41. Поняття та зміст права вето глав зарубіжних держав.

“Вето (від лат. Veto – забороняю) – заборона або призупинення верховним органом державної влади чи главою держави введення в дію постанови законодавчого органу. “Розрізняють абсолютне (резолютивне) і відносне (умовно-обмежене) вето. Відома й інша класифікація вето – на загальне і часткове (вибіркове). Перше означає відхилення акта в цілому, а друге – окремих частин».

Абсолютне вето – це заборона на введення в дію ухваленого парламентом закону, що вже не може бути подолана. У конституційно-правовій практиці такий інститут зустрічається досить рідко. Серед глав держав-членів Європейського Союзу цим правом володіє лише монарх Великобританії, який не користувався ним протягом двох останніх століть.

Відкладальне вето застосовується у формі повернення главою держави законопроекту на повторний розгляд парламенту з відповідними  пропозиціями та передбачає наявність механізму його подолання. Конституції тих чи інших держав встановлюють різну кількість голосів, необхідну для подолання вето. У процесі повторного розгляду парламент може врахувати пропозиції глави держави або прийняти законопроект без змін.

Положення щодо подолання президентського вето значно різняться. Вето, що потребує абсолютної більшості, тобто половини плюс один голос від загальної кількості членів парламенту, класифікується як „слабке вето”, інші, що мають вищі вимоги, – „сильне”.

Лишаючись у багатьох парламентських монархіях формальною складовою прерогативи монарха, абсолютне вето в наші дні практично не застосовується в країнах сталої демократії.Міжнародна конституційна практика надання та реалізації права вето главам держав засвідчує наступне.

По-перше, особливості його застосування й подолання певною мірою пов’язані з формою правління. У державах з президентською формою правління право вето президента є досить сильним повноваженням, що надає можливість президенту активно відстоювати інтереси виконавчої влади в законодавчій діяльності; у парламентських республіках це, зазвичай, досить слабке повноваження, що зумовлюється особливостями подолання права вето в цьому типі організації системи влади. Для держав із президентською формою правління характерною є складна процедура подолання вето глави держави, у парламентських республіках ця процедура, як правило, є досить простою. 

По-друге, за загальним правилом президент, застосувавши вето, формулює свої мотиви та пропозиції. У конституціях ці мотиви не визначаються, хоч у загальному вигляді нерідко визначається спосіб їх вираження. Так, .

• Президент США повертає закон із запереченнями,

• Болгарії і Португалії – з обґрунтуванням,

• в Угорщині та Словаччині – із зауваженнями,

• у Литві й Польщі – з мотивованими пропозиціями

42. Інститут контрасигнації (навести приклади).

Контрасигна́ція або контрасигнатура (лат. contrasignatura ; від лат. contra — «проти», і assigno — «ставлю печатку») —підпис урядовця чи іншої офіційної особи на документі, що виданий і підписаний главою держави чи міністром, який означає, що урядовець чи інша офіційна особа бере на себе юридичну та політичну відповідальність за цей документ разом із головою держави чи міністром.У різних країнах сфера застосування інституту контрасигнування актів президента є неоднаковою.

У країнах із парламентською формою правління контрасигнуються усі або майже всі акти президента або монарха, у тому числі рішення про призначення глави і членів уряду, розпуск парламенту, повернення законопроекту (ухваленого парламентом закону, але не промульгованого главою держави) на повторний розгляд у парламенті.

У президентських республіках президент видає акти на свій розсуд і без будь-якого контрасигнування.

У країнах зі змішаною формою державного правління, зокрема в тих, де глава держави наділений за конституцією широкими і реальними владними повноваженнями, сфера застосування інституту контрасигнування актів президента так чи інакше обмежена.

Інститут контрасигнації закріплений у більшості конституцій світу.Наприклад, у Франції президентські декрети повинні супроводжуватись констигнатурою — повторним підписом — прем'єр-міністра, а розпорядження прем'єр-міністра повинні мати підпис відповідних міністрів на знак згоди з розпорядженням.

У Японії видані Парламентом закони і підписані державними міністрами урядові укази повинні бути контрасигновані Прем'єр-міністром.