3. Трансформісти (еволюційні глобалісти)

вважають сучасну форму глобалізації історично безпрецедентною, яка свідчить про поступову адаптацію держав і суспільств до взаємозалежного нестабільного світу з його обов’язковими соціальними та політичними змінами, розглядають глобалізацію як процес, у якому відсутня чітко фіксована й визначена мета: або повністю інтегрований світовий ринок, глобальне суспільство, або глобальна цивілізація.

На їхню думку, немає жодного апріорного підгрунтя вважати,

що глобалізація повинна розвиватися в одному єдиному напрямку,

причому сучасні трансформації не завжди мають позитивний результат, але, враховуючи їхню динамічність, інтенсивність і масштаб, вони є безпрецедентними.

Глобалізація як прояв трансформаційного розвитку сучасної світової цивілізації викликала надзвичайну інтенсифікацію світових зв’язків, що перетворюють наш світ на єдиний економічний, політичний та інформаційний простір, а також стала поштовхом для кардинальної трансформації політики загалом і політичних інституцій та соціальних взаємодій зокрема.

Політика глобалізації потребує

від національної держави

координації раніше незалежно прийнятих рішень з іншими національними державами і підпорядкування інтересів держав інтересам світового співтовариства.

Вчені, які підтримують таку позицію, вимагають від держав і суспільства поступової адаптації до більш взаємозалежного й в той же час нестабільного світу з його неминучими соціальними і політичними змінами, сукупність яких і становить зміст розвитку сучасних суспільств та світового порядку.

Трансформісти (Е.Гідденс, М.Кастельс, Б.Аксфорд, Д.Хелд, Д.Гольдблатт, Е.Макгрю, Д.Перратон, Дж.Розенау, Е.Гідденс) вважають, що

глобалізація - це потужна сила, яка трансформує світ, відповідає за еволюцію суспільства, за зміну усього світового порядку, бачать в ній довготерміновий суперечливий процес, здатний до всіляких змін, і вважають некоректним прогнозування параметрів майбутнього, передбачають поступовість змін традиційної концепції державності. До прибічників цієї школи відносять У. Бека, А. Гідденса, Дж. Стігліца, які вважають, що глобалізація несе у собі можливості покращання життя всього людства [2, с.115-119; 3, с. 63-72; 4, с. 10].

3.3. Основні школи сучасної глобалістики

Сучасний етап розвитку глобалізаційних процесів характеризується як всепоглинаючий процес, що включає в себе політичні, економічні, соціальні, екологічні, науково-технологічні та інші складові.

Залежно від того, яким аспектам процесів глобалізації приділяється особлива увага, розрізняються різні

парадигми сучасної глобалістики, в рамках яких працюють відповідні наукові школи і організовані наукові колективи.

Перша школа представляє концепцію «Межі зростання».

Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968 р.). А. Печчеї та інші засновники Римського клубу як керівники різних транснаціональних корпорацій

зіткнулись зі спільним труднощами в реалізації корпоративних проектів і програм.

Вони усвідомили, що

глибинною першопричиною цих труднощів є глобальні системні особливості, подолання яких локальними зусиллями неможливе. Звідси виник відомий заклик: «Мислити глобально!»

Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах

моделювання світової економічної динаміки.

При моделюванні враховувалися п’ять взаємопов’язаних змінних величин:

• населення,

• капіталовкладення,

• використання невідновлюваних ресурсів,

• забруднення навколишнього середовища,

• виробництво продовольства.

Була висунута робоча гіпотеза про дисфункціональність глобальної системи.

В ході її перевірки автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій

зростання людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії.

При цьому межі зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях,

скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства

• планування і жорстокий егоцентризм глобальних корпорацій,

• архаїчний суверенітет все більш численних держав та їхня конфліктна конкуренція,

• егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації Заходу,

• дезінтеграція людського співтовариства.

Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував

глобальну Програму Нового Гуманізму, суть якої саме у «людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль з планування і керування заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього.

Ця глобальна стратегія гуманізму і сьогодні не втратила свого значення .

Концепція “нового гуманізму” обґрунтовувала глобальну трансформацію свідомості на гуманістичних засадах та домінування “нового глобального етносу”, а також проголошувала “революцію світової солідарності”.

Друга школа універсального еволюціонізму в глобалістиці розвивалась під керівництвом академіка М. Моїсеєва на базі вчення В. Вернадського про ноосферу.

В ній піддаються критиці доповіді Римського клубу за їхнє розуміння пасивної ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства і пропонується враховувати зворотню реакцію біосфери на процеси глобального розвитку.

Ця школа є антагоністичною щодо концепцій сталого розвитку,

вважаючи останню «опаснейшим заблуждением современности»,

а розмови про сталий розвиток нагадують глобалістам-еволюціоністам поведінку страуса, що ховає голову у пісок.

Сумісний розвиток глобального людського суспільства і біосфери

може бути цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним.

У результаті конструктивної коеволюції може бути сформована ноосфера,

ноосферна економіка і ноосферна цивілізація,

яка відкриває шлях до якісно нового розвитку.

Цю школу називають ще

школою глобальної екології.

Вона запропонувала теорію глобальних рішень і компромісів, розробила моделі глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї» і «ядерної зими», а також соціологію глобального компромісу.

Доведена можливість світових угод кооперативного типу, що об’єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань. Запропонована концепція «Глобальних інститутів згоди», які можуть добиватись стабільних і ефективних компромісів.

Третя школа мітозу біосфер

вважається важливою для раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем.

Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (1969 р.), що представляє цю школу, з 1976 р. проводить конференції у Франції.

Генезис парадигми обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями.

Ідея полягає в тому, щоб досягнуті результати використовувати для покращання земної біосфери і для формування ноосфери.

Суть ноосфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери.

Під техносферою розуміють «глобатех» - тип нової культури,

що має за ореал увесь планетарний ринок.

Факт експансії «глобатеху» в космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.

Четверта школа контрольованого глобального розвитку Д. Гвішиані передбачає реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку»

з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій щодо вибору

оптимальних стратегій управління.

При цьому значна увага надавалась соціальним проблемам.

Пропонується розвивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології.

Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем.

П’ ята школа світ-системного аналізу (І. Уоллерстайн, США) розробляє парадигму, в центрі якої розвиток економік, історія систем і цивілізацій.

Кінець XX століття розглядається

як криза переходу від капіталістичної світ-системи, домінуючої на планеті з 1500 року,

до поки що невизначеної посткапіталістичної системи.

Капіталістична світ- система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд»), напівпериферії і периферії світу.

Для неї характерні циклічні кризи з періодичністю 50-100 років.

Це нагадує довгі економічні хвилі М.Кондратьєва.

Парадигма світ-системного аналізу тяжіє до концепції «глобальної соціалізації» майбутнього розвитку, висунутої Міжнародною соціологічною асоціацією (1994 р.).

Закономірностям глобального соціального розвитку приділяється все більша увага.

Український вчений Т.В. Кальченко серед основних шкіл сучасної глобалістики виокремлює такі:

• еколого-економічну,

• універсального еволюціонізму,

• глобальної екології,

• контрольованого глобального розвитку,

• міжнародної політичної економії і

• економічної соціології.

На його думку, на найбільший потенціал наукового розвитку можуть розраховувати лише деякі з шкіл, а саме - еколого-економічна,

• глобальної екології і

• економічної соціології.

Причому, якщо перша група шкіл уже пройшла пікову фазу розвитку, то друга перебуває у стадії активного формування, інтенсивно залучаючи потенціал міждисциплінарних досліджень.

Поряд із розглянутими школами глобалістики низкою науковців пропонуються нові концептуальні школи [7, с. 16-17]:

- концепція «гуманістичного соціалізму» (Я. Тінберген), що містить проект такої організації населення,

яка має забезпечити рівні можливості для всіх країн і людей відповідно до універсальних гуманістичних цінностей та в якій з метою зближення рівня доходів у світовому масштабі пропонується встановити нульовий ріст для розвинутих країн та 5% зростання середньорічних доходів на душу населення для країн, що розвиаються;

- концепція «дороговказів у майбутнє» (Б. Гаврилишин), у якій аналізується ефективність функціонування різних суспільств та пропонується модель майбутнього світового порядку, заснована на співіснуванні різних культур, релігій та способів життя;

- концепція «геогенезису» (Е. Кочетов), яка розвиває просторово- філософську методологію пізнання та передбачає методологічний поділ світового простору за функціональними ознаками (геополітика, геоекономіка, геофінанси, геодемографія тощо);

- концепція «глобальної спільноти» (М. Чешков),

яка доводить, що динаміка розвитку людства як глобальної спільноти (що характеризується двома автономними поняттями - глобальна система і світове співтовариство) визначається взаємодією різноманітних компонентів цієї спільноти;

- концепція «сталого розвитку» (Л. Браун), яка доводить, що людство споживає значно більше ресурсів,

ніж дозволяють економічні можливості, і тому потрібно еволюційним шляхом забезпечувати сталий розвиток на всьому глобальному просторі.

Враховуючи складність і всеохоплюваність проблем глобалістики, цілком обґрунтованою є можливість виникнення нових більш розвинених і досконалих концептуальних шкіл.