1. Поняття і предмет конституційного (державного) права зарубіжної країни як галузі права.

Як галузь права КПЗ країни це система внутрішньо погоджених юридичних норм, що містяться в конституціях, законах, декретах президента тощо і регулюють певну групу суспільних відносин (насамперед основ устрою суспільства та держави, правового становища особи).Терміни "конституційне право" і "державне право" найчастіше вважаються синонімами. Насправді, формально неважко виявити, що коло регульованих відповідною галуззю права суспільних відносин у країнах, де вживається той або інший із зазначених термінів, приблизно однакове. Вибір терміна, як правило, диктується національною традицією слововживання.

Так, англосаксонські та романська правові системи традиційно користуються терміном "конституційне право", тоді як для німецької системи характерне вживання терміна "державне право".

Так, у Великобританії, США, Франції допоч XIX ст. утвердився конституційний лад, мінімальними ознаками якого є судовий захист прав людини і поділ влади. У Німеччині це відбулося значно пізніше. Показово, що нині й у Німеччині почав уживатися термін "конституційне право".

Щодо так званих соціалістичних країн, то за радянським прикладом у них використовується термін "державне право", за винятком, нп, Куби.

Проте сьогодні у світі є група країн, у яких, незважаючи на традиційне вживання терміна "конституційне право", рух до конституційного ладу навіть не розпочався (Кот-д'Івуар, Малаві та ін.), тоді як, скажімо, у Швейцарії, хоча в її переважній німецькомовній частині використовується термін "державне право", конституційний лад існує вже давно.

У літературі, втім, можна зустріти інше, ніж викладене вище, розуміння відмінностей між конституційним і державним правом. Зокрема, оскільки конституція не обмежується встановленням державного ладу, а охоплює також основи устрою недержавного життя (шлюб, власність тощо), остільки "конституційне" право більш містке, ніж "державне" право, що за смислом і змістом означає лише право держави. З іншого боку, "конституційне" право обмежене порівняно з "державним" у тому плані, що "державне" включає, наприклад, адміністративне та процесуальне право. Подібна думка висловлювалася й у вітчизняній літературі.

Конституційне (державне) право регулює суспільні відносини, які утворюють основу всього устрою суспільства і держави й безпосередньо пов'язані зі здійсненням державної влади.

Державне право в кожній країні є основною, головною галуззю національної системи права. Конституційне право закріплює основні принципи народного суверенітету, верховенства парламенту, рівності всіх перед законом, панування права тощо. Ця галузь закріплює також механізми політичної влади, її організацію та форми здійснення. Конституційне право закріплює державну організацію влади, що максимально відповідає конкретним історичним умовам розвитку цієї країни, визначає основи інших її галузей – адміністративного, фінансового, кримінального, цивільного тощо.

Отже, конституційне (державне) право є основною галуззю права будь-якої країни, що становить сукупність юридичних норм, які закріплюють основи конституційного ладу, основні права, свободи й обов'язки людини та громадянина, форму правління і форму державного устрою, організацію, спосіб і процедуру формування, компетенцію та порядок діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, виборче право та виборчу систему.

2. Особливості джерел конституційного права в державах, що належать до англосаксонської системи права.

Як зазначалося, головним джерелом англійського права є судовий прецедент, що створюються судовою практикою. Їх правильне розуміння і вивчення передбачає знання основних принципів англійського судоустрою. В Англії існує поділ на високе правосуддя (здійснюється вищими судами) і нижче(здійснюється великою кількістю нижчих судів) правосуддя. Особлива увага завжди приділялася діяльності високих судів, оскільки саме вони не тільки розглядали конкретну справу, а й створювали прецедент, якого належало наслідувати. Відповідно до Актів про судоустрій (1873–1875 рр.), Закону про суд(1971 р.), Закону про Верховний суд (1981 р.)високим судом був до 2009 р. Верховний суд. До нього входили (до 2009 р.): Високий суд,Суд Корони і Апеляційний суд. До того ж до високих судів належать Апеляційний комітет палати лордів і Судовий комітет Таємної ради, який утворюється із суддів палати лордів і судів заморських територій, держав-членів британської Співдружності. Отже, зазначені суди створюють прецеденти, сутність яких виражається в таких положеннях^[3]:

1. рішення, що виносяться палатою лордів, становлять обов'язкові прецеденти для всіх судів;

2. рішення, що приймаються Апеляційний суд, обов'язкові для всіх нижчих судів і (крім кримінального права)для самого цього суду;

3. рішення, що приймаються Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, не будучи завжди обов'язковими, здебільшого використовуються як переконливі для різних відділень Високого суду і Суду Корони.

Судові прецеденти складають підсистеми загального права та права справедливості. Судові прецеденти діють на здебільшого таких же самих принципах і в інших країнах.

Другим джерелом англійського права визнаються закони і підзаконні нормативні акти. Як відомо, писаної конституції в Англії немає, але є деяка сукупність норм законодавчого походження, що регламентує основні права та обов'язки підданих. Англійська класична теорія вбачає в законі другорядне джерело права, що здатне тільки доповнювати й вносити низку поправок до норм права, створених судовою практикою. У ньому слід шукати не принципи права, а лише рішення, що конкретизують принципи, відпрацьовані судовою практикою. Разом з тим, створені парламентомзакони також дуже важливі й заслуговують, щоб їх дотримувались, але за умови відповідності нормам судової практики.

Джерелом англійського права визнається також звичай. Проте його значення другорядне. Нині звичай має дуже обмеженевикористання ще й тому, що чинний до цього часу Закон від 1265 р. встановив можливість використовувати лише звичаї, які склалися і були чинними до 1189 р.

3. Особливості джерел конституційного права в державах, що належать до романо-германської системи права.

У романо-германській правовій сім'ї не має єдиного уявлення про джерела права і про їхнє співвідношення між собою. Кожна з численних правових систем, які становлять цю сім'ю, має свої специфічні риси, обумовлені історичними і національними традиціями, особливостями правової культури й іншими факторами.

Джерела права в цій сім'ї традиційно розглядаються не в одному окремо узятому (історичному, соціологічному, філософському, формально-юридичному) аспекті, а в сукупності кількох сторін, що доповнюють одна одну. Якби при розгляді, наприклад, джерел німецького права автори обмежилися лише формально-юридичним підходом, згідно з яким визнаються тільки два види джерел права — закони і звичаєве право, то з поля зору зникли б такі неформальні джерела права, як правова історія, правова доктрина, загальні принципи права, судова практика, що протягом багатьох століть суттєво впливають на німецьке право. А це створило б якоюсь мірою перекручену картину сучасної правової системи Німеччини.    Проте, незважаючи на різноманітність підходів до визначення поняття “джерело права”, в романо-германській правовій сім'ї традиційно домінує формально-юридичний підхід.    Слід звернути увагу на те, що серед джерел права у формально-юридичному значенні провідна роль незмінно належить законові. На думку Р. Давида, законодавство — це першорядне, майже єдине джерело права у країнах романо-германської правової сім'ї. Інші джерела права посідають підлегле та малозначне місце порівняно з класичним джерелом права — законом.    Для всіх правових систем романо-германської сім'ї загальними є такі джерела права:    1) нормативно-правові акти;   2) правові звичаї;   3) міжнародні договори;   4) загальні принципи права;   5) правова доктрина;   6) судова практика (судові прецеденти).    Вони можуть бути класифіковані за різними критеріями, а саме:    1. Залежно від формальної обов'язковості джерела права можна класифікувати на формально-обов'язкові (писані) та неформальні (неписані).   До формально-обов'язкових джерел права належать, насамперед, нормативно-правові акти, міжнародні договори та правові звичаї. Вони відіграють визначальну роль у всій системі романо-германського права.   Неформальні джерела (зокрема, правові доктрини, судова практика) в суто юридичному значенні не є обов'язковими, проте суттєво впливають на процес розвитку й удосконалення права.    2. Залежно від юридичної сили, соціального значення і ступеня поширеності вирізняють первинні та вторинні джерела права.   Первинними джерелами в усіх країнах романо-германського права є нормативні акти і звичаї з безсумнівною перевагою перших. Іноді первинними джерелами вважаються також загальні принципи права. Первинні джерела завжди мають обов'язкову юридичну силу, відіграють значну роль у соціальному житті, закріплюють найважливіші норми романо-германського права.   Вторинні джерела можуть мати певну юридичну вагу лише тоді, коли відсутні первинні джерела або ж коли вони є неповними чи неясними. їх використання не є юридично обов'язковим. До вторинних джерел романо-германського права належать судові прецеденти, наукові роботи відомих учених-юристів (доктрина) й інші неформальні джерела права.    3. Залежно від способу формування всі джерела романо-германського права поділяються на дві групи:    - джерела, що їх формують законодавчі і виконавчі органи держави (нормативно-правові акти);    - джерела, що їх формує суспільство (наприклад, правові звичаї, правові доктрини).