язковими "щодо кінцевого результату, який вони мають досягти, та щодо держав-членів, до яких вони адресовані". Але при цьому державам надається можливість вибору форм та методів імплементації (такими формами можуть бути законодавчі акти або адміністративні приписи). Директива може бути адресованою як до всіх держав-членів, так і лише до деяких з них. Для повної юридичної сили директиви потребують імплементації в національне законодавство держав-членів.

25. Специфіка гармонізації національного законодавства з директивами.

Гармонізація законодавства не вимагає від держав-членів ухвалення однакових правових актів. Ідеться насамперед про те, щоб держави-члени застосували схожі закони чи інші правові акти. Основними правовими актами, за допомогою яких здійснюється гармонізація в Євросоюзі, є директиви. Директиви є обов'язковими щодо кінцевого результату, яки й вони мають досягти , т а щодо держав-членів , д о яки х вони адресовані. Проте державам надається можливість вибору форм та методів імплементації (такими формам и можуть бути законодавчі акти або адміністративні приписи). Директив а може бути адресованою як до всіх держав-члені в ЄС, так і лиш е до деяких з них. Як правило, директиви є основним інструментом гармонізації законодавства держав-членів. Хоча для повної юридично ї сили директив и потребують імплементації в національне законодавство держав-членів, ЄС П вирішив, що за певних умов вони можуть мати пряму дію**.

З початку діяльності європейських співтовариств гармонізація здійснювалась переважно шляхом ухвалення директив, в яких закріплювались детально розроблені базові моделі поведінки, і у держав-членів практично не залишалось свободи вибору при ухваленні актів з їх імплементації. Це так звана базова форма гармонізації. Окрім встановлення технічних стандартів у сфері промисловості, базові директиви стосувались також вмісту, маркування, пакування та стандартів безпечного споживання продуктів харчування тощо.

З часом базова гармонізація була доповнена взаємним визнанням національних стандартів. Принцип взаємного визнання був проголошений в рішенні Суду ЄС у справі Cassis de Dijon (1979 р.) (так званий "другий принцип Кассіс"). Він означає, що коли не існує обґрунтованих підстав для недопуску товарів і послуг, що виробляються та реалізуються або надаються на законних підставах та території держави-члена, то такі товари і послуги мають бути допущені для реалізації на території всіх інших держав-членів.

Ще одним способом гармонізації внутрішнього законодавства в ЄС є мінімальна гармонізація. Її поява пов'язана з так званим "новим підходом" до запровадження гармонізованих технічних стандартів на рівні співтовариства, який, у свою чергу, був обумовлений необхідністю ліквідувати появу все нових перешкод на шляху вільного пересування товарів та надання послуг у вигляді великої кількості технічних бар'єрів, що з'явилися в результаті швидкого розвитку нових технологій, а також спроб держав-членів використати цей об'єктивний фактор, щоб обмежити конкуренцію для національних виробників та провайдерів послуг з боку конкурентів з інших держав-членів. "Новий підхід" до гармонізації був викладений у повідомленні, направленому Комісією ЄС Раді та Європарламенту. В ньому зазначалось, що гармонізація законодавства повинна бути обмежена встановленням найбільш важливих вимог щодо безпеки або інших вимог, які стосуються інтересів суспільства, і яким повинні відповідати всі товари, якщо вони претендують на вільне пересування в межах ЄС. Мінімальна гармонізація надає державам-членам можливість самим вирішувати, яким чином досягати встановленої мети з використанням правових інструментів, які надає в їх розпорядження національне право. Вона не забороняє державам-членам користуватися для власних потреб більш високими стандартами, але це не повинно перешкоджати доступу на їх територію імпортованих товарів та послуг, які відповідають гармонізованим мінімальним стандартам. І, навпаки, деякі директиви дозволяють державам-членам використовувати нижчі стандарти, ніж ті, що діють на рівні Союзу. Такі стандарти стосуються переважно невеликих національних виробників, які збувають свою продукцію на місцевих ринках.

26.Доктрина непрямої дії директив.

Директиви не можуть мати прямої дії (тобто приватні особи не можуть на них посилатися при розгляді справи в національному суді) до закінчення кінцевого строку імплементації, вони не мають горизонтальної прямої дії. Але це стає потенційним обмеженням ефективності директив. ЄСП спробував подолати таку складність, поклавши на національні суди зобов'язання тлумачити національне законодавство у світлі директив. На це зобов'язання посилаються як на "принцип непрямої дії"; вперше такий висновок було зроблено в рішенні у справі Von Colson. Суд обґрунтував це зобов'язання вимогою, яку висуває ст. 5 ДЗЄС до держав-членів, — вживати всіх необхідних заходів, як спеціальних, так і загальних, для забезпечення досягнення результату, передбаченого відповідною директивою.

Принцип непрямої дії набув подальшого розвитку в рішенні у справі Marleasing, в якій відповідачем була іспанська компанія, а позивачем — один з її кредиторів, який стверджував, що ця компанія є неправоздатною. Головним аргументом у підтримку цього твердження наводився той факт, що установчий договір не мав чинних підстав, наявність яких вимагається відповідно до цивільного права Іспанії. Однак у Першій директиві з права, що регулює діяльність компаній, серед причин, наслідком яких було визнання компанії неправоздатною, не згадується зазначена вище підстава. На той період, коли мали місце події, які призвели до розгляду справи в суді, Іспанія ще не імплементувала цю директиву. Суд не тільки знову підтвердив правило, встановлене в рішенні у справі Von Colson, а й додав, що зобов'язання судів тлумачити національне право у світлі директиви застосовується незалежно від того, чи відповідне національне законодавство було прийнято до або після директиви. Отже, національні положення, що тлумачились відповідно до директиви, самі мали пряму дію.

27. Відповідальність держави за неналежну імплементацію директив (справа Francovich).

Рішення у справі Francovich та Bonifaci v. Italy- у деякому сенсі було революційним і значною мірою усунуло труднощі, д о яких призвела неможливість горизонтально ї прямої дії директив. Принцип, який встановлено ЄС П у рішенні з цієї справи, полягає в тому, що держава-член ЄС , яка вчасно не імплементувала директиву Співтовариства в національне законодавство, відповідальна перед індивідами, що зазнали шкоди в результаті такої бездіяльності держави.

За фактами цієї справи Італія вчасно не імплементувала директиву, яка вимагала від держав-членів створення спеціальних фондів , відповідальних за виплату компенсацій працівника м за умови банкрутства підприємств. На момент, коли громадяни Франкович , Боніфачі та інші втратили роботу внаслідок банкрутства роботодавця, в період коли Італія ще не імплементувала зазначену директиву. ЄСП вирішив, що Італія мала виплатити цим працівника м компенсацію за вчасне нестворення відповідних фондів, а відтак за неімплементацію директиви. Аналізуючи ст. 10 Договору про Співтовариство, ЄС П дійшов висновку, що міркування "ефективності" вимагають, щоб індивідам було надано можливість одержання компенсації за порушення права Співтовариства державою-членом ЄС.

Умови, за яких держава є відповідальною перед громадянами за неімплементацію директив:

1) неімплементована директива має надавати індивідам права;

2) обсяг цих прав має бути визначено на підставі цієї ди рективи;

3) потрібна наявність причинно-наслідкового зв'язку між порушення м та збитками, яких зазнав індивід.

При цьому не має значення, чи може директива мати пряму дію; істотним є лише факт неімплементації її державою.

Первинни м призначенням цього інструменту є стимулювання держав-члені в ЄС щодо дотримування права Співтовариства, тому можна стверджувати, що громадянство індивіда, який зазнав збитків, не має істотного значення (звичайно, якщо тільки конкретна директива не передбачає певного кола суб'єктів, щодо яких вона чинна) . Тому з певними застереженням і громадяни інших країн (зокрема й України) також мають можливість стягувати збитки з держав-членів ЄС , якщо їх права порушено.

Хоча спочатку цей новий інструмент захисту прав громадян був призначений для вирішення трудових спорів і спорів, що виникают ь у випадку банкрутства, його потенційна сфера використанн я є дуже широкою . Рішення у справі Francovich усуває будь-яку заінтересованість держав-членів ЄС не імплементувати вчасно директиви . Ц е рішення надає індивідам ефективний засіб стягнення з держави збитків, спричинених нехтуванням нормам и директиви, на яку не можна безпосередньо посилатися за браком норм прямої дії. Таки м чином, принцип Francovich скоріше доповнює, ніж замінює, принцип прямої дії директив.

28.Доктрина верховенства права ЄС.

Верховенство права ЄС над національним правом держав-членів є важливим елементом усього правопорядку ЄС. А ні в Договорі про ЄС, ні в Лісабонському Договорі чи будь-яких інших установчих договорах ЄС не згадується про верховенство права ЄС . Розвиток доктрин и верховенства, так само, як і доктрини прямої дії права ЄС, є цілковитою заслугою ЄСП. У цьому сенсі концептуальним було рішення у справі Costa v. ENEL1. Позивач цієї справи був акціонером енергетичної компанії , яка була націоналізована відповідно до італійського закону. Пан Коста стверджував, що цей закон суперечить Договорові про Співтовариство. ЄСП визнав, що незважаючи на те, що закон про націоналізацію був прийнятий після ратифікації Договору про Співтовариство Італією , принци п lex posterior derogat priori (лат. "наступний закон відміняє попередній") до таких випадків не застосовується, тобто національне право за жодних обставин не може мати пріоритету перед правом Співтовариства, оскільки інакше все право Співтовариства не мало б сенсу.

Оскільки для держав-членів Договір про ЄС та Договір про діяльність ЄС, які замінили Договір про Співтовариство, є передусім міжнародною угодою, у разі колізії права Співтовариства та національного права слід брати до уваги метод інкорпорації міжнародних угод, який практикується в національном у праві держав-членів . Існують 2 головні методи: так званий моністичний (відповідно до якого міжнародна угода набирає чинності та автоматично стає частиною національної правової системи одразу після ратифікації) та так званий дуалістичний, згідно з яким інкорпорація міжнародної угоди відбувається у вигляді прийняття окремого закону. У зв'язку з незручностями, пов'язаними з відмінностями підходів у різних державах-членах*, та маючи на меті універсальне застосування права ЄС, ЄСП детально розвинув судову практику, щ о тлумачить принцип верховенств а права Співтовариства . Вперше ця доктрина згадувалася в рішенні по справі Van Genden Loos-. Іншими концептуальними рішеннями є вже згадуване Costa v. ENEL, а також Internationale Handelsgesellschaft GmbFP, Simmenthal SpA No. 2, Factortame. В рішенні у справі Van Gend en Loos ЄСП уперше вжив поняття "нового правопорядку", заради встановлення якого держави обмежують свої суверенні права. В рішенні у справі Internationale Handelsgesellschaft GmbH ЄС П постановив, щ о будь-який законодавчий акт Співто вариства можна переглянути лише на рівні та згідно з правом Співтовариства. У справі R. v. Secretary of State for Transport, ex parte Factortam ЄС П навіть визнав можливість наданн я індивідам тимчасових засобів захисту (англ. interim relief) від національного закону, що суперечить праву Співтовариства.

Проте слід пам'ятати , що ЄСП не може скасувати національний закон. Це може зробити лише національний орган, відповідно до внутрішнього законодавства держави-член а ЄС (орган, що прийняв акт, або орган конституційної юрисдикції). У зв'язку з цим, природно, виникають неабиякі практичні проблеми, тому в рішенні у справі Simmenthal SpA ЄС П встановив, що національні суди не повинні застосовувати національний закон, яки й суперечить праву ЄС. При цьому, національні суди не зобов'язані звертатися до компетентного органу з поданням про скасування такого акта або очікувати його скасування.

29. Функції та значення фундаментальних принципів права ЄС.

Загальні принципи права на сьогодні вже стали незалежним та важливим джерелом права ЄС. Вони включають:

1) принцип поваги фундаментальних прав людини ;

2) принцип пропорційності;

3) принцип рівності, або недискримінації;

4) принцип правової певності;

5) принцип дотримання процесуальних прав;

6) принцип субсидіарності.

Функції принципів права ЄС – це основні напрямки правової дії принципів права ЄС, обумовлені суттю і соціальним призначенням даного права. Серед основних функцій принципів права ЄС варто виділити регулятивну, стабілізуючу, перетворюючу, охоронну, інтегративну, комунікативну та інтерпретаційну функції.

Регулятивна функція як сама головна, ключова функція принципів права ЄС полягає у їх ролі у формуванні і розвитку права, у правотворчості (відповідно до них здійснюється весь процес правової регуляції, формулюються й удосконалюються норми права), у правозастосуванні (принципи права можуть бути безпосередньою основою для вирішення конкретних справ і в даному випадку вони виступають як джерело права, вони використовуються при застосуванні аналогії права з метою подолання прогалин і протиріч у праві, у правозастосовній практиці за принципами права вивіряють, наскільки конкретна правова норма є правовою), у наданні самостійного впливу на суспільні відносини, що становлять предмет правового регулювання.

Стабілізуюча функція - принципи права ЄС, на відміну від простих юридичних правил (норм права), що у періоди політичних, економічних і соціальних потрясінь піддаються більш глибоким змінам, забезпечують певну наступність юридичного порядку. Вони (особливо загальні принципи права) мають дуже довгий термін життя. Тим самим принципи права виступають фактором стабільності правової системи, не виключаючи при цьому можливості її еволюції.

Перетворююча функція принципів права ЄС безпосередньо пов’язана з інтеграційною природою і соціальною сутністю права ЄС; як складова частина права Європейського Союзу, вони не стільки закріплюють уже сформовані суспільні відносини, скільки змінюють, перетворюють їх і нерідко забезпечують їхній розвиток у заздалегідь заданому напрямку чи навіть сприяють створенню нових суспільних відносин, яких не існувало раніше.

Охоронна функція виражається в тому, що принципи права ЄС створюють охорону від сваволі суб’єктів права, забезпечують передбачуваність у регулюванні правовідносин, а також у визначенні заборон на здійснення протиправних діянь.

Інтегративна і комунікативна функції - суть полягає в тому, що за допомогою цих принципів відбувається справжній діалог між національними правовими системами і наднаціональною правовою системою, вони є важливим ефективним інструментом інтеграції, засобом забезпечення правової інтеграції, єдності європейського правового простору.

Інтерпретаційна функція принципів права ЄС полягає у їхній вирішальній ролі у тлумаченні норм права ЄС по запитах національних судів Судом Європейських співтовариств (при цьому найчастіше Суд приймає акти тлумачення через принципи права, особливо через загальні принципи), у процесі судового контролю, у тлумаченні судовими органами держав-членів ЄС національного законодавства відповідно до права ЄС і насамперед із принципами наднаціонального права (відповідно до принципу лояльної інтерпретації чи непрямої дії), при визначенні змісту неясних чи двозначних текстів.

Значення: ліквідація прогалин в праві ЄС.

29. Копенгагенські та Мадридські критерії для країн-кандидатів в члени ЄС.

У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право кожної європейської країни яка визнає положення статті 6 пункт 1 Угоди про утворення Європейського Союзу вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями:

І) стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичні критерії); ІІ) наявність дієвої ринкової економіки і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах ЄС (економічні критерії); ІІІ) здатність узяти на себе зобов’язання, що випливають з членства в ЄС, включаючи суворе дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу (інші критерії).

Під час переговорів про приєднання з країнами-кандидатами, відбувається регулярний моніторинг дотримання Копенгагенських критеріїв. На основі даних моніторингу, ухвалюються рішення про приєднання та час приєднання країни, та дії, які необхідно перед тим здійснити.

Копенгаґенські критерії були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС.

Мадридський критерій членства в ЄС передбачає створення адміністративного механізму застосування acquis communautaire. Для цього необхідно вдосконалити механізми державного управління процесом адаптації національного права до права ЄС.

Мадридський критерій членства в ЄС вимагає від країн-кандидатів створення належних управлінських інституцій та судових органів, підсилення їх дієздатності, забезпечення їх належними кадрами, що має не тільки прискорити адаптацію національного законодавства до норм і правил ЄС, але гарантуватиме впровадження й дотримання законів і дасть змогу новим членам ЄС скористатися перевагами членства: наприклад, захиститися від нечесної конкуренції, повною мірою реалізувати чотири свободи, отримати фінансову допомогу від структурних фондів; за рахунок численних європейських програм активізувати інноваційну діяльність, підняти зайнятість, збільшити інвестиційну привабливість регіону тощо.

Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.