4. Структура курсу «Загальна психологія»

Структуру сучасної психології визначають три взаємопов'язані форми вияву психіки, що виникають у процесі активного відображення об'єктивного світу: психічні процеси, властивості особистості і психічні стани.

Психічні стани - рівень працездатності і якості функціонування психіки людини в конкретний момент часу. Психічні стани характеризують тимчасову динаміку психічної діяльності, яка істотно впливає на поведінку та діяльність особистості (тривожність, апатія, схвильованість, стрес, напруженість, несміливість, захоплення, симпатія тощо). Психічні стани підкреслюють статичний момент, відносну постійність психічного явища.

Психічні властивості - стійкі особливості особистості, що забезпечують типову поведінку, що виявляється в діяльності і спілкуванні з іншими людьми. Психічні властивості - це індивідуально-психологічні особливості, що дають змогу розрізняти людей, знати їхні вчинки і мотиви діяльності. Вони відображають рівновагу досліджуваного явища, його повторюваність та стійкість у структурі особистості. До психічних властивостей належать: спрямованість, темперамент, характер і здібності.

Психічні процеси - динамічні психічні явища, які обумовлюють відображення і усвідомлення людиною впливів навколишнього світу. Психічні процеси - це форми суб'єктивного відображення об'єктивної реальності, за допомогою яких здійснюється пізнання світу, засвоєння знань, навичок і формування умінь. Серед них виділяють пізнавальні (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява, мовлення, увага) та емоційно-вольові (почуття, емоції, воля).

Поняття "психічний процес" характеризує процесуальний стан психічного явища.

Зрозуміло, всі ці форми вияву психіки та їх взаємозв'язок у кожної людини мають свої індивідуальні особливості. Але й вимоги до них кожна сфера людської діяльності ставить свої.

Одною із головних тем вивчення даного курсу є розгляд теми – психологія особистості. Психологія особистості – галузь психологічних знань, яка займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні зв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем. Лише серед людей і за умови нормального розвитку людського організму індивід стає особистістю. Таким чином, особистість - це індивід, який має свідомість, самосвідомість, активно пізнає і перетворює навколишній світ відповідно до людських потреб. Людина як соціальна та біологічна істота є носієм особистості.

Зрозуміти особистість – це відповісти на одне з ключових питань: «З чого ж починається життя?», «Що конституює саме по собі життя людини?».

Ідея полягає в тому, щоб спробувати не пояснити, а зрозуміти психологію особистості, саму логіку її виникнення, становлення і існування, відкрити психологічні механізми цього грандіозного явища, цього дива.

Пізнавальна, емоційно-вольова діяльність особистості, її потреби, інтереси, ідеали та переконання, самосвідомість тощо — складові духовного життя особистості, які перебувають у складній взаємодії і в своїй єдності становлять її “Я”, яке керує всіма аспектами внутрішнього життя та проявами його в діяльності та стосунках з іншими.

Критерії психічного здоров'я особистості

Сучасні психологи розглядають психічне здоров'я особистості як стан душевного благополуччя, що характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів та забезпечує адекватну до умов дійсності регуляцію поведінки і діяльності. Це позитивна життєдіяльність людини як складної живої системи. Психічне здоров'я забезпечує взаємодія біологічного, психологічного та соціального рівнів.

Критерії психічного здоров'я:

відповідність суб'єктивного внутрішнього відображення об'єктивній оточуючій дійсності;

відповідність усіх реакцій людини на зовнішні подразники, буденні чи значні життєві події;

адекватний до віку рівень зрілості емоційно-вольової та пізнавальної сфер;

адаптивність в мікросоціальних відносинах (дружба, кохання, сім’я, колектив);

здатність до самоуправління поведінкою, розсудливого планування життєвих цілей і підтримка активності для їх досягнення;

відчуття захищеності, базова довіра до світу, до життя, інших людей;

відсутність підвищеної тривожності, неврозів, страхів;

збереження психологічної рівноваги в усіх життєвих ситуаціях та ін.

Завдання психології на сучасному етапі

Найбільш загальними завданнями психології у третьому тисячолітті є:

вивчення впливу суспільної дійсності на психіку людини та психологію різних людських спільнот. У цьому аспекті здійснюється психологічний аналіз діяльності, поведінки і вчинків людини, визначаються вимоги суспільної дійсності до її психіки тощо;

розкриття психологічних закономірностей формування в людини готовності до діяльності та розроблення психологічних шляхів підвищення її ефективності;

виявлення психологічних умов підвищення ефективності виховання громадян, механізмів розвитку та вияву мотивів їхньої поведінки;

здійснення психологічного аналізу системи «людина -техніка», виявлення можливості людей щодо їхнього використання, проведення психологічного аналізу аварій, катастроф тощо;

забезпечення саморегулювання людиною психічних станів, які виникають у небезпечних та інших (стресових) ситуаціях, а також визначення умов і засобів боротьби зі страхом та панікою, запобігання іншим психічним станам, які знижують ефективність діяльності, і їхнє подолання;

підвищення ефективності управління в різних сферах суспільства, розкриття впливу особистості керівника та його стилю керівництва на психологію колективу, на його суспільну й виховну функції тощо;

оптимізація всіх аспектів праці та життя людини в різних умовах;

виявлення умов і чинників ефективної професіоналізації кожної людини з урахуванням реальних потреб і можливостей суспільства;

психолого-педагогічне забезпечення розв´язання завдань освіти молодих;

боротьба з тероризмом і злочинністю, бездуховністю, наркоманією, алкоголізмом тощо;

підвищення ролі психології в підтриманні правопорядку, організованості й дисципліни, психічного здоров´я і добробуту громадян;

дослідження психолого-педагогічних проблем сучасного стилю практичної діяльності кадрів, вироблення і впровадження рекомендацій з оволодіння продуктивними технологіями ефективної праці та життя;

створення необхідних передумов і комфортних соціально-психологічних умов для продуктивної життєдіяльності, розкриття творчого потенціалу суб´єктів праці та життя;

розвиток психології як інтегративної сфери людинознавства в сучасному суспільстві.

Важливими проблемами, які вимагають у цей час поглиблених психологічних досліджень, також є:

обґрунтування сучасної психолого-педагогічної концепції підготовки професіоналів і реформування соціальної структури;

розроблення методології психології;

синтезування концепції вивчення, формування і розвитку соціальних суб´єктів, конкретної людини, колективу;

створення сучасних теорій психології професійної праці;

теоретичне і практичне обґрунтування питань зміцнення правопорядку, дисципліни;

психологічний відбір, підготовка й адаптація до різних умов життєдіяльності;

питання впровадження прикладної психології та ефективного акмеологічного супроводу праці, життя тощо.

Розв´язання всіх зазначених завдань є вагомою передумовою успішного реформування суспільства і забезпечення його прогресивного розвитку. Тут важливо використовувати продуктивний вітчизняний досвід, спиратися на найкращі закордонні зразки і досягнення сучасної психології і педагогіки, вишукувати і впроваджувати інноваційні підходи й рішення. При цьому потрібно позбуватися малопродуктивної практики, яка відіграє роль блокатора в оптимізації психолого-педагогічного процесу.

Отже, психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з навколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до якої входять почуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості. Різноманітні психічні якості утворюють систему регуляції, що надає поведінці й діяльності стійкості та ефективності, У людини ця система виступає як психічний склад особистості, який утворюється її комунікативними здібностями, ціннісними орієнтаціями, рисами характеру, самосвідомістю, інтелектуальними здібностей, темпераментом тощо.

5. Зв’язок психології з іншими науками. Основні галузі психології

Психологія пов’язана з такими науками:

1) філософією – питання психології тривалий час вивчались у межах філософії; сьогодні є наукові проблеми, які розглядаються як з позиції психології, так і філософії (поняття особистісного сенсу, мети життя, світогляд, моральні цінності та ін.);

2) соціологією – спостерігається взаємна підтримка на рівні методології. Так, соціологія запозичує із соціальної психології методи вивчення особистості й людських стосунків. Психологія використовує у своїх експериментальних дослідженнях прийоми збору наукової інформації, що є традиційно соціологічними (опитування, анкетування); відбувається взаємопроникнення теорій: так, розроблена переважно соціологами концепція соціального научіння є загальноприйнятою у соціальній та віковій психології; теорії особистості та малої групи, розроблені психологами, використовуються у соціології; спільно вирішуються проблеми (наприклад, взаємини між людьми, національна психологія, психологія економіки й політики держави, проблеми соціалізації й соціальних установок);

3) педагогікою – виховання й навчання дітей не може не враховувати психологічних особливостей особистості (однак, на відміну від психології, яка розвивалась у межах філософії, педагогіка формувалась із самого початку як самостійна наука; і нині між психологами й педагогами немає чіткого взаєморозуміння). На початку ХХ століття існувала й розвивалась комплексна наука про дітей, їх навчання і виховання – педологія, у ній співпрацювали педагоги, психологи, медики, фізіологи; існували наукові центри, де готували педологів, наукові лабораторії, у яких спеціалістами різних напрямів розроблялись проблеми дитинства;

4) історією – є приклади глибокого синтезу історії й психології у створенні загальної наукової теорії – теорія культурно-історичного розвитку вищих психічних функцій людини, розроблена Левом Семеновичем Виготським: у ній доведено, що головні історичні досягнення людства (мова, засоби праці) стали факторами, що спричинили прогрес у філогенетичному та онтогенетичному розвитку людей; у психології використовується історичний метод – для розуміння природи будь-якого психічного явища потрібно простежувати його розвиток (як на рівні людини, так і на рівні людства);

5) технічними науками – людина є безпосереднім учасником усіх технологічних і виробничих процесів, без її участі неможливо організувати виробничий процес; завдяки діяльності психологів створюються зразки техніки, які враховують психічні і фізіологічні можливості людини (інакше могли б бути створені технічні зразки, які ніколи б не змогла експлуатувати людина);

6) з медичними та біологічними науками – більшість психічних явищ (насамперед, психічних процесів) мають фізіологічну зумовленість, тому знання, отримані фізіологами й біологами, використовуються у психології, для кращого зрозуміння тих чи інших психічних явищ; сьогодні добре відомі факти психосоматичного й соматопсихічного взаємовпливу, психічний стан індивіда відображається на його фізіологічному стані, а в певних ситуаціях психічні особливості можуть сприяти розвитку того чи іншого захворювання, і навпаки, хронічне захворювання позначається на психічному стані хворого; враховуючи тісний зв’язок психічного й соматичного, у сучасній медицині активного розвитку набули методи психотерапевтичного впливу, які використовують “лікувальні властивості” слова.

Таким чином, психологія тісно пов’язана з різними сферами науки й практики. Всюди, де задіяна людина, є місце психології. Тому з кожним роком психологія набуває все більшої популярності, поширення, а це призводить до виникнення різноманітних галузей психології.

Галузі психології – сфери науково-психологічних досліджень та практичного застосування психологічних знань, що відносно самостійно розвиваються.

Кожні 4-5 років з’являються нові галузі психології. Їх виникнення зумовлене впровадженням психології у всі сфери наукової і практичної діяльності, появою нових психологічних знань.

Усі галузі психології можна розділити на дві групи: фундаментальні та прикладні. Фундаментальні (загальні) – базові, мають загальне значення для розуміння і пояснення різних психічних явищ, в тому числі поведінки людей, незалежно від того, якою діяльністю вони займаються. Це база, яка об’єднує усі галузі психологічної науки і є основою для їх розвитку. Тому їх об’єднують терміном “загальна психологія”.

Прикладні (спеціальні) – галузі науки, досягнення яких використовуються на практиці. Вирішують конкретні завдання у межах свого напряму. У деяких випадках досягнення прикладних галузей може мати фундаментальний характер, це робить необхідним використання отриманого знання у всіх галузях і напрямах. Прикладні галузі психології:

- педагогічна психологія – галузь психологічної науки, що вивчає психологічні проблеми навчання і виховання, досліджує питання цілеспрямованого формування пізнавальної діяльності й суспільно значущих якостей особистості, вивчає умови, які забезпечують оптимальний ефект навчання, питання врахування індивідуальних особливостей учня при побудові навчального процесу і взаємин вчителя та учня, а також взаємин всередині навчального колективу;

- вікова психологія – вивчає закономірності етапів психічного розвитку й формування особистості від народження до старості; розділи вікової психології: психологія дитинства, психологія юності, психологія зрілого віку, геронтопсихологія; вивчає вікову динаміку психічних процесів;

- диференціальна психологія – галузь психології, яка вивчає відмінності як між індивідами, так і між групами, а також причини й наслідки цих відмінностей;

- соціальна психологія – вивчає закономірності поведінки і діяльності людей, зумовлені фактом їх включеності у групи, а також психологічні характеристики самих груп;

- політична психологія – вивчає психологічні компоненти політичного життя і діяльності людей, їх настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації;

- психологія мистецтва – галузь психологічної науки, предметом якої є властивості й стани особистості чи групи осіб, що зумовлюють усвідомлення й сприймання художніх цінностей, вплив цих цінностей на життєдіяльність окремої особистості в цілому;

- медична психологія – вивчає психологічні аспекти гігієни, профілактики, діагностики, лікування, експертизи й реабілітації хворих; у її сферу входять питання, пов’язані з виникненням, розвитком і перебігом хвороби, впливом тих чи інших хвороб на психіку людини і, навпаки, впливом психіки на хворобу;

- інженерна психологія – галузь психології, яка досліджує процеси і засоби взаємодії між людиною і машиною.

Інші галузі психології: спортивна психологія, юридична психологія, авіаційна й космічна психологія, військова психологія, експериментальна психологія тощо.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення психології як науки.

2. У чому полягає завдання психології як науки?

3. У чому полягає значення психології?

4. Поясніть, чим відрізняються наукові психологічні знання від життєвих?

5. Що вивчає психологія?

6. Як змінювався предмет вивчення психології як науки упродовж історії її становлення?

7. З яким роком та якою подією пов’язують становлення психології як самостійної науки?

8. В чому полягає важливість для нас психологічного знання та його структуру.

9. З якими науками пов’язана психологія, поясніть цей зв’язок?

10. Як ви розумієте поняття «галузь психології»?

11. Назвіть галузі психології, дайте їх коротку характеристику.

Лекція 2: ПСИХІКА ЯК ПРЕДМЕТ ВИВЧЕННЯ ТА НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Структура психіки: свідомість , підсвідоме, несвідоме

Властивості та функції свідомості. Виникнення і розвиток свідомості. Рефлексивна свідомість. Професійна свідомість педагога.

2. Свідомість та увага.

3. Психологія несвідомого: складові, прояви та функції

4. Психіка і здоров’я: психічне здоров’я людини;

Основні поняття теми: психіка, свідомість, підсвідоме, несвідоме, рефлексивна свідомість, професійна свідомість, увага, психічне здоров’я людини

1.Психіка, як складна цілісність, має свою будову, структуру, свої видимі й не­видимі поверхи, своє невидиме «підзе­мелля». Усю психіку можна порівнювати з айсбергом, який плаває в океані. Як відомо, над­водна частина його становить лише 1/8 висоти, а решта - під водою. У пси­хіці "на­двод­ною частиною є свідомість, а підводною - несвідоме.

Психологія свідомості. Свідомість розглядається як результат суспільно-історичного розвитку лю­­дини в про­­це­сі трудової діяльності, пізнання світу, спілкування. Вона є сус­­пільним про­дуктом і залишиться ним, допоки взагалі будуть жити люди на землі. У психологічному пла­ні свідомість виступає реально, передусім, як процес усвідомлення людиною навколишньої ді­й­сності і самої себе

Свідомість – це вищий специфічний людський рівень психічного відображення дійсності, що має суспільно-історичне походження, нерозривно пов’язаний зі спільною трудовою діяльністю, мовою і спілкуванням.

Найсуттєвіше в людській свідомості – це здатність діяти зі знанням справи. Діяти свідомо – це знати чому діяти, як діяти, і до яких наслідків це приведе.

Психологічна характеристика свідомості:

1. Сукупність знань про оточуючий світ і себе. Ці знання ми отримуємо за допомогою пізнавальних процесів: відчуття, сприймання, пам’яті, мисленнях (так, пам’ять дозволяє відтворити у свідомості образи минулого, мислення – забезпечує розв’язання задач шляхом використання узагальнених знань). Порушення будь-якого із вказаних психічних процесів приводить до розладу свідомості.

2. Розрізнення суб’єкту і об’єкту (розрізнення Я від не Я) Суб’єкт – це той, хто пізнає, переживає, сприймає, об’єкт – те, на що спрямована пізнавальна чи інша діяльність людини. Тобто людина здатна виділяти Я від не Я, займається самопізнанням, самоаналізом, самовдосконаленням. У людини виникає самосвідомість. Наприклад, дитя спочатку пізнає інших, а потім виділяє себе серед інших.

3. Наявність усвідомлених цілей діяльності. Діяльність людини є цілеспрямована. Людина ставить перед собою ціль, мету. Цілеспрямована діяльність – це те, до чого прагне людина.

4. Наявність ставлень. Свідомість виявляється у ставленні людини до оточуючої дійсності (почуття, емоції) Через ставлення у свідомість людини входить світ почуттів, де знаходять відображення складні стосунки, в які людина включена.

5. Свідомість тісно пов’язана з мовою і мисленням. Вона не може функціонувати без слова, без думки, мови. Думка – це і є вияв свідомості. Свідома людина – це та, яка мислить, а думка висловлюється словами.

6. Свідомість має суспільно-історичну природу. Це означає, що вона формується у суспільстві. Рівень свідомості визначається рівнем розвитку суспільства.

Основними функціями свідомості є: відображальн, творча, регулятивно-оцінна, рефлексивна і духовна.

Психологічним феноменом свідомості є рефлексивна здатність, тобто го­товність свідомості до пізнання власних психічних явищ та самого себе в ці­­лому. Вона є основою для її існування та розвитку людини. Без реф­лек­сив­ної здатності людина не могла б навіть уявити, що вона є но­сі­єм психіки.

Свідомість характеризується: а) активністю, інтенційністю (спрямо­ва­ніс­тю на пред­мет); б) здатністю до рефлексії, самоспостереження; в) мо­ти­ва­цій­но-ціннісним харак­тером; г) рівнем ясності.

Свідомість існує у єдності трьох процесів: споглядання, мислення та ві­до­браження. Вона не зводиться до знань, до пізнавальних процесів. Завдяки сві­домості ми здійснюємо ви­бір діяльності, цілеспрямоване програмування й організацію, приймаємо рішення, оцінюємо результати, обгрунтовуємо критерії ефективності діяльності тощо.

Змінені стани свідомості.

Типовим прикладом є стан засинання і про­бу­джен­ня. Відомо, що повний сон має п’ять циклів, які три­вають приблизно по 90 хвилин кожен. Так, виділяється повільно-хвильовий сон, коли простежу­ється повна фізична нерухомість, а мозок ще активний, про що свідчать швид­­­кі ру­хи очей. У цей час людину розбудити важко, але з нею можна за­го­во­рити.

Другим прикладом зміненої свідомості є стан медитації. Це особливий стан свідо­мості, викликаний свідомим бажанням людини, зосередити увагу, дум­­ки, одним словом, зосередитися на внутрішніх переживаннях чи на кон­крет­них об`єктах зов­нішнього світу. Медитація – це також вихід за межі сво­го Я, з`єд­нання з Богом, космічним Я, вихід у вічність (трансце­дентальна ме­дитація).

Змінена свідомість характерна для стану гіпнозу, а також перед смертю. Па­­тологічні ста­ни свідомості викликаються дією наркотиків та іншими пси­хо­тропними засоба­ми, нап­риклад, алкоголем. Ці засоби використо­ву­ють­ся для того, щоб притупити біль, заснути, розбудити се­бе у відповідний мо­мент, від­чути себе «іншим» (що особливо характерно для молоді), на­бу­ти ста­ну внут­рішнього «благополуччя» (але зрадливого), закривши очі на труд­но­щі життя.

Загалом, нормальний стан психіки (свідомості) людини в ідеалі - це тим­ча­совий стан. Нас постійно спонукають сприй­мати світ так, як це робить біль­шість. Люди переважно не є самос­тійними у сприйманні світу, у сво­їй по­ведінці, у своїх міркуваннях. Нами постійно маніпулюють інші люди, за­соби масової інформації. Інша річ, наскільки ми піддаємося цим впли­вам. Ней­ро­фізі­о­лог Е.Ліл зазначає, що думки, які ми сприймаємо за власні, на­справді на 99 % запозичені та зу­мов­лені міркуваннями інших людей.

Свідомість властива лише людині.

2. На підставі чого ми можемо стверджувати, що маємо справу з механізмами уваги? Які феномени психічного життя описує це поняття? У психології прийнято виділяти критерії уваги, що торкаються практично всіх сторін психічної діяльності, починаючи з зовнішніх реакцій і закінчуючи суб'єктивними враженнями:

1. Зовнішні реакції — моторні, вегетативні, що забезпечують умови кращого сприйняття сигналу. До них відносяться поворот голови, фіксації очей, міміка і поза зосередження, затримка подиху, вегетативні компоненти орієнтовної реакції.

2. Збільшення продуктивності когнітивної діяльності. У даному випадку мова йде про підвищення ефективності «уважної» дії (перцептивної, мнемічної, розумової, моторної) у порівнянні з «неуважною».

3. Вибірковість (селективність) інформації. Цей критерій виражається в можливості активно сприймати, запам'ятовувати, аналізувати лише деяку частину інформації, що надходить; а також реагувати тільки на обмежене коло зовнішніх стимулів.

4. Ясність і виразність змістів свідомості, що знаходяться в полі уваги. Цей суб'єктивний критерій був висунутий у рамках психології свідомості. Усе поле свідомості розділяється на фокальну сферу і периферію. Одиниці фокальної сфери свідомості представляються стійкими, яскравими, а зміст її периферії ясно нерозрізнений і зливається в пульсуючу хмару невизначеної форми. Така структура свідомості можлива не тільки при сприйнятті об'єктів, але і при спогадах і міркуваннях.

Увага є динамічною стороною усіх пізнавальних процесів і може проявлятись у сенсорних, мнемічних, мислительних і рухових процесах. Тому в залежності від об”єкта зосередження ( предмети ,що сприймаються, уявлення пам”яті, думки, руху) виділяють наступні форми прояву уваги: сенсорна (перцептивна), інтелектуальна, моторна (рухова).

На сучасному етапі найбільш вивченою є сенсорна (зорова і слухова) увага. Проявляючись ніби всередині пізнавальних процесів (сприймання, пам”яті, мислення) , увага сприяє підвищенню їх ефективності. Так, з увагою пов”язані точність і повнота сприймання, послаблення уваги може призвести до значних порушень перцептивних процесів і спотворення формуючого образу.

Отже, увага — це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється в спрямованості та зосередженості свідомості на значущих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Спрямованість уваги проявляється в її вибірковості, у довільному чи мимовільному виборі, виділенні об”єктів, які відповідають потребам суб”єкта, цілям і задачам його діяльності. Людина, зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Уважно вслуховуючись або вдивляючись у щось, людина не чує, що її кличуть, не помічає перешкод на дорозі. Вибірковість уваги пояснюється гальмівною дією значущих для особистості об'єктів і переживань стосовно менш значущих, які в цей час на неї діють. За такого стану об'єкти уваги яскравіше відображаються в нашій свідомості. В основі механізму вибіркової установки лежить випереджуюче збудження.

Зосередженість (концентрація) уваги виявляється в одночасному відволіканні від усього побічного, тимчасовому ігноруванні інших об”єктів. Завдяки цьому забезпечується контроль і регуляція діяльності.

Значення уваги:

• серед психічних явищ увага займає особливе місце;

• вона завжди включається в практичну діяльність і в пізнавальні процеси;

• за допомогою уваги виражаються інтереси, спрямованість особистості;

• увага виступає в житті як сторона психічної діяльності;

• є необхідною умовою успішного засвоєння знань, якості і продуктивності трудової діяльності, самовираження особистості;

• увага необхідна людині у всіх видах її практичної та іншої діяльності;

• увага потрібна й у навчальній діяльності. Ушинський образно говорив, що вона є “ті єдині двері”, через які знання входять у свідомість учнів.

Організація психічної діяльності людини в неоднакових умовах здійснюється по різному. Це дає підставу виділяти певні види уваги.

За наявністю вольової регуляції увага поділяється на мимовільну, довільну, післядовільну.

Розрізнення уваги на мимовільну і довільну історики психології знаходять ще в Арістотеля. Пізніше був здійснений повний і всесторонній опис усіх різновидностей уваги.

Мимовільною називають увагу, яка складається в ході взаємовідношень людини з середовищем незалежно від її свідомого наміру. У випадку мимовільної уваги людина уважна незалежно від близьких і віддалених цілей і навіть всупереч ним. Вона виникає несподівано незалежно від свідо­мості, непередбаченео за умов діяльності або відпочинку, на дозвіллі, під впливом різноманітних подразників, які діють на той чи інший аналізатор організму. Мимовільна увага властива і людині, і тваринам, хоча її виникнення у людини якісно відрізняється від такої уваги у тварин. На відміну від тварин людина може оволодівати власною мимовільною увагою, предмет мимовільного зосередження може стати предметом свідомого зо­середження. Фізіологічним підґрунтям мимовільної уваги є безу­мовно-рефлекторна орієнтувальна діяльність. Нейрофізіоло­гічним її механізмом є збудження, що надходять до кори з підкор­кових ділянок великих півкуль головного мозку.

Мимовільна увага виникає тоді, коли сила сторонніх подраз­ників перевищує силу усвідомлюваних діючих збуджень, коли субдомінанти збудження за певних умов, за певних обставин стають інтенсивнішими порівняно з тими, що домінують у цей момент. Збуджувачами мимовільної уваги можуть бути не лише зовнішні об'єкти, обставини, а й внутрішні потреби, емоційні ста­ни, прагнення - усе, що з якогось приводу хвилює людину. Найчастіше це трапляється тоді, коли людина стомлена, за несприят­ливих умов праці (спекотно, холодно, несвіже повітря у приміщенні) або коли діяльність, якою людина займається, її не цікавить, не потребує інтенсивної розумової активності.

Мимовільна увага є короткочасною, але за певних умов залежно від сили сторонніх подразників, що діють на людину вона може виникати досить часто, заважаючи провідній діяльності.

До основних умов виникнення мимовільної уваги можуть бути віднесені якості подразників, перш за все їх новизна для суб”єкта. Новизна може заключатись у появі раніше відсутнього подразника, у зміні фізичних властивостей подразників, в послабленні або закінченні їх дії, у відсутності знайомих подразників, в переміщенні подразників у просторі. Увагу привертає все незвичайне. Найрізноманітніші подразники, які володіють фактивно тільки однією спільною властивістю – новизною, привертають увагу тому, що реакція на них не послаблена в результаті привикання.

Мимовільгну увагу привертають сильні подразники: сильні звуки, яскраве світло і кольори, різкий запах. При цьому має значення не стільки абсолютна, скільки відносна інтенсивність подразника, тобто співвідношення подразника за силою з іншими діючими в цей момент подразниками; вирішальна значення, таким чином, має контраст між ними. Це стосується не тільки сили подразника, але й інших його особливостей. Так, маленькі предмети швидше помічаються серед великих, трикутник – серед прямокутників.

Мимовільну увагу викликають подразники, які відповідають потребам індивіда.(так, студент уважно слухаючи лекцію, і досить успішно відволікаючись від розмов товаришів поряд, тим не менше коли вони вимовляють його ім”я, негайно звертає на це увагу). Очевидно, саме відповідність потребам робить ті чи інші об”єкти привабливими, привертає до них увагу індивідів . При цьому вона може бути досить стійкою і діятиме доти, доки індивід перебуватиме у полоні своєї потреби Виключно велика роль безпосереднього інтересу у мимовільній увазі. Те, що цікаве, привабливе, емоційно насичене, викликає тривале інтенсивне зосередження.

Мимовільна увага також пов”язана з загальною спрямованістю особистості (наприклад, нову театральну афішу швидше помітить людина, яка цікавиться театором, при цьому непомітивши оголошення про футбольний матч).

Мимовільна увага виникає незалежно від свідомих намірів суб”єкта, без будь-яких вольових зусиль з його боку. Основна фунція її полягає в швидкій і правильній орієнтації в постійно змінюючихся умовах середовища, у виділенні тих його об”єктів, які можуть мати в даний момент найбільший життєвий сенс.

Довільна увага - це свідомо спрямоване зосередження особистості на предметах та явищах навколишньої дійсності, на внут­рішній психічній діяльності. Довільна увага служить для досягнення наперед поставленої і прийнятої до виконання цілі. Основним компонентом довільної уваги є воля. Силою волі людина здатна мобілізувати й зосереджу­вати свою свідомість на необхідній діяльності досить тривалий час.

Характерними особливостями довільної уваги є цілеспрямо­ваність, організованість діяльності, усвідомлення послідовності дій, дисципліна розумової діяльності, здатність боротися зі сторонніми відволіканнями.

Фізіологічним підґрунтям довільної уваги є умовно-рефлекторна діяльність, здатність гальмувати непотрібні рухи та дії. Позитивна індукція нервових процесів - одна з основних фізіо­логічних підвалин довільної уваги. Отже, можна стверджувати, що одним з основних нейрофізіологічних механізмів довільної уваги є чолові ділянки кори великих півкуль головного мозку, які дослідники функцій головного мозку вважають механізмом розу­мової психічної діяльності, а отже, й довільної уваги.

У довільній увазі провідним є вибір об'єкта зосередженні, за­собів дій, що супроводжується боротьбою мотивів. Усвідомлення процесу дій, кожного його етапу - головне, що викликає зосередження на кожному етапі діяльності й готує до зосередженості на наступному її етапі. Цей динамічний бік довільної уваги потребує вміння розподіляти увагу між усією діяльністю - від початку до завершення та між окремими її етапами.

Основними збуджувачами довільної уваги є усвідомлювані потреби та обов'язки, інтереси людини, мета та засоби діяльності. Що віддаленіша мета і складніші умови та способи її досягнення, то менше приваблює людину сама діяльність і потребує більшого напруження свідомості та волі, а отже, й довільної уваги. Така діяльність (а саме такою є навчальна і трудова діяльність) потребує належного її підтримання та керування.

У навчальній діяльності довільна увага відіграє основну роль. Вона й формується основним чином в умовах навчальної діяльності, яка постійно ставить вчителя та учнів перед необхідністю зосередити свою увагу.

Вчитель досить часто потрапляє в ситуацію, коли на ньго діє багато подразників: яскраве світло, шум за вікном, звуки в аудиторії та ін. Майстерність педагога і полягає в тому, щоб загальмувати сильни й вплив і зосередити увагу учнів на основному завданні.

Післядовільна увага, як свідчать досвід і спеціальні дослідження, настає в результаті свідомого зосередження на предметах та явищах у процесі довільної уваги. Долаючи труднощі під час довільного зосередження, людина звикає до них, сама діяльність викликає певний інтерес до неї, а то й захоплює її виконавця, і увага набирає ознак мимовільного зосередження. Тому післядовільну увагу називають ще вторинною мимовільною ува­гою. У ній напруження волі слабшає, а інтенсивність уваги не зменшується, залишаючись на рівні довільної уваги. Хоча в післядовільній увазі мимовільність, свідоме зосередження на об'єкті діяльності та його окремих- етапах і зменшується, проте цей різно­вид уваги, як і довільна увага, є свідомо контрольованим. Завдяки тому, що інтенсивність напруження в післядовільній увазі змен­шується, а інтерес до діяльності підвищується, вона стає три­валішою та продуктивнішою. Тому у процесі діяльності - на­вчальної, трудової - важливо засобами її організації та методами праці сприяти переходу уваги від довільної до післядовільної.

У навчальній діяльності дуже важливо сприяти появі в учнів післядовільної уваги. Навчання, як відомо, є важкою діяльністю й порівняно швидко втомлює, особливо тоді, коли зміст уроку не становить інтересу. Тому післядовільна увага на уроці сприяє успішному виконанню учнями навчальних завдань і зменшенню суб'єктивного відчуття втоми.

Залежно від змісту діяльності увага спрямовується або на зовнішні, безпосередньо дані предмети, явища та рухи власного тіла, які є об'єктом відчуттів і сприймань, або на внутрішню, психічну діяльність. У цьому зв'язку виокремлюють зовнішню, або сенсорну та рухову (моторну) та внутрішню, інтелек­туальну увагу. Розподіл уваги на зовнішню та внутрішню, зви­чайно, умовний, але ці форми прояву уваги мають певні особли­вості, на які треба зважати в організації й керуванні навчальною, трудовою та спортивною діяльністю людини.

Зовнішня увага відіграє провідну роль у спостереженні пред­метів і явищ навколишньої дійсності та їх відображенні у свідомості людини. Вона виявляється в активній установці, спрямуванні органів чуття на об'єкт сприймання і спостереження, у зосередженні на діючих органах тіла - руках, ногах, на їх напруженні. Зовнішня увага (сенсорна, рухова) яскраво виявляється у своєрідних рухах очей, голови, виразах обличчя, мімічних та пантомімічних виразах і рухах, у своєрідній готовності виконувати ті чи інші трудові, на­вчальні, спортивні завдання. Зосередження на предметах явищах дійсності сприяє підвищенню чутливості, тобто сенсибілізації органів чуття — зору, слуху, нюху, смаку, дотику, а також темперамен­ту, статичних і кінестетичних станів організму та його органів. Сен­сибілізація органів чуття сприяє чіткішому вибірковому сприйман­ню предметів та явищ, їх елементів.

Внутрішня, або інтелектуальна, увага пов”язана з усвідомленням особистістю своєї діяльності, з самосвідомістю. Вона спрямовується на аналіз діяльності психічних процесів (сприймання, пам'яті, уяви, мислення) та психічних станів і переживань. Внутрішня увага має мсце лише в людському світі. Об”єктами внутрішньої уваги є почуття, спогади, думки. Вона є необхідною умовою розвитку свідомості. Внутрішня увага яскраво ви­являється, наприклад, у розв'язанні завдань подумки, у пригадуванні, міркуванні подумки.

Здатність зосереджуватися на внутрішній, психічній діяльності має велике практичне значення. Таке зосередження пов'язане зі здатністю уявляти предмети та процес дії, подумки аналізувати їх. При цьому важливу роль відіграє внутрішнє мов­лення. Самосвідомість неможлива без зосередження на внутрішніх, суб'єктивних станах та індивідуальних особливостях психічної діяльності особистості.

Під час внутрішньої уваги чутливість органів чуття знижується, людина не помічає знайомих, не чує, що до неї зверта­ються, відволікається від виконуваної діяльності. Тому в будь-якій діяльності - трудовій, навчальній, спортивній - не реко­мендується одночасно завантажувати і зовнішню, і внутрішню увагу, наприклад давати учням розв'язати подумки завдання або пригадати формулу, дати, назви і водночас демонструвати за­соби унаочнення, сприймати написане на дошці, спостерігати географінну карту, стежити за дією приладу. Це потребує досить розвиненої здатності розподіляти увагу між зовнішивьо та внутрішньо спрямованою діяльністю.

Зовнішня і внутрішня увага гальмують одна одну. Завжди існує взаємний перехід зовнішньої уваги у внутрішню і навпаки.

4. Увага у різних людей і однієї і тієї ж людини, але в різний час і в різних умовах характеризується різними якісними проявами, від яких залежить протікання психічних процесів, а також сама діяльність людини. Ці прояви називають властивостями уваги. До них відносять: зосередженість, стійкість, переключення, розподіл та обсяг уваги.

Зосередження (концентрація) уваги виявляється в мірі інтенсивності зосередження на об'єктах, що є пред­метом розумової або фізичної діяльності. Заглибившись, людина не помічає дії на неї сторонніх подразників, того, що відбувається навколо. Фізіологічним підґрунтям зосередженості є позитивна індукція нервових процесів збудження та гальмування .

Зосередженість уваги залежить від змісту діяльності, міри інтересу до неї та насамперед від індивіду­альних особливостей людини: її вміння, звички зосереджуватися, підґрунтям чого є активність і стійкість збуджень у діючих ділян­ках кори великих півкуль головного мозку. І. Ньютон на запитан­ня, завдяки чому йому вдалося відкрити закон всесвітнього тяжіння, відповів, що завдяки тому, що він невпинно думав про це питання. Але при цьому важливу роль відіграють методи робо­ти, від яких значною мірою залежить підтримка інтенсивності збудження впродовж необхідного часу, наприклад протягом уро­ку у школі або протягом часу, що потрібний для виконання будь-якої іншої діяльності.

Зосередження уваги тісно пов'язане зі стійкістю уваги. Стійкість уваги характеризується тривалістю зосередження на об'єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою дії об'єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особис­тості - значущістю для неї діяльності, інтересом до неї. Сила ува­ги зменшується за несприятливих умов діяльності (шум, не­сприятлива температура, несвіже повітря) та залежно від міри втоми, стану здоров'я. Про силу уваги можна зробити висновок за частотою і тривалістю відволікань, які є мимовільними реагу­ваннями на різні випадкові подразники зовнішнього та внутрішнього походження. Стійкість уваги буває тривалішою за сприятливих умов діяльності, при усвідомленні важливості ви­конуваного завдання та терміновості його виконання, якщо ор­ганізації та методам праці властиві елементи, які активізують ро­зумову діяльність.

Зосередженість уваги та її стійкість у процесі діяльності можуть порушуватися: сила і тривалість зменшують­ся, увага слабшає, людина відволікається від об'єкта діяльності. Відволікання настає тоді, коли відсутні чинники, які сприяють зосередженості та стійкості уваги, про що вже йшлося. Несприят­ливі умови діяльності, важкі за змістом і способом виконання завдання, а також нецікаві, відсутність інтересу до змісту діяль­ності та вміння і навичок працювати прискорюють утому і відволікають увагу від об'єктів діяльності.

Особливо помітно відволікання уваги виявляється у розсіяних людей. Розсіяність - це негативна особливість ува­ги, яка зумовлюється ослабленням сили зосередженості. Фізіологічним підґрунтям її є слабкість збудження в ділянках ко­ри головного мозку. Люди, а особливо діти, яким властива слабкість уваги, постійно відволікаються, їхня увага швидко пе­реходить з предмета на предмет, не затримуючись на якомусь із них, їм важко зосередитися на чомусь одному більш-менш трива­лий час. Такі люди, переважно учні, потребують того, щоб їхню розумову діяльність підтримували засобами унаочнення, ак­тивізували збудженням інтересу до завдань, не затримували на одноманітному матеріалі та на одному різновиді сприймання - зоровому або слуховому. Чергування зорового, слухового та ру­хового різновидів сприймання сприяє подоланню розсіяності. Розсіяність виявляється і під час інтенсивного зосередження на чомусь. Але така розсіяність пояснюється глибиною зосередження, а не його слабкістю та поверховістю.

Рівень зосередженості уваги у процесі праці та навчання коливається. Ці коливання виявляються в періодичному зниженні та підвищенні зосередження. Періоди коливання, як свідчать дослідження психо­лога М. Ланге, становлять від двох-трьох до 12 секунд. Коливання пояснюються зниженням і підвищенням працездатності клітин кори великих півкуль головного мозку, які залежать не лише від внутрішніх умов (утоми, живлення мозку киснем тощо), а й від зовнішніх - одноманітності подразників, що знижує силу збудження клітин аналізатора в корі великих півкуль головного мозку. Але в умовах інтенсивної праці, її змістовності, позитивного став­лення до неї періоди коливання набагато збільшуються.

Відволікання уваги не слід плутати з її переключенням. ІІереключення уваги - це навмисне її перенесення з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність. Переключення може бути обумовлене або програмою свідомої поведінки (при переході від одного об”єкта, однієї дії до іншої внутрі певної діяльності), або необхідністю включення в нову діяльність відповідно до змінюючихся умов, або здійснюватись з метою відпочинку (коли попередня робота вже втомила людину). Фізіологічним підґрунтям переключення уваги є гальмування оптимального збудження в одних ділянках і виникнення його в інших.

Переключення уваги з одних об'єктів на інші вимагає належ­ного володіння власною увагою, усвідомлення послідовності дій та операцій з предметами, які потребують опрацювання, вміння керувати власною увагою, що здобувається у процесі діяльності.

Переключення уваги відбувається з різною швидкістю. Це за­лежить від змісту діяльності та індивідуальних особливостей лю­дини. Існують різновиди діяльності, в яких швидкість переклю­чення є вирішальною: у праці, наприклад у пілотів, водіїв, опера­торів, особливо в аварійних ситуаціях. Люди зі збудливим типом нервової системи швидше Переключають увагу, ніж із гальмівним. Як свідчать дослідження, швидкість переключення уваги дорівнює 0,2-0,3 секунди, тобто цього часу вистачає, щоб подолати інертність, яка настає у процесі роботи, і переключити­ся на інший об'єкт. У процесі вправляння у швидкості переклю­чення уваги можна добитися зменшення інертності нервових процесів мозку і поліпшити швидкість переключення на вико­нання інших дій та операцій.

Концентрація уваги може бути як вузькою, так і ширшою, ко­ли людина зосереджується не на одному, а на кількох об'єктах. За ширшої концентрації уваги відбувається її розподіл. Він вияв­ляється в тому, що людина одночасно виконує кілька різновидів діяльності. Можна, наприклад, слухати пояснення вчителя й за­нотовувати їх, виконувати певне завдання та слухати радіо. Пере­думова такого переключення полягає в тому, що одна дія - звич­на, виконується автоматично, а інша - за участю свідомості. При розподілі уваги одна діяльність пов'язана з осередком опти­мальної збудженості ділянки кори великих півкуль головного мозку, а інша, яка потребує меншої уваги, здійснюється ділянка­ми мозку з меншою збудливістю.

Здатність розподіляти увагу властива всім людям, але вона має індивідуальні особливості. Деяким людям важко зосереджу­ватися на двох різновидах діяльності, а дехто здатний одночасно виконувати кілька різновидів діяльності. Подейкують, нібито Юлій Цезар і Наполеон були здатні одночасно писати одне, чита­ти друге, слухати третє, говорити про четверте. Така здатність розподіляти увагу викликає сумнів. Мабуть, вони володіли вмінням дуже швидко переключати увагу з одного об'єкта на інший, а також великою автоматизованістю, звичністю окремих компонентів тих чи інших виконуваних ними дій. Саме це могло справляти враження одночасності їх виконання.

Увага людини різна за обсягом. Під обсягом уваги розуміють кількість об”єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Широта обсягу уваги залежить від спорідненості сприймано­го матеріалу, а також від вікових особливостей людини.

Якщо матеріал, який сприймається, легко асоціюється, тобто взаємопов'язується, то обсяг уваги збільшується. Дослідженнями встановлено, що, обсяг уваги дорослої людини при сприйманні непов'язаного за змістом матеріалу (незрозумілі сполучення літер, фігури, окремі літери) становить 4-6 об'єктів при сприй­манні його впродовж 0,1-0,2 секунди. Обсяг же уваги дітей при сприйманні такого самого матеріалу і за такої самої швидкості ек­спозиції дорівнює 2-3 об'єкти. Попереднє ознайомлення з матеріалом збільшує обсяг уваги.

Особливості прояву властивостей уваги залежать від ста­ну, інтенсивності, спрямованості та мотивації як пізнавальної, так і емоційно-вольової діяльності.

У процесі реальної діяльності властивості уваги виконують різні функції і перебувають між собою в різних відношеннях. Так, стійкість і концентрація нерідко порушуються під впливом переключення, останній може змінитися розподілом, який, у свою чергу, залежатиме від обсягу. Водночас кожна властивість має відносну самостійність: висока концент­рація уваги може поєднуватися зі слабким переключенням, що характер­но, наприклад, для неуважності зосереджених на якійсь проблемі людей.

У зв'язку з відносною самостійністю кожної з цих властивостей можна говорити про типи уваги. Відтак, увага може бути стійкою або нестійкою, з гарним чи поганим переключенням, вузьким чи ши­роким обсягом, ефективним чи неефективним розподілом.

Рівень розвитку і властивості уваги істотно позначаються на успіш­ності діяльності, наприклад навчальної. Проте це не озна­чає, що вчитель, викладач повинен лише привернути увагу учня чи студен­та до певного матеріалу. Їхня навчальна діяльність має бути побудована таким чином, щоб увага «йшла» за навчальними діями й обслуговувала процес їх виконання. Для цього навчальний матеріал доцільно подавати у вигляді задач, розв'язування яких передбачає і організацію уваги, і перехід її довільної форми у післядовільну.

5. При організації навчально-виховного процесу в школі необхідно враховувати особливості усіх видів уваги та її властивостей. Важливу роль у навчальному процесі відіграє мимовільна увага. Особливо велика роль мимовільної уваги у початкових класах, тому що у молодших школярів слабко розвинена здатність до довільного зосередження. Однак навіть у молодших класах будувати навчально-виховний процес тільки на основі цього виу уваги недоцільно. У шкільній практиці необхідно поєднувати довільну і мимовільну увагу і, спираючись на мимовільну, виховувати довільну.

Варто враховувати, що постійна підтримка уваги за допомогою вольових зусиль зв'язана з великою напругою і дуже втомлююча. Це і визначає особливе значення післядовільної уваги в процесі навчання. У зв'язку з тим, що вона спочатку виникає як довільна, необхідна чітка організація початкових етапів діяльності, процесу «входження» у роботу. Захопленість, характерна для післядовільної уваги, зв'язана з активністю особистості, формування якої залежить від представленості в діяльності елементів творчості. У шкільній практиці цьому сприяють проблемність навчання, використання творчих завдань і т.п.

Важливою умовою формування уваги школяра є правильна і чітка організація всього навчального процесу. Будучи однією з умов успішності навчання, увага в ньому і. формується.

Особливо велике значення навчальної діяльності для виховання довільної уваги. Шкільний вік є періодом її активного становлення. Увага учнів на уроці визначається особливостями його побудови, залежить як від змісту вивчаючого матеріалу, так і від способів його подачі вчителем. Жвавий, яскравий, динамічний і разом з тим послідовний, логічний виклад багатого за змістом і доступного для засвоєння матеріалу –важлива умова забезпечення уважності школярів на уроці.

Мобілізація уваги учнів зв'язана і з особливостями мови вчителя, її чіткістю і виразністю, темпом і т.п. Зосередженню сприяють оптимальна гучність голосу, його педагогічно доцільне варіювання в ході уроку (втомлює як голосна, так і дуже тиха мова, що викликає напруженість у слухачів). Важливе вміле використання інтонаційних засобів мови (психологічно виправдані паузи, правильно розставлені фразові наголоси і т.п.),

Велике значення для привертання уваги мають доцільне використання наочності (картин, муляжів, таблиць, схем; і ін.), демонстрація і самостійне проведення дослідів, застосування технічних засобів навчання. Важливо враховувати, що одноманітна, тривала, нетворча робота послаблює концентрацію уваги, знижує стійкість зосередження. Ще К. Д. Ушинський писав: «...Згубно діє на дитину занадто довга і постійна діяльність в одному напрямку». Тому необхідно, особливо в початкових класах, застосовувати різноманітні форми і методи навчання.

Велике значення для підтримки уваги і виховання звичок бути уважним має організація уроку: чіткий початок занять, наявність необхідних умов для роботи і т.п. Варто виділити темп ведення уроку. Жвавий, енергійний темп краще мобілізує увагу. При надмірно швидкому темпі можуть через поспішність з'явитися «помилки на увагу», при повільному темпі - робота не захоплює учня і створюються умови для відволікання. Темп проведення уроку залежить, звичайно, від змісту матеріалу, складності чи легкості його засвоєння, віку школярів. Істотну роль в організації уваги учнів відіграє послідовна, систематична вимогливість учителя. При організації уваги необхідно враховувати, що тривале слуховое зосередження є більш складнішим, ніж зорове. Для його підтримки необхідне використання «зорових опор» і зовнішніх практичних дій, наприклад складання плану по ходу сприйняття матеріалу. Оскільки довільна увага зв'язана зі спрямованістю особистості, вирішальне значення в її вихованні має формування стійких інтересів, виховання волі, свідомого і відповідального ставлення до навчальної діяльності. Включення учнів у різні види трудової діяльністі - кращий шлях формування довільної уваги.

Деякі психологи (П. Я. Гальпеін та ін.) розуміють увагу як особливу психологічну дію контролю. Вважається, що неуважність школярів зв'язана з неповноцінним формуванням функцій контролю в умовах, коли він складається стихійно. У зв'язку з цим задачі планомірного виховання уваги бачаться як постійне цілеспрямоване формування автоматизованих дій розумового контролю.

Важливою умовою успішного здійснення навчально-виховного процесу є врахування вікових і індивідуальних особливостей уваги школярів. Так, наприклад, причинами недостатньої зосередженості в молодшому шкільному віці можуть бути недостатня інтелектуальна активність, несформованість навичок і умінь навчальної діяльності, незміцніла воля дитини. У педагогічній практиці важливо враховувати й індивідуальні особливості зовнішнього прояву уваги. За зовнішніми ознаками -специ-. фічній позі, виразу обличчя і спрямованості погляду можна визначити спрямованість уваги і ступінь її зосередженості. Якщо, наприклад, погляд учня спрямований на вчителя, корпус трохи спрямований уперед, чоло злегка зморщене, а губи стиснуті, можна припустити, що він уважний. Однак ці зовнішні показники можуть не відповідати дійсній спрямованості зосередження. Тому поряд з «дійсною уважністю» виділяють «удавану уважність», а також «дійсну неуважність» і «удавану неуважність» . Так, зовні уважний учень іноді не в змозі повторити тільки що поставлене питання вчителя, продовжити відповідь товариша і т.п. При цій удаваній уважності учень може або свідомо, прийнявши позу уважного слухача, займатися сторонніми справами, чи мимоволі зосереджуватися на власних думках, спогадах. Так звана удавана неуважність може виявлятися як у надмірній рухливості учня, так і в пасивності, зовнішній байдужності до уроку. Однак в обох випадках учень може бути досить уважним і фактично брати участь у роботі класу. У цьому випадку школяр, наприклад, може вільно відповісти на запитання вчителя, хоча останньому здавалося, що він відволікався.

ЛЕКЦІЯ 3: ПРИРОДНИЧО-НАУКОВІ ОСНОВИ ПСИХОЛОГІЇ

1. Класичні напрями розвитку психології: біхевіоризм, психоаналіз, гештальтпсихологія.

2. Сучасні напрями розвитку психології:, гуманістична психологія, екзистенційна психологія, когнітивна психологія , генетична психологія.

3. Галузі сучасної психології.

4. Етапи становлення психології як науки. Виникнення і розвиток психології в Україні.

Основні поняття теми: біхевіоризм, психоаналіз, гештальтпсихологія, гуманістична психологія, екзистенційна психологія, когнітивна психологія, генетична психологія