обрання монарха є країни, в яких монархи обираються (МалайськаФедерація).

47. Особливості конституційно-правового статусу президента в зарубіжних державах (навести не менше 5 прикладів).

Президе́нт (лат.sid-сидіти) — глава держави в країнах з республіканською або змішаною формою правління.Виборний президент

• Це є посадова особа, яка законно обіймає цю посаду протягом певного терміну, обрана на прямих чи непрямих виборах;

• На пост глави держави може бути обраним будь-який громадянин, який відповідає встановленим в конституції і законі вимогам;

• Відомий інститут пожиттєвого президентства, але це виняток із загального правила.

• президент здійснює свої повноваження на основі мандата, отриманого за результатами виборів (прямих або непрямих ). Здебільшого їхні повноваження як глави держави є тотожними.

У президентських республіках президент володіє обширними фактичними повноваженнями:

• президент обирається позапарламентським шляхом непрямих виборів;

• дострокове усунення президента від посади можливо лише в двох випадках: визнання його винним судом імпічменту або відхід у відставку;

• будучи „главою виконавчої влади“, він формує уряд;

• ніякої відповідальності перед парламентом кабінет не несе, він очолюється президентом і фактично грає при ньому роль дорадчого органу. Хоча президент позбавлений права розпуску парламенту, він наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому активно впливати на всю законодавчу діяльність парламенту;

• з числа повноважень найважливіше — це право звернення до парламенту з посланнями. Поряд з цим президент сам є найважливішим нормотворчих органом.

У парламентських республіках:

• президент є главою держави, але не главою виконавчої влади, як у президентській республіці. Виконавча влада належить главі уряду (прем'єр-міністру, канцлеру), який і має всі необхідні державно-владні повноваження для здійснення урядової політики;

• президент обирається або парламентом, або колегією, спеціально сформованою для його обрання з обов'язковою участю членів парламенту (ФРН, Індія), тобто його влада похідна від парламенту;

• президент призначає главу уряду, але не на власний розсуд, а з числа лідерів партії чи коаліції партій, які мають більшість місць у парламенті або його нижній палаті. В іншому випадку уряд може не отримати вотум довіри в парламенті (це необхідна процедура для парламентської республіки) і не буде сформована. Члени уряду призначаються президентом за рекомендацією голови уряду;

• ключова ознака парламентської республіки — політична відповідальність уряду перед парламентом, а не перед президентом. Відповідальність ця найчастіше солідарна: недовіра голові уряду тягне за собою відставку всього уряду. У разі винесення вотуму недовіри або відмови у довірі уряд або іде у відставку, або президент, не приймаючи відставки уряду, може розпустити парламент (нижню палату) і призначити дострокові вибори;

• президент не несе відповідальність за діяльність уряду. Вона покладена на главу уряду;

• президент не може на власний розсуд відправити у відставку главу уряду, але за рекомендацією голови уряду може відправити у відставку будь-якого члена уряду;

• в законодавчій області президент парламентської республіки наділений правом законодавчої ініціативи, погодженої з урядом;

• акти, які видаються президентом, потребують контрасигнатури, тобто підпису прем'єр-міністра або міністра, які і несуть за них відповідальність. Без такого підпису акти президента недійсні. У парламентській республіці ключова фігура в державі — голова уряду

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська, парламентсько-президентська, президентсько-парламентська) — форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: Як і у президентській республіці главу держави обирає народ, шляхом прямих виборів або колегією виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці:

• (можливість втручання у законотворчий процес як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти);

• свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках);

• президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту;

• президент, як правило, є головнокомандувачем збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади;

• уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку.

У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

48. Способи обрання президентів зарубіжних країн

Нині у зарубіжних країнах склалося кілька способів обрання президентів: прямі, посередні, внутрішньопарламентські вибори.Спосіб об­рання президента має велике політичне значення, впливає на відносини президента з парламентом і урядом.

Під час прямих виборів президента (Наприклад, прямі вибори передбачені в більшості країн Латинської Америки: Мексиці, Чилі, Перу, Колумбії, Коста-Риці; в азіатських країнах: Філіппінах, Єгипті; у Європі –Франція, Австрія, Болгарія, Польща, Румунія, Чехія) У цьому випадку президент одержує свій мандат– безпосередньо з рук народу. Тому його легітимність і повноваження є найбільш вагомими. Це дозво­ляє йому проводити незалежний від парламенту політичний курс, а за певних обставин навіть діяти всупереч волі парламенту, тому у деяких країнах, побоюючись "надто великої ваги" президента, спеціально вводили непрямий спосіб обрання – за допомогою парламенту. Такі побоювання не безпідставні, тому що обраний президент практично незалежний від парламенту і може протиставити себе законодавчому органу, а іноді й стати над парламентом, підкорити його собі, змінивши тим самим баланс влади на свою користь, порушити рівновагу між владою. У таких випадках демократична форма правління перетворюється в режим особистої, авторитарної влади.

Загальнонаціональні вибори президента, у свою чергу, можуть відбуватися заоднотуровою системою відносної більшості, коли переможцем стає кандидат, який набрав найбільшу, у порівнянні з іншими, кількість голосів, або за двохтуровою системою абсолютної більшості, де до другого туру проходять два кандидата, які отримали найбільшу кількість голосів у першому турі. Ступінь легітимності президента, якого обрано відносною більшістю голосів зазвичай є нижчою, ніж за умов обрання в два тури. Це пов’язано з тим, що обраним на посаду може виявитися той кандидат, який має підтримку лише третини виборців. Наприклад, саме так відбулося на президентських виборах у Мексиці в 2006 році, після чого до виборчого законодавства були внесені зміни з метою впровадження двохтурової системи.

Загальнонаціональні вибори президента проходять у 20 європейських країнах: Азербайджані, Вірменії, Білорусії, Болгарії, Грузії, Ірландії, Ісландії, Казахстані, Кіпрі, Литві, Македонії, Польщі, Португалії, Росії, Румунії, Словенії, Україні, Фінляндії, Франції, Хорватії.

У президентських республіках застосовуються й непрямі вибори (США, Аргентина). У цьому випадку виборці обирають колегію вибірників, яка потім від імені виборців у другому турі обирає президента.У США кожний штат обирає кількість виборщиків, що дорівнює загальній кількості сенаторів і представників, яких штат має право направляти до Конгресу.

Посередні вибори президента, як і прямі, створюють для гла­ви держави можливість бути незалежним від парламенту. Про це свідчить той факт, що найширше право вето в зарубіжних країнах викори­стовують ті президенти, які стали главами держав внаслідок пря­мих або посередніх виборів (США, Франція, Польща).

Практично у всіх країнах, де президент обирається прямими або непрямими виборами, він має реальну широку владу. Такий тип виборів називають позапарламентським способом обрання глав держав.

У парламентарних республіках, як правило, президент обирається шляхом багатоступеневих виборів. Найчастіше це двоступеневі вибори, іноді – триступеневі.

Є три варіанти обрання глави держави президента в парламентарній республіці.

1. Президент обирається тільки парламентом, і жодні інші посадові особи й представники представницької влади в цій процедурі участі не беруть. Такою є система обрання президента в Туреччині, Ірані, Ізраїлі.

2. Для обрання президента з депутатів парламенту й представників органів місцевого самоврядування створюється спеціальна виборча колегія. Це представники різних рівнів представницької влади. Класичним прикладом є Італія. Президент Італійської Республіки обирається на спільному засіданні обох палат парламенту. До членів парламенту приєднуються представники від областей (по три від області). Найменша область – Валле д'Аоста – посилає одного представника. Практично глава держави обирається членами обох палат парламенту, оскільки представників від областей лише 58, а парламентаріїв – 935. Так чи інакше, у процедурі виборів президента бере участь не тільки вища представницька, а й регіональна влада. Це зроблено, можливо, спеціально для того, щоб президент менше залежав від парламенту, оскільки в його виборах брали участь і представники регіонів. До речі, італійці встановили найсолід-ніший віковий ценз для кандидата на посаду президента. Президентом Італії може бути особа не молодша за 50 років.

3. У деяких федеративних державах для обрання федерального президента формується особлива колегія, що складається з депутатів федерального парламенту і представників суб'єктів федерації. Ця модель дещо схожа на італійську, але в Італії представництво здійснюється від територіальних утворень (областей), а в цьому випадку представництво від державних утворень – суб'єктів федерації. Прикладом може бути ФРН, де федеральний президент обирається Федеральними зборами, які складаються із членів Бундестагу (нижньої палати парламенту) і представників земель, обраних законодавчими органами земель (ландтагами) за принципом пропорційного представництва. Для обрання президента потрібна абсолютна більшість голосів від членів Федеральних зборів.

Внутрішньопарламентський спосіб обрання президента є од­нією з конституційних гарантій того, що глава держави не проти­ставлятиме себе парламенту, не прагнутиме до розширення своїх повноважень у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності. Цьому сприяє і контрасигнатура актів глав держав у всіх парламентар­них республіках

Обирають президента у парламенті такі країни, як Австрія, Албанія,  Греція, , Італія, Молдова, , Німеччина, Словаччина, Туреччина, Угорщина, Чехія, Швейцарія. За звичай обрання президента відбувається за парламентської форми правління – парламентом, а за президентської – народом.

46. Поняття парламенту, його сутність.Види парламентів зарубіжних країн за структурою.

Парламент – це виборний колегіальний орган держави, тобто це вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати важливі суспільні відносини головним чином шляхом прийняття законів, здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб.

Парламент може бути наділений також іншими повноваженнями.Не у всіх країнах парламент є єдиним законодавчим органом, так закони можуть видавати й інші органи (Індонезія, Китай), абсолютні монархи (Оман), а також акти, які мають силу законів можуть видаватися органами виконавчої влади на основі делегування їм повноважень парламентом чи на сонові належної їм за конституцією влади.

Значення парламенту в сучасному суспільстві величезне. Він є виразником інтересів різних політичних сил, ареною пошуку компромісів.

Ознаки:

*виборність *колегіальність *постійно діючий *вищий о-н * двопалатний/однопалатний.

Сучасні парламенти складаються з однієї або двох палат, хоч історії відомі випадки більшого числа палат. За Конституцією Югославії 1968 р. (у редакції 1968 р.) число палат дорівнювало шести. У ПАР, що ґрунтувалася на принципі "апартеїду", тобто на принципі роздільного існування рас, був три-палатний парламент, палати якого формувалися за расовим принципом.

Спочатку (історично) парламент був однопалатним. Британський парламент – родоначальник усіх сучасних парламентів – став двопалатним лише у середині XIV ст. Палата лордів представляла аристократію, а палата громад – буржуазію. Двопалатна структура в Англії та інших країнах старої парламентської системи гарантувала від поспішних рішень нижньої палати, убезпечувала аристократію від несподіванок. Традиційно верхня палата була більш консервативною, захищаючи традиції, нижня – більш демократичною і прогресивною. Вони становили певний баланс.

Однопалатна система парламенту (НП: Угорщина, Вірменія, Ізраель, Ісландія, Сербія, Молдова) є характерною для мононаціональної держави, що займає, як правило, невелику територію. Джерела її виникнення різноманітні. В одних країнах однопалат¬на структура парламенту була встановлена разом з утворенням незалежної держави. Після Другої світової війни від двопалатної структури парламенту відмовилися Греція, Данія, Швеція, Португалія, Туреччина.

Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною дер¬жавою, що має у своєму складі верхню палату.

Основний сенс розподілу парламента на дві палати може бути в:

•необхідності забезпечити як пропорційне представництво всього населення країни, так і рівне представництво окремих територій незалежно від їх розміру.;Там, де встановлена федеративна форма державного устрою, практично завжди існує спеціальна друга палата для представництва суб'єктів федерації. Такий порядок діє у США, Австралії, Австрії, Венесуелі, Індії, Мексиці та ін. У ряді унітарних держав друга палата іноді також утворюється за принципом територіального представництва. Такий тип других палат в Італії, Франції, а також в Іспанії, де в Сенаті представлено й звичайні територіальні одиниці, і автономні одиниці, які входять до складу держави. 

•забезпеченні більшого консерватизму в прийнятті законодавчих рішень. Як правило, верхня палата формується меньш демократичним шляхом, ніж нижня: для її членів встановлюєтся більш високий віковий ценз, вона може обиратися не напряму населенням, а, наприклад, регіональними органами влади, також, вона може складатися з осіб, які не обираються зовсім. В результаті верхня палата більш схильна займати позиції, близькі уряду країни, або спрямовані на недопущення різких змін.

Двопалатні парламенти діють переважно в країнах Європи і Америки. Вони існують, зокрема, в Мексиці, Бразилії, Аргентині, Канаді, США, Росії, Великобританії, Німеччині, Франції, Польщі, Іспанії, більшості колишніх британських колоній.

На думку деяких політологів і державознавців, однопа­латний парламент більше відповідає демократичному устрою та однонаціональному складу населення. Він простіший та ефективніший, законодавча процедура не настільки складна,як у двопалатному парламенті. Нижні палати двопалатних парламентів і однопалатні парламенти формуються, як пра­вило, шляхом прямих виборів.

47.Вихідні засади концепції народного представництва.

Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (безпосередня і представницька демократія).

Безпосередня (пряма) демократія - це пряме здійснення влади народом у загальнодержавному або місцевих масштабах (народне волевиявлення). Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум.

Представницька демократія - це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція народного представництва розроблена Джоном Стюартом Мілем і означає, що народ здійснює свою владу через виборні органи державної влади.

Вихідні засади концепції народного представництва:•законодавча влада здійснюється лише виборним органом(народ як носій суверенітету уповноважує парламент здійснювати від його імені законодавчу владу; з цією метою народ обирає до парламенту своїх представників — депутатів, сенаторів)•акт представника має таку ж юридичну силу як і суб’єкта, якого представляє •депутат є представником усієї нації, а не конкретного виборчого округу.

Концепція народного представництва, розроблена в XVIII-XIX ст., базується на таких вихідних положеннях:

1.  народне представництво засновується конституцією.

2.  Орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу владу від імені народу - носія суверенітету - за його уповноваженням.

3.  Парламент складається з депутатів, які вільно обрані народом (представників народу).

4. Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандата).

5.  Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи.

6. Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.

51. Зміст представництва нижньої та верхньої палат бікамерних парламентів.Види верхніх палат парламентів зарубіжних держав.

Двопалатна структура парламенту властива як унітарним, так і федеративним державам, проте принципи формування верхньої палати федеративної країни відмінні, порівняно з унітарною дер¬жавою, що має у своєму складі верхню палату. Нижня палата зазвичай представляє населення всієї країни, верхня палата представляє конкретні територіальні одиниці і складається з рівної кількості депутатів від кожного суб'єкту федерації або пропорційно до кількості населення регіону.Для переважної більшості федеративних держав двопалатний парламент вважається майже обов´язковою ознакою. Такий зв´язок федеративного устрою з двопалатними парламентами пояснюється тим, що ідея розподілу парламенту на дві палати багато в чому була зумовлена намаганням поєднати в одному представницькому органі загальнонаціональні інтереси та інтереси суб´єктів федерації.

НП:Федеральні Збори РФ складається з двох палат - Ради Федерації (верхня палата) й Державної Думи (нижня палата). Державна Дума представляє інтереси народу Росії у цілому і обирається на чотири роки, термін повноважень Ради Федерації не визначений. Рада Федерації не обирається, а формується відповідно до порядку, що визначаються спеціальним федеральним законом. Її членами стають по одному представнику, призначеному законодавчим органом, і представнику, призначеному головою виконавчого органу (за погодженням із законодавчим органом) влади кожного субєкта Російської Федерації. Оновлення Ради Федерації відбувається за принципом ротації: у міру переобрання посадових осіб, що представляють субєкти федерації.

Багато держав, які на конституційному рівні проголошено унітарними, вже тривалий час мають двопалатні парламенти. Найбільш показовим прикладом такої політико-правової конструкції «унітарна держава — двопалатний парламент» може бути Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія, Норвегія, Польща та ін. Палати парламенту розрізняються за складом, порядком формування, повноваженнями. Як правило, одна з палат є верхньою, інша — нижньою. Це означає, що закони спочатку приймаються нижньою палатою, а потім надходять на ухвалення верхньою. Верхня палата зазвичай не має права вносити в закон зміни, її задача — прийняти аба відхилити його. На практиці це призводить до того, що політично більш важливою є нижня палата, оскільки в ній відбувається основне обговорення кожного законопроекту. Крім того, зазвичай саме перед нижньою палатою звітує уряд країни. В той же час якщо у президента або голови уряду є право розпустити парламент, воно, як правило, розповсюждується лише на нижню палату.Як правило, верхня палата формується меньш демократичним шляхом, ніж нижня: для її членів встановлюєтся більш високий віковий ценз, вона може обиратися не напряму населенням, а, наприклад, регіональними органами влади, також, вона може складатися з осіб, які не обираються зовсім. В результаті верхня палата більш схильна займати позиції, близькі уряду країни, або спрямовані на недопущення різких змін.

НП: У ВБ Верхня палата, Палата лордів, в основному, складається з призначених членів: Лордів духовних — це духовенство англіканської церкви, та Лордів світських — членів  перства.Раніше це були спадкові пери, що володіли титулами герцога, маркіза, графа, віконта або барона.Відповідно до Акту про Палату Лордів 1999 року, лише довічне перство (тобто, перство, що не спадкується) автоматично дає право його власнику засідати у Палаті лордів. 

Однак у деяких державах прямими виборами обираються члени як до нижньої, так і до верхньої палати.

НП:Польський парламент складається з двох законодавчих органів. Першим є Сейм, тобто нижня палата, другим – Сенат, тобто верхня палата. У Сеймі засідають 460 депутатів, в Сенаті 100 сенаторів. Сенатори обираються всенародним голосуванням на чотири роки. Вибори в Сенат проходять одночасно з виборами до Сейму. У 1989-2010 роках діяв порядок, за яким у кожному виборчому окрузі обиралося кілька сенаторів (від 2 до 4 залежно від чисельності населення), які набрали найбільшу кількість голосів. У 2010 році були прийняті поправки, відповідно до яких сенатори обираються по більш дрібних одномандатних округах в один тур.

Види верхніх палат парламентів зарубіжних держав.

- сильні – без згоди верх. палати закон не приймається(США)

- слабкі – може лише відтермінувати прийняття рішення( ВБ, Сенат Польщі)

+ за способом формування:

-призначення ( РФ; Ямайка і Канада - членів сенату призначає генерал губернатор і затверджує ПМ).

-членство за власним правом( ВБ-пери, Бельгія-повнолітні діти монарха) чи за посадою ( всі колишні президенти Італії овічно)

-прямі вибори(Чехія, Румунія, Польща)

-непрямі вибори( Франція, Австрія, Індія).

49. Форми парламентського контролю за діяльністю уряду

Конституції розрізняють дві форми відповідальності уряду: політичну й судову( юридичну). Політична відповідальність уряду перед парламентом полягає в тому, що фактично парламентська більшість оцінює діяльність уряду виходячи з інтересів партійно-політичних сил у парламенті. Тобто, уряд здійснює свої функції доти, доки його діяльність задовольняє парламент. Політична відповідальність означає висловлення недовіри уряду (колективна (солідарна) відповідальність) або його окремим міністрам( індивідуальна), внаслідок чого вони мають залишити посади, які обіймають. За загальним правилом оголошення недовіри прем'єр-міністру тягне відставку всього уряду (Албанія, Ірландія, Латвія, Німеччина, Україна, Швеція). 2)юридична відповідальність уряду - це відповідальність окремих членів уряду за вчинення ними правопорушення під час виконання своїх посадових обов'язків. Характерною рисою такої відповідальності є те, що вона завжди індивідуалізована, тобто до відповідальності притягаються лише окремі вищі посадові особи, а не уряд в цілому.

В загальному формами контролю за діяльністю уряду є : постановка питан­ня про довіру за ініціативою уряду; пропозиція депутатів про ви­раження уряду недовіри;інтерпеляція; усні та письмові запитан­ня; спеціальні форми парламентського контролю.

Група депутатів може внести резолюцію недовіри уряду, за яку має висловитися абсолютна більшість депутатів.

Інтерпеляція( у багатьох країнах у формі запитів) являє собою звернення у письмовій формі групи депутатів до уряду з вимогою надати інформацію з найважливі­ших питань внутрішньої та зовнішньої політики або з будь-якого конкретного питання, що має загальнодержавне значення. Відповідь уряду обговорюється на пленарному засіданні палати і може завершитися прийняттям резолюції недовіри.

Запитання письмові та усні є, як правило, засобом одержання інформації, надання палаті тих або інших документів, критики діяльності уряду в цілому або окремих міністрів. Відповідають, зазвичай, усно чи письмово, негайно або на наступному засіданні.Для оголошення усних запитань у парламентах за звичай встановлюється спецiальний час. У Великобританiї вiдповiднi процедури вiдбуваються у так звану годину запитань: усним запитанням i відповiдям на них вiдведено годину на початку щоденних засiдань палатигромад, крiм тих, що вiдбуваються у п'ятницю. В Австрiї та ФРН кожне засiдання нижнiх палат починається з години, коли члени уряду вiдповiда-ють на уснi запитання депутатiв. В iталiї для цього вiдведено щодня по сорок хвилин у нижнiй палатi парламенту i один день засiдань щотижня у верхнiй палатi. 

Для вiдповiдей на письмовi запитан-ня члени уряду завжди мають певний час. Наприклад, у Бельгiї, Францiї та Фiнляндiї вiдповiдi на письмовi запитання належить давати не пiзнiше, нiж через тридцять днiв. В iталiї вiдповiдi на письмовi запитання дають не пiзнiше двох тижнів, Японії- тиждень. Депутатськi запитання є засобом отримання необхiдної iнформацiї. Вони не тягнуть за собою будь-яких санкцій.

Ще однiєю формою контролю з боку представницького органу за дiяльнiстю уряду є робота омбудсмана - спецiальної посадо-вої особи, до компетенцiї якої входить розгляд скарг громадян на дiяльнiсть органiв влади i посадових осiб. Водночас омбудсман звичайно має право з власної iнiцiативи здiйснювати перевiрку законностi актiв уряду.

Контроль за діяльністю виконавчої влади (уряду, міністрів, підпорядкованих їм структур) може виражатися в таких формах:

1. Питання до уряду (до прем’єр міністра, міністрів та інших вищих органів держави та вищих посадових осіб) на засіданнях парламенту. Питання, як правило подаються наперед. Питання, вимоги, прохання можуть бути висловлені депутатом до того чи іншого міністра і в порядку переписування, на зустрічах, а не на пленарному засіданні. В президентських республіках, дуалістичних монархіях ця форма контролю як правило не застосовується, хоча є і винятки (Єгипет).

2. Дебати по наперед визначеним питанням та з політики уряду. Тему дебатів як правило пропонує опозиція, але уряд також може ініціювати тему, особливо для підтримки громадськості. Дебати не мають цілі винесення рішення з оцінкою діяльності уряду.

3. Інтерпеляція використовується лише у парламентських республіках і монархіях, а також в деяких напівпрезидентських республіках. Вона передбачає постановку як4огось важливого питання на засіданні, за яким слідує пояснення міністра (глави уряду), обговорення і прийняття рішення шляхом голосування. Незадовільна оцінка відповіді, висловлення недовіри можуть мати наслідком відставку міністра чи уряду, а також уряд може через главу держави розпустити парламент. Порівняно із запитаннями подача інтерпеляцій значно ускладнена, вимагається велика кількість підписів, встановлені жорсткі строки їх подачі та обговорення.

4. Постановка питання про вотум недовіри і винесення резолюції про засудження уряду. Це питання вирішується голосуванням. Як правило такі питання виносить опозиція, але й уряд може ставити таке питання, пов’язуючи його з прийняттям якого-небудь закону, а в іншому випадку погрожує своєю відставкою. Така відставка не завжди бажана для деяких членів опозиції, оскільки при виборах нового парламенту депутати не завжди впевнені, що зможуть попасти в нього, так само й опозиція не зажди впевнена, що зможе перемогти на наступних виборах. Вотум недовіри практично неможливий в дуалістичних монархіях та президентських республіках, де уряд формує глава держави на власний розсуд. В напівпрезиденських республіках такий захід якщо й можливий, то надто ускладнений. Інколи при вотумі недовіри навіть одному міністру у відставку може піти весь уряд (колективна відповідальність у Данії).

5. Доповіді і звіти уряду та міністрів про свою діяльність на засіданні палат. В парламентських республіках та монархіях ці доповіді та звіти мають часто формальний характер, оскільки уряд має підтримку більшості у парламенті, який і формує уряд, тобто за результатами таких слухань незадовільної оцінки діяльності уряду та відставки уряду практично не буває. В президентських же республіках під час таких доповідей та звітів можуть бути присутніми й представники інших державних органів.

6. Парламентські слухання активно використовуються в президентських і напівпрезидентських республіках. Особливо ефективними вони є в США. Вони організовуються постійною комісією парламенту і мають на меті привернути увагу громадськості, державних органів до важливих питань, на них запрошуються представники виконавчої влади, відомі громадські діячі, вчені, експерти та ін. Обов’язкові рішення на слуханнях не приймаються.

7. Парламентські розслідування здійснюються спеціальними комісіями, які мають доступ до всіх секретних документів. Всі посадові особи та громадяни повинні з’являтися за викликом таких комісій і давати покази. В США в 1974 році таке розслідування привело до першої в історії відставки Президента Р. Ніксона.

8. Діяльність парламентських комісарів та інших органів при парламенті, які здійснюють контроль за законністю у збройних силах, в сфері екології, з питань рівності мов і т.д. Вони не мають розпорядчих повноважень, але здійснюють щорічну доповідь парламенту про стан законності, про недоліки в організації управління у певній сфері, можуть звернутися в органи юстиції із вимогою порушити кримінальну справу у випадках грубих порушень закону посадовими особами, а в деяких країнах і счамі можуть порушити таку справу. Інколи вони зобов’язані слідкувати за дотриманням етикету поведінки посадовими особами.

9. Скликання спеціальних засідань парламенту для контрою за діями органів виконавчої влади в особливих ситуаціях (при введенні надзвичайного стану).

10. Імпічмент по відношенню до вищих посадових осіб. Як правило нижня палата висуваю обвинувачення, а верхня в порядку квазісудового процесу вирішує питання про усунення з посади. В деяких країнах парламент тільки формулює обвинувачення, а справу розглядає спеціальний суд.

11. Контроль за делегованим законодавством, тобто акти органів виконавчої влади подаються на розгляд у парламент, який їх затверджує в установлений строк.

53. Дострокове припинення повноважень парламентів та їх палат.

Розпуск парламенту обмежений рядом умов. Так, він не може бути розпущеним в умовах воєнного чи надзвичайного стану протягом декількох місяців, (як правило шести, у Білорусії – рік) до закінчення строку його повноважень чи після початку засідання наново обраного парламенту. Також він не може бути розпущений президентом за декілька місяців (як правило шість) до закінчення терміну його повноважень.

Так, Президент Болгарії не може розпускати Народні збори протягом трьох місяців до закінчення строку свого мандата; Президент Італії — протягом шести останніх міся­ців своїх повноважень; Президент Франції не може розпустити Національні збори під час здійс­нення ними надзвичайних повноважень та протягом року після обрання Національних зборів у ході дострокових виборів.

Не можуть достроково бути розпущені парламенти Іспа­нії, Польщі, Португалії та інших країн під час надзвичайного стану, а Сейм Польщі — особою, яка тимчасово заміщує по­саду президента.

Обмежується і число розпусків (наприклад не більше одного в рік – в Румунії, не більше як один раз з однієї і тієї ж підстави – протягом терміну повноважень президента в Греції, Австрії, не більше двох разів протягом терміну повноважень президента Угорщини). В рідкісних випадках до розпуску парламенту президент повинен провести з цього приводу референдум (Єгипет).

Розпуск парламенту може здійснюватися з різних підстав:

• якщо парламент не може сформувати уряд в певний термін (21 день в Польщі) чи почати пленарні засідання (30 днів в Україні);

• якщо парламент не приймає бюджет протягом певного строку(3 місяці – Польща);

• якщо неодноразово позбавляє довіри уряд протягом певного строку (в Угорщині – 4 рази протягом року);

• якщо парламент не здатний прийняти рішення (Чехія);

• якщо парламент не висловив довіри уряду, який він же і сформував;

• якщо парламент неодноразово відхиляє кандидатуру прем’єр-міністра, запропоновану президентом (двічі – в Білорусії, чотири рази - Швеція).

  • В перелічених випадках глава держави вправі, але не зобов’язаний розпустити парламент, може відправити у відставку уряд чи при не затвердженні бюджету ввести в дію бюджет минулого року.

  • В дуалістичних монархіях чи напівпрезидентських республіках глава держави, розпускаючи парламент діє за власною ініціативою, а в парламентських республіках відповідна вказівка може походити і від уряду.

Палата депутатів Греції розпускаєтьсяпротягом десяти днів після проведення голосування у випадку необ-рання Президента навіть у третьому турі (П обирається парламентом);

Президент Німеччини може розпустити бундестаг у ви­падку необрання федерального канцлера.

За конституціями США, Мексики, КНР, Куби не існує інституту дострокового розпуску парламенту.не може бути роз­пущена достроково й Національна рада Швейцарії. Достро­кові вибори Національної ради можливі тільки за повної змі­ни федеральної конституції, прийнятої лише загальнонаціо­нальним референдумом. .

Дуже рідко, але в деяких країнах президент може розпускати дві палати парламенту (Італія).Як правило розпуску підлягає нижня палата та однопалатний парламент, а верхня палата припиняє свої повноваження на час розпуску нижньої палати (Польща).

Право розпуску нижньої палати належить, наприклад, президентам Франції, Індії, Австрії. Палата представників Японії розпускається імператором за пропозицією та схва­лення Кабінету; англійська палата громад розпускається ко­ролевою за пропозицією Кабінету і т. ін.

Буває, хоча й рідко, що верхня палата може здійснювати свої функції при відсутності нижньої палати, і навіть в якійсь мірі заміщати її, даючи чи не даючи згоду на видання президентом тимчасових актів, які мають силу закону.

НП у Франції, Японії та ін., верхні палати розпуску не підлягають. Не підлягають також розпус­ку Рада штатів Індії, Федеральна рада Австрії, які формують­ся законодавчими органами суб'єктів федерації. Це поло­ження стосується також своєрідної палати Німеччини — бундесрату, — утвореної урядами земель;, не підлягають роз­пуску й палати, члени яких не обираються (палата лордів, Сенат Канади).

Конституція Австрії надала Національній раді права самій приймати рішення про свій розпуск до закінчен­ня строку своїх повноважень на основі звичайного закону.Таке саме право надає Сейму конституційний закон про відносини між законодавчою та виконавчоювладами Респуб­ліки Польща, а також про місцеве самоврядування: "Сейм може бути розпущений влас­ною постановою, прийнятою не менш як двома третинами голосів загального складу депутатів".

Цілі, що мають за мету достроковий розпуск парламенту, різноманітні: подолання кризи у діяльності парламенту, на­магання однопартійного чи коаліційного уряду використати політичну обстановку, що склалася, для зміцнення своєї по­зиції у майбутньому парламенті та завдати поразки опозиції в процесі наступних виборів.

54. Сутність вільного та імперативного депутатського мандату.

Депутатський мандат— це строкове уповноваження особи (мандатарія) на здійснення представницької влади в об'ємі, делегованому сувереном влади — народом (мандатором), підтверджений фактом обрання депутата на відповідну посаду.Крім того, мандатом іноді називають спец, док-т, що може видаватися депутатові і посвідчувати наявність у нього вказаних повноважень. Термін прийшов з рим. права, згідно з яким мандатом вважався цив.-правовий договір, коли одна особа (манданс — довіритель) доручала, а ін. особа (мандатарій — повірений) приймала на себе виконання якихось дій.

Депутати –з моменту отримання депутатського мандата наділяються спеціальними правами та привілеями, найважливішим з яких є невідповідальність і недоторканість (імунітет) депутата. Невідповідальність означає, що парламентарій не відповідає за дії, висловлювання, безпосередньо зв’язані з його депутатською діяльністю, як в період, так і після спливу строку своїх повноважень (депутатський індемнітет) Імунітет полягає в тому, що депутат без згоди парламенту чи його керівних органів не може бути притягнутий до відповідальності та арештований за здійснення правопорушення, крім випадків, якщо він був затриманий на місці здійснення злочину.

В деяких країнах депутати користуються імунітетом тільки під час парламентських сесій (Бельгія, Люксембург, Японія, Франція).

-Отримуючи на виборах представницький мандат депутати повинні виражати волю виборців, ті суспільні інтереси, які забезпечують виконання законодавчих та інших функцій парламенту.

- -Загальною вимогою до парламентарів у президентських та напівпрезидентських республіках є неможливість поєднувати депутатський мандат з іншими виборними та невиборними посадами.

А от при парламентській формі правління депутат може одночасно бути і членом уряду. Забороняється заняття підприємницькою (комерційною) діяльністю. Взаємовідносини між депутатом та виборцями можуть будуватися на принципах «імперативного мандата» та «вільного мандата», відповідно до яких встановлюється відповідний режим відповідальності депутат перед виборцями.

Принцип вільного мандата полягає в тому, що парламентарій юридично не зв’язаний дорученнями виборців і діє в парламенті відповідно із своїми уявленнями. У виборців немає права відкликати депутат як такого, що не виправдав їх довіру.

Депутати вважаються представниками всього народу, тому не можуть бути відкликані виборцями певного округу. На практиці депутат, який володіє вільним мандатом є залежним від партії, яка підтримує його на виборах.

Вільний (загальнодержавний представницький) мандат депутатів характеризується наступним чином:

1. народний депутат вважається представником усього народу;

2. народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі, його трудовий статус подібний до статусу державних службовців;

3. депутат звітує перед виборцями за своїм бажанням. Звітування про діяльність фактично може бути підмінено саморекламою, «піаром»;

4. виборці фактично позбавлені важелів упливу на обранця.

Принцип імперативного мандата включає в себе сукупність трьох елементів: 1) обов’язковість наказів виборців для депутата; 2) обов’язкова звітність депутата; 3) право його відкликання виборцями, якщо він не виконує чи погано виконує їх накази та доручення. В сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на місцевому рівні, де депутат більш тісно пов’язаний із виборцями, - імперативний мандат.

Сучасні позиції щодо імперативного («залежного») мандата виглядають так:

1. депутат вважається представником тієї частини населення (територіальної громади), яка безпосередньо обрала його до ради;

2. депутат здійснює свої повноваження в умовах відсутності реального парламентаризму, без відриву від основного місця роботи, на громадських засадах, почасти не отримуючи винагороди від держави;

3. депутат зобов'язаний періодично звітувати перед своїми виборцями, які можуть давати йому накази;

4. виборці можуть відкликати депутата.

Імперативний мандат існує, в основному, в соціалістичних країнах. У державах ліберальної демократії імперативний мандат, як правило, не застосовується через його протиріччя принципу національного представництва. Одним з винятків є імперативний мандат в одній з палат парламенту Німеччини—бундесраті, що формується не виборцями, а урядами земель федерації: депутати зобов'язані дотримуватися рекомендацій своїх урядів.

55. Поняття уряду, його характерні риси. Види урядів.

В більшості країн уряд є органом, який очолює викон. владу, в ін. країнах під цим поняттям розуміють весь державний механізм, який включає як викон., так і законод. та суд. владу. як правило, під урядом розуміють держ. колегіальний орган, за допомогою якого здійснюється щоденне поточне керівництво внутр. і зовн. політикою, тому це є орган універс. компетенції, який здійснює викон. і розпорядчу владу в країні (таке визначення підходить для країн парламентської та змішаної форми правління, але не для країн президентської форми правління та дуалістичних і абсолютних монархій). Діяльність урядів у багатьох державах виходить далеко за межі виконавчої влади, наприклад, вони виконують і ряд функцій політичного характеру (особливо в парламентських республіках). Правовий статус урядів в багатьох країнах не деталізується, уряд може вирішувати найрізноманітніші питання, які не завжди є регламентовані. В сучасних конституціях перераховуються повноваження уряду, але це не завжди вдається зробити, оскільки на практиці уряд є дуже мобільним органом, тому така регламентація є досить відносною. Напр, в конституції США нічого не сказано про повноваження уряду. Загальна тенденція, яка спостерігається, свідчить про зростання ролі уряду, особливо у парламентських та напівпрезидентських республіках. Уряд часто є ініціатором законодавства з питань державного регулювання економіки. У парламентських країнах піднесенню ролі уряду над парламентом сприяє те, що формування уряду здійснюється тією партією, яка має більшість у парламенті. Президентська форма правління характеризується тим, що Президент очолює уряд, який не несе відповідальності перед парламентом. Як правило в президентських республіках засідання уряду проводяться дуже рідко, бо всі питання вирішуються Президентом разом з відповідним міністром. Змішана модель уряду існує в Франції, яка полягає в тому, що президент призначає Прем’єр-міністра, який керує діяльністю уряду і голову у Раді міністрів.

Уряд активно використовує своє право законодавчої ініціативи, видає власні акти, які сприяють посиленню позицій уряду в системі вищих органів влади.

Види :

За партійним складом розрізняють такі види урядів:

1). однопартійний уряд- така ситуація характерна для країн з двопартійною системою (Великобританія, Австралія, Канада) і країн з однією домінуючою партією; в президентських республіках також формується однопартійний уряд, оскільки глава держави призначає міністрів із своєї партії.

2). в напівпрезидентський республіках склад уряду може бути в певній мірі пов’язаний із складом парламенту, в деяких постсоціалістичних державах президент хоча може і не враховувати склад парламенту, але повинен враховувати думку парламенту щодо кандидатури прем’єр міністра.

Тому в таких країнах уряд як правило вважається безпартійним, оскільки до його складу входять представник різних партій і немає ведучої партії. Такий уряд не може впроваджувати в життя політику однієї партії, тим більше, що загальне керівництво таким урядом здійснює безпартійний, чи формально безпартійний президент.

3). Якщо в парламентській монархії чи республіці в парламенті немає більшості від якоїсь партії, то формується коаліційний уряд, який на основі попередньої домовленості підтримується необхідною кількістю парламентарів.

4. Безпартійні уряди в свою чергу поділяються на:

1) уряди в абсолютних монархіях, де взагалі відсутні політичні партії

2) які створюються в певні кризові моменти (службові, ділові, чиновницькі, робочі). Чиновник в ньому можуть бути і безпартійні та належати до певних партій, але належність не повинна відображатися у їх діяльності. має тимчасовий характер, діє до нових виборів в парламент.

3) При диктаторський режимах, коли всі політичні партії заборонені і уряд формується військовими зі складу із складу дивізій та полків.

Залежно від підтримки уряду парламентом розрізняють:

1.уряди більшості (уряди парламентської більшості – найбільш поширені);

2.уряди меншості.( Уряд меншості може формуватися або фракцією, або коаліцією, яка не спирається на більшість. Найчастіше це результат якихось політичних сутичок, конфліктів. Партії, які б могли утворити більшість, не можуть домовитися й не хочуть одна з одною об'єднуватися. Але оскільки повинна бути якась урядова влада, вони поступаються лідерством своїм політичним суперникам і обіцяють їм певний час не втручатися в їхню діяльність і не голосувати проти. Уряд меншості існує зазвичай нетривалий час, поки не виникне новий конфлікт і, як правило, така ситуація закінчується розпуском парламенту й призначенням нових виборів. Уряд меншості – дуже нестійкий, і утворюється він у кризовій ситуації. Такі уряди також можуть називатися тимчасовими, перехідними. Уряди меншості утворювалися в Скандинавських країнах (Данії, Швеції), були такі випадки в Індії та інших країнах.

Є ще поняття "уряд національної єдності"- уряд, утворений у кризовій ситуації, у післявоєнний або післяреволюційний період, щоб об'єднати всі провідні політичні партії й політичні сили. Є істотна відмінність між коаліційним урядом і урядом національної єдності, оскільки до уряду національної єдності можуть входити партії, що є політичними супротивниками. Вони об'єднуються на певний період заради блага країни. Скажімо, у Великобританії кілька разів створювалися такі уряди, сформовані політичними супротивниками в особі консерваторів, лейбористів і лібералів. Такі уряди іноді утворювалися і в інших країнах: Бельгії, Греції, Лівані. Мета таких урядів – подолання важкого становища в економіці або об'єднання всіх сил для відсічі зовнішньому ворогу тощо. Громадяни мають бачити, що всі сили об'єднані для подолання якоїсь загальної для всієї країни небезпеки.

53. Способи формування урядів зарубіжних держав.

Порядок формування уряду залежить від форми правління в тій ч іншій державі Розрізняють парламентський та позапарламентський спосіб формування уряду.

-В поодиноких випадках в абсолютних монархіях глава держави призначає членів уряду з числа своїх ближніх родичів (Бахрейн, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія).

-Вибір міністрів є вільним для глави держави і в дуалістичних монархіях, хоча король інколи враховує ситуацію в парламенті.

-В президентських республіках глава держави також формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань з числа відомих діячів своєї партії (Бразилія, Єгипет, Колумбія, Мексика), але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата (в США згоду на призначення міністрів дає Сенат, але він не займається питання партійної приналежності міністрів, а перевіряє їх компетентність та моральний облік).

-В напівпрезидентських республіках партійний склад парламенту враховується при формуванні уряду, оскільки для призначення прем’єр-міністра як правило потрібна згода нижньої палати, але для призначення інших міністрів згоди парламенту не потрібно, крім рідких випадків, коли на призначення ключових міністрів крім прем’єра потрібна згода і парламенту (такий порядок дії в деяких постсоціалістичних країнах). Після виборів президента, навіть якщо обрано ту ж особу на повторний строк, формується новий склад уряду.

-В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду. Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів. Призначений в якості кандидата прем’єр-міністр підбирає кандидатури міністрів і представляє їх разом з програмою діяльності парламенту та просить його про довіру. В деяких країнах (Португалія, Швеція) позитивним вважається таке голосування, при якому «проти» не проголосувала більшість парламенту, і з врахуванням тих, хто утримався, уряд може бути затверджений меншістю голосів парламентарів. Наприклад, в Німеччині та Болгарії парламентом затверджується лише глава уряду, а міністрів він призначає та заміщає сам, без участі парламенту.

-В деяких країнах, особливо там, де в парламенті представлено багато мілких партій (деякі Скандинавські країни та країни Північної Європи), кандидат на посаду прем’єр-міністра, якому глава держави поручає формування уряду, називається форматором. Інколи змінюється декілька форматорів, перед тим як склад уряду представляється парламенту, який до того ж не завжди його затверджує.

54. Парламентський спосіб формування уряду та його різновиди. Позапарламентський спосіб формування уряду.

В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду. Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів. НП: призначення уряду Італії повністю залежить від палат парламенту, від співвідношення політичних сил у них. Уряд призначається Президентом республіки після консультацій із лідерами партійних фракціях в палатах та його головами. Він вважається сформованим, якщо протягом 10 днів після свого утворення отримає довіру обох палат.

Приклади варіантів формування уряду парламентським способом

Англійська модель, за якою лідер партії, що перемогла на виборах, формує уряд. Уточнимо, що це не обов'язково може бути лідер партії. Це може бути лідер коаліції, блоку. Такий лідер формально призначається главою держави (або монархом, або президентом). Він формує склад уряду й представляє його та програму діяльності для затвердження парламентом. Такапроцедура називається інвеститурою уряду. Парламентська інвеститура (затвердження) дається або нижньою палатою (Великобританія), або обома палатами окремо (Бельгія). Після затвердження парламентом глава держави видає або підписує формальний акт про призначення прем'єр-міністра. Іноді глава держави таких актів не видає, і уряд приступає до роботи безпосередньо після затвердження його парламентом і видання при цьому звичайної парламентської постанови.

Такий варіант, крім Великобританії, характерний для країн, які були під впливом англосаксонської правової системи, входили до складу Британської Співдружності Націй або були її територіями (колоніями, домініонами): Канади, Австралії, Нової Зеландії, Індії, Малайзії та ін.

У країнах для того, щоб приступити до виконання обов'язків і стати законним і легітимним, уряд має одержати підтримку парламентської більшості у вигляді вотуму довіри складові уряду, лідерові уряду й програмі уряду. Така модель, коли необхідно одержати вотум довіри, називається "позитивний парламентаризм" і застосовується в Греції, Італії, Польщі, Туреччині та ін.

Вінших країнах Європи застосовується принцип так званого негативного парламентаризму. Це означає, що уряд не повинен одержувати вотуму довіри, а діє після формування доти, доки не буде пред'явлений вотум недовіри. Вважається, що уряду довіряють доти, доки спеціально не проголосують про недовіру. Така система існує в Данії, Нідерландах, Норвегії. Там уряд відразу приступає до виконання своїх функцій після затвердження главою держави (монархом). За такої ситуації можливе й існування уряду меншості. Він буде діяти доти, доки більшість не вирішить його змістити.

Якщо жодна партія не має більшості у парламенті, то ситуація ускладнюється. У такому випадку глава держави проводить консультації з лідерами партійних фракцій і намагається з'ясувати, чи можливе утворення коаліції і хто з керівників фракції може очолити цю коаліцію.У деяких країнах (Нідерланди, Бельгія, Данія)перед такими переговорами призначається не прем'єр-міністр, а спеціальна державна фігура – форматор. Форматор – це відповідальна особа, якій глава держави доручає визначити потенційних членів уряду й осіб, які могли б очолити уряд. Це особа, що від імені глави держави веде переговори з політичними діячами й займається організаційною роботою з підбору майбутніх членів уряду. Якщо форматор може домовитися з лідерами фракцій, заручитися їхньою підтримкою, він, як правило, стає главою уряду – прем'єр-міністром, однак він може привести до влади іншу особу. Так, у Бельгії в 1982 р. була складна політична ситуація й змінилося чотири форматори, перш ніж М. Мартене зміг надати королеві список реального уряду та став прем'єр-міністром.

Інша тимчасова державна посада – інформатор– це особа, що проводить консультації, зустрічається з різними політичними силами й підбирає майбутнього форматора. Інформатором, як правило, стає прем'єр-міністр, що збирається піти у відставку, або якийсь політичний діяч, що не претендує на посаду глави уряду, а займається цією роботою для блага держави. В основному такі своєрідні посади, як форматор та інформатор, застосовуються в Скандинавських країнах: Данії, Норвегії та ін.

У Швеціїзастосовується своєрідний спосіб голосування за твердження прем'єр-міністра членами парламенту (риксдагу). Там обраним уважається кандидат, проти якого не проголосувала більшість.У літературі відзначений цікавий випадок, коли в жовтні 1978 р. був сформований уряд, що мав у своєму розпорядженні підтримку лише 10 % депутатів. Одночасно з обранням уряду був обраний його глава – У. Ульстон – голосами лише 39 депутатів (представників його партії). Проти нього проголосувало 72 депутата, інші утрималися. І оскільки 72 депутата, що проголосували проти Ульстона, природно, не становили абсолютної більшості, він став прем'єр-міністром і певний час виконував ці обов'язки.

У Німеччині та Болгарії парламентом затверджується лише глава уряду, а міністрів він призначає та заміщає сам, без участі парламенту.

В президентських республіках глава держави формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань з числа відомих діячів своєї партії (Бразилія, Єгипет, Колумбія, Мексика), але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата (в США згоду на призначення міністрів дає Сенат, але він не займається питання партійної приналежності міністрів, а перевіряє їх компетентність та моральні якості)

Президентська форма правління характеризується тим, що Президент очолює уряд, який не несе відповідальності перед парламентом. Як правило в президентських республіках засідання уряду проводяться дуже рідко, бо всі питання вирішуються Президентом разом з міністром, що спеціалізується у відповідній галузі.

58. Відповідальність урядів зарубіжних держав.

Відповідальність уряду і його членів залежить від того, здійснювані ними правопорушення мають місце при виконанні службових обов’язків чи ні. В останньому випадку в ряді країн вони відповідають нарівні з іншими громадянами, хоча може бути передбачений і міністерський імунітет, коли міністр передається суду за постановою парламенту, а судить його особливий суд.

Відповідальність при виконанні службових обов’язків може бути: політична, юридична (кримінальна, цивільна та дисциплінарна).

Політична відповідальність може мати місце перед парламентом, президентом (главою держави), прем’єр-міністром.

Відповідальність перед парламентом полягає у вираженні ним вотуму недовіри уряду чи окремому міністру, у відмові в довірі уряду (це питання ставиться за ініціативою самого уряду) і як наслідок відставка уряду чи міністра. Як правило політична відповідальність має місце перед нижньою палатою чи однопалатним парламентом, перед верхньою палатою в рідкісних випадках (Італія).

Політична відповідальність міністрів може бути солідарною та індивідуальною.

При солідарній відповідальності навіть якщо недовіра висловлена одному міністру у відставку йде весь уряд (Франція, Іспанія, Куба).

При індивідуальній відповідальності у відставку йде тільки той міністр, якому висловлена недовіра.

В деяких країнах можливим є і колективна, і індивідуальна відповідальність. Питання про те, який вид відповідальності застосовувати при вираженні недовіри одному міністру в одних країнах вирішує сам кабінет (Великобританія), в інших – парламент (Італія).

Політична відповідальність перед главою держави виражається в заміщенні міністра (звільнення у відставку) президентом, зокрема за «неправильну політичну лінію». Це можливо у президентських та напівпрезидентських республіках.

Політична відповідальність перед прем’єр-міністром також полягає у вимозі прем’єра подати у відставку відповідного міністра, зокрема у випадку неузгодженостей з принципових питань.

В парламентських республіках та монархіях, де міністрів підбирає сам прем’єр, він сам і може вимагати від міністра виходу у відставку.

В напівпрезидентських республіках, що звільнити міністра прем’єр повинен діяти через президента, який призначає його на посаду.

• Особливість політичної відповідальності полягає в тому, що вона може наступати без правопорушення. Наприклад, парламент виражає недовіру за недоліки в роботі уряду, певні упущення, вважаючи політичний курс уряду чи окремих міністрів невірним, часто у зв’язку із порушенням етичних норм.

В ряді країн можливим є імпічмент міністра, процедура якого аналогічна до процедури імпічменту президента. Наприклад, в Данії справа про імпічмент може бути порушена не лише парламентом, але й монархом і рішення в цій справі приймає високий суд королівства.

Форми кримінальної відповідальності за злочини міністрів, здійснені при виконанні службових обов’язків неоднакові.

В одних країнах можливим є імпічмент, в інших – парламент може лише пред’явити обвинувачення (Польща, Франція), в останньому випадку міністра судить особливий суд (Високий суд правосуддя – Франція, Державний трибунал – Польща), за рішенням парламенту міністра може судити конституційний суд (Італія), але часто за цим слідує наступне передання справи у загальний кримінальний суд.

В загальному діє принцип, якщо міністр має імунітет (а в більшості випадків він його має), то обвинувачення повинне пред’являтися парламентом.

Цивільна відповідальність виражається в позовах до уряду та міністрів за нанесення фізичним та юридичним особам шкоди у випадку порушення законів при виконані службових обов’язків.

Дисциплінарна відповідальність може бути лише індивідуальною. Вона виражається у стягненнях, які накладаються прем’єр-міністром чи президентом за упущення по службі.

59. Інститут парламентської відповідальності уряду

Парламентська відповідальність уряду є переважно політичною і не має ні матеріального, ні репресивного характеру. Настання зазначеної відповідальності не обов'язково пов'язано із наявністю вини, це політико-правова відповідальність уряду та окремих його членів перед парламентом за здійснюваний ними політичний курс та управлінську діяльність. Уряд політично відповідає перед парламентом за парламентарної і змішаної форми державного правління. Конституції не встановлюють підстав політичної відповідальності уряду, її настання значною мірою зумовлюється суб'єктивними причинами і пов'язується з урядовою політикою в цілому або з певного питання. Політична відповідальність уряду перед парламентом полягає в тому, що фактично парламентська більшість оцінює діяльність уряду виходячи з інтересів партійно-політичних сил у парламенті. Тобто, уряд здійснює свої функції доти, доки його діяльність задовольняє парламент.

В одних країнах уряд відповідальний перед парламентом (Угорщина- однопалатний) або перед обома палатами парламенту (Бельгія, Італія, Румунія, Японія), в інших - тільки перед нижньою палатою (Великобританія, Ірландія, Іспанія, Німеччина, Польща, Франція).

У конституційної теорії та практиці країн світу передбачено два різновиди політичної відповідальності уряду: колективна (солідарна) та індивідуальна. У більшості парламентарних країнах і країнах зі змішаною республіканською формами державного правління основними законами передбачиш лише колективна відповідальність уряду перед парламентом (Іспанія, Молдова, Франція, Чехія, Японія). Наприклад, у Конституції Іспанії встановлено, що "за свою політичну діяльність Уряд несе солідарну відповідальність перед Конгресом депутатів", у Конституції Японії визначено, що "Кабінет при здійсненні виконавчої влади несе колективну відповідальність перед Парламентом".

У той час, у деяких країнах (Італія, Німеччина, Перу, Польща, Словаччина, Словенія, Хорватія) принцип колективної відповідальності уряду не суперечить індивідуальній відповідальності його членів. Наприклад, у Конституції Словенії зазначено, що "... міністри несуть колективну відповідальність за роботу Уряду, а кожний міністр окремо відповідає за роботу свого міністерства".

Індивідуальна відповідальність членів уряду перед парламентом (нижньою палатою) передбачена в конституціях Австрії, Бельгії, Греції, Данії, Естонії, Латвії, Литви, Македонії, Португалії, Сербії, Туреччини, Угорщини, Фінляндії, Чорногорії, Швеції. Наприклад, у Конституції Португалії визначено, що "Прем'єр-міністр несе відповідальність перед Президентом Республіки та в межах політичної відповідальності Уряду - перед Асамблеєю Республіки. 2.Заступники Прем'єр-міністра і міністри несуть відповідальність перед Прем'єр- міністром та в межах політичної відповідальності Уряду - перед Асамблеєю Республіки".

Необхідно зазначити, що реалізація індивідуальної політичної відповідальності окремого члена уряду перед парламентом не тягне обов'язкової відставки уряду в цілому. В таких випадках питання про відставку конкретного члену уряду і відставку усього складу уряду вирішує на власний розсуд глава уряду з урахуванням політичної ситуації в країні. Наприклад, у Конституції Латві. зазначено, "якщо недовіру виражено окремому міністрові, то він йде у відставку, а замість нього Міністр - президент призначає іншу особу".

Процедури притягнення уряду до політичної відповідальності, як правило, існують у формі прийняття вотуму недовіри чи резолюції осуду.За загальним правилом оголошення недовіри прем'єр-міністру тягне відставку всього уряду (Албанія, Ірландія, Латвія, Німеччина, Швеція). Рішення про недовіру уряду в цілому або його окремого члену майже у всіх країнах приймається більшістю парламенту (нижньої палати), у деяких - кваліфікованою більшістю у дві третини від складу парламенту (Грузія, Бахрейн, Камбоджа, Казахстан, Киргизстан, Таїланд). Можливість повторного внесення питання про недовіру, як правило, конституціями обмежується протягом певного часу. Так, в Іспанії, Киргизстані, Португалії, Румунії, Таїланді, Франції пропозиція про недовіру уряду не може бути внесена двічі протягом однієї сесії, в Естонії, Македонії, Польщі, Чорногорії наступне внесення відповідної пропозиції можливе лише через три місяці, у Болгарії, Греції, Грузії, Сербії, Хорватії - через шість місяців тощо.