- Десинхронізацію темпів і рівнів економічного розвитку в умовах циклічної кризовості. Чотири державно-політичні платформи сучасного глобалізму. Вашингтонський консенсус

В агрегованому вигляді сучасний глобалізм реалізується в чотирьох державно-політичних платформах

1- платформа –

створення Єдиної світової економіки і Єдиного світу завдяки розвитку і поступовому об’єднанню континентальних економічних і фінансових союзів, регіональних валют і континентальних політичних конфедерацій. Роль взірця покликані зіграти ЄС і НАФТА, євро і долар. Розширення ЄС на Схід і перетворення НАФТА на спільну американську зону вільної торгівлі мають супроводжуватися створенням і посиленням аналогічних угруповань і конфедерацій на інших континентах. На наступному етапі відбувається інтеграційне стикування континентальних конфедерацій. Наприклад, об’єднання ЄС та НАФТА у Новий трансатлантичний ринок. На завершальному етапі всі континентальні конфедерації зливаються в Єдиний світ зі спільною економікою.

II платформа –

сприяння поширенню американської господарської практики, американської валюти, законодавства, економічних інститутів на весь світ.

Країни, які не приймуть нових умов, опиняться ізольованими від світової економіки, і зв’язки з ними будуть мінімізовані. Подібна платформа не передбачає негайного загального політичного об’єднання і залишає поза увагою питання про те, будуть чи ні громадяни інших країн- учасниць нової господарської системи мати право обирати американського президента і американських законодавців.

III платформа –

поступового сприяння глобалізації завдяки активізації лібералізації економічної і фінансової діяльності, розширення сфери відповідальності міжнародних організацій, що працюють на цілі лібералізації, таких, як СОТ, МВФ та інші.

IV платформа –

створення єдиного світового економічного правопорядку і на цій основі розвиток інтернаціональних інститутів, які дають змогу проводити скоординовану світову соціально-економічну і фінансову політику [7, с. 39].

Реалізація будь-якої з названих державно-політичних платформ (а особливо другої і третьої) так чи інакше передбачала застосування принципів

моделі Вашингтонського консенсусу, яка в практичній площині віддзеркалювала принципові аспекти глобалізму.

Вашингтонський консенсус - тип макроекономічної політики, який наприкінці XX ст. був рекомендований керівництвом МВФ і Світового банку до застосування у країнах, що зазнають фінансову і економічну кризу.

Вашингтонський консенсус був сформульований англійським економістом Джоном Вільямсоном в 1989 р.

як звіт правил економічної політики для країн Латинської Америки.

Особливу роль в його долі зіграли бурхливі події в Східній Європі і на пострадянському просторі, що збіглися за часом з публікацією доповіді Вільямсона.

“Вашингтонський консенсус” включає набір з 10 рекомендацій:

1. Підтримання фіскальної дисципліни (мінімальний дефіцит бюджету).

2. Пріоритетність охорони здоров’я, освіти та інфраструктури серед державних витрат.

3. Зниження граничних ставок податків.

4. Лібералізація фінансових ринків для підтримки реальної ставки по кредитах на невисокому, але все ж позитивному рівні.

5. Вільний обмінний курс національної валюти.

6. Лібералізація зовнішньої торгівлі (в основному за рахунок зниження ставок імпортного мита).

7. Зниження обмежень на прямі іноземні інвестиції.

8. Приватизація.

9. Дерегулювання економіки.

10. Захист прав власності.

“Сувора бюджетна економія, приватизація і лібералізація ринків були тими трьома стовпами, на яких трималася стратегія Вашингтонського консенсусу протягом 1980-1990-х років”.

Існує альтернативний виклад параметрів Вашингтонського консенсусу,

що виходить з кіл його супротивників:

- свобода пересування капіталу;

- тотальна приватизація

- навіть де неможлива конкуренція, що дає можливість приватному капіталу необгрунтовано завищувати ціни,

не підвищуючи якість товарів і послуг;

- високі процентні ставки, що перешкоджають розвитку промисловості, але полегшують фінансові спекуляції;

- скорочення до мінімуму або ліквідація всіх соціальних програм (безкоштовних або дешевих охорони здоров’я, освіти, дешевого житла, громадського транспорту тощо);

- відмова від захисту природи і охорони навколишнього середовища;

- підтримка стабільності національної валюти шляхом встановлення її залежності від долара США і

- обмеження реальної грошової маси (що призводить до невиплат зарплат, допомог, дефіціту готівкових грошей, а також до часткової втрати національного суверенітету);

- скорочення зарплат і обмеження прав трудящих (права на страйк, прав профспілок тощо);

- податкові реформи, що збільшують тиск на бідних і полегшують податковий тягар богатих.

У більш широкому сенсі термін «Вашингтонський консенсус» використовується для характеристики ряду заходів (необов´язково з вищевказаного списку),

спрямованих на посилення ролі ринкових сил і зниження ролі державного сектора

Висновком усього наведеного вище може слугувати теза про

ідеологічну обумовленість

сучасних глобалізаційних процесів,

які, з одного боку,

розвиваються у скерованому руслі, а з іншого - можуть вийти з-під контролю ідеологічної надбудови, що неминуче позначиться, внаслідок відсутності або недостатньої зрілості ідеологічних альтернатив, на безпеці майбутньої архітектури світового простору.

Особливу небезпеку майбутньому людства несуть можливості виникнення криз, яких не знало у минулому людство. Про це свідчать досі не подолані наслідки наймасштабнішої світової фінансової кризи 2007 року і результати теоретичних досліджень виявлення причин і наслідків криз у сучасному світі.

У Доповіді Генерального секретаря ЮНКТАД відзначається, що криза примусила відмовитися від ідеї універсальної політики,

придатної для всіх, і тим самим підтвердила правильність критики впровадження Вашингтонського консенсусу.

Вона серйозно підірвала впевненість розвинутого світу в правильності його концепцій і показала,

до чого призвів той факт, що фінансові ринки та інститути із слуг реальної економіки перетворились на її хазяїв: до деформації структури торгівлі та інвестицій, посилення нерівності й виникнення системної загрози економічній стабільності.

Погляди на глобалізацію гіперглобалістів, скептиків та трансформістів

Гіперглобалізм (революційний глобалізм)

поширюється як успішний варіант суспільного розвитку за західною моделлю і представляє глобалізацію майбутнього як фундаментальну реконфігурацію всієї системи людських дій.

В основі цих ідей - неоліберальна теорія і практика, відповідно до якої глобалізація є специфічним варіантом інтернаціоналізації господарського, політичного та культурного життя людства,

орієнтованого на форсовану економічну інтеграцію у глобальних масштабах з

максимальним застосуванням науково-технічних досягнень та вільно-ринкових механізмів.

Гіперглобалісти, починаючи з Р.Кеохейна і Дж.Ная, а саме їхньої книги “Могутність і взаємозалежність”, зазначали, що формується така складна система економічних, політичних взаємозв’язків, в якій конфлікт великих держав виключений.

Представники школи гіперглобалістів вважають, що глобалізація - це в першу чергу економічне явище, яке створює новий тип переможців і переможених; глобальна економіка все більше інтегрується; глобальний капітал змушує всі уряди дотримуватись

неоліберальної економічної дисципліни, тому політика стає сферою раціонального економічного управління.

Гіперглобалісти передбачають виникнення глобальної цивілізації, глобального громадянського суспільства і появу абсолютно нового світового порядку.

Держави, на їхню думку, стають все менш ефективними і слабкими в конкуренції з новими міжнародними суб’єктами.

Гіперглобалісти впевнені, що відбувається денаціоналізація економічної й політичної влади.

Інтеграція держав у наднаціональні економічні об’єднання стає все більш значною частиною глобалізації.

У їх поглядах спостерігається яскраво виражений суб’єктивно-ідеологічний підхід до процесів глобалізації.

Вони обґрунтовують свою позицію тим, що більшість економічних процесів, які відбуваються в сучасному світі, так чи інакше пов’язані виключно з діяльністю найбільших суб’єктів міжнародних відносин - транснаціональних корпорацій, а відповідно саме цей фактор, тобто посилення ролі ТНК, і є головним змістом процесів глобалізації.

Зростання ТНК і мереж глобального виробництва створює безкордонну економіку, за якої уряд втрачає можливість управління національною економікою. Проте гіперглобалісти розуміють, що національний і транснаціональний капітал мають потребу в державних інститутах і нормах.

До гіперглобалістів можна віднести головних ідеологів глобалізації К. Поппера, Т. Фрідмана, Ф. Фукуяму, К. Омае, З. Бжезінського, Дж. Сороса та інших.

Так, Ф. Фукуяма у праці «Кінець історії і остання людина» в ліберальному капіталізмі США бачить вінець людських устремлінь в області суспільного прогресу: краще американської демократії, американського капіталізму, американського способу життя нічого у світі не може бути, і всіма засобами необхідно сприяти його поширенню на увесь світ.

Серйозні застереження відносно американізації у Ф. Фукуями викликає конфуціанська Азія і передусім Китай, але їх спротив не зможе переломити глобалізацію, що йде із Заходу.

З. Бжезінський також у своїх працях пропагує встановлення американського гегемонізму у всьому світі і особливо у Євразії [2, с.115-119; 3, с. 63-72].

2. Скептики, до яких належить велика кількість дослідників, політиків і суспільних діячів, виступають з прямою чи опосередкованою критикою теорії та практики глобалізації.

Представники скептичної школи ставлять під сумнів, що має місце саме процес глобалізації, а не процес ускладнення світового порядку.

Вони бачать в глобалізації поширення західного модернізму, а світову інтернаціоналізацію вважають супутнім

продуктом розповсюдження американського світового порядку.

Під глобалізацією скептики розуміють уніфікацію життя на основі єдиних ліберальних цінностей шляхом нав’язування цінностей розвинених країн іншим країнам і суспільствам.

Скептики (П.Хєрст, Г.Томпсон, Д.Аллен, Р.Гілпін, Н.Ферпоссон та ін.) стверджують, що глобалізація - це міф.

Вони, порівнюючи світові потоки товарів, інвестицій і робочої сили в XIX столітті з сучасністю, зазначають, що досягнутий нині рівень економічної інтеграції нижчий, а отже, ступінь сучасної глобалізації перевищений.

Більшість скептиків переконані, що наявні зміни підтверджують лише те, що на економічну активність впливають процеси регіоналізації, оскільки головними центрами світової економіки є Північна Америка, Європа та Азіатсько- Тихоокеанський регіон.

Поняття глобалізації, на думку скептиків, - це винахід захисників вільної торгівлі, які прагнуть знищити державу загального добробуту і тим самим зменшити державні видатки.

Це рух назад, тому що наприкінці XIX ст. вже існувала так звана відкрита глобальна економіка.

Отже, вони ставлять під сумнів ідею унікальності глобалізації як процесу. До того ж в глобалізації, на їхню думку, виражена наявність протилежних тенденцій: з одного боку, фінансово-економічна діяльність вимагає все більшого простору і передбачає відсутність зв’язку з певним місцем, а з іншого - люди все гостріше відчувають потребу у приналежності до «рідного» середовища, де вони почували б себе як вдома.

Слід також враховувати, що більша частина праць, написаних скептиками, розглядає процес глобалізації з економічної або культурної точок зору. На цей недолік вказує і Е. Гідденс в своїй праці «Нестримний світ», стверджуючи, що глобалізація - це багатогранний та диференційований процес, який знаходить своє вираження не лише в економічній і культурній сферах, а також і в політичній, військовій, інформаційній, соціальній. Представники скептичного підходу взагалі критично розглядають погляди гіперглобалістів і намагаються розвіяти міфи, створені навколо глобалізації [2, с.115-119; 3, с. 63-72; 4, с. 10].