Частина І. (розкрити такі питання)

1.Невизнані держави в сучасному світі: сутність, ознаки, проблема міжнародного визнання. Співвідношення принципів самовизначення народів та непорушності державних кордонів.

Невизнані держави — світові геополітичні утворення, які не мають загального міжнародного визнання, але фактично більшою чи меншою мірою є суверенними країнами.

Варіант виникнення невизнаних держав:

1. В результаті революцій.

2. 2. В результаті національно-визвольної боротьби.

3. 3. В результаті післявоєнного поділу.

4. 4. В результаті здобуття незалежності колишніх колоніальних володінь метрополій.

5. 5. В результаті геополітичних ігор визнаних держав.

Причинами виникнення невизнаних держав найчастіше є:

• Етнічний сепаратизм

• Міжнаціональні конфлікти та громадянські війни, у які часто втягуються іноземні держави.

Невизнані держави володіють всіма ознаками та атрибутами державності (контроль над територією, система правління, фактичний внутрішній суверенітет, виборність вищих органів влади, силові структури, громадські інститути, національно-історичний міф), водночас позбавлені повного або часткового міжнародного дипломатичного визнання. Тому вони не можуть де-юре бути суб’єктами міжнародних відносин. Невизнані держави, як правило, характеризуються міжнародною спільнотою як нелегітимні, сепаратистські утворення або окуповані регіони.

На вищому дипломатичному рівні деякі країни можуть бути невизнаними, але в той же час їхні уряди можуть вести співпрацю з іншими державами. Також можуть розвиватися економічні торгові взаємини.

 Зазвичай державам важко розвиватися в умовах обмеженого визнання. Усі невизнані або частково визнані держави, за винятком Тайваню, слабкі економічно. Причинами цього є неефективне державне управління, тіньова економіка, обмеженість інвестування, зумовлена недовірою іноземних бізнес­структур, руйнування території та інфраструктури внаслідок воєнних дій. Деякі з них користуються військовою/економічною/політичною та часто неформальною дипломатичною підтримкою третіх країн, зацікавлених у їх існуванні.

Міжнародно-правове визнання – це односторонній добровільний акт держави, у якому вона чи прямо опосередковано виражає свою готовність вступити у політико-правові відносини з іншою державою чи іншим суб’єктом міжнародного права.

Проблема міжнародно-правового визнання виникає тоді, коли постає питання про появу нової держави як суб’єкта міжнародного права. Історично відпрацьовані різні політико-правові процедури включення держави в сферу міжнародних правовідносин. Необхідність їх вибору пов’язана з наявністю різних моделей утворення нових держав – появою нової держави в результаті соціальної революції, реалізації права народу на самовизначення, об’єднання держав, виділення держави із складу, розпаду держав тощо.

Існують дві основні теорії щодо сутності та юридичного значення визнання держав: конститутивна та декларативна. Конститутивна теорія передбачає, що нова держава стає суб’єктом міжнародного права лише внаслідок визнання її іншими державами. Відповідно до декларативної теорії - держава отримує міжнародну правосуб’єктніть самим фактом свого існування, а визнання лише констатує зазначену правосуб’єтніть.

Форми міжнародно-правового визнання:

Де-юре - повне остаточне офіційне визнання, яке свідчить про бажання сторони, яка здійснює визнання, встановити зі стороною, яка визнається, дипломатичних відносин в повному обсязі.

Де-факто - специфічна форма неповного тимчасового визнання. Визнання де-факто може призводити до встановлення консульських відносин. Якщо суб’єкти міжнародного права не визнають одне одного офіційно, але змушені вступити в тій чи іншій формі в контакти між собою, говорять про так зване визнання ад-хок (тільки для цього випадку)

Виходячи з досвіду сучасних динамічних міжнародних відносин, можна визначити критерії офіційного визнання у міжнародному праві.

Принцип права народу розпоряджатися власною долею, тобто принцип самовизначення, так само як і право на визнання з боку інших держав, ні якою мірою не може узаконювати ситуацію розколу держави та самопроголошення незалежності національними меншинами, що проживають у такій державі. Можна припустити, що подібний крок визнання був би логічним та не вважався б передчасним за умови, що сепаратисти мають усі ознаки державності та, особливо, здійснюють ефективний контроль з боку уряду над територією, що вони проголошують незалежною від первісної держави. Міжнародне право проголошує, що саме ефективний та тривалий у часі і безперервний контроль над територією може дати привід до визнання такої території спірною та обговорення проблеми територіального спору на міжнародному рівні.

2.Китайська республіка (Тайвань): особливості виникнення та функціонування.

Республіка Китай — держава в Східній Азії. Республіка Китай є демократичною країною з президентсько-парламентською формою правління і загальним виборчим правом.

Очільник держави — президент Цай Інвень, очільник уряду — Чжан Чжуньсюн 

 Республіка Китай заснована 1912 року. Наприкінці Другої світової війни, в рамках капітуляції Японії, Республіка Китай збільшила свою територію за рахунок групи островів Тайвань і Пенху. Коли 1949 року Китайська Національна Народна партія програла громадянську війну Комуністичній партії Китаю, уряд Республіки Китай переїхав на Тайвань до тимчасової столиці Тайбей, в той час як комуністи створили Китайську Народну Республіку (КНР) у материковому Китаї з центром у Пекіні. На початку холодної війни РК була визнана багатьма західними країнами та Організацією Об'єднаних Націй як єдиний законний уряд Китаю.

Після ухвали 1971 р. резолюції ООН про визнання права КНР на представницто в цій організації, РК вже більше не визнавали США й західні держави. У світі існує тільки один Китай. Тайвань є невід’ємною його частиною. За цими пунктами сходяться в поглядах у Китаї і за його межами, це також визнано Організацією Об’єднаних Націй і абсолютною більшістю всіх країн світу.

У 1989 партія Ґоміньдан перемогла на перших вільних виборах. Кінець стану громадянської війни з Китаєм оголосив президент Лі Ден Хуей 1991; до чинної конституції 1947 року було внесено суттєві зміни, почато кампанію за одержання незалежності.

Відповідно до Конституції, Республіка Китай не відмовилася від своїх претензій на весь Китай, хоча активно не заявляє про них на міжнародній арені. Політичні сили Республіки займають різні позиції у питанні проголошення суверенітету Тайваню. Обидва колишніх президенти Республіки, Лі Ден Хуей і Чень Шуйбянь, дотримувалися думки, що РК є суверенною і незалежною державою, окремою від материкового Китаю, тому необхідності в офіційній декларації незалежності немає. З іншого боку, президент Ма Ін-цзю висловив думку, що РК є суверенною і незалежною країною, яка включає в себе як Тайвань, так і материковий Китай.

Де­ся­тиліття ре­форм, здійсне­них на Тай­вані, приз­ве­ли нап­рикінці 90 х років ми­ну­ло­го століття до по­я­ви на ост­рові зба­лан­со­ва­ної за ос­нов­ни­ми па­ра­мет­ра­ми політич­ної струк­ту­ри, яка у змозі вит­ри­ма­ти серйозні внутрішні пот­рясіння. Керівницт­во країни зуміло зат­вер­ди­ти ос­новні інсти­ту­ти політич­ної де­мок­ратії   ба­га­то­партійність, вільні ви­бо­ри, за­без­пе­чен­ня прав і сво­бод гро­ма­дян то­що. За­са­да­ми змін, що відбу­ли­ся, ста­ла конс­ти­туційна ре­фор­ма, здійсне­на в ті ро­ки

3.Невизнані держави в сучасному світі: класифікація, роль держав-патронів у їх функціонуванні, можливі сценарії врегулювання проблеми невизнаних держав.

Всі невизнані республіки можна розділити на типи за тими чи іншими критеріями. Визначальним у цьому випадку є характер контролю над територією.

В результаті маємо 4 типи державних утворень:

1. Невизнані держави, які мають повний контроль над своєю територією. До таких належать Північний Кіпр і Придністров`я.

2. Держави, частково контролюють частину своєї території, що є невизнаними - Таміл Ілам, Південна Осетія і ін.

3. Держави, утворені під протекторатом міжнародної спільноти. Наприклад, Косово, юридично вважається частиною Сербії, але реально кероване ООН з 1999 року.

4. Квазідержави - етноси, які не отримали права на самовизначення. Одними з найпомітніших в сучасній світовій політиці є курди з самопроголошеним Курдистаном, розташованим на території чотирьох держав: Сирії, Іраку, Туреччини та Ірану.

Загальні принципи врегулювання конфліктів, зокрема з приводу появи нових держав/державоподібних утворень, зафіксовані в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (т.зв. «десять європейських заповідей» або «Гельсінський декалог»), які були одноголосно схвалені представниками всіх держав-учасниць наради в якості закону, обов’язкового для виконання. У відповідності з цими принципами, конфлікти, пов’язані з самовизначенням народів повинні врегульовуватися без застосування сили з боку будь-якої держави або групи держав стосовно іншої держави, а також без втручання в її внутрішні справи. Окрім того, всі підписанти Заключного акту повинні дотримуватися принципу територіальної цілісності всіх держав. Окрім того, будь-який народ має право розпоряджатися своєю долею.

найбільш ефективним та важливим кроком будь-якого процесу врегулювання етнополітичного конфлікту пов’язаного з появою та визнанням/невизнанням нової держави/державоподібного утворення виступає саме переговорний процес.

О. Крилов запропонував чотири сценарії реакцій світу.

Сценарій 1. Військове придушення.

Сценарій 2. Часткове визнання та покровительство. На сьогодні у світі існують частково визнані держави: Абхазія, Косово, ТРПК, Сахарська Арабська Демократична Республіка (САДР), Південна Осетія та ін. Специфічні приклади Палестина, Тайвань (відмовляються визнавати легітимність «держав-метрополій» від яких відокремились).

Сценарій 3. Перемога у війні за незалежність. Еритрея, Східний Тимор і Південний Судан – всі ці держави перемогли в тривалих війнах за незалежність і змусили уряди відповідно Ефіопії, Індонезії та Судану визнати свою незалежність.

Сценарій 4. Жодна держава офіційно не визнала. І, нарешті, остання група невизнаних держав, так би мовити «стовідсотково невизнаних», які не отримали офіційного визнання жодної держави. Такі держави продовжують існувати в Азії та Африці. Поки немає жодних ознак, що рівень розвитку цих держав вплине на їхнє майбутнє юридичне визнання з боку міжнародного співтовариства.

Підсумовуючи наведене, зазначимо, що врегулювання проблем, пов’язаних з виникненням та існуванням невизнаних держав, є надзвичайно складним, суперечливим і тривалим процесом. При цьому його успіх залежить від сприятливого поєднання багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх чинників та суб’єктивних і об’єктивних умов. До того ж, подібні питання сьогодні складають глобальну проблему для людства, врегулювання якої далеко не завжди під силу навіть таким впливовим і могутнім організаціям, як ООН і НАТО. Тим більше, що міжнародний досвід свідчить, що правові процедури (всенародні рефе- рендуми про незалежність, демократичні вибори, прийняття цивілізованих законів та ін.) важливі для отримання визнання. Проте домінуючим чинником у прийнятті рішення про визнання/невизнання нових чи існуючих державних утворень залишається політична доцільність. На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин технології врегулювання проблем невизнаних держав у значній мірі визначаються не інтересами народів, які проживають у них, а «подвійними стандартами» провідних світових акторів, у першу чергу США, деяких членів НАТО та ЄС, які використовують існуючу регіональну нестабільність у своїх цілях. Міжнародна спільнота, на жаль, не пропонує ефективних, гнучких, справді демократичних, універсальних механізмів врегулювання етнополітичних конфліктів, що не сприяє забезпеченню миру і безпеки в багатьох регіонах світу.