Формування серця

Отже, дбаючи про спасіння, усю увагу слід звертати на впорядкування серця чи на закарбування в ньому справді християнських почуттів і нахилів, з допомогою видимого впорядкування, виконання добрих справ та вправ, які неодмінно входять до складу спасенного шляху. Не слід, наприклад, обмежитися знанням Символом віри, чи навіть катихизису, а треба серцем прийняти і полюбити кожну богооткровенну істину, яка в них з’ясувується. Не слід задовольнятися самою лише зовнішньою участю в молитвуваннях Церкви, а треба і розумом – у серці підноситися до Бога; не слід зупинятися на самому добродіянні, що звершується тілом, але треба виховувати в собі ще добрі почуття і нахил тощо. Бо чого нема у серці, того нема і на ділі. Якщо нема і віри в серці, то її і зовсім нема. Навіть коли би хто називався православним. Якщо нема зітхань у серці, нема їх зовсім, навіть коли б хто і повітря стрясав чи бив себе в груди, і підносив молитовно руки. Якщо нема страху Божого у серці, нема його і зовсім.

Так, усе слід звершувати серцем. Серцем любити, серцем усмирятися, серцем наближатися до Бога, серцем прощати, серцем оплакувати, серцем молитися, серцем благословляти тощо. Бо хто який у серці, таким має його Бог, таким Він його бачить і так ставиться до нього, не зважаючи на будь-які зовнішні відзнаки та переваги. Каїн та Авель приносили жертви разом, але “Бог зглянувся над Авелем і над його дарунком, а Каїна і його подарунок не зважив” (Бут. 4, 4 – 5). Митник і фарисей молилися разом у церкві, але митник прийнятий, а фарисей відкинутий. Де причина таких відмінностей? В настрої серця (Пор. Лук. 12, 16 – 20 – притча про багатого; Ісайї, розд. 1-й та ін.; Ієзек. Розд. 8-й; розд. 9, 9 – 100.

Звідси природно, що в істинного християнина в основі всіх його вольових дій повинні бути добрі почуття і настрої насаджуванні замість егоїстичних і злих, трудами, подвигами, молитвою та іншими вчинками.

Вся справа полягає у тому, щоб вселити в серце добрі почуття і нахили, бо що є в серці, то є перед Богом.¹

Ці добрі почуття і нахили повинні бути постійними настроями серця, якими визначається характер і норов людини і звідки виходять її найбільші бажання і напрямки її справ. Добрі почуття і нахили, як і постійні настрої серця називаються чеснотами, а погані – пороками, порочними нахилами чи пристрастями.²

Тому “формувати серце означає виховувати в ньому смак до святих речей, Божественних і духовних, щоб, обертаючись серед них, воно відчувало себе немовби в своїй стихії, знаходило в тому насолоду, блаженство; до всього ж іншого (гріховного) було байдуже, не мало смаку і навіть більше – мало до того відразу.³

Які ж побажання і вправлення служать для формування серця? Вкажемо на головні. “До цього спрямоване взагалі все наше священнослужіння у всіх його видах – і загальне і часткове, і домашнє, і церковне, а головним чином – рухомий у ньому молитовний дух”.⁴

“Священнослужіння, - пише єпископ Феофан, - тобто всі денні служби, з усім облаштуванням храму, іконами, свічками, кадінням, співом, читанням, священнодіями, а також служби на різні потреби, потім домашнє служіння, також з церковними речами – освяченими іконами, єлеєм, свічками, кадіння, співом, читанням, потім домашнє служіння, також з церковними речами - освяченими іконами, єлеєм, свічками, святою водою, хрестом, ладаном, - вся ця сукупність священних речей, яка діє на всі почуття – зір, слух, нюх, доторк, смак, - це відтирачі почуттів в омертвілій душі, сильні, і єдино вірні. Душа омертвіла від духу світу, який обдає її через гріх, що живе в ній. Уся будова нашого церковного служіння і своїми побудовами, і значенням, і силою віри, і особливо, прихованою в ній благодаттю – має нездоланну силу відвівати дух світу - звільняючи душу від дедалі обтяжливішого впливу, дає можливість немовби вільно зітхнути і скуштувати смак цієї духовної свободи. Те саме буває і з тим, хто оточує себе священними речами. Частість духовного враження швидше проникає в середину і скоріше закінчує перетворення серця.¹ ось чому з цією метою потрібно:

Якомога частіше перебування в храмі на церковних службах, як правило, на ранній, літургії, вечірні.

Наш храм є рай на землі чи небо. З радістю квапся до нього, християнину, з вірою, що він оселя Божа, де Він Сам обіцяв скоріше почути молільника. Перебуваючи у храмі, треба бути немов перед Богом, в страсі благоговінні, що виявляються терпеливим стоянням, поклонами, увагою до богослуження, без розкиду думок, ослаблення і недбалості. Турбота про добрий стан, благоустрій і пишноту храму служитиме виразом нашої любові і шаноби до дому молитви.

Не слід забувати й інших окремих священнослужінь у храмі чи в домі звершуваних, а також свого домашнього учинення молитов (ранні і вечірні молитви, молитви перед і після роботи, прийняття їжі та інші).

Моління суспільне і домашнє служить виразом дійсного особистого спілкування кожного християнина з Своїм Богом і Освячувачем. При цьому слід пам’ятати, що моління у дома – це лише доповнення до церковного служіння, але не його заміна. Слід звершувати і встановлені церковні обряди й звичаї, з вірою та побожністю шанувати святі ікони, святий хрест та інші священні речі та речовини. Особливо важливе значення має побожне звершення молитовної дії – хресного знамення.

Хрест – це “сила Божа на спасіння” (1 Кор. 1, 18), тому велика його благодатна сила для прагнення нечистих помислів, для приборкання пристрастей, для відігнання злих духів. “Господи, зброю на диявола, хрест Твій дав Ти нам, бо тремтить і трясеться, не можучи дивитися на його силу”¹

Багато святих як свідчить їхнє життя, силою хресного знамення стишували бурю, гасили силу вогню, затуляли пащу звірів, робили нешкідливою смертельну отруту.

Християнин без хресного знамення – що воїн без зброї. Ворог потурає ним, як заманеться. Відтак зрозуміло, з якою набожністю, страхом і любов’ю ми повинні зображати на собі хресне знамення і як багато грішать ті, хто недбало хреститься, “махають рукою” і вони, як говорить святий Іоанн Золотоустий, тільки Бога прогнівлять, а бісів радують (“Цьому маханію, - говорить святий Золотоустий, - біси радіють”).

Та головне, що при всьому цьому треба мати на увазі, що дає силу церковну служінню і домашньому молінню і всім звичаям і обрядам, - це молитовний дух.

Викликати ж морально – релігійні почуття та енергію духу повинна діяльність естетичних сил людини.

Гармонія і краса природи особливо діють на нашу душу умиротворно, і допомагають нам повніше відчувати серцем буття Бога. З євангельських сказань ми знаємо, що Сам Господь Ісус Христос ставився дуже чутливо до краси природи і любив природу. Для молитви Він віддалявся на пагорби, навчав народ на мальовничих берегах моря, на ланах, які красувалися збіжжям, звертаючи увагу слухачів на розкішні лілії Палестини, преобразився на одній з найпрекрасніших гір Палестини.

Поезія, спів, музика, різноманітні види мистецтв також мають благотворний вплив у справі християнського виховання людського серця, якщо вони далекі до гріховності і чуттєвості, не спокушають і збуджують наших пристрастей, а відзначаються всемудрісттю, чистотою та істинністю.

Таким чином, дуже необхідно, аби у всіх учинках та вправах знаряддєвих сил душі палав дух життя, із смиренням і хворобливим припаданням до Бога, Спасителя нашого; а це найліпше усього живиться і зберігається молитвою та молитовними вправами.