Текс лекції на тему 10 «Емоційно0волова сфера особистості. Психологія емоцій, почуттів та переживань людини. Воля та психологічні засади її виховання»

1. Поняття емоцій. Теорії емоцій.

2. Функції та властивості емоцій.

3. Форми емоційних переживань.

4. Типи емоційної спрямованості особистості.

5. Значення емоційної саморегуляції в особистісному становленні.

Література

1. Поняття про емоції. Теорії емоцій.

Людина як суб’єкт практичної і теоретичної діяльності, який пізнає і змінює світ, не є ні безпристрасним споглядачем того, що відбувається навколо неї, ні таким же безпристрасним автоматом, що виконує ті чи інші дії. Вона переживає те, що з нею відбувається і нею здійснюється. Вона ставиться певним чином до того, що її оточує. Переживання цього ставлення людини до оточуючого становить сферу емоцій.

Емоції – це специфічна форма взаємодії людини з навколишнім світом, з середовищем, спрямована на пізнання світу та свого місця в ньому через саму себе. Емоції – це стани, пов’язані з оцінкою значущості для індивіда діючих на нього факторів, які виражаються перш за все у формі безпосередніх переживань задоволення чи незадоволення його актуальних потреб.

Схожість впливу потягів і емоцій на інтелектуальні про­цеси, їх структурна подібність з боку фізіології та аналогічність впливу на психіку почуттів, пов’язаних з потягами і емоціями, дає підстави для об’єднання їх в один загальний термін – афективність.

Згідно з трьохвимірною теорією емоцій В. Вундта, в емоціях присутні по­лярність приємного і неприємного, протилежності напру­ження і розрядки, збудження і пригніченості. Поряд із збуд­женою радістю (радістю-тріумфом) існує радість спокійна (радість-умиротворення, радість-зворушення) і радість на­пружена (радість палкої, жагучої надії, радість тремтливого очікування). Відповідно існують напружений смуток (триво­га); збуджений смуток, близький до відчаю, і тихий сум, в якому відчувається розрядка, смуток, що тяжіє до меланхолії.

Висновки Вундта близькі до теорії дифереційих емоцій К. Ізарда. Власний досвід підказує людині, що саме вона відчуває: щастя, печаль чи вона знає, що вони відрізняються за внутрішніми переживаннями і за зовнішнім виглядом. Водночас емоції взаємодіють одна з одною, а також із перцептивними, когнітими, моторними процесами і впливають як на них, так одна на одну. Радість послаблює страх, печаль посилює відчай.

Названі особливості виступають характеристиками емоцій. Це якісні характеристики: знак — позитивні чи негативні, модальність — страх, гнів, радість, сором і т. д. І кількісні: сила — слабкість як збудженість та пригніченість, інтенсивність, що визначається через напруженість — розрядку .

Відчуття емоційних органічних змін не обмежується усвідомленням (визначенням) задоволення — незадоволення, а спирається на диференціацію цих змін, насамперед температурних реакцій, м'язових (похолов, закляк від страху, ста­до гаряче від думки про радість зустрічі тощо). Емоції виявляються в різноманітних периферичних змінах, що охоплють усі органічні функції і відображаються на внутріш­ніх, вісцеральних процесах, від яких залежить життя організму. Спираючись на такі емоційні прояви, фізіологи, зокрема Кеннон, підкреслювали позитивну пристосовуючу роль емоцій; емоції приводять організм у стан готовності до термінового витрачання енергії, мобілізуючи всі його сили, які будуть використані, наприклад, при страхові, гніві чи болю. У філогенетичному та індивідуальному розвитку людини породжені емоціями вісцеральні реакції, залишаючись сте-реотипними, вже не відображають специфічних тих чи інших емоцій, які виникають у процесі життєво важливих актів взаємодії людини з середовищем. Складна інтелектуальна робота може бути дезорганізована сильним емоційним збудженням, бо емоції втрачають свій адаптивний ха­рактер. Досить різні емоції, такі як страх і гнів, супроводжуються вісцеральними змінами (виділення адреналіну тощо). Тому вісцеральні реакції не можуть пояснити емоції за їхніми специфічними рисами.

Фізіологічний механізм емоцій не зводиться до периферичних процесів. Досліди В. Кеннона і Ч. Шерінгтона над оперованими кішками і собаками (після видалення частини симпатичної нервової системи, роз'єднання мозку та його соматичних зв’язків тварини продовжували відчувати страх, задоволення, гнів) свідчать, що вісцеральні прояви емоцій настають після мозкового процесу, пов'язаного зі свідомим психічним процесом. Емоції включають процеси, які відбуваються як у підкіркових центрах, так і в корі великих півкуль, процеси, пов’язані передусім з діяльністю гіпоталамуса, лімбічної системи.

Вивчаючи роль периферичних реакцій в емоціях, В. Джемс (1894) і Г. Ланге (1895) побудували так звану периферичну теорію емоцій. Згідно з цією теорією емоція — це усвідомлення тілесного збудження, яке ми відчуваємо безпосередньо після сприймання факту, який це збудження викликає. Зовнішні враження чисто рефлектор­но, без участі вищих центрів, спричинюють зміни в орга­нізмі. Подальше їх усвідомлення шляхом проекції на кору головного мозку і становить емоцію. Прихильники пери­феричної теорії, виходячи з тези, що без вегетативних вісце­ральних реакцій немає емоцій, перебільшують роль орга­нічних змін в емоціях (“ми відчуваємо сум, тому що плаче­мо, розлючені, бо б'ємо іншого, боїмося, бо тремтимо”), що призводить до хибного висновку про периферичну зумов­леність емоцій.

За визначенням К. Ізарда (1980), емоція — складний про­цес, що має нейрофізіологічний, нервово-м'язовий і фено­менологічний аспекти. Нейрофізіологічний аспект визна­чається електричною активністю нервової системи (кори, гіпоталамуса, лімбічної системи). Нервово-м’язовий — це насамперед мімічна діяльність, вторинно-пантомімічні, віс­церально-ендокринні, іноді голосові реакції. На феномено­логічному рівні емоція виявляється як переживання, що має безпосередню значущість для суб'єкта.

Зміни електричної активності нервової системи можуть спостерігатися на різних рівнях активації (сприймання об'єк­та, розв'язання розумової задачі, аналіз конфлікту в процесі спілкування). Наявність емоції, рівень емоційності визна­чається, крім того, двома іншими чинниками: 1) наскільки включається симпатична нервова система, яка регулює різ­номанітні периферичні зміни в діяльності внутрішніх орга­нів, тобто тілесні зміни, що відбуваються при емоціях; 2) які переживання виникають на основі значущості ситуації для суб’єкта. Але таке розчленування досить умовне. Емоції хо­ча й чуттєві у своїй основі, але, на відміну від сприймання, не наочні, відображають не предмет чи явище предметного світу, а внутрішній стан суб’єкта. Тому вони надзвичайно інтимні, лабільні. Як тільки ми звертаємо увагу на свої тілесні зміни або переживання — емоції змінюються.

Таке розуміння особливостей емоцій співзвучне з гештальттеорією емоцій (Крюгер, 1930). Суб’єкт, що переживає емоцію, не може не звернути на неї увагу. Але звернувши увагу, скажімо, на радість, ми втрачаємо радість як емоцію з її інтенсивністю, вираженістю (напруженістю). Тією мірою, якою цілісне емоційне явище розчленовується так, що його частина або окремі моменти починають виступати відносно відокремлено і чітко, вони (за інших рівних умов) утрачають свою інтенсивність і виразність. Два переживання не мо­жуть відчуватися точно в один і той самий момент, вони існують лише послідовно. Будь-які зміни в змісті свідомості впливають на емоційні переживання, змінюючи їх характер, інтенсивність.

Згідно з інформа­ційною теорією емоцій П. В. Сімонова, емоція — це відобра­ження відношення між величиною потреби та ймовірністю її задоволення в даний момент. Зв'язок інформації та емоції П. Сімонов показав у вигляді логічної формули:

Е = П (Н - С),

де Е — емоція, П — потреба, Н — інформація, необхідна для задоволення потреби, С — інформація, якою суб'єкт володіє. З цієї формули випливає:

1) Е = 0, коли П = 0;

2) Е = 0, коли Н = С;

3) Е = mах, коли С = 0.

Отже, емоції заповнюють дефіцит інформації, необхідної для досягнення цілі, тобто для задоволення потреби. Варто зауважити, що теорію П.В.Симонова піддав серцозній критиці Б.І.Додонов.