17. Філософія постнекласичної науки як практична філософія. Проблема людської свободи в контексті нелінійної картини світу: як може бути вільною людина в світі, що самоорганізується.

В фізичних картинах світу класичної доби природа розглядається як математичний універсум, тобто як така, що підкоряється універсальним законам. Всі природні події в такому світі визначаються дією законів. А лінійність цих законів, інваріантних щодо зміни знаку часового параметру, тобто зворотних у часі, забезпечує незмінну сутність фізичної реальності, визначену цими законами.

Які можливості для людської активності передбачаються такою картиною світу? Певна свобода цієї дії визначається тим, що фізичні процеси зумовлюються не тільки законами, а й початковими і граничними умовами, в яких закони здійснюються щодо тієї чи іншої фізичної системи. Змінюючи ці умови, людина здатна досягати певних цілей. Та обставина, що в світі, де все детерміновано законами, свобода вибору початкових умов не є обґрунтованою, стало усвідомлюватись лише в контексті нових картин світу, що прийшли внаслідок наукових революцій ХХ століття, особливо останньої, пов’язаної зі становленням нелінійної науки і синергетичної картини світу.

В цій картині світу поряд з регулярностями (законами) існують події (І.Пригожин). Але ці події тому й ставляться поруч з регулярностями, що не визначаються законами. Це події вибору системою подальшого шляху свого розвитку в точках біфуркації – розгалуженні динаміки нелінійної системи. Об’єктивно існуючі рівноймовірні можливості подальшого перебігу подій можуть бути описані теоретично нелінійними рівняннями, але знання про наступний стан системи передбачає відомості про історичний вибір, який реально відбувся. Нелінійне природознавство, таким чином, описує природний світ, в якому діє реальна необхідність, що включає в себе випадковість (Гегель).

Саме ця обставина і зумовлює можливості впливу людини на перебіг природних процесів, оскільки вплив на нелінійні системи в точках біфуркації не тільки принципово можливий, але й не потребує великих енергій. В точці біфуркації нелінійна система є принципово відкритою, і найменший поштовх зумовлює великі наслідки, запускаючи формування і дію причин, енергетично забезпечених нелінійністю ситуації, що роздмухує незначні відмінності, приводячи систему до різних станів (аттракторів). Так, крик у горах може викликати снігову лавину в тому чи іншому місці, але не може її зупинити.  

Та радісна обставина, що людина має можливість впливати на природу, затьмарюється постійним ризиком, що супроводжує ці можливості. Не відаючи, що творить, людина постійно звершує дії, визначальні для природи (особливо для живої природи), що врешті решт і зумовило екологічну кризу нашого часу.

Нове знання про світ, отримане в процесі останньої наукової революції, не тільки демонструє нові аспекти ризикованості людського існування в природному світі, але й відкриває нові обрії для відповідального, але не безнадійного ставлення до цього існування.

Так, застосування лінійних законів для невтішних екологічних прогнозів передбачає тільки один сценарій перебігу подій, коли все погіршується за експоненціальним законом, тобто з певного моменту надзвичайно швидко. Римський клуб не першим реалізував такий лінійний погляд на речі. Власне,  теорія теплової смерті Всесвіту, яка виникла в ХІХ столітті як висновок з класичної термодинаміки, вже продемонструвала граничний варіант лінійного погляду на світ. Статистична трактовка ентропії Больцманом лише зробила цей висновок не неодмінним, а надзвичайно ймовірним. Головне при цьому, що термодинамічний хаос є єдино можливим фіналом розгортання подій (атрактором). Цей фінал ввижається сумним, тому що термодинамічне розуміння хаосу передбачає найвищу ступінь безладу без шансів виходу з нього. Але саме таке розуміння хаосу і було переглянуто сучасними динамічними теоріями хаосу.

Ці теорії пов’язані з розвитком нелінійної динаміки, який відбувся наприкінці ХХ століття завдяки зростанню обчислювальних можливостей комп’ютерної техніки. Справа в тому, що нелінійні рівняння не мають аналітичних рішень (у вигляді формули), а піддаються розв’язанню лише обчислювальними методами. Тому можливості нелінійної динаміки, основи якої були закладені ще Ньютоном і розвинуті на початку ХХ століття Анрі Пуанкаре, були реалізовані тільки зараз. Нелінійна динаміка продемонструвала, що ототожнення хаосу і безладу не є вірним. Динамічний хаос – це єдність порядку і безладу [6] (читайте про це у відповідному підрозділі підручника).

Порядок в динамічному хаосі визначається, перш за все тим, що він є детермінованим хаосом. Це означає, що кожний крок в нелінійній динаміці є визначеним, детермінованим, наприклад, ітераційною формулою. Але оскільки нелінійність роздмухує найменші неточності у визначенні вихідних величин, передбачення можливе тільки в межах так званих "вікон прозорості" на дуже невелику кількість "кроків", тому що найменші розбіжності початкових умов  обумовлюють рух системи в напрямку областей тяжіння дуже різних атракторів. Наявність же в природі розбіжностей в значенні будь-яких величин забезпечується дією квантово-механічних законів на рівні мікросвіту, квантовими флуктуаціями.

Що ж обнадіючого можна вбачати в таких властивостях динамічного хаосу для діяльності людини? Справа в тому, що наявність і конкуренція кількох аттракторів на середовищі, створює на границях областей їхнього тяжіння надзвичайно складні структури, які є динамічно стійкими. Тобто хаос відіграє конструктивну роль у Всесвіті. Гра випадковостей при виході системи з хаотичного стану зумовлює неоднозначність у виборі системою варіантів динамічно стійкої поведінки, яка і утворює і утримує складні структури. Хаос руйнує все нестійке, залишаючи лише стійкі структури, які можуть складати  нове середовище, на якому можливе формування нових утворень. Таким є розуміння еволюції в нелінійній науці. [6]

Коментуючи спосіб поведінки людини в світі, зрозумілому таким чином, треба зазначити, що в дуже небагатьох випадках людина може зберегти за собою квазікласичну позицію стороннього спостерігача, який теоретично передбачивши варіанти перебігу подій, впливає на систему належним чином, щоб забезпечити здійснення сприятливого варіанту. Цей ідеальний варіант є можливим щодо систем, які не включають в себе людину. Однак, і для таких систем пізнавальна позиція є як мінімум некласичною, тобто об’єктивність розгляду забезпечується врахуванням способу дії спостерігача при вимірюваннях, зокрема зважанням на засоби вимірювання і їхній можливий вплив на перебіг подій. Для більшості ж нелінійних систем, які вивчаються постнекласичною наукою, відкритість до найменших впливів є настільки істотною, що більш адекватним є включення процесу спостереження до системи, що вивчається, тобто розгляд систем як людинорозмірних.

Екологічні системи сьогодні на планеті Земля є людиномірними за визначенням. Це типові об’єкти постнекласичної науки. За думкою В.С.Стьопіна [8], який ввів розрізнення класичного, некласичного і постнекласичного етапів розвитку науки і відповідних історичних типів раціональності, постнекласичний тип раціональності передбачає специфічне співвідношення суб’єкту і об’єкту пізнання. Як відомо, в некласичній фізиці об’єктивність пізнання забезпечується врахуванням активності суб’єкта. І як швидкість системи може бути визначена тільки відносно до системи відліку вже в класичній механіці, а релятивістська фізика зазначає відносність до системи відліку і часової тривалості і просторових характеристик об’єкта, що рухається, так в квантовій фізиці ця відносність фізичних величин до систем відліку узагальнюється до відносності їх до засобів спостереження. Таке тлумачення принципу доповняльності Н.Бора було дано академіком В.А.Фоком. Постнекласична наука, за Стьопіним, передбачає подальше узагальнення ідеї відносності опису об’єкту суб’єктом до діяльності суб’єкта. Тепер для забезпечення об’єктивності пізнання треба зважати не тільки на спосіб діяльності суб’єкта, але й на його ціннісні орієнтації.

Ця вимога здається абстрактною тільки доки ми не враховуємо людиномірність предмету, що вивчається, або принаймні стосунку цього об’єкту до живого світу. І якщо визначення рослин і тварин як шкідливих або корисних вочевидь завадить створенню поняття біосфери, то це має не тільки академічне значення, а й практичні екологічні наслідки. Ще більш наочною стає вимога адекватних ціннісних орієнтацій, коли предметом дослідження стає людина, як в медицині. Тоді проблеми лікарської етики перетворюються на проблеми життя і смерті конкретних людей, коли, наприклад, методологія передбачає плацебо (тобто групу хворих, яких тільки удають, що лікують, щоб перевірити дієвість нового препарату). Тут вже невідповідність класичної методології, наприклад, неврахування можливості визначального впливу на хворий організм в процесі приладових досліджень (рентген, ультразвук, тощо), не є питанням тільки наївності лікаря або консервативності наукової спільноти, але й питанням моральної і навіть юридичної відповідальності.

Таким чином, в постнекласичній науці екологічне середовище, на якому відбувається самоорганізація складних утворень, розглядається не просто як антропогенне і техногенне, а й як соціальне середовище. Дійсно, розглядаючи проблеми росту великих міст, демографічні проблеми, проблеми розвитку виробництва і освіти, чи можна відділити в них природне і соціальне? Хіба що в абстракції, і то не відповідним постнекласичній методології чином.

Отже "людський фактор" з його ментальною компонентою стає визначальним для можливостей самоорганізації тих або інших структур. Тому на нашому пострадянському просторі "хочемо як краще, а виходить як завжди". Так і буде, поки саме ми складаємо середовище, на якому має проходити самоорганізація, оскільки саме стан середовища визначає набір можливих атракторів. Якщо ж ми хочемо змінити атрактори, треба змінювати середовище, тобто нас самих з нашими цінностями разом.

Таким чином, ідея морального вдосконалення з віддаленої від позитивної науки площини переміщується в центр наукової проблематики, коли мова йде про людиномірні, зокрема екологічні системи. Це означає, що просвітницька екологічна діяльність не є марною. Проблема колективної відповідальності людства не вичерпується, звичайно, тільки просвітою, але і не може бути розв’язаною поза просвітою і вихованням.

Що ж до філософських засад людської діяльності в цій визначальній сфері, то як зазначав професор К.Апель на ХІХ Всесвітньому філософському конгресі в Москві, час протистояння ірраціоналістичних етичних концепцій і рафінованого раціоналізму філософії науки скінчився разом з ХХ століттям. Колективна відповідальність в сфері глобальних проблем людства не може бути реалізована без комунікації, здійснюваній на раціональних засадах. Я б додала до цього, що ці раціональні засади не можуть бути запозичені з філософських засад класичної науки, де спокій щодо непорушності матеріальної субстанції вдало доповнювався мисленням про неї з привілейованої пізнавальної позиції, з точки зору "божественних очей", за виразом Хіларі Патнема. [9] Не є адекватними навіть і засади некласичної науки, яка була ще лінійною і обходила ті особливі сингулярні точки, саме в яких і можливості і відповідальність людини відкриваються з надзвичайною силою і теоретично і практично, що показала сучасна постнекласична наука.

Засади людської раціональності з синергетичної точки зору передбачають позицію не твердих далекосяжних планів, а гнучку позицію автопоезіса, коеволюції людини і природи, постійного зворотного зв’язку і корекції пізнавальної і діяльнісної позиції суб’єкта відповідно до змін, які вносить його діяльність в існування об’єкта, що в багатьох випадках включає в себе того самого суб’єкта. Для виразу цього нерозривного зв’язку В.І.Аршинов [1] використовує образ відомого малюнку У.Ешера: руки, що малюють одна одну, так що неможливо визначити, де малюнок, а де реальність.

Там, де думки, цінності, наміри людини стають контрольним параметром самоорганізації, а саме таким є спосіб існування людини в соціальному і природному світі, малі і великі справи кожного можуть стати вирішальним моментом в переведенні нашого екологічного середовища в новий стан, де можливими стануть більш сприятливі сценарії перебігу подій у спільній долі людей і природи і на нашій планеті, і в нашій країні.

Стосовно підтримки сталого існування (гомеостазису) в локальному (регіональному) масштабі синергетика може запропонувати модель відкритих дисипативних структур. Локальне зменшення ентропії, пов'язане з їхньою самоорганізацією, самопідтримується шляхом передавання продукованої в них ентропії середовищу, що їх породило, й одержання від цього середовища енергії й речовини із низькою ентропією. При цьому, як вде зазначалось, існує ніби ентропійна плата за самоорганізацію: за наявності в середовищі структур, що самоорганізуються, ентропії продукується значно більше, ніж у разі їх відсутності. Отже, підтримка порядку в одному місці неодмінно супроводжується його зменшенням в іншому. Таким чином, людина може підтримувати гомеостазис локальних структур, створених і підтримуваних живою природою, обмежуючи власний руйнівний вплив на них, як це відбувається, наприклад, у заповідних зонах, тобто утримуючи умови їхнього існування в необхідних для періодичного їх відтворення межах. Тому сталість локально може бути забезпечена, хоча не без втрат у глобальному масштабі.

Чи існують можливості "сталого розвитку" людства в глобальних масштабах, якщо розглянути їх у контексті синергетичних уявлень? Локальне процвітання одних регіонів на тлі залежності та руйнування інших дестабілізує загальну ситуацію на планеті. А глобалізація призводить до того, що наслідки цієї нестабільності порушують сталість і локальної самоорганізації.