3. Галузі сучасної психології.

4. Етапи становлення психології як науки. Виникнення і розвиток психології в Україні

Початкові відомості про психічне життя виникають стародавньому світі (Індія, Китай, Єгипет, Вавилон, Давня Греція, Рим). Від античних часів психологічне знання розвивалося в надрах філософії та медицини. Давньо­грецькі лікарі Гіпократ, Ерасистрат вже знали, що органом психіки є мозок. Душу лю­дини вони тлу­ма­чили як речовинну частку космосу (Демокрит – ма­теріалістична лінія, якій протистояло ідеалістичне вчення про безсмертя душі (Платон ). Видатним здобутком антич­ності є трактат Ари­стотеля «Про душу», в якому він уперше розробив сис­те­му психологічних по­нять.

Середньовіччя. Переважало богословське вчення про психіку, про душу. Фі­лософами того часу були зроблені фундаментальні від­крит­тя, що мають не­пе­ресічне значення для сучасної психології, наприклад, ідея про індивідуальну неповторність люди­ни, думка про те, що центром душевного життя особистості є її Я (самість), що пе­ре­біг психічного життя зумовлений як суто зовнішніми (матеріальними та соціальними), так і внутрішніми чинниками. Вже тоді був відкритий факт здатності особистості виходити за межі себе, свого власного Я (трансцедентувати). Тоді ж аналізується вічна проб­лема співвідношення тіла й душі.

В епоху Відродження переважало досвідне (емпіричне) вивчення людини (Леонардо да Вінчі та ін­ші). Поступово в аналізі психіки утвер­джу­вав­ся детермінізм (при­чин­ова зумовленість), насамперед матері­аліс­тична лі­нія , Гоббс , Лейбніц , Локк, французькі матеріалісти Гель­вецій , Дідро, Голь­бах, які детально вивчали ті­ло людини).

У другій половині XIX ст. відбулося відокремлення психології від фі­ло­со­фії. Цьо­­му сприяли впровадження ідей та методів з інших наук (фізика, бі­оло­гія, фі­зі­ологія), експерименту, розвиток еволюційних ідей тощо.

На кінець XIX - на початку XX ст. стався своєрідний «вибух» у розвитку психології. Тоді виникло багато психологічних течій, шкіл. Вся їх спе­ци­фіка полягала в то­му, що вони зосереджували увагу на вивченні однієї зі сторін пси­хіки (наприклад, свідомість, воля, характер, поведінка) та абстра­гу­ва­лися від іншої. І це мало своє пояснення, тому що тодішня пси­хо­логія не могла одно­час­но всебічно та цілісно охопити психіку людини як пред­мет свого вив­чен­ня. Тільки дещо пізніше виникають ці­ліс­ні (інтегральні) те­орії. Хоч і зараз не можна стверджувати, що пси­хо­логія як наука має єди­ну цілісну теорію. Це по­яснюється тим, що вона вивчає най­склад­нішу реальність - внутрішній світ лю­дини.

Сучасній психології належить одне із центральних місць у системі наук про людину.

Загалом становлення психології як науки проходить 4 основні етапи:

1 етап - психологія як наука про душу;

2 етап - психологія як наука про свідомість;

3 етап — психологія як наука про поведінку;

4 етап - психологія як наука, яка вивчає факти, закономірності і механізми психіки.

Розвиток психологічної науки в Україні.

Знання про психіку трапляється у писемних пам'ятках Київської Русі - "Повести временных лет", "Поученій Володимира Мономаха". Систематичні курси психології читали у Київській колегії І. Гізель, Й. Кононович-Гербацький, Ф. Прокопович. У ХУШ ст. прогресивні ідеї розвивав Г. С. Сковорода, створивши філософію і психологію серця. Він обстоював ідею гармонії тілесного і духовного влюдині, необхідність самопізнання й осмислення сенсу життя.

Науковим здобутком представника психологічного напряму Львівсько-Варшавської філософської школи Владислава Вітвіцького стала теорія кратизму, вибудувана на ідеї про властиве людині інстинктивне прагнення до міцності.

Активно розвивалася психологія у ХХ столітті( О.Запорожець, Л.Божович, Г.С.Костюком та ін..)

Теоретико-методологічні проблеми психології порушують у своїх працях сучасні науковці М.Боришевський, О.Татенко, Т.Титаренко, С.Максименко, М.Савчин та ін.)

Нині збагачується та поглиблюється співпраця українських психологів із зарубіжними колегами, відбувається загальна переорієнтація досліджень на розв’язання прикладних проблем.

Гуманістична психологія. Гуманістична психологія, основоположни­ками якої є К. Роджерс, А. Маслоу , Г. Олпорт та ін., з'явилася як "третя сила", що опонувала бігевіоризму і психоаналізу, принципово виступила проти детермінізму, про­ти керування поведінкою людини та обґрунто­вувала недирективну психотерапію Цей напрям психології ґрунтується на гума­ністичній парадигмі, в центрі якої перебуває проблема саморозвитку особистості, заперечується визначальна роль безпосе­редніх зовнішніх (у т.ч. соціальних) чинників (стимулів) її розвитку. За практичний вихід гуманістична психологія (та її варіанти) про­понує інший, ніж психоаналіз набір психоло­гічних впливів на особистість пацієнта, зокрема, діалогічну особистісно-центровану терапію Вона заперечує глибинні неусвідомлювані чинники розвитку і детермінізм - як причиново-наслідкові (включаючи і соціальне) рушійні сили постання особистості - на користь індивідуаль­ного духу, який, правда, розглядається ізольовано від трансцендентного. Основними її постулатами стали прагнення до вдосконалення, самороз­криття людини, яка є початком і кінцем буття, а її Я має абсолютну цінність, тобто людина сама для себе є богом, може самостійно розв’язувати всі свої проблеми, що не відповідає об'єктивним реаліям. У гуманістичній психології теж дещо спотворено трактується суб'єктність осо­бистості, зокрема, як нічим не обмежена сво­бода дій, переживань, думок. У цьому напрямі перебільшено акцентується на індивідуально неповторному в особистості та, водночас, значно менше - на спільнісному, взаємній залежності, тому, що становить основу любові, свободи та відповідальності людини.

Tкзистенційна психологія. Поняття "екзистенція" (існування), утворене від латинського кореня ехsistere, в перекладі з англійської мови буквально означає "не здаватися, підніматися на боротьбу". Екзистенція (існування) - той стан, що лежить в основі буття людини і залишається при усіх можливих перипетіях зовнішнього світу. У екзистенціальній площині аналізу психічної реальності акцент ставиться на прояви психічної активності суб'єкта, відмінної від когнітивної. Це, передусім, споглядання і переживання. Переживання страждання, захоплення та любові, набуваючи у свідомості суб'єкта оцінно-ціннісного характеру, стають втіленням екзистенціальної наповненості людського буття. Вони попереджують людину від "екзистенціального вакууму", відчуття порожнечі і безглуздості життя

Екзистенційна психологія основний предметний акцент ставить на феноменах інтенційності й трансценденції. Її представники навіть несвідоме пропонують розглядати не як вмістилище імпульсів, думок і бажань, неприйнятних у даній культурі, а як ті можливості, що їх особистість не може або не хоче актуалізувати

Незважаючи навіть на належність до різних течій - релігійної (К. Ясперс, Г. Марсель, М. О. Бердяєв, Л. Шестов, М. Бубер) чи атеїстичної (М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, М. Мерло-Понті), представники цього напряму фактично єдині у своєму прагненні допомогти емпіричному індивідові опанувати його онтичний страх перед небуттям і досягти автентичності існування. Об'єднує екзистенційних психологів також визнання як основної та єдиної - негативної залежності творчої активності людини від переживання нею страху перед неминучістю Ніщо та забезпечити «буття-усупереч-смерті» (Г. Марсель).

Модуси екзистенції - досвід, тривога, страх, турбота, совість, віра тощо несуть різні душевно-духовні форми зіткнення з Ніщо. Усвідомлення факту невідворотності смерті ставить людину перед вибором: або визнати своє існування таким, що не має сенсу, або ж визнати його вищою цінністю і спробувати віднайти спосіб реального прижиттєвого протистояння небуттю. Переживання своєї тимчасовості робить людину «вільною від» будь-яких обмежень, але водночас спонукає її до утвердження своєї свободи як «свободи за для». Бути вільним - означає вибрати себе, бути самим собою, утверджувати себе як непересічну особистість і неповторну індивідуальність, як відповідального автора-творця власного життя. Між тим, як показують наші дослідження, тільки для духовно нерозвиненої людини смерть має негативний сенс.

Основними реаліями людського буття, якими переймається екзистенційна психологія і покладає їх об'єктом свого пізнання, є найбільш значуще для людини, переживання своєї присутності у світі, власної автентичності, самобутності, а також потяг до трансценденції, самовдосконалення, саморозвитку, самоперетворення і самоперевершення.

Екзистенціально зорієнтовані психологи віддають перевагу специфічним деталям над загальними ознаками, а індивідуальні, наприклад, характер­рологічні, відмінності людей - рисам їх схожості і подібності. Їх дослідження спрямовані не стільки на пошук фактів, подій, явищ, скільки на те, який сенс вони мають для суб'єкта

Завдання вченого, що вивчає особистість з позицій психології людського буття і враховує не лише когнітивні, але і екзистенціальні компоненти психіки, полягає головним чином в досягненні «не лише безособистісне знання про об'єкт, але і ціннісно-смислове розуміння, співвіднесене з особистісним знанням суб'єкта пізнання. Суттєва особливість досягнення як способу розуміння світу полягає в гармонійному поєднанні відображення сприйманих фрагментів об'єктивної дійсності і породження, конструювання суб'єктом нових реальностей

В екзистенційній психології предметом дослідження є не психічні процеси або властивості (пізнання, емоції, переживання і тому подібне), а смислові утворення, що виражають ціннісне ставлення людини до світу. Основний акцент ставиться на аналізі ціннісних, аксіологічних аспектів буття людини. Об'єктивно істинні описи і пояснення людини у світі обов'язково включають аксіологічні чинники: співвіднесення отримуваних знань про світ не лише із засобами пізнавальної діяльності, але і з ціннісними забарвленими уявленнями особистості про належне. Так, В.Франкл інтерпретує проблеми існування в термінах цінностей - смислових універсалій, що узагальнюють досвід людства. Він описує три класи цінностей, що дозволяють зробити життя людини осмисленим: цінності праці (творчості), переживання і ставлення . Цим класам цінностей відповідають три типи сенсу. «Хоч Франкл підкреслює, що у кожного індивіда є сенс в житті, якого ніхто інший не може втілити, все ж ці унікальні сенси розпадаються на три основні категорії: 1) що полягають в тому, що ми здійснюємо або даємо світу як свої творіння; 2) що полягають в тому, що ми беремо від світу у формі зустрічей і досвіду; 3) що полягають в нашій позиції щодо страждання, долі, яку ми не можемо змінити"

У рамках цієї парадигмальної орієнтації психологами визнається безумовна необхідність пріоритетного вивчення не окремих складових психіки (пам'яті, мислення, емоцій і тому подібне), а цілісних одиниць, якими є події, ситуації. Стверджуэться, що цілісне життя суб'єкта повніше і адекватніше описується поняттям "справа", ніж категорією "діяльність"

Справді людське в людині, суб'єктне в суб'єктові визначається все-таки, перш за все, вертикальним виміром - орієнтацію людини на ідеали, її спрямування до вищих духовних цінностей, що грунтуються на з'єднанні розуму, моральності і духовності. У крайніх випадках ідеали втілюються в тому, що людина вважає своїм покликанням, справою, шляхом, з якого вона не зможе зійти, навіть якщо в хвилину слабкості сама цього захоче.

Психологія людського буття стала новим кроком у напрямі розширення ціннісно-смислових контекстів, в які включалися класичні проблеми так званої вершинної психології: сенсу життя, свободи, духовності, гуманізму. В той же час у межах цього напряму вивчаються і класичні екзистенційні проблеми: самості, свідомості або абсурдності буття, ставлення людини до життя і смерті - тобто те, "як людська доля залежить від ставлення людини до життя і смерті"

Найзагальнішою проблемою психології людського буття є проблема розуміння людини світу і себе у світі. У психології людського буття одночасно реалізуються когнітивна і екзистенціальна дослідницькі квазіпарадигми, доповнюючи і збагачуючи одна одну. Якщо когнітивного психолога, що одержує в експерименті нове знання про психіку, передусім, цікавить питання: чи "Чи істинне воно"?, то вченого, що знаходиться на позиції психології людського буття, більше турбує відповідь на інше питання: "Який сенс це знання має для суб'єкта"? Це не означає, що для нього не суттєва проблема істинності, просто аналіз ціннісно-смислової сторони знання є для нього пріоритетним

Парадоксально, але з екзистенціальної точки зору дуже часто виявляється, що питання треба ставити зовсім не для того, щоб отримати на них однозначні відповіді. Завдання психолога - показати, що в психічній реальності людини одночасно існує нескінченна безліч різних станів, подій, ситуацій. Не дивно, що у дослідженні психіки людини в цілому, запитання приховують в собі більший потенціал розвитку, мають більшу силу, ніж відповіді на них. Запитання потрібні для виразнішого усвідомлення значущих для суб'єкта тих ціннісно-смислових контекстів, в які він може виявитися включеним і які згодом можуть суттєво вплинути на його життя. Йдеться про усвідомлення можливості реалізації різноманітних життєвих сценаріїв, варіантів життя, - життя як передмови, життя як творчості, життя як досягнення та ін.

Основні принципи екзистенціальної психології, сформульовані в працях Л. Бинсвангера і М. Боса, М. Мерло-Понті і зводяться вони зводяться до наступних ідеологем:

1) хоч людське буття має межу, людина завжди має свободу і необхідну для неї незалежність. Навіть приречена на смерть людина вільна по-різному відчувати і поводитися при її наближенні;

2) найважливішим предметом психологічного пізнання є екзистенціальний стан людини, її суб'єктивний психічний досвід, доступний їй через його усвідомлення "тут і тепер";

3) оскільки людська природа визначається не тим, що робить людина, а тим, як вона усвідомлює своє буття, її природа ніколи не може бути визначена повністю, вона завжди прагне до безперервного розвитку, до реалізації можливостей;

4) людина єдина і цілісна. Цілісність "Я" створює унікальний характер переживань кожної людини. У ньому неможливо розділити органічне і психічне, усвідомлюване і неусвідомлюване, почуття і думку;

5) свідомість людини не може бути зведена ні до її основних потреб чи захистів, як у фройдизмі, ні до епіфеноменів біхевіоризму.

З цих принципів екзистенціальної психології витікають наступні моральні принципи: 1) у житті людина несе відповідальність за свої вчинки і вибори; 2) ідеальні стосунки між людьми полягають у взаємному визнанні того, що кожна людина - творець свого власного життя. Кожен визнає і цінує внутрішній суб'єктивний світ іншого і себе. Такі емоції людини, як біль, конфлікти, провина та ін., утворюють її внутрішній досвід і тому також повинні сприйматися позитивно; 3) кожна людина живе тільки в справжньому моменті "тут і зараз", і саме це є суттєвим для буття.

Екзистенціальна психологія спрямовує свій пошук на знаходження відповідей на вічні питання сенсу людського існування. Якраз у сенсі життя прихований імпульс, схожий на вибух молодої зірки, освітлюючий і осяваючий нескінченні форми надлюдського, трансперсонального в бездонному і нескінченному просторі космосу свідомості. Людина стає особистістю, коли відвойовує собі право не підкорятися законам місця і подорожувати в цій соціальній структурі.

Лекція 4. ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ

1. Загальна характеристика особистості:

• загальне та індивідуальне в сутності особистості (індивід, особистість, індивідуальність, суб’єкт, духовність, людина)

• феноменологічні прояви особистості

• онтологічні прояви особистості

• психологічна структура особистості

2. Самосвідомість особистості:

• структура самосвідомості

• Я - концепція як психологічний центр особистості

• характеристика вікових етапів становлення самосвідомості

• механізми захисту Я

Саме слово особистість, як і багато інших психологічних понять, широко використовується у повсякденному спілкуванні. Коли ми характеризуємо якусь людину, то говоримо про неї то як про особистість, то як про індивід, то як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Що означає кожне з цих понять?

Особистість це найскладніше психологічне утворення, особлива властивість, що виникає на певному етапі онтогенетичного розвитку людини. Людина в утробі матері ще не є особистістю, не є суб»єктом. Отже особистістю не народжуються.

Новонароджений належить до людського роду, отже, є індивідом – окремо взятим представником роду людського, носієм природного, біологічного, того, з чим він з’явився на світ (з високо розвиненим мозком, нервовою системою, органами чуття, задатками, будовою тіла,приналежністю до певної статі). Усе це передумови для дальшого його розвитку. Дити­на потенційно може стати людиною, оскільки для цього у неї є природні передумови: ноги для прямої ходи, руки для праці, мозок для того, щоб думати, душа, щоб стати духовно розвиненою. За нормою розвитку - мислите­лем, учителем, інженером, менеджером, політиком, а за наявності аномалій мозку - садистом, убивцею тощо.

Дитина народжується у певних соціальних умовах, моральній та духовній атмосфері. Фундаментальним фактом є абсолютна залежність від дорослих на початку життя. Без дорослих новонароджений не виживе фізич­но і не розвинеться психічно, соціально, морально та духовно.

Лише в людському суспільстві дитина оволодіває особливими психологічними, соціальними, мораль­ними і духовними якостями, стає особистістю. Для цього вона має бути активною: займатися різними видами діяльності, спілкуватися, пізнавати світ і себе, тобто бути суб'єктом. Спочатку виявляє пере­важно однобічну (біологічну) активність, добиваю­чись задоволення своїх потреб у їжі та комфорті (лежати в сухому тощо). Через незначний час у неї з'являється перша людська потреба у контакті з людь­ми, на основі якої формуються інші. Підростаючи, дитина стає все активнішою, виразно реагує на матір, інших людей. Поступово набуваючи незалежності, вона починає протидіяти несприятливим умовам або створює сприятливі. Завдяки цьому дитина стає осо­бистістю.

Особистість є суб'єктом особистісних стосунків, які проявляються у спілкуванні, вчинках та діях. Ста­влення людини може виявлятися до предметного світу («суб'єкт — об'єктні») і до інших людей («суб'єкт - суб'єктні»). Часто особистість у процесі спільної ді­яльності вступає в опосередковані змістом, цінностя­ми, смислом такої діяльності стосунки. Тому її вважа­ють суб'єктом відносно стійкої системи «суб'єкт - об'єкт - суб'єктних» і «суб'єкт - суб'єкт - об'єкт­них» стосунків, що виникають у діяльності і спілку­ванні. Особистість людини неповторна у своїй індивіду­альності.

Індивідуальність - неповторне поєднання фізіологічних, психо­логічних, соціальних, моральних і духовних особливостей людини, що зумовлюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Особистість та індивідуальність утворюють єдність, але не є тотожними. Кожен є індивідуальністю, оскільки має якості, які відрізняють від інших людей. Індивіду­альні якості не обов'язково є особистісними, якщо вони не представлені в системі стосунків. Спритність підліт­ка - індивідуальна риса, а його спритність у спортив­ній команді — особистісна.

Індивідуальність людини у внутрішньому плані про­являється на таких рівнях:

• сомато-морфологічному (особливості будови тіла);

• біохімічному (алергія до деяких продуктів чи речовин тощо);

• фізіологічному (тип нервової системи);

• психологічному (відмінності у здібностях, осо­бливостях пам'яті, мислення);

• соціально-психологічному (індивідуальні особли­вості ідеалів, переконань, потреб);

• духовно-екзистенційному (особливості духовних інтересів, переживань, проявів сумління, сенсу життя).

Вона проявляється у зовнішньому плані на рівнях:

«людина і все живе», що виражає родову сутність люди­ни (соціальність, духовність) та відмінність від тварин;

«людина - інші люди», що охоплює її соціальні зв'яз­ки і стосунки. Ці зв'язки об'єктивні (безособистісні), оскільки існують ніби поза людиною: раб залежить від рабовласника; працівник - від своєї установи. Водно­час вони є суб'єктивними: навіть раб має власне став­лення до рабовласника, ненавидить його, що виража­ється у вчинках і стосунках.

Особистість - це психологічна, соціальна, моральна, духовна характеристика конкретної людини (розумові, емоційні, вольові та фізичні якості), що про­являється у зовнішній активності (зв'язки, стосунки зі світом, вплив на нього, реалізація цінностей, творчості, самоствердження, конкретні вчинки, дії, соціальні ро­лі, позиції, оцінки) і внутрішній самоактивності (усві­домлення себе у світі - образ світу, самоусвідомлення, самовизначення, саморегуляція, рефлексія, саморозви­ток, самовиховання і самонавчання, осмислення своєї активності та життєвого шляху, переживання власної свободи та відповідальності, індивідуальності, самоцінності, самототожності, самореалізованості, самотворчості, діяльної самопобудови, тотожності духовного сам­опізнання), що мають суттєве значення для неї та її ото­чення.

Особистість — психологічна, соціальна, моральна і духовна характеристики людини в єдності загального та індивідуального, які проявляються у зовнішній і внутрішній активностях, спрямова­них на пізнання, оволодіння і перетворення світу і самої себе, що має суттєве значення для неї та оточення.

Специфічними ознаками людини, що вирізняють її у живому світі, є здатність до самоусвідомлення, ви­явлення своєї позиції, уміння виготовляти знаряддя, діяти тощо. Розум, свобода від жадоби, співчутливість, усвідомлення окремішності, співпереживання і пережи­вання виходу за межі свого Я (трансцендентації) роблять її людиною. Найголовнішою сутністю особистоті є духовність, зосередженість на творенні добра і боротьбі зі злом.

Життям людини керує сила, яка знаходиться не в тілі, а в її глибинному Я. Особистісне ядро утворюють стійкі і значущі уявлення про себе, обов'язок, про добро і зло. У ньому акумульовані не тільки конструктивні прагнення (до любові, добра, творчості), а й деструктив­ні (до скоєння зла, агресивні імпульси тощо).

Сутнісне Я подібне до насінини, з якої може виро­сти дерево. Воно акумулює в собі запас психічної та духовної енергії, вміщує програму індивідуального життя, яку можна назвати долею. Програма окреслена тільки «контурно», людина може впливати на її реалі­зацію, внаслідок чого розвивається індивідуально неповторне особистісне Я. У структурі особистісного Я є Тінь — «погане» Я (К.-Г. Юнг). Я особистості одноча­сно перебуває під впливом духовних сил, психічних станів, властивостей, а також процесів та зовнішнього об'єктивного світу.

Особистість - це синтез внутрішнього світу та зов­нішньої поведінки, стан душі і духу як незбагненної частини індивідуальності. Стан цей не пожиттєвий: здеградувавши, людина перестає бути особистістю.

Для кожної людини її особистість є психологічним, соціальним, моральним і духовним ідеалом, межею її вершинних і глибинних прагнень та самопобудови. У ній досягається інтеграція, злиття, гармонія зовніш­нього і внутрішнього. Вона глибинна, індивідуальна за суттю та проявами.

Особистість охоплює і духовний світ, який є її справжньою реальністю. Суть Я-духовного полягає у поєднанні абсолютності і відносності, минущості і вічності, ситуативності і все­осяжності у житті людини. Момент абсолютності озна­чає функціонування Я-духовного як провідника духов­них начал.

До психологічних утворень особистості належать:

суб'єктність (суб'єктні утворення - внутрішній світ); характер (способи досягнення мети); здібності, особи­сті цінності (ознака зрілості особистості, міра її соціальності), особистісний вибір, моральність особис­тості, духовність особистості, самостійність (опора на власні психологічні, інтелектуальні, моральні та духовні сили); відповідальність, особисте слово, кодекс честі, гідність, цілі й перспективи, особистий час, поведінка тощо. Вони є джерелом учинків на осно­ві вільного, самостійного і відповідального вибору, обстоювання власної позиції. Завдяки їм виникає можливість особистісного способу буття. Тільки у вчинках людина заявляє про себе, вирізняючись як особистість серед інших.

Отже, особистість є не тільки індивідуальністю, їй притаманне загальне, надіндивідуальне, творче начало. Ядром, що характеризує головну сутність особисто­сті, є реалізована у різноманітних діяльностях сукуп­ність їх стосунків зі світом та її духовність. Отже, люди­на - це індивід (наявність тіла), особистість (соціальна, духовна сутність), індивідуальність (неповторна цілі­сність), суб'єкт (активність, здатність до саморегуляції).

Феноменологічні прояви особистості (життєві вияви особистості)

• Особистість проявляється в її зовнішності: приєм­ний вираз обличчя, щира усмішка, погляд, горда хода, акуратний одяг тощо.

• Характеризують її також до­свід, знання, переконання, уміння, звички, стереоти­пи, різноманітні прояви пам'яті.

• Важливими ха­рактеристиками особистості є внутрішні спонуки до активності (потяги, потреби, настанови, прагнення і бажання).

• Розкривається вона у цінностях, які культивує та за які бореться, заради яких живе, у цілях, до яких прагне. У свою чергу цінності зумовлюють її вчинки.

• Водночас особистість постає у процесі спілкування. Характеризують її словами, які описують прояви пове­дінки, риси характеру: «добросердна», «відкрита», «емоційна», «злісна», «холодна», «безтурботна», «егої­стична», «запальна», «товариська», «дружелюбна», «надійна» та ін. Зі словесного портрета часто почина­ють перше знайомство з людиною.

• Особистість виконує і відповідні соціальні ролі (сту­дента, учителя, лікаря, інженера), пов'язані з певними поведінкою, завданнями, обов'язками і правами. Приймаючи роль, людина починає реалізовувати її в житті.

• Реакції, дії, вчинки, поведінка і діяльність також характеризують особистість. Учинок є дією щодо інших людей, яка завжди має морально-духовний вимір. Судять про людину насамперед за вчинками, позиціями та діями. Шлях до розуміння особистості передбачає вивчення різних проявів її поведінки, вчинків у ситуа­ціях морального вибору.

• Особистість наділена свідомістю і самосвідомістю. Однак її внутрішній світ не зводиться до самосвідомо­сті. Людина не завжди здатна осягнути, що фігурує за її дією або вчинком.

• Феномен особистості тісно пов'язаний із здібностя­ми, неординарністю інтелекту, обдарованістю, талантом. Іноді між «особистістю» і «талантом» ставлять знак рів­ності.

Особистість постає відразу й цілісно. Однак її вичер­пного опису не існує. Розмірковуючи про особистість, не можна зводити висновки про неї до її потреб, творчо­сті, діяльностей, афектів і смислів тощо.

У дослідженнях користуються чотирма категоріями даних про особистість:

1) життєві описи, факти: інформація, яку можна отримати з документів, де зафіксовано події життя (успішність у шкільних журналах, дані про стан здо­ров'я у медичній картці, біографічні дані, освіта, про­фесія, склад сім'ї тощо);

2) дані спостережень: оцінки якостей, зафіксованих у спостереженнях поінформованих людей (батьків, учителів, керівників). Іноді організовують спеціальні заняття, за результатами яких оцінюють властивості, особистісні якості. Якість спостереження залежить і від поведінки об'єкта: про відкриту людину легше сформувати думку, закрита утруднює пізнання і розу­міння її;

3) дані самоопису та самооцінювання: факти, нада­ні людиною про себе. Їх отримують при заповненні опитувальників, за допомогою яких визначають певні характеристики з метою охопити всю структуру осо­бистості;

4) дані тестування: інформація, отримана у процесі експериментальних процедур або за допомогою стан­дартизованих тестів.

Отже, особистість має різнопланові вияви. Однак за ними нелегко збагнути її глибинну суть.

Онтологічні прояви особистості

Особистість проявляється в існуванні, осмисленні вчинків, дій, стосунків і всього життя, активності, саморегуляції, самовираженні, самопізнанні, цілісно­сті та роз'єднаності, індивідуальності, особистісній надійності. Вона завжди є синтезом двох планів (вну­трішнього і зовнішнього) буття. Її зовнішнім буттям виявляється те, що сприймається іншими, внутріш­нім - те сутнісне, що осмислюється і допускається. Внутрішнє та зовнішнє перебувають у постійних динамічних взаємопереходах. Однак домінує вну­трішнє, оскільки якщо домінуватиме зовнішнє, за­мість особистості фігуруватиме простий набір соціаль­них ролей.

Узаємодіючи із зовнішнім світом, людина перебу­ває всередині його, огортається ним У такому існуванні вона є невід'ємною частиною світу. Особливу увагу приділяє цьому екзистенційна психо­логія, розглядаючи особистість як «буття-людини-у-світі». Людина - частина світу, вона рефлексує весь світ, навіть не даний їй актуально. Такою людина стає завдяки відношенням із соціальним світом, основни­ми формами якого є інші люди, стосунки між ними і предметами культури (особлива форма опредмечування) - утілення внутрішнього світу (духовності) інших людей.

Особистість є безконечною істотою, яка живе не тіль­ки тілесно, психологічно, соціально, морально, а й духовно. Вона виявляє себе в жесті, слові, вчинку, здоб­уваючи людську гідність і підтримуючи її великими зусиллями. Особистість може розчинитись у вчинках, втратити обличчя, свою людську гідність.

Людина не може жити без постійного осмислення вчинків, дій, стосунків і всього життя, без здатності до смислотворення, вияву сенсу життя, його значущості та цінності.

Сенс життя є стрижневим моментом духовного, морального, соціального, психологічного, психофізіоло­гічного та фізичного утвердження особистості. Мета в житті є духовною серцевиною людської гідності і людського щастя. Прагнення до сенсу – головна спонукальна тенденція, основний рушій поведінки і розвитку особистості . Мета зумовлює дина­міку існування - напруження, яке виникає між тим, що людина робить, і тим, що вона має робити, відповід­но впорядковуючи своє життя.

Сенс життя — цілісне уявлення особистості про власне призна­чення, вищу мету, про фундаментальні основи власного буття та життєво необхідні, значущі цінності.

Ця фундаментальна концепція життя є надбанням зрілої людини, яка має значний життєвий досвід і може підсумувати здійснене тощо.

У процесі розвитку особистості відбувається ося­гнення вершинних цінностей (віра, любов, свобода, від­повідальність). Вищий ступінь її духовного розвитку пов'язаний з абсолютною духовною свободою, розвит­ком різнобічних потенцій, реалізацією призначення особистості. Він сягає повноти переживання своєї єдно­сті з Божественним і внутрішньої гармонії, одкровення справжньої мети життя.

Сенс життя пов'язаний із життєвою програмою, життєвими цілями і планами, в яких цілі конкретизуються. Він визначає життєвий шлях особистості. Це необхідно людині для відчуття міцності, стійкості і спрямованості життя, надання йому цілісності в часі і різноманітних проявах.

Для душевного здоров'я людини головним є не усві­домлене уявлення про сенс, а наповненість щоденного життя реальним змістом. Переживання осмисленості життя забезпечують основні характеристики його сенсу:

спрямованість, інтенційність, інтегральність та його функції: орієнтування, спрямування, регулювання, інте­грування цілісної самореалізації особистості. Між сенсом і способом життя, самореалізацією особистості існує нерозривний зв'язок.

Психологічна структура особистості

Тривалий час у психології розрізняли біологічну, соціальну та духовну підструктури людини, ствер­джуючи, що вона має тіло, душу і дух. Біологічна підструктура ототожнюється з тілесною та нервово-психіч­ною організацією людини. Вона виражає внутрішню основу і взаємозв'язок психічних елементів і функцій. На цьому ґрунтуються твердження, що особливості нер­вової системи та будови мозку зумовлюють особливості психічних процесів. Біологічне розглядається як при­родна основа особистості.

Соціальна підструктура - це сукупність потреб, інте­ресів, цілей, нахилів, ідеалів, переживань, ставлення осо­бистості до інших людей, досвід (знання, вміння, навички, звички). На цьому розумінні ґрунтується концепція «двох факторів», в якій протиставляються біологічне і соціальне в людині. Однак соціальне і природне утворюють єдність, вони не можуть бути механічно протиставлені.

Усі якості людини умовно можна зобразити у систе­мі з двома координатами: ОХ - неповторні - загальні властивості, ОУ - нестійкі - стійкі. Людині властиві якості, притаманні всім людям, окремому типу людей, тільки їй єдиній . Загалом усі якості можуть бути різною мірою стійкими.

Англійський психолог Г.Ю. Айзенк запропонував виокремлювати риси особистості в коор­динатах: «стійкі - нестійкі» та «інтраверсія - екстра­версія».

За змістом у структурі особистості розрізняють спо­нукальну сферу (суттєві для особистості цінності, цілі і сенси, що визначають спрямованість її діяльності) та інструментальну (засоби реалізації спрямованості - фізичні, емоційні, вольові якості і можливості, знання, уміння, навички, стиль і стратегії поведінки).

Розвиток розуміння структурної моделі особистості здійснювався шляхом розширення та уточнення змісту окремих складових, використання нових категорій: спосіб життєдіяльності (сенс життя, цілі, досвід, вер­шинні та глибинні переживання), духовність. Одноча­сно враховували нові результати дослідження самосві­домості, інтелекту, духовності особистості. Завдяки цьому сформувалися багатовимірне, конкретизоване бачення психологічної структури особистості.

Загальнопсихологічна структура особистості поєднує

- спонукаль­ну і пізнавальну сфери;

-цілетвірну (прийняття рішень),

-операційно-результативну (способи виконання рішень, стилі розв'язання життєвих завдань і проблем)

- емо­ційно-почуттєву складові.

Буття особистості включає такі модуси її активності та самоактивності (дії, спрямовані на самого себе):

а) спосіб буття, життєвий шлях, життєві стратегії;

б) особистісна взаємодія з іншими людьми, групами, суспільством;

в) функціонування і становлення самосвідомості;

г) духовна, моральна, соціальна і предметна спрямо­ваності;

ґ) духовний, моральний, соціальний, психологічний та психофізіологічний досвіди;

д) характер (ставлення до діяльності, інших людей, до себе та матеріальних цінностей);

е) інтелектуальна діяльність;

є) біопсихосоматична активність (вікові і статеві особливості; властивості нервових процесів, аналізато­рів; темперамент).

Модуси буття проявляються у складових структури особистості. Наприклад, модус способу буття у структу­рі особистості проявляється як сенс життя, духовні потреби, цінності, вірування (спонукальна сфера); образ, модель світу, Я-у-світі, світогляд (пізнавальна сфера); Я як життєві цілі, стиль і стратегії життя, саморегуляція (цілетвірна сфера); життєвий, психологічний, соціаль­ний, моральний і духовний досвіди, стилі розв'язання життєвих завдань і проблем (операційно-результативна сфера); вершинні переживання - сенс життя, вічні тран­сцендентні цінності, глибинні переживання неповторно­сті, самості, автентичності (емоційно-почуттєва сфера).

Модус особистісної взаємодії з іншими людьми, гру­пами, суспільством проявляється як потреби і мотиви спілкування - афіліація, конфронтація (спонукальна сфера); засоби і стиль комунікації - вербальні, невербальні, соціальна перцепція (пізнавальна сфера); зорі-єнтованість на інших чи протидія іншим (цілетвірна сфера); позитивний чи негативний вплив на інших людей, комунікативні вміння, навички, звички особи­стісної взаємодії (операційно-результативна сфера); емпатія, симпатія, дружба, антипатія (емоційно-почут­тєва сфера).

Модус Я (самосвідомість) у структурі особистості проявляється у потребі усвідомлення власної особисто­сті, Я-цінності (спонукальна сфера); самопізнанні, Я-образі, самооцінці, рівні домагань (пізнавальна сфера); саморегуляції поведінки, діяльності і внутрішніх ста­нів (цілетвірна сфера); самореалізації, самовираженні, самоствердженні, самотрансцендентації, самовдоскона­ленні (операційно-результативна сфера); самоставленні, самоцінності, почутті власної гідності (емоційно-по­чуттєва сфера).

Духовна, моральна, соціальна, психологічна і пред­метна спрямованості проявляються як основні потреби, цінності, ціннісні орієнтації, мрії, ідеали, життєві на­міри (спонукальна сфера); віра, надія, моральна свідо­мість і самосвідомість, соціальні норми поведінки, піз­навальні та когнітивні стилі, почуття самоефективності (пізнавальна сфера); духовні та моральні ідеали, пере­конання, життєві цілі, плани та наміри (цілетвірна складова); стилі досягнення результату - прояв волі, свобода, ініціативність, самостійність, відповідальність, творчість (операційно-результативна сфера); гуман­ність переживання, емоційна спрямованість особисто­сті (емоційно-почуттєва сфера).

Досвід у структурі особистості проявляється у сві­тогляді, переконанні, мотиваційних тенденціях та інтенціях (спонукальна сфера); системі знань, мен­тальному досвіді - пізнавальному, інтелектуальному та епістемологічному стилях (пізнавальна сфера); системі цілетвірних умінь, антиципації - здатності до передбачення, постреалізації - аналізі вчинків та дії (цілетвірна сфера); системі умінь, навичок і звичок, творчості (операційно-результативна сфера); емоційно-почуттєвому досвіді, емоційній спрямованості (емоцій­но-почуттєва сфера).

Характер у структурі особистості проявляється у ставленні до праці, людей, матеріальних цінностей, від­повідальності, обов'язків (спонукальна сфера); спосте­режливості, раціональності, правдивості (пізнавальна сфера); цілеспрямованості характеру (цілетвірна скла­дова); результативності життя (операційно-результа­тивна сфера); співчутливості, емпатійності (емоційно-почуттєва сфера).

Інтелектуальна діяльність у структурі особистості проявляється у інтелектуальних настановах, когнітивних і пізнавальних стилях, настановах на запам'ятову­вання (спонукальна сфера); обсязі і переключенні уваги, особливостях відчуттів, сприймань, пам'яті (пі­знавальна сфера); спрямованості і концентрації уваги, мислительних процесах, соціальній пам'яті, уяві (ціле­твірна складова); розподілі уваги, сенсомоторних, перцептивно-рухових, мислительно-дійових операціях, руховій пам'яті (операційно-результативна складова); інтелектуальних емоціях, натхненні, емоційній пам'яті (емоційно-почуттєва сфера).

Ознаками біопсихосоматичної активності у структурі особистості є психофізіологічні настанови, темперамент (спонукальна сфера); сензитивність, енергійність нервової системи (пізнавальна сфера); рухливість, пластичність нервової системи (цілетвірна складова); працездатність, темп реакцій нервової системи, особливості функціону­вання аналізаторів (операційно-результативна складова); емоційність особистості (емоційно-почуттєва складова).

Загалом буття та психологічна структура особисто­сті тісно взаємопов'язані. Їх взаємодія визначає зміст і тенденції розвитку людини, особливості її спонука­льної, пізнавальної, цілетвірної, операційно-результа­тивної та емоційно-почуттєвої складових.